Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Наталья Доляк — «Чорна дошка»

Передмова
Сновиддя

З висоти пташиного лету відкривається захоплива панорама. Земля, куди не кинеш оком, акуратно поділена на геометричні, неідеальної форми фігури: зелені прямокутники кучерявих прадавніх лісів, овали й круги створених людьми ставків та природних озер, на нерухомих плесах котрих віддзеркалюються шматки недосяжного неба. Жовтуваті прямокутники нив та полів із готовим до збору стиглим житом і пшеницею межуються із темними квадратами зораного масного чорнозему, відведеного під пар.

Ламані, зигзагоподібні й дугасті риски повноводних та пересохлих річок, струмків та джерелець обходять десятою дорогою акуратні пістряві смуги людських городів. Ті городи відділені один від одного сірими тонкими, мов павутина, мотузочками меж. А біленькі хатки оповиті брунатними шрамами доріг та звивистими стьожками стежок. Великі земельні наділи обнесені темно-зеленими частоколами змішаних лісосмуг, парканами хвойних просік та присадкуватими ланцюгами кущів. Мікроскопічними мурахами по цівках мурованих шляхів та битих стежок де-не-де пересуваються живі істоти: в одежинах — люди, а без вбрання — тварини: дикі і свійські. Лиш ці рухомі цятки й порушують застиглу красу безмежних краєвидів, примушують згадувати про швидкоплинність часу, про смерть, про завершення, яке чекає на подорожнього в кінці будь-якої дороги, і про сталу вічність цих прадавніх лісів, вивітрених лук та родючих полів.

І вічність ця незримо, але нав’язливо дисонує зі смертністю. В одну мить той, хто спить каменем, зі свистом у вухах стрімко падає, усе ближче й ближче до землі. За лічені секунди встигає злякатись невідворотного болю від удару об твердь і навіть затуляє долонею очі й стогне крізь сон, соває ногами, копає ними повітря, але ніякого болю по приземленню не відчуває.

Розплющивши в сонному мороці повіки, роззирається. Розуміє, що йому зборкано крила і він вже ніколи не злетить у блакитну височінь. І од цього розуміння хоче кликати на допомогу, чекає од когось розради й помічає вдалині людину. Й не так, щоб аж ген далеко: ніби й рукою подати, а ніби десь і далі. Погляд того, хто оце спить, невпинно слідкує за тією людиною, а точніше, аж за трьома людьми.

По битій дорозі вздовж глибоких висохлих колій, повних дрібного пороху, йде тонка, мов трісочка, босонога селянка з двома дітьми. Вони всі якось дивно-дивно хитаються, як бува хитається повітря над дорогою в надто спекотний день. Їхні репані п’яти здіймають куряву, що напівпрозорою завісою відділяє мандрівників від споглядача. А той простує за гуртом та має за необхідне роздивитись людей ґрунтовніше. Крізь важкий пил, що блискавично здіймається та повільно опадає, спостерігачеві вдається розгледіти жіночі шати. «Ой, ні, — думає той підглядач, відчуваючи в очах пісок й дрібно-дрібно кліпаючи, аби його вигнати з-під запалених повік, — немає тут чим хизуватися. Ні тобі акуратності, ні фольклорної краси автентичних строїв, що зазвичай вирізняє з-поміж інших народів українців, отих, котрих зображають переважно на художніх полотнах та в кіно».

