Мария Химич — «Байстрючка»

Розділ 1
Варварка

Квартира клекотіла у вирі емоцій. У повітрі літали кришталеві вази, важкі вазони з переляканими кактусами, домашні капці з помпончиками й мисливські ножі зі спеціально затупленим вістрям, щоб нікого не поранити, коли їх нагло зриває зі стіни жіноча злість.

Ми, дві сестри — Ксенька-малолітка і я, старша, стояли одна навпроти одної заведеними вкрай ковбойками, і наші тонкі фарфорові пальчики нервово здригалися в передчутті неминучої бійки з обов’язковими копняками та вириванням кіс — бажано з корінням, щоб суперниця ганебно облисіла на все своє подальше нікчемне життя.

— А знаєш, як звучить твоє прізвище насправді? — зухвало, з насмішкою запитала сестру. — Писька! Ото сміхота, якби тебе так і звали — Ксенькою Пиською!

Це словосполучення мене дуже розвеселило, і я зареготала, показуючи гострі акулячі зуби. Ксенька ледь стрималася, щоб не жбурнути в мене чим-небудь, хоч би телефонною слухавкою, що висіла на стінці.

— З чого ти взяла, що в мене може бути таке прізвище? — узяла руки в боки Ксенька. — У нас із тобою воно однакове — Коляда!

— Не однакове, — войовниче схитнула головою. — Скажи спасибі матері, що записала тебе на мого батька, Геника Коляду.

— Що означає — мого батька? У нас один батько, ми обидві — Геннадіївни!

— Угу, — хмикнула й нахмурилася: я зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Чому замовкла? Продовжуй! І хто той Писька? Писька… Придумати ж треба таке! — Фантазерка! — узялася ще більше роздратовувати мене Ксенька.

— Я нічого не вигадую. У нас… — різні батьки! — випалила й зажмурилася від власної зухвалості, ніби мої слова мали заляпати все навколо багном.

— А га! Бреши більше! І хто він, га? Чого замовкла? — Ксенька розхвилювалася від цієї інформації, але продовжувала робити задерикуватий вигляд.

— Замовкни! — наказала й зробила спробу дременути на кухню.

— Стій! — заверещала Ксенька-міліціонерка.

Але я все ж утекла на кухню й сама (о диво!), без перекидання цього почесного обов’язку на плечі наймолодшого нащадка в сім’ї, узялася мити брудні тарілки, якими було закидано мийку.

— Варварко, може, помиримося, чи що? — подобрішала миттю Ксенька, споглядаючи мій акт самобичування.

— Добре, — повернулася до неї, стурбовано човгаючи нігтем по масній плямі на тарілці.

— Я тобі допоможу. — Ксенька самовіддано взяла до рук кухонний рушничок, витерла кілька чистих мокрих тарілок та спровадила їх на полицю.

— Варварко?! — покликала Ксенька.

— Що? — відгукнулася.

— А хто він — той Писька?

— Це я тобі спересердя сказала, — запевнила й забулькала мильною піною.

— Ні, ти щось знаєш, розкажи, Варварко, га? — умовляла Ксенька.

— Лише благаю, мамі не обмовся, що це я тобі розповіла! — попросила. — Інакше мені буде непереливки!

— Не розкажу, — пообіцяла Ксенька, хоч якби зараз біля неї була мама, вона одразу ж узялася б її допитувати, озброївшись паяльною лампою та обценьками.

Я залишила мити посуд і сіла на табуретку за кухонним столом. Відтак тяжко зітхнула, узяла до рук мандаринку й учепилася в її целюлітну шкірку.

— Не знаю, чи є сенс тобі щось розповідати. Твій батько, як і мій, давно мертвий, — промовила й бризнула фруктовим соком.

— Є, є сенс! — запопадливо запевнила Ксенька.

— Добре. Ти ж уже ніби доросла. Твого батька звали Назаром. Прізвище ти знаєш, — простягнула сестрі дольку.

— А га, прізвище — відірви й викинь! — підгигикнула Ксенька й захрумкала.

— Він був механіком — знався на всіляких машинеріях, різними залізяками захоплювався.

— Чому він покинув маму? — Ксенька запитала найперше те, що її найбільше турбувало: як можна було покинути таку красиву й хазяйновиту жінку, як мама?

— У нього вже була сім’я. І син. Хоча не в тому річ. Твій батько… Бачиш, він був гульвіса. Мені здається, що йому мама просто набридла, — висловила свою гіпотезу.

— Думаєш? — засумнівалася Ксенька.

— Але хіба можна щось стверджувати стовідсотково? — продовжила роздуми. — Цікаво, що дружина Назара Письки була старша за нього на дванадцять років!

Ксенька присвиснула.

— Не свисти — грошей не буде! — попросила, адже успадкувала від матері не лише красу, але й практичність.

— Коли мама була тобою вагітна, з нею трапилася та неприємність…

— Яка це? — очі Ксеньки стали двома круглими блималами пекінеса, якому хазяїн ненароком притиснув хвоста.

— Хіба ти не знаєш? — здивувалася, чомусь здавалося, що сестрі це давно відомо.

— Ні! — запевнила Ксенька. — Розказуй!

— Коли мама завідувала продовольством в одній заводській їдальні, туди неочікувано нагрянула перевірка й знайшла недостачу… Винних не потрібно було довго шукати — ось вам завідувачка, а ось — головний бухгалтер.

— А мама справді щось поцупила? — нажахалася Ксенька.

