Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Эрик Ларсон — «Диявол у Білому місті»

Частина I
Застигла музика
(Чикаго, 1890—1891)

Чорне Місто
Про те, як легко було зникнути.

Щодня тисячі потягів прибували й відбували з Чикаго. Багато з цих поїздів привозили незаміжніх молоденьких дівчат, які ще ніколи в житті не бачили міста, але сподівалися, що найбільше й найсуворіше з них стане їхнім домом. Джейн Аддамс, міська реформаторка, засновниця чиказького «Галл Гаусу» , писала: «Ще ніколи за весь час існування цивілізації стільки юних дівчат раптово не отримували свободи вийти з-під захисного батьківського даху на вулиці міста й заходити під чужий дах без супроводу». Ці жінки шукали роботу друкарок, стенографісток, швачок і ткаль. Брали їх на роботу здебільшого порядні громадяни, налаштовані на якісну та прибуткову працю. Але не завжди. 30 березня 1890 року службовець Першого національного банку розмістив у рубриці «Шукаємо працівників» газети «Chicago Tribune» попередження для стенографісток: «Ми глибоко переконані, що жоден чесний і порядний діловий чоловік при своєму глузді не даватиме оголошень, що шукає стенографістку біляву, привабливу, без родичів у місті, чи вимагатиме прислати фотокартку. Усі подібні вимоги вирізняються крайньою вульгарністю, і ми вважаємо, що для будь-якої дами небезпечно відгукуватися на такі негідні оголошення».

Жінки ходили на роботу пішки вулицями повз бари, гральні заклади й борделі. Порок процвітав, його офіційно терпіли. «Вітальні та спальні чесних людей були (і зараз є) доволі нудним місцем, — писав Бен Гект у пізні роки свого життя, намагаючись пояснити цю тривку рису старого Чикаго. — По-своєму було навіть приємно усвідомлювати, що за їхніми вікнами, дихаючи сірчаним димом, скрадається диявол». Макс Вебер уподібнив місто до «людини зі знятою шкірою» — і це порівняння виявилося моторошно влучним.

Безвісна смерть не була рідкістю й могла спіткати людину рано. Кожен із тисяч потягів, що прибували й відбували з міста, рухався на рівні землі. Зробивши крок із бордюру, можна було потрапити під паровоз «Chicago Limited». Щодня на міських залізничних переїздах гинуло в середньому двоє людей, часто від жахливих травм. Пішоходи, бувало, знаходили відрізані голови. Були й інші небезпеки. Трамваї падали з розвідних мостів. Кінь міг понести й потягти за собою екіпаж просто в натовп людей. Пожежі щодня забирали із десяток життів. Описуючи жертв пожежі, газетярі полюбляли використовувати слово «спеклися». У місті ходила дифтерія, тиф, холера, грип. І вбивства також були. У ті часи, коли відбувалася виставка, по всій країні різко збільшилася частота вбивств, але особливо помітним це було в Чикаго, де виявилося, що поліції бракує людей і вміння, щоб упоратися з такими обсягами карних справ. Протягом першого півріччя 1892 року в місті сталося майже вісімсот насильницьких смертей. Четверо людей на день! Головним чином убивали за обставин прозаїчних: пограбування, побутові сварки, ревнощі. Чоловік міг застрелити жінку, жінка — чоловіка, діти — одне одного випадково. Це все було цілком зрозуміло. Убивств, подібних до тих, що сталися в лондонському Вайтчейпелі, не бувало. П’ять убивств, скоєних Джеком-Різником у період його активності 1888 року, не мали жодного пояснення і полонили уяву читачів по всіх Сполучених Штатах: обивателі не вірили, що подібне може трапитися в їхніх рідних американських містечках.

Але все змінювалося. Межа між моральним і порочним, здавалося, всюди розмивалась. Елізабет Кейді Стентон виступала за розлучення. Кларенс Дарроу — за вільне кохання. Молода жінка на прізвище Борден убила власних батьків.

А в Чикаго молодий красень-лікар зійшов із потяга з валізкою хірурга в руках. Він вступив у світ, сповнений гуркоту, диму, пари, виразними запахами забитої худоби. Йому це місце припало до душі.

Пізніше стали надходити листи: від Сіґрандів, Вільямсів, Смайтів і незліченних інших, — адресовані до химерного похмурого замку на розі Шістдесят третьої стрит і Воллес-стрит. Рідні намагалися розшукати дочок і внуків.

Зникнути було легко, просто було й удати незнання, і дуже нескладно в цих димах і гуркоті приховати чорну справу, яка вже пустила коріння.

Таким був Чикаго напередодні найбільшого ярмарку в історії країни.

