Наталья Шевченко — «Подвійні міражі»

Розділ 1

Одинарне місце над заднім колесом, підборіддя, притиснуте до колін, бо неможливо випростати ноги, і трясе так сильно, що відчуваєш сідницями кожен камінець, по якому ковзнула шина, — подорож обіцяла стати незабутньою, і Влада не сумнівалася, що з перших же секунд поїздки цю обіцянку буде виконано. Однак вибору не лишалося. Утім, як стверджувала одна мудра людина, його відсутність чудово прояснює розум. Саме те, що їй потрібно. Та що вже гріха таїти — необхідно, як повітря. Хто ж це сказав?.. Здається, Генрі Кіссінджер. Тямущий дядько, ніде правди діти.

Влада зітхнула. Вона сумнівалася в тому, що її розум стане ясним так просто. Усе, що трапилося вчора, покрило мозок сіруватим туманом, а органи чуттів немов оголосили страйк. Дівчина майже нічого не чула, дивилася на забитий людьми — істотами — салон маршрутки, і не бачила їх; навіть запах, себто сморід, який утворювався в закупореному, як підводний човен перед зануренням, мікроавтобусі, від спеки за вікном та давно немитих тіл і непраного одягу в салоні, не надто сильно дратував її, зазвичай таку чутливу до різного роду ароматів, що це межувало з параноїдальними примхами. Хоча у клубі ця чутливість їй не заважала, але то інша річ.

То робота. Ні, не так. Покликання, яке приносить грубі гроші… Приносило. Боже, ще якихось двадцять годин тому Влада була така щаслива!

А зараз її засмучувало одне — що не атрофувалася здатність відчувати біль, серце не ампутувалося саме по собі, а ще пам’ять… не завадила б трепанація. Коротше кажучи, Владлена — так її на честь Ілліча «звіздонув» (бо слово «охрестив» сюди не надавалося) схиблений на марксизмі-ленінізмі партійний дід — відчувала. Ще й як відчувала. Вона вся була суцільним запаленим нервом, який намагалися видалити із зуба життя без анестезії.

Мабуть, вона лише на таке й заслуговує. Ні, цього не може бути! О, Боже мій, за що? Що вона зробила?! Що я зробила Тобі, га, Господи?! Особисто Тобі — що? За що Ти зводиш зі мною рахунки, не оголосивши загальну суму боргу?! Крик, що готовий був зірватися з губ, Влада буквально ковтнула, і він забився в роті гіркувато-солоним метеликом. Бракувало ще влаштувати істерику тут… перед цими людьми. Дзуськи! Вона витримає, зможе… забуде все як страшний сон.

Так. Саме так. Треба думати, що то був сон. Усе — і вчорашній вечір, і ті сім років, які здавалися їй раєм. Ідіотка! Дурепа! Квочка тупа, як кут у сто двадцять градусів! Що на неї найшло?! Чому вона вирішила, що має право на щастя? Навіщо заплющувала очі на всі тривожні ознаки — а їх було досить, тих ознак — аж доки не вдарив грім, і виявилося, що запізно хреститися? Вони говорили три години — Владі потім самій не вірилося, що так довго. Коротке резюме розмови:

Отже, ти зробиш це для мене?

Авжеж. (Усміхатися, ширше… так, ще трохи… чудово. Зуби показуємо, як на рентгені, в очі додаємо щирої відданості.)

Хороша дівчинка. (Хороший песик… давай, лижи мені дупу! Ну, я кому сказав!)

Шок — це рожен, на якому судомиться, конаючи в муках, твоя віра в людей і твоя душа. Та кому, в дідька, цікаво, що ти відчуваєш?! Отож бо й воно, що нікому. Її чоловіка, принаймні, це не зацікавило.

Я підберу тобі класного партнера, любко. Гарного, сексуального… Ще й право вето тобі надам — але ж гляди, не зловживай. Обіцяю, тобі сподобається.

Владу знову занудило. Ні, тільки не зараз! Не тут! Ох, Антоне, що ти накоїв?! Знищив наш шлюб, тільки й усього! Влада прикрила очі, міцніше вчепившись у ручки дорожньої сумки так, ніби та була рятувальним кругом. Джинси, вовняна кофта, спіднє, черевики без підборів, зубна щітка, мило, рушник і трохи грошей — ось і все, що вона встигла захопити з дому. Зубну пасту доведеться купити десь дорогою, або вже на місці… Але нічого, вона витримає. На жаль, не вперше. Мій стійкий олов’яний солдатик. Як я люблю тебе за це…

У тому шлюбі-сні так говорив Антон. Тепер вона дізналася, як він любив її, а тоді вірила кожному його слову. Їй було байдуже, за що він її кохає, головне — аби кохав. Смішна ти все-таки, — сказала Влада сама до себе. Ти — і раптом любов. Піди вмийся, може в очах розвидниться.

Або зведи рахунки з життям — і біль мине. Більше не буде боліти. Ніколи. Яка спокуслива думка! Одну-єдину крихітну мить довжиною у вічність Влада була готова прислухатися до свого внутрішнього голосу, вже й руку поклала на причинені дверцята маршрутки, щоб відкрити їх, але потім… потім віра в Бога і мамине релігійне виховання, ще смішніше в ній, аніж прагнення любові, хором запротестували. Це гріх, — сказали вони. Господь ніколи не дає людині більше, аніж вона може витерпіти. Думаєш, іншим легко? Неси свій хрест.

Я падаю…

Неси.

Я більше не можу!

— Вибачте.

Велетенська тлуста особа невизначеної статі, тупаючи, як стадо слонів, наступила на поділ Владиної довгої спідниці, від чого полотно тріснуло, ще щось пробурмотіла і важко гепнулася на вільне місце подвійного крісла, ліворуч від Влади. У проході, вузькому, як вушко біблійної голки, приземлився лантух із бараболею, невеликий, кілограмів на п’ятдесят. Можна було рушати.

* * *

Гляньте-но, як вона на мене дивиться, царівна-несміяна! Наче я їй гривню винна! Ну, зачепила я її спідницю ногою — страшне діло! Я ж перепросила, чого б ото писок кривити?.. Ач, вуста курячою гузкою склала, так я їй не подобаюся. Ну й до біса! Що я їй, червінець? За поїздку заплатила, як усі, маю право! Хіба що бараболя… Та не на плечах же її перти в Зоряне!

Ксеня витягнула набряклі ступні із затісних черевиків і з насолодою поворушила пальцями, намагаючись не звертати уваги на зверхній погляд фіфи-фартушанки, розцяцькованої, що твоя ялинка на Різдво. Кульчики, браслети, писані пацьорки в сім разків — та лише за одне це намисто можна купити і маршрутку, і всіх пасажирів, якщо взагалі не весь тутешній автопарк. Хоча до простої сірої сукенки ті прикраси геть не пасують, ні в тин ні у ворота! А що вже фарби на тварі, злостилася далі Ксеня, скоса позираючи на дівулю, яка вже переморгувалась з якимсь вуйком, то ткни пальцем — дірка буде. Ач, щоки мов буряком терла, та й губи, свята Пречиста, як два криваві вареники!

А очі — наче прірва. У такі раз поглянеш і загинеш. Уже назад не буде вороття…

Ксеня зітхнула — тихенько, так, щоби, Боже борони, фіфа не почула — і замислилася над тим, що сказав би їй на ці думки панотець Зіновій...