Филипп Пуллман — «Магічний ніж»

Глава 8.

Башта Ангелів.

– А хто той чоловік із ножем? – спитав Віл.

Вони були в салоні «Роллс-Ройса» та їхали Оксфордом. Сер Чарльз сидів попереду, напівобернувшись до Віла з Лірою, котрі розмістилися на задньому сидінні. Пантелеймон у вигляді миші згорнувся в долонях дівчинки.

– Особа, котра має на ніж не більше прав, ніж я – на алетіометр, – відповів сер Чарльз. – На жаль для нас усіх, прилад наразі в мене, а ніж – у нього.

– До речі, як ви дізналися про інший світ?

– Я знаю багато речей, про які ви й гадки не маєте. Я набагато старший і краще поінформований. Між цим і тим світами існує чимало проходів, і ті, хто знає місце їх розташування, можуть легко ходити туди-сюди. У Ситагазі є Гільдія знаючих людей, і вони весь час це роблять.

– Ви ж не з цього світу, так? – раптом спитала Ліра. – Ви звідти, правда?

На краю її пам`яті знову щось промайнуло. Вона була майже впевнена, що вже бачила його раніше.

– Не з цього, – відповів Летром.

Вони замовкли. Через деякий час Віл сказав:

– Якщо нам доведеться взяти ніж у того чоловіка, нам варто більше дізнатися про нього. Він же не віддасть нам ніж просто так?

– Звичайно, ні. Це єдина річ, що не підпускає близько примар. Хай там як, але забрати в нього ніж буде нелегко.

– Примари бояться того ножа?

– Дуже.

– А чому вони нападають лише на дорослих?

– Вам не потрібно це знати. Це не має значення. Ліро, – повернувся до дівчинки сер Чарльз, – розкажи мені про твого чудового друга.

Він мав на увазі Пантелеймона. І щойно він це промовив, Віл зрозумів, що змія, котру він бачив у рукаві Летрома, була його деймоном, отже, той прийшов із Ліриного світу. Він спитав про Пантелеймона тому, що бажав збити їх із пантелику: він не знав, що Віл бачив його деймона.

Ліра піднесла Пантелеймона до грудей, і він став чорним пацюком, двічі обернув свій хвіст навколо її зап`ястя і тепер сердито дивився червоними очима на сера Чарльза.

– Ви не повинні були його побачити, – сказала Ліра. – Це мій деймон. Люди в цьому світі вважають, що в них немає деймонів, але вони таки є. Ваш був би гнойовим жуком.

Летром відповів:

– Єгипетські фараони були згодні, щоб їх репрезентував скарабей, так чому б мені опиратися? Отже, ти з якогось іншого світу? Як цікаво. Алетіометр зробили саме там чи ти вкрала його під час своїх подорожей?

– Мені його дали! – розсерджено промовила Ліра. – Я отримала його від Ректора коледжу Джордан, що знаходиться в моєму Оксфорді. Він мій по праву. До того ж ви ніколи не дізналися б, що з ним робити. Ви лише дурноголовий смердючий дідуган, і ви не навчилися б його читати навіть за тисячу років. Для вас це лише іграшка! А мені й Вілу він потрібен, отже, не тривожтеся, ми його собі повернемо.

– Побачимо, – промовив сер Чарльз. – Ось тут я висадив тебе минулого разу. Виходите?

– Ні, – відповів Віл, помітивши неподалік поліцейське авто. – Через примар ви не можете пройти до Сигаза, тому не має значення, чи будете ви знати, де знаходиться вікно. Висадіть нас трохи далі по кільцевій дорозі.

– Як бажаєте, – погодився сер Чарльз, і машина рушила далі. – Коли ви отримаєте ножа, зателефонуйте мені, й Алан прийде за вами.

Доки шофер не зупинив автомобіль, вони мовчали. Коли ж діти вийшли, Летром опустив скло та сказав Вілові:

– Між іншим, навіть не думайте повертатися без ножа. Прийдеш до мене без нього, і я відразу викличу поліцію. Я гадаю, почувши твоє ім`я, вони не затримаються з приїздом. Ти ж Вільям Пері, так? Я так і думав. У сьогоднішній газеті я бачив твою фотографію, і вона вельми чітка.

Машина вже давно від`їхала, а Віл усе мовчав.

Ліра потрусила його за плече.

– Усе гаразд, – мовила вона, – він нікому не скаже. Якби він збирався, то міг зробити це вже десять разів. Ходімо.

За десять хвилин вони вже стояли на невеличкій площі біля підніжжя Башти Ангелів. По дорозі Віл розповів дівчинці про деймона-змію, і вона застигла на місці, знову відчувши ворушіння якихось спогадів. Ким був цей старий? Де вона його бачила? Але її пам`ять ізнову так і не прояснилася.

– Я не хотіла казати Летрому, – тихо промовила Ліра, – але минулої ночі я бачила на вежі чоловіка. Він дивився, як діти полюють на кішку.

– Який він на вигляд?

– Це юнак, майже хлопець, із кучерявим волоссям. Але я бачила його недовго – він лише на мить визирнув із-за зубців... Я подумала, що він, мабуть... Пам`ятаєш Анжеліку та Паоло? Малий тоді сказав, що в них є старший брат і що він також прийшов до міста, а потім сестра змусила Паоло замовкнути, ніби це якась таємниця. Так от, гадаю, що це й є той брат. Либонь, все це пов`язане з тим ножем, і Анжеліка з Паоло про нього добре знають. Думаю, саме тому вони прийшли раніше за інших дітей.

– Може й так, – подумавши, відповів Віл.

Ліра згадала, як уранці розмовляла з дітьми: вони сказали їй, що жоден із них нізащо не піде до башти, бо там є якісь моторошні речі. Пригадала вона і власне почуття тривоги, спричинене тим, що вони з Пантелеймоном на шляху до вікна заглянули в напіввідчинені двері вежі. Можливо, зійти на неї дійсно могла лише доросла людина.