«Неприємності тільки починаються»

У понеділок вранці 24 лютого 1890 року дві тисячі людей зібралися на хіднику та проїжджій частині вулиці під вікнами редакції «Chicago Tribune»; водночас подібні юрби збиралися коло решти двадцяти восьми редакцій чиказьких щоденних газет, а також у вестибюлях готелів, у барах і конторах «Western Union» і Поштово-телеграфної компанії. Серед тих, хто зібрався біля редакції «Tribune» були ділки, дрібні конторські службовці, мандрівні торгівці, стенографістки, поліцейські і як мінімум один перукар. Хлопчики-посильні стояли теж, готові чимдуж побігти повідомляти важливі новини. Було холодно. У провулках стояв дим, і в такій атмосфері ледве було видно на кілька кварталів. Час від часу поліція розчищала шлях, аби міг проїхати черговий яскраво-жовтий трамвай. Підводи з гуртовими партіями товарів торохкотіли бруківкою, їх везли велетенські коні, видихаючи пару в довколишній туман.

Час минав у чеканні, повітря просто наелектризувалося. Адже Чикаго — горде місто. На кожній його вулиці, у кожному куточку люди вдивлялися в обличчя продавців, візників, офіціантів і посильних, намагаючись визначити, чи вже відома новина, чи добра вона, чи погана. Поки що рік був вдалий. Населення Чикаго вперше досягло мільйона, і місто посіло друге місце в країні після Нью-Йорка, хоча роздратовані філадельфійці, чиє місто раніше було другим, поквапилися зауважити, що чиказці схитрували (саме вчасно перед переписом, що робиться раз на десять років) і в 1890 році приєднали до міста великі території. Чиказці на таку шпильку лише знизували плечима. Усе одно місто велике. Сьогоднішній же успіх мав нарешті розвіяти східний стереотип, що Чикаго — просто жадібна провінція, відома лише забоєм свиней, а невдача стала б таким приниженням, від якого місто отямилося б нескоро, з огляду на те, як його верхівка нахвалялася, що воно має перемогти. Саме отакі вихваляння, а не постійний південно-східний бриз надихнули нью-йоркського редактора Чарльза Андерсона Дейну назвати Чикаго «вітряним містом».

У своїх кабінетах на верхньому поверсі будинку «Рукері»  сорокатрирічний Деніел Бьорнем і його партнер Джон Рут, котрому щойно виповнилося сорок, відчували напругу особливо гостро. Вони брали участь у таємних переговорах, домовилися про певні речі й навіть провели польове дослідження заміських територій. Це були провідні архітектори Чикаго. Вони першими зводили висотні будівлі та спроектували перший у країні будинок, який міг називатися хмарочосом; здавалося, з кожним роком у світі з’являється нова найвища будівля. Коли вони переїхали до «Рукері» на розі вулиць Ля Салль і Адамса, розкішної світлої будівлі, спроектованої самим Рутом, їм відкривався такий краєвид на місто й озеро, яких раніше не бачив ніхто, крім будівельників. Проте вони знали, що сьогоднішня подія затьмарить усі їхні попередні досягнення.

Новина прийде телеграфом із Вашингтона. «Tribune» отримає її від одного з власних репортерів. Редактори, коректори та складальники формуватимуть «додаткові» випуски, а кочегари підкидатимуть вугілля лопатами в топку парових пресів. Один зі співробітників приліплюватиме кожен свіжий бюлетень до вікна, щоб перехожі могли прочитати.

Невдовзі після четвертої години, стандартного часу прибуття потяга, до «Tribune» прийшло перше телеграфне повідомлення.

Навіть Бьорнем не міг точно сказати, хто перший висунув цю пропозицію. Складалося враження, що ідея дозріла в кількох розумах одночасно, спочатку йшлося просто про відзначення чотирьохсотріччя відкриття Америки Колумбом — про те, щоб провести всесвітній ярмарок з такої нагоди. Спочатку ця ідея не набрала великої сили. У гонитві за багатством і владою, розпочатій наприкінці Громадянської війни, Америка, здавалося, не була особливо зацікавлена у відзначенні подій далекого минулого. Проте 1889 року французи зробили те, що вразило весь світ.

У Парижі на Марсовому полі Франція відкрила «Exposition Universelle» — всесвітню виставку-ярмарок, настільки масштабний, розкішний та екзотичний, що гості, відвідавши його, залишалися переконаними, що перевершити його неможливо. У серці виставки стояла залізна вежа, яка здіймалася в небо на понад триста метрів — вище за будь-що, збудоване людьми на землі. Вежа не лише принесла своєму архітекторові Александру Ґюставу Ейфелю вічну славу, але й наочно довела, що Франція готова потіснити США з першого місця в підкоренні заліза і сталі, незважаючи на Бруклінський міст, славнозвісну залізничну «Підкову» в штаті Пенсільванія та інші безсумнівно видатні досягнення американських інженерів.

І в такому стані речей Сполучені Штати були самі винні. У Парижі Америка лише так-сяк спробувала похизуватися своїми мистецькими, промисловими й науковими талантами. «Нас вважатимуть одним із народів, яким байдуже, який вигляд вони мають», — писав паризький кореспондент «Chicago Tribune» 13 травня 1889 року. Інші країни, писав він, виставили гідні й стильні експонати, тоді як американські учасники ярмарку наставили мішанину павільйончиків і кіосків без жодного мистецького ладу чи єдиного плану. «Результатом, на жаль, було безладне нагромадження крамничок, будочок і базарів, часто самих по собі неприємних та ще й недоладно поєднаних». Натомість Франція зробила все можливе, щоб прославитися в очах усіх і кожного. «Інші країни тут — не конкуренти, — писав кореспондент, — вони є просто тлом для французів, і вбогість їхніх експозицій підкреслює повноту, багатство та блиск Франції, немов так і було задумано від початку».