На субтильній жіночій фігурі бовтаються, як на безтілесному вішаку, невизначеного забрьоханого кольору широка спідниця з обшарпаним подолом та запилюжена сорочка, яка при багатій та колоритній природі, що оточує цю дивну трійцю, мала б бути щонайменше білосніжно-яскравою, вишитою червоними півниками та життєствердними калиновими розсипами. Костисті плечі жінки здригаються в такт із її ходою. Поруч із неохайною селянкою плентаються, схопившись за її спідницю, двоє сухоногих дітей з неприродно великими головами, тонкими шиями-билинами та набубнявілими животами, які видно навіть з-за їхніх спин. На дитячих тільцях — лахміття: латка на латці, дірка на дірці. Їхня хода непевна. Молодичка ніби напідпитку, її ноги заплітаються, й ступні від цього залишають кручений слід на дорозі, укритій від нестерпної спеки товстим шаром м’якої пилюки, схожої на темне добре змелене борошно. Сновидець відчуває цю пекельну спеку й чує, як важко йому дихається — зі свистом з грудей виривається повітря, і від цього розпеченого внутрішнього духу стає ще гарячіше. Хочеться пити. Але той, хто спить, не може робити нічого іншого, як спостерігати за жінкою з дітьми.

Із русявої голови тієї жінки сповзла квітчаста хустина, впала на плечі й тримає на прив’язі косу. А та коса, розкуйовджена і непокірна, гадюкою в’ється по спині, ніби збирається вжалити сердегу, та все не наважується, усе вичікує слушну годину. Рукави домотканої сорочки закасані. З-під них виглядають по лікоть худі руки-мотузки, що безвольно хилитаються в широких рукавах, мов неприкаяні язики масивних церковних дзвонів. Здається, їх навіть чути, ті глухі дзвони — звідкілясь здалеку і не зрозуміло, чи то згори, чи то з-під землі. Несеться сутужний лінивий набат: «Д-и-нь, ди-и-и-инь, динь!» Невелика процесія збивається з курсу, кидає напризволяще випалений сонцем шлях та неквапом забрідає в житнє поле обабіч дороги. Діти тонуть у ньому, як у теплій плюскотливій річці. Над ланом тріпотять лиш їхні розкуйовджені маківки. Пливуть вони по ниві, розрізаючи руками солом’яні хвилі, купають свої тіла в колоссі, як у безмежному океані. Пірнають і зринають, одриваючи вершки збіжжя. Зі знанням справи труть у долонях, обдмухують, аж хмаркою здіймається вгору полова. Задиркувато підкидають уже просіяне зерно. Маленькі паростки майбутнього хліба сиплються на кошлаті голови та оголені плечі дивних людей, яких споглядач усе ще не може добре роздивитись, бо вони не повертаються до нього обличчями. Зернини вдаряються об жінку та дітей і з барабанним дробом відскакують кудись у боки. Дріботять, як краплини життєдайного червневого дощу, як перший щасливий сніг, як конфеті з хлопавки.

Жінка здирається над ланом й підтягує за руки до себе дітей. Тепер вони безперешкодно йдуть по всіяному полю, як Ісус свого часу безтурботно йшов по воді. Та гострі колоски підступно, мов бритвами, ріжуть босі їхні підошви, і там, де пройшли ці троє, жито червоніє від крові. А сполум’янівши кольором, спалахує в один чирк та починає тріскочучи горіти. Горить весело, бадьоро й недовго — миттєво перетворюючись на попіл. На такий попіл, який буває лиш після спалення живої плоті, — прозорий та легкий, теплий та пахучий. Трійці вдається вийти із того полум’я неушкодженими, і вони простують далі до західного небокраю.

«Ну, так це ж сон», — пояснює собі безсмертя цих трьох той, хто спить, і лякається тому, наскільки гучно звучить його думка. Раптом ніби спрацьовує невидимий вимикач — ураз зникають усі звуки. Повітря застигає, в повітрі застигає дим від щойно згаслої пожежі, він так і висить клубами. Чути лиш, як жінка глибоко вдихає носом — нюхає. Раз і вдруге. Довго стоїть мов укопана, піднявши гострі плечі… і діти її чинять так само. З цієї миті на їхніх тілах не здригається жоден м’яз, ніби й м’язів у них ніяких немає, лиш кістки. Той, хто спить, також не ворушиться, боїться сполохати якусь систему координат. Чує, як по спині тече холодний піт. При тотальному навколишньому безрухів’ї сновидець кліпає повіками — один-однісінький раз, це забирає тисячну частку секунди, але цього достатньо, аби ті, що не згоріли в полум’ї, зрушили з місця. Вони не йдуть — летять, як підхоплене вітром осіннє листя. А опинившись перед обличчям того, хто спить, наставляються на нього очима. У скляних поглядах застигло німе прохання. Зі страдницьких очей, без жодного вогнику життя, несуться невпинні благання про допомогу.

