Елена Печорна — «Фортеця для серця»

Висока трава

Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухались і колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух. Щоправда, їх було чути при самій землі, тоді як вище й аж до самісінького неба неслося тужливе й протяжне:

— Горечко!!! Господи, прости й помилуй! Синочку мій!..

Дівчинка озирнулася. Виразні очі кольору зрізаного стебла вихлюпнули страх, і той покотився, неначе трав’яні хвилі, у самісіньку гущавину.

— Синочку!!!

Завмерла. Русява голівка лякливо втислася в плечі. Тихо. Не дихай. Тоді дорослі не помітять і не знайдуть. Дівча вкотре озирнулося навсібіч і спробувало втихомирити тремтіння тіла, але воно вперто відмовлялося коритися. Мала втікачка прикипіла поглядом до трави, чекаючи, що ось-ось звідти вигулькне чиясь рука і вхопить її. Нікого. Серце калатає в грудях так гучно, що боляче дихати, а вітер-пустун лащиться до ніг і тріпоче поділ дитячої сукні. Збоку навіть могло видатися, що дівчинка збирається злетіти над трав’яними хащами й полинути невагомою хмаринкою якомога далі звідси. А може, вона того справді хотіла?

— Горе!!!

На сільському обійсті голосила жінка — висока й худа, як жердина. Голосила страшно, припадала до землі, билася об неї головою й набирала повні пригорщі. Чорної, густої. Якби могла, то, мабуть, усипала б ту землю в самісіньке серце, наповнивши його по вінця, аби не відчувати раптової пустки, що засмоктувала цієї миті всенький світ. Молодша сусідка стояла поруч, налякано хрестилася й коли-не-коли кидала швидкий погляд у сад, який розрісся відразу за будинком. Там колихалося море. Високе й зелене, воно ховало в собі дівчинку. Вона була мала, лише п’ять рочків, тому пірнула в траву з головою, годі й розгледіти.

— Матвіївно, цитьте!.. Дівча налякали, забігло он, і не знайдеш.

Жінка підвела обличчя, зчорніле чи то від раптової біди, чи від землі, обпекла поглядом і прохрипіла:

— А бодай вона зслизла, як мати її непутяща!

Сусідка тріпонулася й аж заклякла. Тільки кліпала вигорілими віями, мов теля перед забоєм.

— Та… що це ти? Як… це ти? Матвіївно, Бога побійся! То ж дитина.

Господиня захиталася, обхопивши розпатлану голову брудними руками.

— Її утроба. Її. Нечестивиці. Плоть від плоті. Ні крихти ж Михайла мого, ні рисочки… синочка… — крик застряг у грудях і пішов углиб жінки, усе глибше, глибше, аж поки до серця вліз отрутою й прошипів уже там своє моторошне «синочку».

Дівчинка не втрималася й побігла від того крику, занурюючись у зелену пастку. Трава лізла в очі, чіплялася за рученята й ніжки, впивалася в шкіру, хапала русяве волосся й силкувалася побороти малу остаточно, а та схлипувала, падала, підводилася й шепотіла самими вустами:

— Мамо… мамочко…

Лише голос трави у відповідь. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч — скрізь. Нема йому початку й нема кінця.

— Матусю…

І вже з іншого світу чи з іншого берега голос:

— Лесю! Дівчинко, де ж ти?

Спинилася. Губенята тремтять, по обличчю — солоний дощ.

— Де мама?

Поряд опиняються чиїсь порепані долоні, у них засохла земля, також солона й гірка. Ці руки підхоплюють дівчинку, піднімають високо й урешті міцно притискають до теплого тіла, у якому, здається, навіки оселяється плач.

— Дитинко… онучко моя… рідненька…

Сусідка, дивлячись на жінку з онукою на руках, знову хреститься і, вже не соромлячись, розмазує сльози обличчям.

— Йой-йой! Наробив ти, Михайлику, горя! Ой, наробив! Свою душу занапастив і їхні махом єдиним.

***

День, коли в невеличкому селі Бувальці з’явилася маленька дівчинка, був чорним. Почорнила його звістка, що котилася від хати до хати, немовби літня пожежа.

— Мишко Райський загинув.

— Як?

— У метро. На колію стрибнув, просто під колеса потяга.

— Лишенько яке! А може… теє… випадково?

— Якби ж то. Свідки були. Свідомо. Стояв і чекав, а потім тільки шелеп!