Навіть Ейфелева вежа, щодо якої американці радо робили прогнози, що це страховище навіки спаплюжить милий паризький краєвид, виявилася несподівано стрункою, звужуючись догори від широкої основи, немов слід від ракети. З таким приниженням американці не бажали миритися. Гордість країни та зростання її могутності й міжнародного статусу підносили патріотизм до нових висот. Сполучені Штати потребували можливості перевершити французів, а надто «переейфелити Ейфеля». Раптово ідея провести в себе грандіозний ярмарок на честь Колумбового відкриття захопила всіх.

Спочатку більшість американців були переконані, що коли вже десь треба проводити виставку на честь першопочатку американського народу, то робити це слід у Вашингтоні, столиці держави. З цим погоджувалася навіть редакція чиказької газети. Але в ході формування цієї думки інші міста почали вбачати в події жаданий приз, а особливо жаданий через ту велич, яку та подія принесе. Усім захотілося зробити своє місто магнітом, адже місцева честь за тих часів була на наступному місці після честі кровної. Раптом провести ярмарок захотіли Нью-Йорк і Сент-Луїс. Вашингтон обґрунтовував свою кандидатуру тим, що він є урядовим центром, а Нью-Йорк — тим, що він є центром усього на світі. Яку думку мав щодо цього Сент-Луїс, усім було байдуже, хоча і в нього були на цей предмет певні аргументи.

Ніде громадянська гордість не була настільки потужною силою, як у Чикаго, де люди вели мову про «дух Чикаго» як про щось відчутне і пишалися швидкістю, з якою місто відбудувалося після Великої пожежі 1871 року. Місто не просто було відновлене; воно стало передовим містом у сфері торгівлі, промисловості й архітектури. Проте все багатство не могло похитнути поширений стереотип, що Чикаго — місто другорядне, в якому свинячу тушу цінують вище, ніж Бетховена. Нью-Йорк був культурною столицею країни, містом витончено-світським, і його еліта й газетярі ніколи не давали жителям Чикаго про це забути. Виставка, влаштована як слід — тобто ще краще, ніж у Парижі, — могла б розвіяти такі уявлення раз і назавжди. Редактори чиказьких щоденних газет, побачивши, що до конкурсу долучився Нью-Йорк, почали ставити питання: а чому не Чикаго? «Tribune» попереджала, що «Нью-Йоркські шуліки, грифи, стерв’ятники та всілякі інші нечистоплотні створіння, як повзучі, так і летючі, намагаються добутися права на проведення виставки».

29 червня 1889 року мер Чикаго ДеВітт К. Кріджір оголосив присуд громадянського комітету в складі 250 найвидатніших жителів міста. Комітет зібрався і виніс резолюцію, яка закінчувалася такими словами: «Ті, хто допомагав розбудовувати Чикаго, бажають, щоб ярмарок було проведено, і, з огляду на справедливість і обґрунтованість цього бажання, мають намір його провести».

Проте останнє слово мало бути за Конгресом, і тепер настав час вирішального голосування.

Працівник «Tribune» підійшов до вікна та приліпив на шибку перший бюлетень.

У першому голосуванні Чикаго опинився попереду з великим відривом: 115 голосів проти 72 за Нью-Йорк. Далі йшов Сент-Луїс, а за ним — Вашингтон. Один конгресмен узагалі був проти проведення ярмарку й усім на зло проголосував за перевал Камберленд . Коли юрба під вікнами редакції побачила, що Чикаго обійшов Нью-Йорк на 43 голоси, то вибухнула криками «ура», свистом і оплесками. Але водночас усі розуміли, що Чикаго ще потрібно 38 голосів, щоб отримати просту більшість для здобуття права на проведення ярмарку.

Знову голосування. Світло дня послабшало, зробилось рідким, як пісна юшка. Хідники заповнилися людьми, які поверталися з роботи. Друкарки — жінки, які працювали на новітніх ділових машинах — натовпами виходили з «Рукері», «Монтоку» та інших хмарочосів, вбрані під пальтами в незмінні білі блузки й довгі чорні спідниці, котрі так гарно поєднувалися з клавішами їхніх «ремінґтонів». Візники лаялися і притримували коней. Понад юрбою квапливо йшов ліхтарник, засвічуючи газові пальники на кованих стовпах. Зненацька все набуло кольорів: жовті трамваї, раптова синя пляма сумки хлопчини, який біжить кудись із повною торбою телеграм, розносячи адресатам радість і горе; візники засвічують ліхтарі ззаду своїх екіпажів; біля капелюшної крамниці по другий бік вулиці сидить великий позолочений лев. Угорі, на багатоповерхових будівлях, загоряються газові ріжки й електричне світло, прикрашають темряву нічними квітами…