Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
УКР | РУС

Ирэн Роздобудько — «Одного разу...»

Друга спроба

Ця книжка багато років тому починалася так: 

«...все набридло. Від усього — нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перераховувати всіляку гидоту. І навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет.

Спадає на думку ранній віршик Володимира Цибулька:

Все хєрня, казали тато,

Тільки бджоли — вєщ!

Але якщо розібратися,

То й бджоли — хєрня...»

Це був час… наплічників, маршруток і потягів — років десять (ба, більше!) тому. Щасливого, майже «космічного», перебування наодинці з собою. І все дійсно здавалося несуттєвим. І бджоли також. 

Тепер я б розпочала цю книжку інакше. 

І, звісно ж, прибрала б із неї слово «хєрня». Адже одного разу, коли вона вже гуляла по читачах, одна поважна жінка звинуватила мене в надмірному вживанні ненормативної лексики. Але, як сказав герой одного комедійного фільму, коли тобі на ногу падає цеглина, ти навряд чи станеш підшуковувати слово для вигуку. Хоча, чому б і ні? Я думаю, що можна було б подякувати Богу, що вона, ця цеглина, не впала на ногу якій-небудь бабці чи дитині. Краще — мені. І це теж з розряду того, що я називаю ПЕРЕФОРМУЛЮВАННЯМ.

Тепер, після 2006-го року, коли ця книжка була написана, я хочу переформулювати і її. 

Тому що, перечитавши, подумала, що вона надто егоцентрична і подекуди — надто зухвала. Тому що зрозуміла: писати щось «про себе» набагато складніше, ніж затулятися «ліричним героєм», котрий може говорити, думати і діяти як заманеться — а така спроба означає межувати з самогубством… 

Тому що життя, як це не дивно, не зупинилося і пішло далі — і, можна навіть сказати, покотилося — у той бік і на той берег, про який я навіть гадки не мала.

 Тому що точно знаю: те «переформулювання» віджило свій термін у тому вигляді, у якому існувало. Життя написало свої додатки, внесло купу коректив — часом таких дивовижних, що я знову і знову впевнююсь (і намагаюсь запевнити в цьому інших!), що дива існують. Варто лише вірити в них. Але вірити — по-справжньому, а не заради тимчасового перебування в юності з її романтичними настроями. А вірити «по-справжньому» — неабиякий подвиг, як на мене. Це означає, що ти ні в чому не зрадив себе й лишаєшся таким, яким прийшов у світ. Тому я залишила тут деякі «щоденникові» пасажі, котрі аж ніяк не можна «впустити необробленими» до художнього твору. Лишаю їх ще й тому, що всі ми, тією чи іншою мірою, є свідками часу. Але кожний — свого. «Мій час» був таким, яким я зупиняла його на сторінках різних нотатників. Можливо, комусь він здасться дивним, а проте для деяких моїх ровесників він був саме таким… 

Кажуть, що люди мають змінюватися — з віком, з обставинами. Я в цьому зовсім не впевнена. Може змінюватись лише світ і час, а ти просто мусиш приймати ці зміни, залишаючись собою. У п’ятнадцяти- чи двадцятирічному віці, коли всі почуття були гострішими. І нема на що не нарікати. Хоча часом дуже кортить. 

Але нічого не можна почати «з другої спроби». Нічого, крім… книжки.

Скористаюся цієї нагодою. 

Переформулювання

Так часом буває: все набридло. Від усього — нудить. Навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет. Хіба що можна, як радять психологи, переформулювати проблему й усвідомити, що те, від чого нудить, і є задоволення. 

Так от, нині (впевнена, на десятій сторінці це минеться) мене нудить від усього.

Від дзвінка будильника, заведеного на шосту ранку, що награє мелодію з «Пер Гюнта».

Від необхідності одягатися.

(Написавши це, я вже відчуваю неабиякий прогрес: люблю рано прокидатися і в напівсонному стані клацати електрочайником, щоб випити каву на балконі перед вікном саме о шостій годині ранку, коли вулиці порожні і ти бачиш кожне дерево — чорне на рожевому тлі сходу сонця).

Стояти на автобусній зупинці, заздалегідь знаючи, що на Московському мосту (так зветься міст через Дніпро, який я щоранку мушу здолати), як завжди, буде корок.

Стояти в черзі за жетонами на метро «Петрівка».

Стояти на 481 маршрутку на Контрактовій площі…

Стояти, долати півторагодинну (а часом і двогодинну!) дорогу на роботу і навіть не уявляти, що це шосте за життя в столиці помешкання, яке вважаєш своїм і останнім, маленька однокімнатна квартирка в кінці Троєщини — лише невелика зупинка на три роки. Зупинка перед тим, як сісти в інший потяг. 

Як дивно: ніколи не знаєш, що станеться з тобою після того, як щось у своєму житті ти визначиш, як останнє чи остаточне. 

Продовжую… 

Отже, стояти, мерзнути або помирати від спеки й думати: «Господи, як приємно рухатись!»

А ще кілька років тому, до того, як прийняла рішення усамітнитись на цьому благословенному кінці світу, виходячи з хати, я несподівано побачила кожну травинку, вкриту памороззю! Тобто під моїми ногами виявилася не просто земля з якоюсь рослинністю, а… переплетіння кровоносних судин, як на картинах Івана Марчука, де кожна судина-травинка мала свій особливий відтінок і свою неповторну звивину. Відбувалося якесь незбагненне загострення зору, а коли під ногами шурхотіло листя, у голові лунала ціла симфонія. Отже, і загострення слуху. 