— Матінко Божа! А Матвіївна як?

— Лежить біля труни, сама на мерця схожа. Годі відірвати бідолашну від сина, ні до кого не озивається, навіть на онуку очей не зведе.

— На онуку???

— Та він же з дитиною був. На очах у дочки й порішив із собою.

— Як то? А чого?

— Хтозна.

— Певно, через жінку. Зникла Вірка. Усі речі у квартирі, лише документів нема. Як у воду канула.

— З коханцем дременула.

— З коханцем? Дитина ж. Та й Михайла любила до нестями.

— Тоді чого ж хлопець під колеса кинувся? З доброго дива? Авжеж, з полюбовником Вірка. Зникла ж бо, нема ніде. Певно, знайшла багатшого, а Мишко, бач, прикипів до… художниці. Їй-богу, відьма. Ще й малювала, як навісна.

— Отож.

Над хатами перекинула відро ніч і хлюпнула з нього темрявою, проте мало не в кожному вікні ще довго світилося. Жінки смажили, пекли й варили, приправляючи страви гірким зітханням, чоловіки ладналися копати свіжу могилу й нишком чухали потилицю: ну хіба не клята ота любов звела хлопця зі світу? На самому окрайчику вулиці, у невеличкому будинку, лише на дві кімнати, горіла свічка.

Так мало бути. Посеред ліжка з високими залізними бильцями в м’якій перині лежала дівчинка й слухала ніч. А ще голоси. Вона не розуміла, чому опинилася тут, тому слухала уважно, сподіваючись, що в словах, які шелестіли в темряві, можна буде віднайти підказку.

— То підійшов костюм, га? Бо я все щодо розміру сумнівалася. Не бачила ж Михася років із три точно.

— А не видко? Як картинка, лежить. Леґінь. Не скажеш, що геть-чисто понівечений.

— Матвіївну знову вкололи? Наче затихла.

— Фельдшерка була, то впорснула заспокійливе… От тільки я з ліку збилася вкотре. Не переживе Зоя, ой, не переживе.

— Ш-ш-ш. Не навроч. У неї ж ондечки є для кого. Мала ж Михасева тут. Забрали з Києва… навісного.

Дівчатко на слові «Київ» тріпонулося серед високих подушок. Лесі так хотілося втекти звідси. Куди? Голоси знали. У Київ, бо там є її ліжко. Не таке велике й м’яке, але її. І квартирка крихітна — не те що цей будинок. Зате в ній Леся знала кожен куток і навіть темряви не боялася і звуків. Їх було завжди багато, часом дівчинка навіть думала, що дев’ятиповерхівки — то вулики, тільки для людей. А ще в них… хтось неодмінно дихав за стіною, а тут… Раптом тишу розтяло навпіл:

— Пугу.

Жінки заворушилися, певно, хрестячись. Леся розплющила одне око й помітила, що світло від свічки затремтіло чи заколихалося.

— Пугу.

— Чуєш, Степанівно?

— Сичі.

— Пугу-пугу-пугу.

— Вони. Без них лихо не обійдеться.

Леся вкусила свій кулак і зі страху мало не обмочила постіль. Дівча ніколи не чуло про таких птахів, тому подумало, що це щось значно страшніше. Може, потвори які? Бродять десь у темряві. А що, як жертви собі шукають? А як знайдуть її? Дівчинка підібгала під себе ноги й стала схожа на розпульсовану цятку, маленьку таку, крихітну, непомітну. Хотілося плакати, але навіть плакати було лячно. От і тремтіла, як вогник свічки, тієї, що… що біля труни, а ще шепотіла беззвучно, самими вустами, щоб подумки кричати, скільки було сили, таке рідне й рятівне: «Мамочко». От лишень темрява відповідала:

— Пугу-пугу-пугу.

***

Що може вигадати дитина, коли чогось боїться? А коли боїться всього? Лесин страх розповзався й множився, навіть сподіване світло нового дня не зробило його бодай на крихту меншим. От дівчинка й вигадала гру. Так-так. Схованки. Вона лежала серед високих подушок, мов у схованці часу. Пухнаті, м’які, з вишивкою, вони затуляли малу від решти світу, а дівча вдавало, що спить і не помічає нічого, зовсім ні-чо-го: ні людей, ні тіней, ні рухів, ні голосів. Хоч довкола із самісінького ранку щось відбувалося. Заходили й виходили люди, рипіли двері, чулися плач і молитви. Якась жінка принесла для неї темненьке платтячко й тихенько поклала поруч.