Тим часом Пантелеймон набув вигляду молі та в яскравих променях сонця пурхав довкола Ліриної голови, щось збуджено шепочучи їй.

– Тсс! – прошепотіла вона у відповідь. – У нас немає вибору, бо це наша провина. Ми маємо повернути алетіометр, а це єдиний можливий спосіб.

Віл вирішив оглянути все довкола й пішов праворуч, уздовж муру башти. Повернувши за ріг, він побачив, що вежу та сусідню будівлю розділяє вузький брукований провулок, і пройшовся ним, звівши очі догори та оцінюючи те, що бачив. Ліра трималася за ним. Під вікном, розташованим на рівні третього ярусу, хлопець зупинився та звернувся до Пантелеймона:

– Ти можеш злітати туди та заглянути всередину?

Деймон відразу став горобцем та злетів у повітря. Проникнути всередину він не зміг: коли він опинився на підвіконні, Ліра різко видихнула та зойкнула. Пантелеймон на мить присів на підвіконня, після чого пірнув униз. Дівчинка почала глибоко дихати – як людина, що ледь не втонула. Спантеличений Віл мовчки спостерігав за нею.

– Це важко, – пояснила Ліра. – Коли твій деймон віддаляється від тебе, стає боляче.

– Мені шкода. Ну, що там видно? – спитав Віл.

– Сходи, – відповів Пантелеймон, – сходи та темні кімнати. На стінах висіли мечі, списи та щити – мов у музеї. А ще я бачив чоловіка – він танцював.

– Танцював?

– Рухався назад-уперед і змахував руками. Може, він бився з кимсь невидимим... Я лише мить бачив його крізь відчинені двері, та й то зовсім чітко.

– Може, він бився з примарою? – припустила Ліра.

Але того, що побачив Пантелеймон, було замало для чітких висновків, і вони рушили далі. За баштою був огороджений високим кам`яним муром з битим склом нагорі невеличкий садочок – правильні клумби з якимись травами, посаджені довкола фонтана (Пантелеймон ще раз злітав угору та подивився). Уздовж четвертого боку вежі знову пролягав провулочок, котрий привів їх назад на площу.

– Нам доведеться увійти через двері, – сказав Віл.

З цими словами він піднявся на сходинки та штовхнув важкі дерев`яні двері. Всередину башти вдарили сонячні промені, міцні петлі заскрипіли. Хлопець зробив кілька кроків через поріг, озирнувся та, нікого не побачивши, пішов далі. Ліра увійшла слідом, намагаючись триматися за Віловою спиною. Підлога складалася з кам`яних плит, майже досконало відполірованих часом і чиїмось ногами, а повітря всередині було прохолодним.

Віл побачив проліт сходів, що йшов донизу, обережно спустився на декілька сходинок, і його очам відкрилося велике приміщення з низькою стелею та величезною холодною піччю в дальньому кінці. Стіни кімнати були чорними від сажі. В ній нікого не було, і хлопець повернувся до холу. Там він побачив, що Ліра стоїть, притиснувши палець до губ і дивлячись кудись угору.

– Я чую його, – прошепотіла вона. – Здається, він розмовляє сам із собою.

Віл прислухався та також почув щось: низьке глухе бурмотіння, що час від часу переривалося різким сміхом або коротким розлюченим вигуком. Здавалося, що нагорі знаходиться божевільний.

Віл, затаївши дух, почав підійматися масивними широкими сходами з почорнілого дуба. Сходинки були стерті не менше, ніж плити підлоги, але були надто міцними, щоб скрипіти під ногами. Єдиними джерелами світла в башті були невеличкі вузькі віконця – по одному на кожному поверсі, – тому у міру просування дітей угору ставало темніше. Вони досягли другого поверху, зупинилися та прислухалися, потім піднялися ще на ярус. Голос того чоловіка тепер змішувався зі звуком його рвучких кроків – чути було, що він гасає по кімнаті, відчинені двері якої виходили на площадку сходів.

Віл навшпиньки наблизився до дверей і, аби бачити, що відбувається всередині, ще трохи відчинив їх.

Це була велика кімната, майже вся стеля якої була зашерхана павутинням. Стіни були увішані книжковими полицями, на яких безладно стояли запорошені книжки з порваними та потрісканими палітурками. Декілька з них лежали відкриті на підлозі чи на широких запилених столах.

Посередині кімнати Віл побачив юнака. Пантелеймон мав рацію – його рухи дійсно дуже нагадували танок. Повернувшись спиною до дверей, він кидався від однієї стіни до іншої, і весь час його права рука літала в повітрі перед ним так, ніби він очищав собі шлях від невидимих перешкод. У руці був затиснутий ніж – звичайнісінький ніж із лезом десь вісім дюймів завдовжки, – і юнак, здавалося, то колов ним когось перед собою, то різав щось розташоване ліворуч або праворуч, то встромляв його у невидимок під ногами чи над головою.

Він почав повертатися, і Віл сховався, притиснув палець до губ та, вказавши Лірі на сходинки, тихо пройшов до них і почав підніматися на наступний поверх.

– Що він робить? – наздогнавши його, пошепки спитала дівчинка. Віл, як міг, спробував описати побачене.

– Схоже, він божевільний, – завважила Ліра. – Він худорлявий та з кучерявим волоссям?

– Так. Волосся в нього руде, як в Анжеліки, і він дійсно дуже схожий на божевільного. Здається мені, сер Чарльз розповів нам про нього далеко не все. Треба спробувати поговорити з ним, але спочатку огляньмо верхній поверх.

Ліра, нічого не запитуючи, слідом за Вілом піднялася сходами. На верхньому поверсі було набагато світліше, ніж унизу, бо пофарбований у білий колір проліт сходів – навіть радше драбина, ніж сходи – виходив прямо на дах, або в конструкцію зі скла та дерева, схожу на невеличку оранжерею. Навіть стоячи біля підніжжя драбини, діти відчували тепло від даху.