Жінка і діти простягають костисті руки до споглядача, хапають його холодними колючими пальцями й починають тихенько сміятись. Звідкілясь чути ніжний дитячий переспів. Щедрівочки. Споглядач прислухається. Так, так, щедрівочки. Діти зичать комусь усіх благ земних і просять дати щось і їм. Сміються ніжними голосами. Але не ці, що його тримають у обіймах, бо ці — схожі на старців, погляд у них не дитячий. Але ж це вони сміються, більше ж немає кому. Щедрівки звучать, аж доки дітей і жінку не починає тіпати в пропасниці. Їх вовтузить лихоманка, від якої ці привиди немічно клацають дрібними білими зубами й із силою тягнуть того, хто спить, до себе. Він не пручається, не тому, що немає сил (хоча й це також), а більш тому, що знає звідкілясь — оці мари не зроблять нічого поганого. Вони прагнуть обняти й приголубити, туляться близенько виснаженими тілами до незнайомця, такого теплого й м’якенького, гладять його по засмаглій шкірі, нюхають запашне волосся. «Ходімо з нами», — кажуть вони одним лунким голосом і тягнуть уже сильніше. «Ходімо, у нас хлібчик є». Споглядач силкується випростатись із обіймів, хоче бігти, беззвучно кричить, широко, аж до судом, відкриваючи рота, а з горла не виходить жодного звуку. За мить і він мимохіть починає сміятись і клацати зубами — чи то від лихоманки, чи то від радості. А тоді, мов скажений, береться відбиватись від примар руками й ногами, пручається, бо відчуває, що й собі холоне і худне щосекунди все більше й більше, що й собі робиться тінню. Збирає останні сили задля спроби злетіти назад у височінь, аби знову милуватись землею зверху, з безпечної відстані. Йому це не вдається.

Жінка-привид ніби розуміє його поривання, по-материнськи самими очима посміхається, киває журно головою та в один ковток набирає повні легені повітря, надуваючи пергаментні щоки. Без будь-якого попередження наближає свій рот до обличчя того, хто спить. Вдихає в нього свою силу (і звідкіля вона взялась?), від якої він наповнюється вірою в промовистий гепі-енд. Він наповнюється щастям по вінця, його заливає небаченою добротою та співчуттям, як ту повітряну кульку невагомим гелієм.

Той, хто спить, стає легким та безтурботним. Зусиллям волі оддає собі наказ, самими пальцями ніг легенько відштовхується від землі, злегка зціпивши зуби та випроставши руки вгору, задерши голову, пірнає в небо й віддалено чує, як хтось зверху із великого білого сонця протяжно й наполегливо кличе його.

— Сашко-о-о! Са-а-а-ань! Са-а-а-ашо!

Сашко вкладає своє незаплановане пробудження в один потужний стрімкий видих:

— А-а-ах!

Той видих відриває хлопця від подушки, садовить на ліжку. Кілька секунд він сидить, тамуючи прискорене дихання, прислухаючись до власного скаженого серцебиття. Відчуває, як на обличчі виростає кілька краплин пекучого поту — на верхній губі й на скронях, витирає солону вологу об короткий рукав футболки з написом «Led Zeppelin», у якій зазвичай спить, та тильним боком долоні. Хлопець фиркає, мов породистий жеребець, крутить опущеною білявою головою. Тоді глибоко зітхає, як юна недоторкана красуня, й пхинькає.

