Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Пауло Коэльо — «Заїр»

Я — вільна людина

Вона — Естер, воєнна кореспондентка, щойно повернулася з Іраку, бо вторгнення туди може відбутися в будь-яку мить; тридцять років, одружена, бездітна. Він — невпізнаний чоловік віком двадцять три — двадцять п’ять років, смуглявий, із монголоїдними рисами обличчя. Востаннє цих двох бачили в кав’ярні на вулиці Фобур Сент-Оноре.

Поліція була поінформована, що вони зустрічалися раніше, хоч ніхто не знав, скільки разів. Естер завжди казала, що той чоловік — він ховав своє справжнє «я» під ім’ям Михаїл, — був надзвичайно важливим для неї, хоч ніколи не пояснювала, чи він був важливий для її журналістської кар’єри, чи для неї як для жінки.

Поліція ініціювала формальне розслідування. Було розглянуто можливості викрадення, шантажу, викрадення з метою вбивства, чому аж ніяк не варто було дивуватися, адже робота примушувала її перебувати в постійному й майже неприхованому контакті з людьми, пов’язаними з терористичними угрупованнями, від яких вона добувала інформацію. Було встановлено, що протягом кількох останніх тижнів перед зникненням вона регулярно знімала гроші зі своїх банківських рахунків; ті, хто здійснював розслідування вважали, що гроші їй, либонь, були потрібні на оплату інформації. Вона не взяла з собою ніякого одягу, проте, на загальний подив, її паспорт не змогли знайти.

Він, особа нікому не відома, дуже молодий, ніде не зареєстрований у поліції, не залишив по собі жодного сліду, щоб з’ясувати, хто він такий.

Вона — Естер, лауреатка двох премій із журналістики, віком тридцять років, одружена.

Моя дружина.

Я відразу потрапив під підозру й був заарештований, позаяк відмовився назвати місце свого перебування в день її зникнення. Але щойно тюремник відімкнув двері моєї камери й оголосив, що я — людина вільна.

Чому я так швидко опинився на волі? Бо сьогодні всі знають усе про всіх, досить тільки зажадати якусь інформацію, й ось вона тут: де ми використали свою кредитну карточку, в яких місцях побували, з ким спали. У моєму випадку все було дуже просто: одна жінка, також журналістка, подруга моєї дружини, розлучена — вона не мала комплексів і могла признатися, що спала зі мною, — прийшла в поліцію й посвідчила на мою користь, коли довідалася, що мене заарештували. Вона надала конкретні докази на підтвердження того, що я був із нею в той день і в ту ніч, коли зникла Естер.

Мене запросили до головного інспектора, він повернув мої речі, попросив пробачення, сказав, що мене звільняють із-під арешту в цілковитій відповідності з вимогами закону, і я не маю жодних підстав звинувачувати або позивати до держави. Я сказав, що не маю найменшого наміру це робити, бо знаю, що кожна людина завжди перебуває під підозрою і за нею стежать протягом двадцяти чотирьох годин на добу, навіть якщо вона не вчинила ніякого злочину.

— Ви — вільні, — сказав комісар, повторивши слова тюремника.

Я запитую, а чи з моєю дружиною справді чогось не сталося? Вона признавалася мені, що через густу мережу контактів у підпільному світі тероризму не раз відчувала пильне стеження за собою.

Інспектор мовчить. Я наполягаю, але він мені нічого не відповідає.

Я запитую, чи дружина може подорожувати зі своїм паспортом, і він відповідає ствердно, позаяк вона не скоїла ніякого злочину, то ніхто не може перешкодити їй вільно виїздити з країни чи вільно в’їздити на її територію.

— У такому разі її, можливо, уже нема у Франції?

— Ви вважаєте, вона вас покинула через ту жінку, з якою ви спите?

Я відповідаю, що це його не стосується. Інспектор мовчить секунду, серйознішає й каже, що вони не могли не заарештувати мене — такий порядок, — але він дуже співчуває, що в мене зникла дружина. Він теж одружений, і, хоч мої книжки йому не подобаються (то він навіть знає, хто я такий! він не такий неук, яким здається!), він може поставити себе в мою ситуацію, він знає: пережити те, що переживаю я, нелегко.