Раптом згори пролунав стогін.

Вони аж підскочили – обидва вони були впевнені, що в башті більш нікого немає. Пантелеймон також так налякався, що відразу перетворився з кота на птаха та кинувся Лірі на плече. Віл із Лірою усвідомили, що з переляку схопили одне одного за руки, і повільно звільнилися.

– Нам краще піднятися та подивитися, що там, – прошепотів Віл. – Я піду першим.

– Першою слід іти мені, – також пошепки заперечила Ліра, – адже все це через мене.

– Коли через тебе, то роби, що я тобі кажу.

Дівчинка скривила губи, але таки відступила за Вілову спину.

Той почав підійматися назустріч сонцю. Світла у скляній конструкції було стільки, що воно аж осліплювало. До того ж там було спекотно, як у теплиці, і Віл відчув, що йому не тільки нічого не видно, а й важко дихати. Він намацав ручку дверей, повернув її та швидко вийшов назовні, прикриваючи очі від сонця.

Він стояв на свинцевому даху, оточеному зубцюватим парапетом. Скляна конструкція стояла в центрі трохи похилої в усі боки площадки, котра була оточена ринвою, що пролягала з внутрішнього боку парапету. Віл побачив у камені парапету декілька квадратних отворів для стоку дощової води.

Прямо на сонці лежав на ліжку старий чоловік із білим як сніг волоссям. Його обличчя було вкрите синцями та ранами, одне око було заплющене, а коли Віл з Лірою наблизилися до нього, то побачили, що його руки зв`язані за спиною.

Чоловік почув їхні кроки, і його обличчя спотворив страх. Він знову застогнав та спробував перевернутися на живіт.

– Усе гаразд, – тихо промовив Віл. – Ми не завдаватимемо вам болю. Чи це хлопець з ножем мордував вас?

Старий щось нерозбірливо промукав.

– Розплутаймо мотузку, – звернувся Віл до Ліри. – Вона зав`язана не надто міцно.

Вузли дійсно були ледь затягнуті – наче той, хто їх в`язав, дуже поспішав, – і незабаром мотузка впала на свинець. Віл допоміг чоловіку підвестися та відвів його в тінь парапету.

– Хто ви? – спитав він. – Ми не знали, що в башті двоє людей – ми гадали, що тут лише один.

– Джакомо Парадізі, – крізь розбиті зуби невиразно проговорив старий. – Я, і лише я є хранителем. Той юнак украв його в мене. Завжди знаходяться дурні, що заради цього ножа наражаються на ризик, але цей зовсім безголовий. Він збирається мене вбити...

– Він не вб`є вас, – сказала Ліра. – А як це – хранитель? Що це означає?

– Я зберігаю цей тонкий ніж за дорученням Гільдії... Де він?

– Він унизу, – відповів Віл, – ми пройшли повз нього. Він нас не бачив, бо махав ножем у повітрі.

– Він намагається очистити собі шлях, але йому це не вдасться. Коли він...

– Обережно! – вигукнула Ліра.

Віл повернувся й побачив, що драбиною лізе той юнак. Він ще не побачив їх, але сховатися було ніде, і коли Віл із Лірою підвелися, він помітив рух і різко повернувся обличчям до них.

Пантелеймон миттєво став ведмедем і підвівся на задні лапи. Лише Ліра знала, що він ніколи не торкнеться іншої людини, але хоча очі юнака на мить округлилися, Віл побачив, що насправді той майже не помітив звіра. Парубок дійсно був геть божевільним: його кучеряве руде волосся було сплутаним, підборіддя забризкане слиною, а білки очей, здавалося, починалися від самих зіниць.

До того ж у нього був ніж, а вони зовсім не мали зброї.

Віл на декілька кроків відійшов від старого та став, напруживши усе тіло, готовий кинутися на ворога чи відскочити вбік.

Юнак підскочив ближче та хрест-навхрест замахав ножем, роблячи невеликі кроки вперед і змушуючи Віла задкувати, доки не загнав його в кут, утворений двома гранями башти.

Віл побачив, що Ліра, тримаючи в руках мотузку, підкрадається до юнака ззаду, і раптом кинувся на нього – так, як він це зробив у себе вдома. Ефект був аналогічним – його супротивник від несподіванки відступив, зачепився за Ліру та впав на свинцевий дах. Усе відбулося надто швидко, щоб Віл устиг злякатися, але він таки побачив, як ніж вилітає з руки юнака та в декількох футах від нього вістрям уперед уходить у свинець – це виглядало так, ніби дах був зроблений із масла. Ніж поринув по саму рукоятку й застиг так.

Юнак відразу вивернувся й потягнувся до зброї, але Віл кинувся йому на спину та схопив за волосся. Битися він навчився у школі – для цього виникало безліч нагод, адже інші діти завжди відчували, що з його матір`ю щось негаразд. І в таких сутичках він добре засвоїв просте правило: бали тобі дає не манера, в якій ти проводиш бій, а те, чи змусив ти свого ворога поступитися, тобто чи завдав ти йому більшого болю, ніж він тобі. Він також знав, що слід бути готовим зробити іншому боляче й що чимало людей на це нездатні – але він-то це вмів!

Отже, мистецтво бою не було для нього незнайомим предметом, але до того йому не доводилося битися з майже дорослим чоловіком, озброєним ножем, отже, слід було за будь-яку ціну не дозволяти йому знову заволодіти зброєю.

Він запустив пальці в густе вогке волосся юнака та з усієї сили смикнув за нього. Чоловік мукнув та кинувся вбік, але Віл учепився в нього ще дужче, і його супротивник заревів від болю та люті. Проте він таки вскочив на ноги й відразу перекинувся на спину, вдаривши Віла об парапет. Хлопець відчув, що цього для нього забагато – у нього перехопило дух, і хватка його пальців послабшала. Певна річ, юнак умить вирвався.