— Вдягни.

Леся кліпнула й ускочила в ту сукню за мить, щоб одразу ж пірнути назад у подушки. І знову з головою. Аби не чіпали більше. А її й не турбували, лишень погодувати спробували, та з переляку дівча не змогло проковтнути й шматка хліба. Тихо. Вона знову лежить і не знає скільки. Поруч чути кроки, шепіт. Чому всі шепочуться? Може, нічні потвори викрали в людей голоси? А вона лежатиме тихо, так тихо, щоб усі думали — спить. Сон — то добре, сон — то порятунок, а вигаданими сновидіннями можна відмежуватися від кімнати, де пахне так незвично, а люди в чорному хитають головами, що чудернацькі годинники.

— Лесю…

Шепіт почувся коло самого вуха. Здавалося, майже торкнувся шкіри, натомість мала стисла вії так міцно, що перед внутрішнім зором затанцювали кола й цяточки.

— Дівчинко… Час. Треба прощатися з татом.

Татом? Леся зіщулилася.

— А може, не варто, Іванівно? Диви, як злякалася. Ще мале, усе одно нічого не розуміє.

— Та хоч свічечку б потримала. І без того душа покійного спокою не знатиме. Священик не відспіває, бо не годиться, хай дитина свічку потримає.

— Свічку? То, може, і нехай. Лесю. Лесюню. Ну ж бо, маленька, не бійся, ходімо, я дам тобі свічечку, для татка свічечка.

Дівчинка втислася в ліжко худеньким тільцем і завмерла, вії підстрибнули й оголили вологу зелень — таку пронизливу, що хотілося її накрити чимось, затулити бодай долонею.

— Ти бач, який колір… — тітка розгублено провела по краєчку вишитої подушки, а потім таки наважилася витримати погляд дитини. — Не плач і не бійся нічого. Ось тобі свічечка, стань у куточку, отут, і постій тихенько. Отак. Хороша дитина.

Леся слухняно підвелася й виповзла зі своєї схованки, проте очей усе одно не підводила, натомість міцно-міцно затисла свічку в долоні й відчула, як гарячий віск котиться простісінько на пальці. Дивно, але вона не кричить і не хниче, навіть морщитись якось лячно. Просто стоїть.

Звідкись здалеку котиться гуркіт, розходиться й щораз гучнішає, а від того здається, що небо гнівається. Он яке чорне у вікні! Може, небу боляче? Болить йому, як господині цієї оселі. Присутні нишком кидали короткі погляди одне на одного, мовляв, уже час, проте жоден не наважувався відірвати згорьовану жіночу постать від труни посеред просторої кімнати. Жінка припала до грудей молодого чоловіка, охопила його, немов дитину крихітну, і тужила мовчки, а від того мовчання гуркіт грому здавався ще страшнішим.

— Краще б уже плакала, — шепотілися жінки по кутках.

— Диви, а покійний, покійний… як живий. Усе одно, що заснув. Спить собі, та й годі.

— Ага. То лише обличчя, а тіло… пошматоване. Крий Боже! Складали докупи нещасного, хоч смерть, кажуть, миттєва була.

— А водій? Що водій?

— А що? Нічого. Бідолаха. Він і помітити не встиг, як Михайло наш кинувся на колії. Кажуть, чекав до останньої секундочки й шурхонув, що камінь на дно. Мить — і нема.

Сусідка Євдокія, слухаючи тихі розмови, не припиняла шепотіти молитов, а поглянувши на перелякану дитину з тремким вогником у рученятах, сплеснула в долоні:

— Цитьте, кумоньки, годі. Он дитя й без вас наполохане.

Огрядна жінка коло порога, яка лякливо тулилася до дверей, здавалось, от-от і покотиться, стурбовано закивала:

— Отож. Дитя. Це ж треба, Всевишній дав, щоб на тій станції метро якраз Павлівна наша була. Та ви тільки подумайте! Їхала від своїх, молочне дітям возила, а тут таке. Це ж вона Михайла впізнала.

— Та ну?