— Оце так, — каже спроквола своєму відображенню у вікно, біля якого стоїть ліжко. Посидівши ще хвилю в повній темряві, вичавлює із себе ще два слова:

— Не засну.

Намацує пимпочку вимикача і щосили тисне на неї. Запалюється настільна лампа, що стоїть на паркетній підлозі біля ноутбука. Хлопець підводиться, ляскає себе по щоках, як роблять спортсмени перед початком змагань. Од нічого робити вкладається поглядом у шибку, скануючи сонне місто. Дивиться на темні багатоповерхівки, які грайливо підморгують йому самотніми вогнями освітлених квартир, де, напевно, так само як і у цій, не сплять люди через дивні чи страшні сни.

Нічні страхи навідуються до Олександра ось уже кілька місяців. Мама переймається і винить себе. Вона щодня радиться по телефону зі знайомими лікарями, які своєю чергою дають їй адреси численних віщунів і провидців. Тих, хто, на думку ескулапів, більше знається на таких речах, як нічні кошмари. Врешті, мама звиклась із тим, що син буває кричить уночі, напувала його перед сном ромашковим чаєм, прислухалась зі своєї спальні, чи не відпустить. Але примари від Сашка не відчіплялись.

Сашкові, незважаючи на нічні прокидання в поту, як оце зараз, сновидіння подобаються непересічними сюжетами й символічними образами. Він їх записує в зошит. Колись згодяться. Сни про мертвих, а подеколи й про ненароджених, липнуть до нього, як оця звечора чиста й попрасована футболка до його змокрілого від нервового напруження тіла. У одному сні з ним говорив худий, але доволі міцної статури чоловік у бобриковому півпальті та шкіряному картузі. Чоловік наказував Сашкові, щоб він усьому баченому вірив. І щоб особливо вірив тому, що написано у блокноті. Ще й пальцем насварив, а тоді погладив по голові так, що хлопцеві стало і страшно, й приємно водночас.

Він, той невідомий симпатичний чоловік, сам весь час писав огризком синього олівця до невеличкого обдертого блокнота, подібного до того, який Сашкові нещодавно вручила мама.

— Це мій дід понаписував, — пояснила й вклала до синових рук ту саморобну книжечку.

«А може, оце уві сні й приходив до мене прадід, отой симпатичний, що сварив пальцем», — розмірковував Сашко, згадуючи сон з минулої ночі. Він ніколи не бачив того прадіда, навіть на світлині. Ніяких карток, що закарбували б дідове обличчя, не збереглось. Але зберігся оцей блокнот і ще мамині записи — п’ять загальних зошитів. Сашко їх читає й перечитує, аналізує й пропускає крізь сновидіння все, про що йдеться в тих записах.

Хлопчина дістає з полиці загальний зошит, усередині котрого лежить загострений «Кохінор», усідається на широке підвіконня та починає писати чергову історію жахів.

— Саш? — просочується з-під щілини в замкнених дверях тихий мамин голос. — Ти кричав. Що знов?

Сашко одним стрибком опиняється у своєму лігвищі, на ходу ногою вимикає світло, і саме цієї миті двері прочиняються. З коридору в кімнату вривається тонкий сніп жовтого світла. «Як жито на тому полі», — думає юнак і робить вигляд, ніби щойно прокинувся, кліпає очима, потирає долонею обличчя. Мама повторює питання, але вже голосніше.

— Та ні, ма, — відказує якби спросоння. — Тобі здалось. Спи. Усе нормально.

Мама вірить чи вдає, що вірить, та йде до себе. Олександр іронічно посміхається своєму акторському вмінню, чекає ще кілька хвилин, нерухомо лежачи в ліжку й згадуючи сон, який його розбудив, тоді витягає з-під ковдри зошит, знову вмикає світло й продовжує швидко писати.