Віл упав на коліна в ринву та почав хапати ротом повітря, але залишатися тут не можна було, й він підтягнув ноги та спробував підвестися – однак його ліва нога проскочила в один з отворів для стоку води. Цілу жахливу секунду йому здавалося, що за ним нічого немає, і його пальці відчайдушно впилися у свинець, але нічого не сталося – його нога висіла у повітрі, проте решта його тіла була в безпеці.

Хлопець втягнув ногу всередину та підвівся. Юнак уже знову дібрався до ножа, однак йому не вистачило часу висмикнути зброю зі свинцю – Ліра стрибнула йому на спину, дряпаючись і кусаючись, мов дика кішка. На жаль, їй не вдалося схопити його за волосся, і він віджбурнув її, як мале кошеня. А коли він став на ноги, в його руці вже був ніж.

Ліра впала на бік, поруч із нею, наїжачивши шерсть та вишкіривши ікла, з`явився кіт – Пантелеймон. Віл подивився юнакові просто прямо в обличчя й уперше роздивився його як слід. Сумнівів не могло бути – це був брат Анжеліки, у нього були лихі наміри, і вони стосувалися Віла.

І хоча в юнака, на відміну був Віла, був ніж, хлопець не збирався стати безсловесною жертвою.

Він підібрав з даху мотузку, що її впустила Ліра, та встиг обмотати її довкола лівої руки – це давало йому деякий захист від ножа. Він перемістився так, аби стати між сонцем та своїм супротивником, і той змушений був щулитися та моргати. До того ж скляна конструкція кинула юнакові в очі з десяток сонячних зайчиків, і Віл побачив, що той, осліплений, водить перед собою руками.

Тоді він, піднявши догори ліву руку, стрибнув ліворуч, подалі від ножа, та щосили буцнув по коліну юнака. Удар прийшовся саме в ціль, і ворог з гучним стогоном упав та скорчився на свинці, але за мить знову підскочив.

Віл стрибнув на нього та пустив у діло обидві руки й ноги, знов і знов б`ючи куди влучить та відганяючи юнака в бік скляної споруди. Якби лише вдалося наблизити його до верху драбини...

Цього разу юнак упав якось важче, і його права рука з ножем опинилася на свинці якраз під ногами Віла. Хлопець відразу стрибнув на неї обома ногами й почув, як хруснули пальці юнака, затиснуті між дахом і рукояткою. Тоді він щільніше намотав на руку мотузку та стрибнув на кисть ще раз. Юнак завив і випустив ніж. Віл віджбурнув його ногою, і, на щастя, це йому вдалося – ніж прослизнув по свинцю та опустився у ринву саме поруч зі зливальним отвором. Мотузка в нього на руці знов ослабла, до того, він із подивом помітив, що на свинці в нього під ногами та на його взутті невідомо звідки з`явилися великі плями крові. Тим часом юнак, похитуючись, підводився на ноги.

– Обережно! – гукнула Ліра, але Віл був насторожі.

Тієї миті, коли юнак утратив рівновагу, хлопець кинувся на нього та врізався йому в сонячне сплетіння. Юнак упав на скло, котре вмить розлетілося на сотню осколків. Стара дерев`яна рама також не витримала. Юнак ще мить висів над сходовим колодязем, відчайдушно намагаючись схопитися за косяк дверей, але його рука зіслизнула, і він у водоспаді скла звалився вниз.

Віл підбіг до ринви та схопив ніж. Бій скінчився: юнак, весь у порізах і синцях, знову з`явився на верхівці сходів, але побачивши над собою Віла з ножем у руках, у безсилій люті подивився на нього, повернувся та зник унизу.

– Фух, – вимовив Віл, сідаючи на свинець. – Фух.

Цієї миті він відчув різкий біль у лівій руці, кинув ніж та притиснув руку до тулуба. Намотана на руку мотузка була просочена кров`ю, а коли він стягнув її...

– Пальці! – різко видихнула Ліра. – О Віле...

Мізинець та підмізинний палець упали на дах разом із мотузкою.

Перед очима у хлопця все попливло. В обрубках, які колись були його пальцями, запульсував разючий біль, а його джинси та кросівки вже були мокрими від крові. Віл ліг на спину та заплющив очі, але відразу розплющив їх. Біль був не таким уже й нестерпним, і частина його свідомості з тупим подивом відзначила це: він більше нагодував приглушені потужні удари молоту, ніж той різкий гострий біль, що супроводжує неглибокий поріз.

Ще ніколи в житті Віл не відчував такої слабкості. Він вирішив, що на мить заснув: Ліра щось робила з його рукою. Він сів, аби подивитися, що сталося з рукою, та відчув нудоту. Старий був десь поблизу, але Вілові не було видно, що він робить. Тим часом Ліра щось казала, і Віл зосередився.

– Якби в нас був мох-кров`янка, – промовила вона, – той, що його вживають ведмеді, все було би набагато краще. Віл, я зараз затягну цією мотузкою тобі кисть, щоб зупинити кровотечу. Я не можу перев`язати те місце, де були пальці – там просто нічого перев`язувати. Не рухайся...

Віл послухався та озирнувся в пошуках своїх пальців – вони, скручені, мов криваві лапки, лежали на свинці. Хлопець засміявся.

– Гей, – гукнула Ліра, – припини! Підводься. У пана Парадізі є якісь ліки, якийсь цілющий бальзам, не знаю вже, який саме. Ходімо вниз. Той юнак втік: ми бачили, як він вибіг із дверей. Його немає, ти його переміг! Ходімо, Віле, ходімо...

Поперемінно лаячи його та лестячи йому, вона змусила його спуститися в башту. Вони пройшли над битим склом, уламками дерева й увійшли до маленької прохолодної кімнати. На стіні висіли полиці з пляшками, глечиками, горщиками, ступками з товкачиками та аптекарськими терезами. Під брудним вікном стояла кам`яна раковина, над нею переливав щось із великої пляшки в маленьку пан Парадізі. Його руки трусилися.

