Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Люко Дашвар — «На запах м’яса»

***

У переддень Різдва, коли куми тільки вкрали сирну бабу в Миколиної жінки з-під рук і подалися до кролятника грішити, рейсовий автобус, що він зазвичай раз на тиждень через Добрики й Капулетці аж до глухої Радості з рипом дістається, заглух у Добриках — кінець забаві! Майка з легким рюкзаком і важким серцем останньою вишкреблася із сумнівного транспорту.

— До Капулетців скоро поїдемо? — наївно запитала літнього водія в шкіряній шапці з каракулевими вухами.

— За тиждень.

— А як мені зараз треба?

— Пішки лупися.

— Далеко?

— Дванадцять кілометрів. Лісом швидше.

Майка не зважилася дертися незвіданим навпростець. Закинула рюкзак на плечі, обмотала шию шаликом, — морозяка до кісток пробирає, — посунула обмерзлою асфальтівкою на північ.

— А пофіг. — Снігом-льодом. — Дійду.

Рюкзак смикав за плечі — повертай! Сірі хмари розсипалися пудрою — і вже не роздивитися клятий шлях: усюди біле нетоптане.

— Та дійду! — Шалик із шиї. І не зимно вже. Піт гарячий від горла до грудей.

За півгодини брьохання за спиною зникли Добрики, вкриту снігом асфальтівку обступили зелені стіни, небеса раптом розсяялися, випхнули сонце на сцену — світи.

Майка зупинилася посеред дороги. Роззирнулася приголомшено: білки віти розгойдують, круки на узбіччі копирсаються, а не псують триєдиної гармонії — біле, зелене, блакить.

Ковтнула тугу — от і має, що хотіла. Нема людей. Сама. Єдина в цілому Всесвіті.

— Гей! Дитино! — почула раптом за спиною.

Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко — під сосною на поваленій деревині при дорозі сиділа немолода, рум’яна, мов яблучко, пишна жіночка в зелених вовняних штанях, порепаних чоботях, довгій синій куртці, розшитій блискучими стразами, і червоній шапочці. Поряд колесами догори лежав чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл, трактор «ТТЗ» і контейнер для морозива.

— Воду чисту маєш? — спитала жіночка.

Майка мовчки дістала з рюкзака пляшечку, простягнула яскравій пані.

— Не лізе пігулка в горлянку насуху, — зітхнула та. — А серце ж, кляте, давить, аж рука віднімається.

Вкинула до рота білий кругляшок, відковтнула півпляшечки. Із цікавістю зиркнула на дівчину.

— Щось я тебе не впізнаю. Ти часом не баби Дусі онука?

Майка головою мотильнула — ні. Жіночка насупилася, наче обов’язково мала ідентифікувати незнайомку.

— І неговірка…

— Я на Капулетці правильно йду? — врешті спитала Майка.

— А… то ти в Капулетці. — Тітка забула про кляте серце, підхопилася, як молода, смикнула до колін блискучу куртку. — А до кого?

— До себе.

— О! Новини України!

— Хату купила.

— А-а-а… І в кого?

— У Петра Реп’яха.

— Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки… Та вона ж для життя негодяща!

— А мені не для життя.

— На дрова?

— Не на дрова, — роздратувалася Майка. От причепилася!

— А для якої ж такої біди?

— Для своєї. — Пішла геть.

— Стій! — гукнула тітка. — Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.

— Ви теж у Капулетці?

— Доводиться… раз на місяць, — зітхнула тітка, смикнула моторолер, поправила металеві ланцюжки на колесах, потягла в ліс.

Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій балаканині.

— Майєю звешся? Ох, прикре ім’я. Маятися тобі, дитино, і маятися, — торохтіла жінка. — А я Галя. Пошта на мені. Отак.

— І що? Не маєтеся?

— Та яке там. З ранку до ночі…

— А Галя…

— Отож-бо! А ти хату бачила?

— Ні.

— Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки.

— Нащо мені лисячі шкури?

— Не потрібні? — пожвавішала Галя. — То я візьму?

Майка плечима знизала — беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.

— Ще довго?

— Та вже майже прийшли, — оптимістично запевнила поштарка.

Певно, щаслива. Час їй — болото: міси, поки ноги носять. Майка вже й зголодніла, і проковтнула півпачки «Зоологічного» печива, і допила воду з пластикової пляшечки, а за соснами — тільки сосни, кінця-краю нема. І тільки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхівок дерев, ліс обірвався й перед Майкою розстелився засніжений білий луг, за яким посеред височенних старих груш скупчилися кілька старих хат.

— Оце і є Капулетці?

