Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Любко Дереш — «Намір»

4.

Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться чверть і настануть канікули.

Але от лихо — перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робилося попередніми шестикласниками, а вчили білети з укрмови.

Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив учитися. Ніколи не старався вникнути в те, що вивчаю, і просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася втомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися — рух як заглиблення, чи що. Потім такою ж любов’ю я полюбив гоцатися. Секс — також заглиблення. Дуже веселе. Секс — це динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою — пам’ять нагадує фасеткове око метелика. Мозаїка нескінченного рівня деталізації.

Наранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив — марнота бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою «по душах» розмовляєш — і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.

За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Мої ідеї стосовно часопроведення вражали навіть мене самого! Вражали якимось витонченим, благородним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й купувався на мої витівки.
Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія з парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх — розчепірених зонтів — зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами з хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголошуючи на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, — сказали пацики, — давай!

Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок — у повній прострації вони дивилися в одну точку, і сиділи тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їхній розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, однак далі простого блокування шкільна програма не заходила.

Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації —я переконав 14 дітей залізти під парасолі. Отак, ні сіло, ні впало, на рівному місці.

Звичайно, прийшла керівничка, яка вела в нас географію. Це була найпротивніша вчителька у школі, за що й поплатилася ще задовго до мене прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину: Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшними голосом наказала всім вилазити з піднятими руками.

Далі були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і загрожувало бути винесеним на педраду.
Найзабавніше те, що мене це гроно гніву так і не торкнуло. Бо на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, я залишився під парасольками!

Коли кера спитала, хто «все це» придумав, мене видали. Зрозуміло, дівчата. А от коли спитали, де він, де той (...) П’яточкін, ніхто ані пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок — Марічка? — сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і душив сміх у долоні.
Після уроку я непомітно просковзнув повз учительську і вийшов на свіже повітря. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще дні три не потикався до школи, вивчаючи топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.

В народі кажуть: як вода з гусака.

А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.
Придумав це все хто? — П’яточкін. А де він? — Його сьогодні не було!
І такі дива постійно, по-стій-но.

5.

Отож, особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора лише переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то, все-таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не в своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що.

З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся — не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це — тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною, і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.

Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не залишалося місця, і вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно — тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий вище пояса, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: не то радість, не то сльози — аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, я лише намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.

6.

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти «орлом» під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало про умовність всіх на світі директорів та екзаменів.

От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений — але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі — та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купувати букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані — це престижніше, ніж у газеті.

Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» — спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.

Або, може, все буде навіть так: я витягну сімнадцятий білет і розповім все напам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет, або двадцять другий (найстрашніший), і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду тупати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».

Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде, і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня — не те, що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила, і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Всі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих — я серед них — по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без, та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки — до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.
— Який білет, П’яточкін?
— Одинадцятий.
Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.
— «Не» з дієсловами пишеться окремо, — ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?
— Угу... Ще. І не вилуплюйся так на мене.
Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.
— «Не» з дієсловами пишеться окремо, — наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить», і траснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся до зошита безпосередньо. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

Тоді я пішов у рознос.

7.

Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький, і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович... (пауза) Директор міднобуківської середньої школи... (плечі здригаються) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (плаче)».

А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», — повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліґрафічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці — виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори — десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубати завгоспові тичок.

Склав торбу, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив відпадну записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!
ПЕТРО