– Сідай, випий це, – сказав він і налив у маленьку склянку темної рідини.

Віл присів і взяв склянку. Перший же ковток вогнем пробіг по його горлянці, і Ліра змушена була підхопити посудину – хлопець витріщив очі й почав хапати ротом повітря.

– Пий до дна, – скомандував старик.

– А що це?

– Слив`янка. То пий же!

Віл невеличкими ковточками допив напій. Його рука вже починала боліти по-справжньому.

– Ви у змозі його вилікувати? –тремтячим голосом запитала Ліра.

– О, так, у нас є ліки на будь-який випадок. Дівчинко, відчини он ту шухляду та візьми бинт.

Віл побачив, що ніж лежить на столі в центрі кімнати, але до того, як він устиг його взяти, старий, накульгуючи, підійшов до нього зі склянкою води.

– Випий і це, – наказав він.

Віл стиснув склянку й заплющив очі – старий почав щось робити з його рукою. Спочатку він відчув жахливу пекучість, потім його кисть почали досить грубо розтирати рушником і, нарешті, вже обережніше протерли рану якоюсь прохолодною тканиною. Він на мить відчув у руці прохолоду, але потім біль повернувся.

– Дуже цінна мазь, – сказав старий. – Здобути її надзвичайно складно. Чудово загоює рани.

В руці у нього був лише запилений, потертий тюбик звичайнісінького антисептичного крему – у своєму світі Віл міг придбати такий у будь-якій аптеці. Але старий поводився з ним так, ніби він був зроблений із мирра. Віл відвів очі.

Поки старий забинтовував Вілову рану, Ліра відчула, що Пантелеймон бажає на щось звернути її увагу, і підійшла до вікна. Він набув вигляду боривітра та сидів на рамі відчиненого вікна, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Дівчинка визирнула та побачила знайому постать: її знайома Анжеліка бігла назустріч своєму братові Туліо, котрий спиною до стіни стояв на протилежному боці вузької вулички, розмахуючи руками в повітрі так, ніби він намагався відігнати від обличчя рій комах. Потім юнак повернувся та почав шарити руками по каменях стіни, уважно оглядаючи кожен із них та обмацуючи їхні краї, при цьому він трусив головою та підвів плечі так, ніби затуляв щось від тих, хто знаходився за його спиною.

Цієї миті до Туліо підбігла Анжеліка. В неї, а також у маленького Паоло, що стояв у неї за спиною, був надзвичайно розгублений вигляд. Діти схопили брата за руки та спробували відтягти його від стіни.

І тоді Ліру знудило: вона зрозуміла, що на юнака накинулися примари. Звичайно, Анжеліка знала це, хоча й не бачила їх; маленький Паоло плакав і лупцював повітря, намагаючись відігнати невидимий жах, однак Туліо це не допомогло. Його рухи ставали дедалі більш сонними, доки нарешті зовсім не припинилися. Анжеліка припала до нього, смикаючи його за руку, але марно – Туліо не бажав прокидатися. Паоло все вигукував і вигукував ім`я брата, ніби це могло його повернути.

Тоді Анжеліка, здається, відчула, що Ліра спостерігає за нею, і звела очі. На мить їхні погляди зустрілися. Ліра відчула якийсь поштовх, ніби дівчинка вдарила її чимось – такою сильною була ненависть у її очах. Маленький Паоло побачив, що його сестра дивиться кудись угору, теж звів очі й, помітивши Ліру, пронизливо крикнув: «Ми вб`ємо тебе! Це ти зробила таке з Туліо! Ми вб`ємо тебе, от так!».

Діти повернулися та побігли геть, залишивши свого скам`янілого брата, а налякана Ліра відійшла від вікна у глибину кімнати – хай там як, вони були винні в загибелі Туліо. Віл і старий нічого не чули – Джакомо Парадізі вичавлював на рану мазь, а хлопець зосередився на своїх відчуттях. Ліра спробувала викинути з голови те, що вона тільки-но побачила, та сконцентрувала увагу на Вілі.

– Щоб зупинити кров, ви маєте перетягнути руку чимось, – сказала вона. – Інакше вона ніколи не зупиниться.

– Так, я знаю, – якось сумно відповів старий.

Поки вони накладали джгут, Віл дивився вбік і ковток за ковтком пив слив`янку. Врешті-решт у нього з`явилося відчуття, ніби він поїхав кудись, хоча його рука, як і раніше, дуже боліла.

– От і все, – промовив Джакомо Парадізі. – Візьми ніж, він твій.

– Мені він не потрібен, – сказав Віл. – Я не хочу, щоб він був моїм.

– У тебе немає вибору, – відповів старий. – Тепер ти – хранитель.

– Але, здається, ви казали, що хранитель – ви сам? – спитала Ліра.

– Мій час сплив, – була відповідь. – Ніж сам знає, коли йому слід поміняти хранителя, і цей час настав, я знаю це достеменно. Ви не вірите мені? Дивіться!

Старий підняв ліву руку. Мізинець та підмізинний палець на ній були відсутні – так само, як у Віла.

– Так, я також бився та втратив ті самі пальці, – сказав він. – Це ознака хранителя. Між іншим, я також не знав усього цього заздалегідь.

Вражена побаченим, Ліра опустилася на стілець. Віл здоровою рукою обперся об запилений стіл і спробував щось вимовити, але слова не йшли до нього. Нарешті він сказав:

– Але я... ми прийшли сюди лише тому, що... що один чоловік украв у Ліри одну річ. Йому був потрібен цей ніж, і він сказав, що коли ми принесемо його, він...

– Я знаю того чоловіка. Він брехун, ошуканець. Він нічого вам не віддасть, тож не припускайтеся помилки. Він дуже хоче отримати цей ніж, і щойно той буде в нього, він зрадить вас. Він ніколи не буде хранителем – ніж твій по праву.

Відчуваючи, як усередині нього щось опирається тому, що він робить, Віл підсунув ніж ближче до себе. Це був нічим не примітний на вигляд кинджал із лезом зі тьмяного металу завдовжки десь вісім дюймів, короткою поперечиною з того самого металу та рукояттю з деревини палісандра. Придивившись, хлопець побачив, що по рукоятці пролягають золоті смужки, утворюючи орнамент, котрий він упізнав, лише повернувши ніж догори ногами – на ньому був зображений ангел зі складеними крилами. На другому боці також був ангел, але з розправленими крилами. Золоті смужки трохи виступали над поверхнею, й це вможливлювало краще зчеплення кинджала з долонею. Коли Віл узяв його в руку, то відчув, що він легкий, міцний і чудово збалансований, а лезо зовсім не було тьмяним. Насправді відразу під поверхнею металу, здається, невпинно вирували хмурі холодні кольори: відтінки темно-фіолетового, темно-синього, коричневого, темно-сірого та того похмурого зеленого, що його можна побачити під деревами з густою кроною. У голові Віла чомусь відразу виникла картина занедбаного цвинтаря, на могили котрого падають перші вечірні тіні. Якщо існувала така річ, як відтінки тіні, то саме такий колір мало лезо тонкого ножа.

Але крайки леза були іншими – насправді вони навіть відрізнялися одна від одної. Одна була з ясної яскравої сталі, що поступово переходила в кольори тіні, і неймовірно гострою. Настільки великою була ця гострота, що Вілові очі її навіть не витримали. Інша крайка була не менш гострою, але сріблястого кольору. Ліра, котра з-за плеча Віла також розглядала ніж, сказала:

– Я вже бачила цей колір. Таким було лезо, яким мене збиралися відрізати від Пантелеймона – достеменно таким!

– Це лезо, – промовив Джакомо Парадізі, торкнувшись сталі рукояткою ложки, – розріже будь-яку речовину на світі. Дивіться.

Він натиснув срібною ложкою на лезо. Віл, що тримав ніж у руці, відчув лише легку протидію, але верхівка рукоятки ложки впала на стіл, відрізана начисто.

– Інша крайка, – продовжив старий, – має ще витонченіші властивості. Нею ти можеш навіть створити прохід до іншого світу. Спробуй це зробити. Роби, що я тобі кажу – тепер ти хранитель. Ніхто, крім мене, не навчить тебе, а часу в нас залишилось обмаль. Підведися та слухай мене.

Віл відштовхнув стілець та став, тримаючи ніж двома пальцями. Він відчував нудоту та запаморочення, а також небажання слухатися старого.

– Я не хочу... – почав він, але Джакомо Парадізі похитав головою.

– Не розмовляй! «Я не хочу, я не хочу...» Ти не маєш вибору. Слухай мене, бо час спливає. Тримай ніж перед собою – от так. Різати має не лише ніж, а й твій розум. Ти повинен різати й ножем, і думкою. Тепер зроби ось що: спрямуй розум на самісінький кінчик ножа. Зосередься, хлопче, сконцентруйся. Не думай про свою рану – вона загоїться. Думай про кінчик ножа. Наразі ти перебуваєш саме там. Відчуй його, відчуй себе в тій точці. Тобі потрібна щілинка, така маленька, що очима ти її ніколи не побачиш, але кінчик ножа відшукає її – якщо ти помістиш туди свій розум. Обмацуй повітря, і ти відчуєш найменшу щілинку в світі...

Віл спробував зробити це, але його голова гуділа, а ліва рука жахливо пульсувала. Він побачив свої пальці, що лежали на даху, і подумав про матір, свою бідолашну матінку. Що вона сказала би? Як вона втішила б його? Чи зможе він коли-небудь утішити її? Він поклав ніж на стіл, зігнувся, охопивши свою поранену руку, та заплакав. Усього цього було забагато, щоб він це витримав... Ридання роздирали йому горло та груди, а сльози затьмарювали очі – він плакав через неї, свою бідолашну, налякану, нещасливу любу матусю. Він кинув її, кинув...

Його серце стиснула самітність. Але потім він відчув щось дивовижне, протер очі тильним боком долоні та побачив, що голова Пантелеймона лежить у нього на коліні. Деймон, набувши вигляду вовкодава, ніжно дивився на нього сумними очима. Потім він знову лизнув поранену руку хлопця та ще раз поклав голову йому на коліно.

Віл і гадки не мав про існування у Ліриному світі табу, що забороняє будь-кому торкатися деймона іншої людини, і він досі не торкався Пантелеймона лише з увічливості, а не з якоїсь іншої причини. Ліра від подиву скам`яніла: її деймон зробив це за власною ініціативою. За мить він відсунувся та вже у вигляді дрібнісінької молі сів їй на плече. Старий з цікавістю, але досить спокійно спостерігав за цією сценою: очевидно, він уже подорожував між світами та бачив деймонів.

Пантелеймонів учинок допоміг: Віл зробив ковтальний рух, знову підвівся на ноги та витер сльози з очей.

– Добре, я спробую ще, – сказав він. – Розкажіть мені, що робити.

Цього разу він, стиснувши зуби, трусячись від зусилля та стікаючи потом, примушував свій розум зробити те, що йому сказав Джакомо Парадізі. Ліру розривало на шматки бажання втрутитися: вона була знайома з цим станом – як і доктор Мелоун та поет Кітс, хай там ким він був, – і всі вони знали, що його не можна досягти, якщо щосили тягнутися до нього. Але дівчинка стрималася.

– Зупинись, – тихо сказав старий. – Розслабся, не напружуйся. Це тонкий ніж, а не важкий меч, і ти стискуєш його надто міцно. Розслаб пальці, дозволь розуму спокійно проплисти вздовж рук, у зап`ястя, потім у рукоятку, а звідти – у лезо. Не квапся, роби це ніжно, а не силою. Хай розум просто блукає твоїм тілом і ножем. Тоді зроби так, щоб він потрапив у самісінький кінчик, у те місце, де лезо є найгострішим, і сам стань цим кінчиком. Зроби це – поринь туди та відчуй цей стан, а потім повертайся.