— Е ні, дитино, — відказала Галя. — Село за березовим гайочком ліворуч, а це Лупин хутір. Аби ми з тобою шляхом сунули, то спочатку б втрапили в Капулетці, потім би через гай і потічок до хутора перебиралися, а там місток геть хиткий… А лісом скоро, правда ж? Онде твоя власність. Крайня, — вказала на невеличку, вкриту снігом хатинку. Першою до обійсть пішла.

Майка сунула слідом, схвильовано роздивлялася місцину. Густий сосновий ліс височів за хатами і праворуч від них. По курсу — луг, ліворуч — прозорий березовий гайок, до якого від хат крутилася крива ґрунтова дорога. Майка вгледіла широкий потічок за гаєм, за потічком вдалині — свіжопофарбовані хати. Отам, значить, Капулетці? А в оголошенні писали — хата в Капулетцях… І нащо після того любити людей?

Увіп’ялася поглядом у власне майно — чи файного кота в мішку купила? — серце впало. Зблизька біла хата сіра від самотності, тріщини зморшками — стара, давня… Синя фарба на віконцях облупилася, шифер мохом поріс, дошки на порозі попрогнивали-попровалювалися. Двір величезними старими грушами забитий — аж ніч під ними! За хатою кілька низьких сараїв попритулялися один до одного, навколо них дощатий парканчик похилився. Господарський двір, не інакше. Певно, там колись дрова складали, граблі-лопати, гуси-кури метушилися…

— Ну, як? — почула поштарчин голос.

— Ніяк, — ледь не розревлася.

Уже на захаращеному подвір’ї, порослому дикими грушками й сухим бур’яном, що він де-не-де стирчав з-під снігу, з’ясувалося, що Галі в господарстві не тільки лисячі шкури згодяться. Упевненим рухом розчахнула рипучу хвіртку, пішла по будяках до будівлі.

— Ключі маєш?

— Реп’ях казав — під грушею.

— Та тут самі груші! — Поштарка заходилася мацати під деревами. Та все не мовчки. — Зараз оглянемо твої хороми. Як що не треба, то я приберу. Щоби не валялося тобі тут зайве.

Такі «хороми» Майка бачила тільки в Пироговому, де в Музеї національної архітектури і побуту просто неба розкидані давні хати з різних регіонів України. З невеличкого — метрів шість — коридорчика троє дверей, як три дороги: прямо підеш — попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами-кошиками-лемехами і навіть прядкою, ліворуч повернеш — у ще одну, мало придатну для життя кімнатку втрапиш, де упереміш горщики, каструлі, міцна лава, дрова і багнюки до біса, а як праворуч захочеш — то отут тобі вся краса на двадцяти квадратних метрах: і сіра потріскана піч, і тьмяні Ісус із Богоматір’ю під рушниками в куті, і дебелий тапчан на важких дерев’яних ногах, і чималий стіл із двома віденськими (їй-богу!) стільцями, і пишна скриня, і вигадлива поличка з глиняними мисками, пришпандьорена до стіни величезними гвіздками.

Майка ще тупцювала на порозі — ошелешена, пригнічена, а поштарка вже до справи взялася.

— Ох, роботи тобі тут! — Нишпорила зацікавленим поглядом, відчинила скриню, потягла на світ божий ряднини, подушки, ватянки. — Одяг потрібний? Га? Онде ватянка ще справна. І чоботи. На городі згодяться.

— Не згодяться…

— То я візьму?

Коли в присмерковому зимовому небі від сонця лишилися лише прозорі рожеві згадки, поштарка Галя дістала із сумки ліхтарик на довгій резинці, причепила на голову — шахтарка! — усілася на чималу купу краму, зваленого на подвір’ї. Чого тут тільки не було: і побитий міллю одяг, і дебелі чоботи, і порожні банки для закрутки, і діряві миски, і дерев’яний ящик із гвіздками, і купа ще радянської доби шкільних підручників, і мішок твердої, мов каменюка, солі, і кілька бухт мідного дроту… А ще мотузки, нитки, мишоловка і навіть справжній піонерський барабан. А Галя ж ще й половини Майчиного обійстя не обслідувала.

— От біда, — зітхнула з прикрістю. — Підводою тільки все це вивезти.

Майка не чула. Тремтіла під старою грушею, дивилася на розчахнуті двері хатинки — наче незвідана тварюка пащу роззявила так широко, чорні нутрощі назовні: з’їсть, не вдавиться.

— Та й на горище ми з тобою ще не лазити, а там лисячі шкури… І ще може бути щось для тебе негодяще.

— Тут електрика є? — спитала Майка.

— Років зо два тому буревій дроти пообривав. Я завтра з підводою повернуся, свічок тобі привезу. Може, ще чогось?