* * *

— Не потрібно було йому передавати це дідове багатство, — розмірковує вголос Сашкова мама, вмощуючись на складаному дивані поруч із чоловіком. — Га, Ігоре?

Ігор обіймає дружину, цілує її в лоба та повертається на бік, аби продовжити відпочинок.

— Підліткова психіка не в змозі впоратись із цим. Та й навіщо, їй-бо, усе це згадувати? Я зробила дурість, я дурепа з дуреп, — жінка спрямовує погляд кудись у стелю, не підводячись складає долоні корабликом та звертається у простір. — Дідо, нащо ти мені повідав ці жахи? Задля чого?

— Лідо! — строго перервав жінчину молитву чоловік. — Лягай спати й не химеруй! Хлопець уже дорослий, нічого із ним не буде від тієї інформації. Подумаєш! Зараз про все це можна в Інтернеті прочитати, а ти переймаєшся. Знову ж таки, у школі розповідають. Видумуєш не знати що…

— В Інтернеті то про чужих… А тут…

— Лідо, я тебе благаю, спи, — Ігор підставляє близько до очей наручного годинника. — Четверта ночі, побійся Бога, зранку на роботу.

Лідія Юріївна погоджується, повертається спиною до чоловіка, але заснути до ранку так і не може, згадує свого діда Леся Мефодійовича Тернового, згадує його останні місяці життя, які припали на тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік, на рік, коли їй, Лідочці, виповнилось шістнадцять і вона була лиш трохи молодшою, ніж зараз її син.

80-ті

Ліда закінчувала дев’ятий клас і як манни небесної чекала літніх канікул. Мріяла звести їх нанівець, віддаючись пляжу, мандрам по місту, походам на дискотеки. Натомість її тато відразу після останнього дзвоника збив ті плани на злеті, повідомивши, що їй, його єдиній дитині, доведеться все літо пробовкатись у селі, до якого треба їхати автобусом майже дві години та ще й з пересадкою в райцентрі. Наразившись на доччине незадоволення, батько використав важку артилерію: виголосив чималу промову на тему: «Комсомольці допомагають старшим».

— Кого я виховую? — басив Юрій Олесьович. — Мені в обкомі людям в очі буде соромно дивитись. Твій дідусь, рідний дідусь, слабий, і йому потрібен хтось, хто зміг би розрадити його на старості років, подати склянку води, послухати його розповіді про минувшину й собі щось розповісти старому.

Батько довго розкладав по полицях аргументи, але все зводилось до того, що Лідин дід — людина, на яку рівняються всі в районі, чоловік, який усе своє життя віддав для того, аби молоде покоління краще жило, аби над головами сяяло мирне небо, аби лани й поля колосились… і так далі і таке саме по колу.

— А чого саме я? — допитувалась дівчина, бо ж дід мав ще трьох онуків.

— Бо ти! — випалив батько, а наостанок додав: — він хоче, аби саме ти приїхала. Інших не допускає. Норовливий!

Дід Олесь, яким його пам’ятала Ліда, на відміну від своєї говіркої та веселої дружини бабці Марії, здебільшого був надто серйозний, здавалось, мало цікавився онуками і особливої ніжності до них не виказував. Ото, вряди-годи пожартує та так, що ніхто й не знав, сміятись чи плакати від того жарту. Та ще, коли, бувало, гладив по голові чи міцно обнімав при зустрічі, чомусь усередині робилось до млосності ніжно й кортіло відразу почати плакати й не полишати цього заняття довіку. Лідина мама завжди, як приїде на гостину до села, півдня ходить сама не своя із червоними від сліз очима й усе крізь ніякову посмішку пояснює:

— Татусь якийсь такий, що ніби на сповіді побувала, як ото лиш з ним поздоровкалась. І плачу, і плачу. А чого — піди зрозумій. Такі в нього якісь очі чудернацькі. Стільки в них страждань...