— Що «ну»? Упізнала. Бачить, дівчатко стоїть саме-самісіньке, скривилося, бідолашне, нікому й діла нема. А Павлівна не дурна, зметикувала, що то Матвіївни онука, і на село із собою забрала, насилу впрохала слідчого. От вам історія. А то що? Була б Леся, певно, у сиротинці якому. Точно, була б. А так у бабці. Матвіївна ж онучку чи не вперше й побачила. Ото біда! Онучку в день смерті сина вперше побачити.

— А мати Лесина де? Не з’явилася?

Дівчинка міцно затисла між пальцями свічку, так міцно, що та тріснула, а віск покотився гарячим струмком, заливаючи пальці. Та Леся того не відчувала, бо слухала. Опустила зелені очиська в підлогу й навіть шкірою вловлювала звуки, проте ніхто з цих людей у чорному не міг дати відповіді.

— Ні. Господиня до квартири, яку вони орендували, уже інших квартирантів устигла пустити, речі передала швиденько, а там і документи, свідоцтво про народження Лесі, а Віри нема, і паспорта нема. Зникла.

— Зате Ніна прийшла… Бачте, не погордувала.

— Де, кумонько?

— Та ондечки, не видко? Попід стіною стоїть. Дивіться-дивіться, чорна яка. Скільки років пройшло, а вболіває.

— А Василь що? Отак дружину відпустив?

— Ото дурна. А чого не пустити? Коли Михась покійний уже. А що за життя любилися, то молоді ж були.

— Було. А з Вірою зустрівся… І все, не стало чоловіка.

— Люта любов, ой люта… Ніни не пошкодував, до матері стежку забув через свою Віру… Жодного разу не навідався, оце тільки… дібрався.

Над будинком щось гучно тріснуло. Переполохані дорослі мовчки заходилися хреститися, а дівчатко затислося в самісінький куток і розчинилося.

— Ти диви, як сили небесні гніваються!.. І сичі… сичі вночі кричали не перед добром.

— Та яке добро? Ніхто не відає, що й сталося.

— Тільки дівча знає… Дівчинка ж бачила.

Леся відчула, як десятки поглядів пронизали її наскрізь, немов метелика на голку настромили й під лупою заходилися вивчати. Затремтіла вся, як була. Тітка Дуся, сусідка, не стрималася й мимоволі затулила дитя собою.

— Цитьте! Геть подуріли. Ще допит улаштуйте дитині біля труни. Мала вона ще, щоб зрозуміти щось. Мала.

Леся заплющила очі й відчула, як падає кудись глибоко, дуже глибоко. Підземелля. Воно величезне, наповнене рухом і звуками. Довкола люди. Багато людей. Вони кудись поспішають, зосереджені на власних клопотах. Хтось розмовляє, десь кричать, проте більшість вдивляється в довжелезний тунель, де ось-ось має з’явитися світло. Леся знає, бо вже не раз була в цьому місці. От і тепер стоїть у натовпі й чекає, хтось тримає її за руку. Коли з чорноти починає линути гул, дівчинка відчуває, як чиїсь пальці стискають її долоню, стискають так міцно, що Лесі робиться боляче. Дуже боляче, з болю хочеться кричати, та дівчинка знає, що її крику ніхто не розчує, бо гул у тунелі наближається й ось-ось накриє собою.

Мала, шукаючи порятунку, зводить очі догори й раптом помічає пташку. Маленьку таку, чорненьку. Ніхто з цілого натовпу не бачить її під самісінькою стелею, але пташка є, вона б’ється крильми, немов прагне пробити малюсінькім тільцем тонни землі над собою, щоб нарешті дістатися до сонця. Леся розуміє пташку. Лесі так само хочеться до мами, але мами нема, є лише той, хто тримає за руку, тримає міцно. За мить дитяча долонька вивільняється, і перелякана дівчинка розуміє, що навіть той хтось кудись зник. Леся дивиться на пташку вгорі й не знає, плакати чи радіти, адже той хтось був її батьком.

А тепер у цьому чужому будинку незнайомі дорослі запевняють, що нерухомий дядечко в труні — її татко. Леся не знає, чи вірити їм. Дядечко справді дуже схожий на тата, от тільки навіщо лежить так довго й ніяк не підводиться? І через що всі до одного люди вдяглися в чорне? І навіщо свічка в руках? І чи справді ота чужа бабуся — її? Але найголовніше, про що стукотіло серденько в грудях, про що хотілося кричати гучніше, аніж гуркоче найстрашніший грім над головою, було те саме коротке й вистраждане: «ДЕ МОЯ МАМА?»...