Майка знизала плечима: хтозна… У серці — жах: не їдьте, тітко! Залиштеся!

— Прощавайте вже! — кинула, як плюнула.

Поштарка на дівча уважно зиркнула, підвелася важко, поправила на голові червону шапку, вкинула до багажника кошик із порожніми банками — дзень-дзень! Глянула на темні небеса — місяць сяє. Вимкнула ліхтарика, аби батарейки задарма не палити.

— Поїду, — відказала сердито. — Мені ще в Капулетці, хай би вони були згоріли.

За півгодини вже по темному Галя дісталася березового гаю. Перетягла через замерзлу мілину потічка моторолер із банками, вискочила на протилежному березі — прямо біля облупленого капулетцівського клубу, що він за радянських часів збирав люд на кіно, концерти і партійні збори, а тепер Микола Галаган кролів тут тримав у кімнаті, на дверях якої й досі висіла табличка «Баяністи».

Кинула моторолер при дорозі, присіла на лаву біля будівлі — зморилася, хай Бог милує. Добре, що до Горпининої хати вже недалеко. Пенсію віддасть, чаю, може, сьорбне та потягне врешті банки в Добрики, додому.

Тільки ноги випростала… Тільки кіл у спині розтерла… Аж тут від кролятника шурхіт вкрай неприємний — наче хто сокиру вхопив і за дверима зачаївся. От зараз вискочить, Галю по голові, Горпинину пенсію забере і поготів. Ой, то не порожні страхи — Галя через пусте не сіпається. А в горлі, як згадати, і досі та горілка стоїть, якою поштарку Надю Козорізиху після похорону поминали, бо пішла, бідаха, до добриківського діда Тараса пенсію віддавати, а дідів син Віталя напився та причепився до Наді — дай грошей похмелитися. Надя йому: «Проспися, Вітальку, на свої бухай, пенсію дідові віддам». А те пропаще лопату вхопило та трісь поштарку по потилиці. Сидить тепер, падло, харч державний хрумає, а Надя в землі… І кому радість?..

Галя хотіла було ліхтарика увімкнути, гаркнути так, щоби аж кущі попригиналися: «Якій холєрі не спиться?!» — та зметикувала — не слід себе видавати. Сповзла з лави на землю — метри два до рятівних кущів. Сховатися, заніміти. А в кролятнику вже хтось у двері буцає — ану, дорогу! Поштарка біля лави до землі припала, причаїлася, очі заплющила, Бога на поміч: хай би повиздихали…

З кролятника на поріг вивалилися Полкан і Микола Галаган. Дільничний дістав алкотестер, дмухнув у трубочку.

— Проміле… якесь не таке.

— Усе в тебе, не як у людей, — буркнув Галаган. — І горілку рахуєш не чарками, а якимись проміле. І сцяти біля моїх кролів намірився. Усі нормальні люди під кущами сцуть! Тільки тобі вітер чоботи забризкує.

Полкан красиво мотильнув башкою: мовляв, но-но! Посунув до лави. Уже й ґудзики на штанях розстібнув, а тут — на тобі! Біля лави баба Галя валяється.

Полкан не протверезів — де там! Але почуття відповідальності пробилося на грубу пику радісною дитячою посмішкою.

— О! Тіло! Слава Богу!

І — стріль йому в голову. Насупився, до Миколи озирнувся.

— «Сир, сир»… Брехуни чортові! Вбили бабу! Онде вагомий доказ! Кілограмів на сто! Лежить і не нявкне. Ет, шкода, замість кайданків алкотестер прихопив. Та нічого… Я теє… Я вас, сук, голими руками…

— А в мордяку? — Галаган йому. І вже суне до кролятника по кума. — Петре! Ти де? Ходи! Накрутимо Полканові вуха, бо вже дістав.

— Я при виконанні! — відгавкнувся Полкан.

А тут — стиць! Поштарка Галя розплющила очі, сіла на землі.

— От іроди, — буркнула. — Через вас мало не померла від страхів.

Полкан про кумів забув, на поштарку вирячився. Руки за спину, навколо баби кола навертає.

— А чого то ви, тітко, як та хвойда, по землі катаєтеся без діла?! Люди, можна сказати, з ніг збилися! Шукають вас по всіх усюдах, а ви собі пляж біля колишнього осередку культури влаштували! Може, напилися десь? А? Пенсію Горпинину пропили? — І тицяє поштарці алкотестер. — Ану, дмухайте мені швидко в цю штуку.

— Навіщо? — Поштарка на ноги зіп’ялася. Сніг із синьої куртки й зелених штанів струшує.

— Виводитиму вас на чисту воду.

— Полкане! Я тобі геть усе чисто й без твоєї штуки розкажу.