Так буває лише тоді, коли ти приймаєш правильне рішення або заново починаєш життя і нічого не боїшся. Тоді виникають цей зір і цей слух. А все, що дратує, переформульовується на краще або кумедне.

…Сьогодні в маршрутці прямо переді мною сидів дядько, який всю дорогу колупався у вухах, а потім підносив пальці до очей і уважно розглядав те, що звідти викопав. Від цього, звісно, мене теж нудило, доки я подумала: а якщо цей дядько — представник якого-небудь втаємниченого клану, члени якого здатні вирощувати у себе у вухах діаманти? При чому, цей процес продукування не постійний, а як пологи. Тобто продукування діамантів може відбутися несподівано й у будь-якому місці. І саме зараз дядька «приперло» і «процес пішов».

Отже, дядько розглядав плоди своєї праці, кондуктор дав мені «щасливий квиток» і наказав з’їсти його. Це був жарт, але він повторив його шість разів. Та ще й так наполегливо, що інші пасажири уважно спостерігали за мною всю дорогу: з’їм чи ні? А я собі їхала, дивилася у вікно і думала про те, що мені два тижні тому запропонували написати «мемуари»...

Ця пропозиція заскочила мене зненацька.

Але я все ж таки почала думати: а з чого б можна було розпочати таке писання? І зробила одне відкриття: якщо не знаєш, з чого почати розповідь, починай її зі словосполучення: «Одного разу...» — а далі піде само собою. Відверто кажучи, я ніколи ще не користувалася ним, адже завжди знала, що буде на початку, а що — в кінці. А все завдяки міфічним «маленьким друзям», моїм «зеленим чоловічкам», що як ідеї та герої живуть у голові та неодмінно хочуть проклюнутись на цей світ.

Я не хочу прокльовуватись — я в ньому вже існую. 

І нарешті «одного разу» зрозуміла, що надійшов час щось у цьому існуванні систематизувати. Хоча б для себе.

І спробувати зберегти при цьому левову частку іронії, а краще — самоіронії, інакше не варто і братися до діла. 

А розпочати так, ніби це продовження якогось речення. Ніби пишеш «між іншим», так, як би говорила на кухні, готуючи борщ або мої улюблені ліниві голубці. Так, ніби говорила до порожнечі сто років, а на сто перший — хтось таки увімкнув диктофона. 

Ну-от могли б бути такі варіанти...

Про театр Ромен, циган і два відра цегли 

...одного разу бабця Лєнки Ройтвер сказала: «А куди ти вступатимеш, коли закінчиш школу?» (Ми якраз стояли посеред Лєнчиної квартири, у якій ішов ремонт, а її бабця збирала у відра штукатурку й биту цеглу.)

— До театру «Ромен»! — впевнено сказала я.

— А хіба ти циганка? — здивувалася бабця. (Взагалі, вона була не дуже схожа на бабцю — маленька, але моторна, губи в неї завжди яскравіли помадою морквяного кольору!)

Я не вміла брехати, але мені дуже кортіло бути циганкою, а головне — довести це Лєнці.

— Так. У мене дідусь був циганом, — збрехала я і додала: — Я вмію трусити плечима!

— От і молодець! — сказала бабця. — Тоді бери ці відра — допоможеш винести їх за будинок, до балки! Бачиш, скільки тут у нас роботи.

Я взяла до рук два величезні «дорослі» відра, по вінця навантажені битою цеглою. 

Ох! Бабця і Лєнка йшли за мною до самої балки. Вони несли целофан. Відверто кажучи, якби їх не було поруч, я б вивалила ті відра десь ближче. 

Ми йшли, і бабця розпитувала мене про мої плани — чи знаю я циганську мову, чи вмію танцювати, і які іспити складають, щоб вступити до циганського театру. Мені було сім років, і я несла відра. Я думала, що маю доперти їх до самого пункту призначення. А ще мені здавалося, що в руках у бабці і в Лєнки — по рушниці. Щойно зупинюсь — розстріл. Бабця всю дорогу нахвалювала мене.

А потім сталося диво. Щойно я поставила відра на землю, як обидві мої руки самі собою злетіли вгору! Так, ніби були підхоплені якимись невидимими янголами. Руки були легкі і зовсім невагомі! Вони ніяк не хотіли повертатися до свого звичного стану. Бабця і Лєнка із подивом дивилися на мене, а мої руки — літали! Якби у мене був більший хист до точних наук, я б зробила якесь відкриття, наче Архімед, який вскочив у ванну з водою і зробив висновок про те, що... От зі мною тоді трапилось щось подібне. Моя теорема звучала так: якщо ти несеш вагу, яка в чотири рази перевищує вагу твого тіла, скинувши її, ти можеш злетіти в повітря. 

Потім я багато разів проробляла цей експеримент, але, на жаль, не могла відірватися від землі — літали лише руки. Варто було б спробувати навантажити на себе якусь плиту — тоді б точно злетіла. 

Але, дякувати Богу, від цих експериментів мене відірвали нові, а потім — найновіші…