Віл зробив ще одну спробу. Ліра побачила, як його тіло, спочатку напружене до скам`янілості щелепи, ніби вияснилося, заспокоїлося та розслабилося, і на нього наче зійшла якась сила. Ця сила була Віловою власною – або, може, належала його деймону. Як він має тужити за своїм деймоном! Ця самотність... Не дивно, що він так плакав, і Пантелеймон цілком слушно торкнувся його, хоча для деймона такий учинок був напрочуд дивним. Вона простягла руку до свого улюбленого деймона, й той, обернувшись на горностая, м`якою хвилею перетік їй на коліна.

Вони побачили, що Віл, затремтівши, зупинися. Напружений не менше, ніж раніше, він цього разу зосередився дещо по-іншому, і ніж також став іншим. Може, річ була в тих кольорах тіні, що вигравали на лезі, чи в тому, як природно він лежав у долоні хлопця, але дрібні рухи, котрі він робив кінчиком ножа, вже видавалися не безладними, а цілеспрямованими. Віл пройшовся невидимою поверхнею в один бік, потім перевернув ніж і пройшовся в інший, сковзаючи по чомусь сріблястим лезом. А потім він, здавалося, знайшов у порожньому просторі якусь діру.

– Що це? Це воно? – хрипко спитав він.

– Так. Не тисни на нього. Повертайся до себе.

Ліра уявила, що бачить, як душа Віла перетікає вздовж леза йому в руку, а потім – у серце. Хлопець зробив крок назад, блимнув очима та опустив руку.

– Я щось там відчув, – сказав він Джакомо Парадізі. – Спочатку ніж лише краяв повітря, а потім я відчув цю штуку...

– Добре. Тепер спробуй ще раз. Цього разу, відчувши це, встроми туди ножа та зроби розріз. Не вагайся і не дивуйся з того, що побачиш, а головне – не впускай ножа.

Перед тим як почати, Віл змушений був присісти на стілець, розслабити руку та двічі чи тричі глибоко зітхнути. Але він явно був націлений завершити розпочате: за декілька секунд він із ножем перед собою підвівся.

Цього разу все пройшло легше. Вже одного разу відчувши ту річ, він знав, що шукати, і менш ніж за хвилину він намацав у повітрі маленьку дірку. Це нагадувало пошуки кінчиком скальпеля щілини між двома сусідніми стібками. Хлопець торкнувся дірки, відступив, задля впевненості торкнувся її ще раз і потім учинив те, що казав йому старий – зробив розріз срібною крайкою ножа.

Добре, що Джакомо Парадізі нагадав, що не слід дивуватися! Віл обережно поклав ніж на стіл і лише потім дав вихід своєму подиву. Ліра вже скочила на ноги та широко розплющеними очима дивилася на вже знайоме їм віконце, що раптом виникло посередині кімнати: дірку в повітрі, крізь яку видно було інший світ.

А позаяк вони були в башті, то побачили під собою північну частину Оксфорда. Якщо точно, вони знаходилися над цвинтарем, обличчям до центру міста. Неподалік від них стояли шерегою граби, за ними – будинки, дерева, дороги, а ще далі – вежі та шпилі міста.

Якби вони не бачили першого вікна, то вирішили б, що стали свідками якоїсь омани зору. Однак річ була не лише в парадоксах оптики – крізь вікно надходило повітря, і вони відчули запах автомобільних вихлопів, яких не було у світі Ситагаза. Пантелеймон став ластівкою та пірнув у вікно, декілька секунд пурхав там, насолоджуючись вільним польотом, а потім обернувся на жука, знову кинувся крізь вікно й усівся на Лірине плече.

Джакомо Парадізі спостерігав за ними із зацікавленою, але сумною посмішкою. Нарешті він вимовив:

– Що ж, відчиняти вікно ти навчився. Тепер спробуймо зачинити його.

Ліра відійшла назад, і на її місце став старий.

– Для цього ти маєш використати пальці, – сказав він. – Вистачить однієї руки. Для початку намацай край – так, як ти це робив ножем. Тобі це не вдасться, якщо ти не зможеш помістити свою душу в кінчики пальців. Дуже ніжно води ними у повітрі доти, доки не відчуєш край, і потім защипни його. Це й усе. Спробуй.

Але Віл тремтів, не в змозі повернутися у той стан тонкої рівноваги, котрий, як він уже знав, потрібен для цього. Лірі було добре видно, що емоції охоплюють його дедалі більше.

Вона підвелася, взяла хлопця за праву руку та сказала:

– Послухай мене, Віле. Сідай, і я розповім тобі, як цього досягти. Лише посидь хвилинку – я знаю, що твоя рука болить, і це заважає тобі. Так воно й має бути, але невдовзі це минеться.

Джакомо Парадізі з рішучим виглядом підняв догори обидві руки, але потім передумав – знизав плечима та знову сів на стілець.

Віл також присів і питально подивився на Ліру.

– Де я помиляюсь? – поцікавився він.

Він весь вкрився червоними плямами, тремтів і блискав очима. Без сумніву, він перебував на межі нервового зриву: стискував щелепи, відбивав ногами чечітку, важко дихав...

– Справа лише у твоїй рані, – відповіла йому Ліра. – Сам ти все робиш як слід, але твоя рука не дозволяє тобі зосередитися. Я не знаю, як із цим упоратися – можна хіба що спробувати екранувати твою руку...

– Як це?

– Ти маєш спробувати водночас робити розумом дві речі. По-перше, тобі слід ігнорувати біль, а по-друге, зачиняти вікно. Я пам`ятаю, як колись, налякана, читала алетіометр – може, я тоді вже призвичаїлася до такого свого стану, не знаю, але все одно відчувала страх. Просто розслаб розум та скажи собі: «Так, рука болить, я знаю». Прикрий її такою собі ширмою.