— Добре, — несподівано легко погодився дільничний. І вже приготувався допит організувати, та з кролятника вивалилися куми. Впали на лаву.

— Не дмухайте в трубку, тітко, — порадив поштарці Реп’ях. — Однаково воно не працює.

— Як «не працює»?! — образився Полкан. — Та ця штука все живе на вміст алкоголю вимірює.

— Треба на корові перевірити. Чи на козі якійсь, — запропонував Галаган.

— Нема в Капулетцях корів, — відказала Галя. — Онде на кролях твоїх, Миколо, можна експеримент поставити.

— Точно! — Ідея так сподобалася Полканові, одразу до реалізації заспішив.

Куми не встигли й оком змигнути — Полкан з алкотестером уже до кролятника суне.

— Стій, мєнт! Кролі — святе! — гаркнув Микола. Кулаком себе в груди — буц! — Прокляну — і загинеш! — Полканові навздогін.

Тільки мовив — дільничний зойкнув і завалився.

— Господи, твоя воля! — перелякалася Галя, захрестилася. — Миколо… Та ти відьмак! Дивись, що накоїв! Полкана підкосив.

Галаган і сам здивувався. Потилицю почухав.

— Куме, — Петрові каже. — А глянь, що там із Полканом.

Реп’ях плечима знизав: мовляв, хіба я крайній? Але до дільничного посунув. На мить зник у темряві біля кролятника. Поштарка і Галаган шиї витягли.

— Клятий дирчик! — почули Полканів бас. — Яка зараза дирчики по дорозі розкидає?!

— Та він мого моторолера скалічив! — мало не розплакалася поштарка.

Усім кагалом відтягли Полкана від залізяки — лежав на землі, тер снігом мордяку, стогнав:

— Ой, нога…

— А щоби тебе з твоїми ногами! — зарепетувала Галя, заходилася складати в кошик банки.

Полкан сів у сніг і постановив:

— Будемо оформлювати ДТП! Поштарка тітка Галя збила мене… працівника правоохоронних органів… своїм дирчиком, чим завдала мені тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості. Реп’ях і Галаган — свідки. Ідіть до мене, бабо! І дмухайте мені швидко в цю штуку. Ви точно п’яна, а це — обтяжлива обставина.

— Ото мені більше роботи немає, як до тебе бігати! — буркнула розлючена Галя. — Мені ще пенсію Горпині нести, моторолер додому тягти! Поки до хати доповзу, мій Іван усю горілку вип’є, усю печеню виїсть і шинкою придавить. Святвечір! Зірка онде! А я все ніяк до свята не дістануся!

Та цієї зимової передріздвяної ночі поштарчиному моторолеру не судилося ночувати вдома. Полкан спробував підвестися, зойкнув судомно, повалився, вхопився за праву ногу.

— Зламав! — поставив діагноз Микола. Окреслив план дій: — Тягніть, тітко Галю, ваш дирчик до мого кролятника, там його ніхто не поцупить.

— Навіщо? — здивувалася Галя.

— Кебу маєте?! Як ми втрьох подужаємо і Полкана тягти, і ваш транспорт? А?..

Куми підхопили Полкана під пахви, потягли до вулиці, де блимали вікна капулетцівських будинків. Поштарка Галя бігла поряд, притримувала зламану ногу дільничного. Полкан кривився від болю, та про службу не забував.

— Де вас, тітко, увесь день чорти носили?

— Дівчина худа така… У Петра хату купила. Так я їй дорогу на Лупин хутір показувала. Прибратися допомогла — цілісінький день удвох мотлох розкидали.

— Не було в материній хаті лахміття! — образився Петро.

— Отакої! Ти давно там був? А я завтра знову до неї поїду, — відрізала Галя. — Бо вона ж там сама загнеться.

— А не треба було хату на хуторі купувати, — сказав Галаган. — Звідти вже й миші повтікали.

— А кролів на хутір кому носиш?! Мишам? — обурилася Галя. — Не сама вона. На хуторі вже троє городських живе. Один у бороді — Саня-жид. Поруч із ним жіночка справна оселилася. Улянка. А в покинутій хаті діда Степаненка такий собі Валєрік хазяйнує. Скажи ж, Петре!

— Є таке діло. Тома казала — скупляються в неї іноді, — підтвердив Реп’ях.

— Ого! Та їх там ціла зграя! — рознервувався Полкан. — Так, тітко! Щоби завтра ж мені все в письмовому вигляді виклали. Що там у нас на хуторі за збіговисько і чому я про теє не знаю.

— Буду я тобі в Різдво дурницями займатися! — звилася поштарка. — Сам їдь до них і балакай...