Я запитую, що я повинен робити, коли звідси піду. Він дає мені свою візитівку, просить негайно повідомити, якщо я матиму якісь новини: щось подібне я бачив не в одному фільмі, воно мене не переконує, інспектори завжди знають більше, ніж розповідають. Він запитує, чи доводилося мені зустрічатися з тим чоловіком, із яким востаннє бачили Естер. Відповідаю, що чув його ім’я чи то кличку, проте особисто з ним не знайомий.

Він запитує, чи мали ми проблеми в подружньому житті. Відповідаю, що жили ми разом понад десять років і мали ті самі проблеми, що їх мають усі, — ні більше, ні менше. Він делікатно запитує, чи розмовляли ми останнім часом про розлучення або чи моя дружина не думала про те, щоб розлучитися зі мною. Я відповідаю йому, що такої гіпотези ми ніколи не обговорювали, хоч — повторюю, як і в кожному шлюбі, — окремі суперечки іноді виникали.

— Іноді чи досить-таки часто?

— Іноді, — наполягаю я.

Він запитує ще делікатніше, чи вона підозрювала про мої стосунки з її подругою. Відповідаю, що ми спали тоді вперше — і востаннє. То не був роман у правдивому значенні цього слова, просто ми обоє дуже нудилися, не мали чого робити після обіду, а сексуальні розваги завжди пробуджують нас до життя, тому зрештою ми й закінчили свій день у ліжку.

— Ви лягли з нею до ліжка тільки тому, що дуже нудилися в той день?

Я мало не сказав йому, що такі запитання не мають стосунку до розслідування справи, але я мушу зберегти з ним добрі взаємини, вони можуть згодитися мені в майбутньому, зрештою, існує така невидима установа, яку можна назвати Банком Послуг, і вона завжди була для мене надзвичайно корисною.

— Іноді таке буває з кожним. Немає ніяких цікавих справ, жінка прагне емоцій, я шукаю пригод — і ось ми вже удвох у ліжку. Наступного дня ми обоє вдаємо, ніби нічого не сталося, і життя триває.

Він дякує, подає мені руку й каже, що в тому світі, у якому доводиться існувати йому, теж не все гаразд. І йому буває нудно, і він нерідко не знає, чим йому зайнятися, і його опановує бажання лягти з якоюсь дамою до ліжка; але його світ набагато пильніше контролюється, і в ньому нікому не вільно робити те, що йому спадає на думку або хочеться.

— Мабуть, у світі мистецтва люди почуваються набагато вільніше, — каже він.

Я відповідаю, що знаю його світ, проте тепер не маю найменшого бажання порівнювати наші погляди на суспільство та на людей. Потім замовкаю і чекаю, яким буде його наступний хід.

— Я вам сказав, ви вільні і можете йти, — повторює інспектор, трохи розчарований тим, що письменник не виявляє бажання поговорити про життя зі службовцем поліції.

— Тепер, коли я знаю вас особисто, я почитаю ваші книжки. Я сказав, вони мені не подобаються, але насправді я ніколи їх не читав.

Мені не вперше доводилося чути цю фразу й думаю, я почую її ще не раз. Принаймні ця пригода подарувала мені ще одного читача. Я дякую інспекторові за його добрі наміри й іду геть.

Отже, я вільний. Мене випустили з в’язниці, моя дружина зникла за таємничих обставин, приходити на певну годину на службу мені не треба, недоброзичливців у мене немає, я багатий, знаменитий, і, якщо Естер справді мене покинула, у мене не буде проблем знайти жінку, яка замінить її. Я вільний і ні від кого не залежу.

Але що означає бути вільним?

Більшу частину свого життя я прожив у рабстві, а тому повинен аж надто добре розуміти, що означає для людини бути вільним, що означає для неї свобода. Від самого дитинства я боровся за неї, як за найдорожчий скарб.

