Светлана Талан — «Розколоте небо»

Частина перша
Чорножукови
Розділ 1
Літо 1929 року

Повнолиций місяць завис у темному вечірньому небі, споглядаючи на притихле та стомлене за день село. Згори було добре видно солом’яні стріхи, які зараз скидалися на капелюшки старих та перестиглих грибів. Хатки села Підкопаївка розляглися смугами-вулицями, ніби розірвався разок намиста, його бусинки розсипалися врізнобіч, покотилися та й завмерли попід кронами розлогих дерев, серед тінястих садків, десь поміж кущами та серед буйної городини. Лише кілька хат виблискували у холодному світлі місяця залізними покрівлями, ніби хизуючись полиском перед скромними своїми сусідками-хатками, які нап’яли на голови солом’яні капелюшки. Напевне, вони із заздрістю позирали вдень на нову диковинну покрівлю, яку в селі називали бляхою, бо та вдень незвично віддзеркалювала сонячне проміння, засліплюючи тьмяні очі скромних своїх сестер. «Чи буде час, коли нам скинуть трухляві солом’яні капелюхи і їх уже не шматуватиме розлючений осінній вітер? Чи скоро вдягнуть модного надійного залізного, щоб уже не боятися ані вітрів, ані великого снігу?» — мріяли хатки, мружачись на блискучі покрівлі будинків місцевих багачів Чорножукових.

Так було вдень. Але от надійшов тихій та лагідний, як весняний дощик, вечір. Поступово вщух сільський гамір. Замовкли й задрімали ситі корови, у стайнях принишкли коні, поснули навіть гамірливі гуси та качки. Люди позачиняли сараї, повітки та хліви, поспішаючи під стріхи домівок. Хати теж притихли, щоб господарі змогли спокійно відпочити після ще одного літнього трудового дня. Поступово світло у вікнах хат згасло, і село, напевно, поринуло б у суцільну темряву, якби не той повнолиций усміхнений місяць на зоряному небі та світло в одній із хатинок Чорножукових. Там досі метушилася молода та гарна, як самий світ, наймолодша донька Павла Серафимовича Чорножукова Варвара, або Ластівка, як її часто кликав люблячий батько, чи Мавка, як Варю іноді позаочі називали односельці.

— Варко, це ти? — долинув із ліжка хрипкуватий сонний голос Варчиної бабусі.

— А то ж хто? — усміхнулася Варя. — Хто ще тут може бути?

— Не спиш? — запитала старенька, повертаючи голову на голос онуки.

— Зараз буду лягати, — відповіла Варя. Вона дістала з-за припічка в’язані вовняні шкарпетки, підійшла до бабці. — Ось шкарпеточки вдягнемо і будемо спати, — мовила вона лагідно, ніби до дитини.

Та й чи не дитина її бабуся Секлета? За п’ять років старенька відзначить століття, та вже давно вона немічна та зовсім сліпа. Варя була ще малою, коли в очах бабусі потьмянів божий світ, їх застелила молочна пелена туману, залишивши старій можливість жити спогадами про минуле, які все частіше клаптиками теж укривала імла. Бабуся повсякчас мерзла, тому навіть улітку спала під ковдрою, а проти ночі Варя вдягала їй теплі шкарпетки та жилетку, які зв’язала власноруч із баранячої вовни. Старенька слухняно дозволила вбрати своє висохле жовте тіло в теплий одяг.

— Так краще? — запитала Варя, дбайливо підіткнувши теплу ковдру по боках.

— Добре, добре, — мовила старенька.

— Молочка налити?

— Ні, не хочу. Лягай уже спати, бо завтра розбудять батьки до схід сонця.

— Зараз. Ви спіть, бабусю, спіть.

Варя дочекалася, доки дихання старенької вирівнялося, загасила лампу та тихенько вислизнула надвір. Місяць уже піднявся високо, заливши простори срібним світлом. Дівчина мимоволі кинула погляд на велику батьківську хату, яка височіла на другому боці просторого подвір’я. Її збудував батько своїми руками замість тієї, де жила бабуся, але старенька вперто не хотіла перебиратися до нового помешкання. «Я сюди йшла заміж, тут дітей народжувала, тут мені й руки на грудях складуть», — сказала як відрізала. Перечити їй не стали, бо в родині поважали старість.

Тож батько та мати Варі жили в новому будинку, а дівчина залишилася біля бабусі в старенькій хатині під соломою та з глиняною долівкою.

Варя минула собачу будку. Вайлуватий волохатий рудань Туман забряжчав цепом, висунувши голову та втягуючи носом повітря. Варя тихенько озвалася до нього, щоб пес, бува, не загавкав, прислухалася. Навколо була мертва тиша, лиш іноді подавав голос чийсь пес, зачувши неподалік сусідського кота. Дівчина прочинила хвіртку, злегка її підваживши, щоб не рипнула, вийшла з двору. Здається, нікого навколо немає. Варя повернула праворуч, пройшла повз свій будинок, кинувши оком на новеньку хату, високу, з великими вікнами, із залізним дахом. Цю хату їй будує батько, як він каже, «на придане моїй Ластівці». Якщо все піде добре, то на осінь справлять входини. Ось тоді Варя стане повноправною господинею і просторого подвір’я, і будинку з високим ґанком під дашком, і зможе досхочу вслухатися в тихеньке порипування нових половиць. Щоправда, дівчина ще не знала, як залишати бабусю саму в старенькій хаті, але зараз її не це турбувало.

Варя на мить зупинилася. Здавалося, серце від хвилювання аж стугонить і може збудити сусідів. Дівчина прислухалася, чи ніхто за нею не шпигує? На мить здалося, що десь попід парканами чи за сусідськими тинами майнула темна тінь. Кілька хвилин Варя стояла, мліючи та боячись навіть дихнути на повні груди. Невже Василь Морозенко слідкує за нею навіть уночі? Вдень навертається на очі там, де його не чекаєш, виринає, ніби примара. Казала вже, і не раз, щоб дав їй спокій, а він не зважає. Ніяк не хоче той Василь зрозуміти, що не любий він їй, зовсім не любий! Чи мало гарних дівчат у селі?! Так ні, причепився до неї як реп’ях до кожуха. І що він у ній знайшов? Звичайна дівчина, худорлява, груди маленькі, тонкі руки та ноги, звичайне лице. Хіба що пухнасті світло-русяві довгі коси… Тато іноді жартує, кажучи, що її коси товщі за талію.

Дівчина, застигнувши, постояла кілька хвилин і знову шмигнула вулицею, потім звернула в провулок, який вузенькою, по-зміїному вигнутою стрічкою тягнувся вниз аж до левади. