Светлана Талан — «Не вурдалаки»
Частина 1
Спогади з дитинства
...Трохи легше було, коли приходила весна. Ми тоді збирали цвіт білої акації, з якого мати пекла нам оладки. Їси їх — смачно, бо голод такий, що аж живіт до спини прилипає. А там і час цвітіння конюшини приходить. Назбираємо рожевих квіточок конюшини, мати розітре в ступці, щоб спекти оладки. Моя хрещена мати дала нам одного разушматочок сала, щоб змащувати пательню для жарки. Той шматочок мати ховала на припічку, і ми, діти, як не хотіли їсти, ніколи його не чіпали. Але одного разу я була вдома сама. Так хотілося їсти, що аж нудило. Знала, що харчів ніяких немає, проте, про всяк випадок, позаглядала в чавуни та горщики. Ніде нічого, хоч вітру розгуляйся. Але ж я знала, що на припічку схований шматочок сала. Як згадала про нього, аж слинка потекла! Прислухалася, чи ніхто не йде до хати, та й вирішила хоча б понюхати той шматочок. «Знаю, що брати не можна, але якщо понюхаю його, то нічого ж не станеться?» — подумала я та й дістала той шматочок. А він смажений-пересмажений, чорний, зморщений, і жиру вже не видно. Понюхала, а він так пахне! Вирішила, що можна його полизати. Це ж не їсти, тож ніхто не помітить і не дізнається. Лизнула один раз і майже не відчула, який він на смак. Ще раз спробувала, а потім ще, і так захопилася, що не почула, як до хати зайшов братик Сашко.
— Ага! Сало їси! — зарепетував він. — Злодійка! Крадійка! Я все мамі розкажу!
Я стою червона, ніби мене обдали окропом. Це ж треба потрапити в таку халепу! І що про мене тато й мама подумають?!
— Я не крала, — кажу крізь сльози.
— А що ти тоді з ним робила? — не вгамовується малий.
— Я… Я його… Лизнула, — зізнаюся я.
— І як? Смачно? — Оченята в братика одразу заблищали.
— Хочеш спробувати?
— Еге ж!
— Тоді пообіцяй, що нікому не скажеш, — кажу я, тримаючи шматочок сала перед самим його носом, щоб подражнити.
— Нікому! — клянеться Сашко, не зводячи очей зі шматочка.
Я простягла руку, а він, як цуценя, почав вилизувати той шматок швидко-швидко, та ще й з усіх боків.
— Е ні! Ми так не домовлялися! — Я піднімаю руку вгору, щоб сало було на безпечній відстані. — Ти так все сало злижеш!
— А завтра ще полижемо? — з сумом запитує братик, не в силах відірвати погляд від шматочка.
— Подивлюся, чи вмієш ти тримати язика за зубами, — відповіла я та на правах старшої сестри поклала сало на місце.
Напевне, з тиждень ми з ним таємно лизали той шматочок. А потім Сашко не втримався. Прямісінько з моїх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як індик. Я почала ревти, бо зрозуміла, що тепер наша таємниця викриється, а ще більшою прикрістю буде те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко їй у всьому зізнався. Тоді мама вперше відлупцювала свою дитину, тоб-то Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сиділи на лавці та гірко плакали над тим шматочком, якого вже не було.
— Що трапилося? — схвильовано запитав батько.
— І що це за життя, коли просвіту не видно? — плачучи, сказала мати та розповіла про пригоду.
— Нічого, мої любі, — попестив нам голівки батько. — Не весь же вік ми так будемо бідувати?
— А зараз? Чим маститимемо пательню? — запитала мати, витираючи сльози.
— Завтра спробую походити по селу, — відповів батько. — Можливо, хтось дасть шматочок у борг.
Батько дійсно дістав десь шматочок сала, а я ніколи за своє життя не взяла чужого. Ми частенько ходили за село збирати щавель. Він лише протикається із землі першими несміливими листочками, а ми вже його весь повищипуємо. Одного разу Валя запропонувала піти нарвати щавель на кладовищі.
— Там не можна рвати, — сказала я їй.
— Чому?
— Мама говорила, що з кладовища не можна нічого їсти, — пояснила я.
— А ти не кажи, де нарвали, то вона й не дізнається!
— Брехати не можна!
— А ти не бреши. Не кажи нічого і все. Принеси щавель, поклади на стіл та й мовчи, — повчає мене подруга.
Не хотіла я йти на кладовище, але вона так гарно розповідала, який там великий щавель, скільки його там багато, що я врешті-решт згодилася. Нарвали ми його, принесла додому, як Валя навчила, поклала на стіл та й мовчу.
— Ой, дитинко, — каже мама, — який гарний та великий щавель! І де ж це такий виріс?
— На кладовищі, — одразу ж бовкнула я, бо брехати зовсім не вміла. Зізналася й одразу ж від сорому розплакалася.
— Цить, доню. — Мама притисла мене до своїх грудей. — За те, що сім’я сьогодні буде з вечерею — спасибі. Але брехати більше не треба. Негарно так. Соромно. Добре?
— Я… Я ніколи, ніколи не буду брехати, — кажу я, витираючи сльози.
Іноді в нашій родині було справжнє свято. Це траплялося тоді, коли вдавалося спіймати у річці якусь рибину. Тоді можна було поласувати і гарячою юшкою, і спробувати саме м’ясо риби. Але найчастіше таланило взимку, коли річку сковувала крига. Дрібна риба, якої було в річці повно, починала задихатися. Тоді ми робили ополонку, туди підпливала риба, а ми виловлювали її підсакою. Цю рибу одразу ж не їли, мати сушила її в печі, щоб можна було обміняти на якісь інші харчі. Одного разу мати обміняла два відра сушеної риби на відро картоплі.
Пам’ятаю, як навесні пішли ми з дівчатами за село до залізничної колії, уздовж якої тягнулася лісосмуга з акації. Тільки почали рвати її цвіт, як щось загавкало. Я була змалку боязка та полохлива, тож одразу принишкла і запитала подружку Валю:
— Де це собака гавкає?
А вона, щоб посміятися з мене, каже:
— Звідки тут собаки? То лисиця!
Я не на жарт злякалася. Рву біленькі запашні квіточки, а сама все дослухаюся: чи, бува, не загавкає та лисиця десь поруч? З часом я трохи заспокоїлася і почала підспівувати дівчатам. Розгортаю гілля куща і раптом бачу прямісінько перед собою чорного чоловіка з золотими зубами. Я й заклякла на місці від переляку! А той засміявся та й каже:
«Вовка боятися — в ліс не ходити!» Тоді я як заверещу з переляку та вчеплюся у руку подруги! Як потім з’ясувалося, то був об’їждчик із залізничної колії.