Я боровся проти батьків, які хотіли, щоб я став інженером, а не письменником.

Боровся проти своїх однокашників у школі, які від самого початку обрали мене за жертву своїх жорстоких витівок і лише після того, як дуже багато крові витекло з мого носа та з їхніх носів, після багатьох вечорів, коли я мусив ховати від матері синці та шрами, — бо я сам мусив розв’язувати свої проблеми, а не вона, — я довів собі самому та іншим, що спроможний не плакати після бійки.

Я боровся за те, щоб знайти роботу, яка давала б мені засоби для життя, працював у крамниці залізних виробів, щоб звільнитися від важкої опіки батьків, які кажуть: «Ми даватимемо тобі гроші, але ти повинен робити те й те».

Я боровся — хоч і цілком безрезультатно — за дівчину, яку кохав у юності та яка теж кохала мене; зрештою вона мене покинула, бо батьки переконали її, що я не маю майбутнього.

Я боровся проти ворожого оточення в журналістиці, куди закинула мене доля і де мій перший шеф примусив мене чекати три години й приділив мені якусь увагу лише тоді, коли я став шматувати на клапті книжку, яку він читав. Він скинув на мене здивованим поглядом і побачив, що перед ним людина, спроможна вчинити опір ворогові, тобто наділена якостями, без яких не може бути доброго репортера. Я боровся за ідеали соціалізму, потрапив до в’язниці, вийшов із неї й продовжив свою справу, почуваючи себе героєм боротьби за інтереси робітничого класу, аж поки почув «Бітлів» і вирішив, що втішатися роком набагато цікавіше, ніж теоріями Маркса. Потім я боровся за кохання своєї першої, другої та третьої дружин. Боровся за те, щоб знайти в собі мужність розлучитися з першою, з другою і з третьою, бо кохання не тривало вічно, а я мусив іти вперед, щоб нарешті зустрітися з жінкою, яка прийшла в цей світ, щоб стати моєю, — і не була однією з тих трьох.

Я боровся за те, щоб знайти в собі мужність покинути журналістику й наважитися на авантюру написати книжку, хоч і знав, що в моїй країні ніхто не міг прожити з літератури. Я відмовився від цієї афери лише через рік, коли написав уже з тисячу сторінок, які здавалися мені абсолютно геніальними, бо навіть я сам не міг там анічогісінько зрозуміти.

Поки я боровся, мені зустрічалося чимало людей, які закликали до свободи й чим більше намагалися захистити це своє унікальне право, тим у більшу рабську залежність потрапляли від бажань своїх батьків, від шлюбу, в якому обіцяли зберігати вірність своєму партнерові «до могили», від матеріальних обставин життя, від політичних режимів, від проектів, які їм щастило виконати лиш наполовину, від кохання, якому вони були неспроможні сказати «годі», від вікендів, на яких їм доводилося обідати з нестерпними людьми. Багато з них були рабами розкоші, рабами прагнення до розкоші, рабами необхідності створювати видимість того, що вони прагнуть до розкоші. Вони були рабами життя, якого самі не обирали, але яке вирішили прожити, бо хтось зумів їх переконати, що так для них буде краще. Й ось так тривають їхні дні та ночі, які мало відрізняються між собою, а пригода для них лише слово, прочитане в книжці або побачене на екрані завжди ввімкненого телевізора, а коли вона заходить у якісь двері, то вони неодмінно кажуть:

— Не хочу, мені не цікаво.

Але як вони можуть знати цікаво їм чи не цікаво, якщо ніколи не пробують? Та немає ніякого сенсу запитувати їх про це: бо немає жодних підстав сумніватися, що вони бояться будь-якої зміни, що може похитнути світ, до якого вони звикли.

Інспектор сказав мені, що я вільний. Я вільний тепер, я був вільним і тоді, коли потрапив до в’язниці, бо свобода досі є тим станом людини, який я ціную більше, аніж що завгодно інше на світі...