Віл одразу заплющив очі, його дихання дещо вповільнилося.

– Добре, – промовив він. – Спробую.

І знову в нього все вийшло. Він почав намацувати край, за хвилину відшукав його та зробив те, що казав йому Джакомо Парадізі: защипнув краї вікна. Це виявилося надзвичайно легко, і хлопець на мить відчув усеосяжну радість – вікна вже не існувало. Інший світ було зачинено.

Старий передав Вілові шкіряні піхви, обладнані жорстким роговим каркасом та пряжками, що утримували ніж на місці – адже щонайменший його рух відразу розрізав би найтовстішу шкіру. Віл засунув ніж у піхви та як міг закріпив його пряжками.

– Здається, найважливіше я зробив, – сказав Джакомо Парадізі. – Якби в нас було декілька днів, я розповів би тобі історію тонкого ножа, а також історію Гільдії з Башти Ангелів і всю сумну історію цього легковажного та зіпсованого світу. Примари – це наша й тільки наша провина. Вони з`явилися тому, що мої попередники — алхіміки, філософи та взагалі вчені люди — досліджували найглибшу природу речей. Їх зацікавили сили, що втримують разом найдрібніші частинки матерії. Ти маєш уявлення про фізичні сили? Маєш? Так от, це було купецьке місто, місто торговців і банкірів. Ми гадали, що знаємо все про сили притягання й відштовхування – людину притягує багатство, а відштовхує груба сила... Але з цими силами все пішло хибно. Ми розірвали хімічні зв`язки та впустили у світ примар.

– А звідки взялися ті примари? – запитав Віл. – І чому те вікно, крізь яке ми прийшли, залишилося відчиненим? І чи є в моєму світі інші вікна?

– Звідки з`явилися примари, для нас загадка. Може, з іншого світу, може, з темряви космосу – хтозна? Важливим є те, що вони тут є й що вони знищують наш світ. Чи є інші вікна, що ведуть у цей світ? Так, декілька є, адже хранитель ножа може виявити необачність чи забутливість, чи може виникнути така ситуація, коли в нього немає часу зупинитися та зачинити вікно. Щодо того вікна під грабами, крізь яке ти прийшов... Я сам залишив його відчиненим, і це була непрощенна дурість. Я гадав, що зможу заманити у вікно того чоловіка, котрого ви згадували, адже в місті він відразу став би жертвою примар. Але, здається, він надто розумний, щоб купитися на такі хитрощі. Він прагне заволодіти ножем, але, благаю, не дозволь йому отримати його.

Віл і Ліра переглянулися.

– Так от, – вів далі старий, розвівши руками, – я можу хіба що передати тобі ніж та показати, як ним користуватися, а також розповісти, якими були правила, що ними керувалася Гільдія до свого занепаду. По-перше, відчинивши вікно, ніколи не забувай потім його зачинити. По-друге, не дозволяй нікому користуватися ножем – він твій і лише твій. По-третє, ніколи не користуйся ним для ницих цілей. По-четверте, зберігай його в таємниці. Коли й існують інші приписи, я їх забув, а забув я їх тому, що вони не мають значення. Ніж у тебе, й ти його хранитель. Хранитель не повинен бути дитиною, але наш світ гине, і ознака хранителя не дозволяє мені засумніватися в тому, що це саме ти. Я навіть не знаю твого імені. А тепер іди. Найближчим часом я вмру – я знаю, де лежить отрута, і не хочу чекати приходу примар, а вони прийдуть, щойно ніж залишить це місце. Іди!

– Але пане Парадізі... – почала Ліра, однак той перервав її, енергійно захитавши головою, та продовжив:

– Часу немає. Ти прийшов сюди з якоюсь метою, і не виключено, що ти сам її не знаєш, але її знають ангели, що привели тебе сюди. Ти хоробрий, а твоя подруга – розумна. До того ж відтепер у тебе є ніж. Іди.

– Ви ж насправді не збираєтесь отруїтися? – спитала вражена Ліра.

– Ходімо, – звернувся до неї Віл.

– А що ви мали на увазі, коли згадали ангелів? – не вгамовувалася дівчинка.

Віл потягнув її за руку.

– Ходімо, – повторив він. – Нам треба йти. Дякую, пане Парадізі.

Він простяг свою замащену кров`ю та пилом праву руку, і старий обережно її потиснув. Потів він потиснув руку Лірі та кивнув горностаю-Пантелеймону, котрий у відповідь увічливо нахилив голову.

Узявши ніж у шкіряних піхвах, Віл спустився широкими темними сходами та вийшов із башти. Невеличка площа плавилася в гарячих сонячних променях, у місті панувала глибока тиша. Ліра уважно оглянула все довкола, але вулиці були порожніми. Вона вирішила, що краще не тривожити Віла розповіддю по те, що вона бачила з вікна – їм і так вистачає приводів для хвилювання. Вона зробила так, аби вони обминули вулицю, на якій і досі стояв скаменілий Туліо.

– Це жахливо! – сказала дівчинка, зупинившись на самому краю площі й озирнувшись. – Мені нестерпно думати про пана Парадізі – його зуби геть вибиті, і він майже нічого не бачить заплилим оком. Він збирався проковтнути отруту та вмерти, то, може, нам...

– Тсс! – перервав її Віл. – Йому не буде боляче, він просто засне. Він сказав, що це краще, ніж примари.

– Отож... Що нам тепер робити, Віле? – спитала Ліра. – Що далі? В тебе болить рука, а той бідолашний старий... Я ненавиджу це місце, я б охоче спалила його дощенту! Що нам робити?

– Це просто, – відповів хлопець. – Нам слід повернути алетіометр, тож доведеться вкрасти його. Ось цим і займемося.