— Ой, Ксенько, ти як дитя! Тоді, за Радянського Союзу, усі щось крали. І не мали це за злочин. І мама в тому числі. Але тим, що зверху, прийшло в голову навести лад. От вони й прикрутили гайки. Шкода, що саме мама потрапила під ревізійний коток.

— Маму засудили? — затремтіли губи в сестри.

— Звичайно! — хмикнула. — Ото наївність! Але їй пощастило. З огляду на її добропорядне минуле й вагітність, мамі присудили всього три місяці виправних робіт. А ось головна бухгалтерка відмучилася за всіх працівників їдальні, нечистих на руку: їй дали два роки тюрми. Недалекоглядна, їй потрібно було терміново вагітніти! Жартую. У головної бухгалтерки замість вагітності були хворі нирки. Але це не викликало жалощів у сліпої Феміди. На жаль, та нещасна жінка померла у в’язниці від своєї хронічної недуги.

— Страшне, — зітхнула Ксеня. — А мій батько що? Підтримував маму?

— Перший час — так, — підтвердила. — Але, гадаю, уся та судова тяганина відштовхнула його від мами. Назар став рідше приїжджати (жив в іншому містечку), а потім мама, відбувши покарання й народивши тебе, вирішила виїхати з міста в це глухе село — Р.

— Ніяке воно не село, це райцентр! — заступилася за місце проживання сестра, адже все дитинство провела саме в ньому.

Звичайно, у подібних маленьких містечках добре живеться лише дітям і старим. Ну, ще таким ураженим підступною долею особам, як мама, які самі шукають спокою й забуття. А для молоді таке середовище проживання загрожує тільки безбожною пиятикою, тож вона при нагоді звалює подалі, до великих міст.

— Так, звичайно, — з кривою усмішечкою погодилася.

— А чому мама виїхала з міста? — поцікавилася Ксенька, усе ж таки таємно вона бажала жити в крутішому «райцентрі».

— За спеціальністю, кухарем, вона вже не мала права працювати, сусіди криво дивилися й зводили наклепи, тому й дременула куди очі бачать — у Задрипинськ…

— Та годі тобі, — мовила Ксенька, — А батько що — не приїжджав сюди?

— Не знаю. Я незабаром по переїзді вступила до училища в сусідній Задрипинськ. Можливо, і відвідував. Але мама мені нічого не розповідала.

— Та-а-ак! Мама — ще та партизанка! Скільки років мовчати, хто мій справжній батько! А я завжди мала сумніви… — розходилася плюватися Ксенька.

— Ой, яка тобі вже різниця! — кинула їй, мов кістку.

— Велика! — нахмурилася сестра. — А чому Назар гигнув? Бухав?

Ксенька мала повне право таке запитувати, адже перед нею — приклад мого батька, Геника Коляди, що загнувся саме через систематичне вливання в горлянку оковитої, яка спровокувала в нього цироз печінки.

— Ні, твій татусь відкинув копита не через пиятику. Його підвів мотор — серце. Мій батько пішов слідом за ним через рік. Хлопці-хлопці! Зовсім молодими були! — я ввімкнула свою схильність пофілософствувати.

Ксенька задумливо ламала свої фарфорові пальчики. Вони лускали, і на підлогу падали, розбиваючись на дрібні шматочки, крихкі фаланги.

Розділ 2
Віта

Коли його побачила вперше, моє серце різко опустилося вниз, торкнулося матки, і так само рвучко підскочило доверху та забилося в горлі іграшкою «йо-йо». Хотілося одразу підійти до нього, сказати: «Люблю тебе», — і, не зволікаючи, покохатися з ним тут же, у міжміському автобусі, забитому людьми. Я бажала відчути його, як коханця після довгої розлуки, адже якось угамувати розбурхані емоції та жар спопеляючого егоїстичного кохання можна лише екстреними любощами.

І він, схоже, відчував те саме. Кілька разів поглянувши на мене, наважився, відштовхуючи пасажирів міцним дебелим плечем і ввічливо вибачаючись, аби не зіпсувати моє враження про себе, підійти поближче.

— Можна з вами познайомитися? — без зайвих прелюдій поцікавився він. Його зеленкуваті котячі очі втягували в себе, немов вир. У мені все занило, тому що чоловіка в мене не було вже рік, з того часу, як розлучилася зі своїм законним, алкашом Геником.

— Звичайно, — посміхнулася до нього й грайливо торкнулася волосся, демонструючи, що обручки на моїй правиці немає.

Кавалер розпашів. Якби на його тілі росло пір’я, воно б уже стирчало врізнобіч, перетворюючи його на м’яку кульку.

— Мене звати Назаром, а вас? — галантно поцікавився, нависаючи наді мною, адже я, на відміну від нього, умостилася на сидінні. Чоловік був у безпосередній близькості від мого плеча, і я могла, при бажанні, лагідно ненароком його торкнутися.

— А мене Віта, — відповіла, — можна на «ти».

Жінка, що сиділа біля мене, та що там казати — усі пасажири, затамувавши подих, слідкували за нашим знайомством. Вони лукаво переглядалися між собою й зворушено посміхалися. Для них це була жива сцена з мексиканського серіалу, а саме: фатальна зустріч Хуана і Кончіти.

— Куди їдеш? — поцікавився Назар. Йому було спекотно, як і мені, цьогорічний травень смажив усіх без розбору.

— Додому, з навчання, — відповіла...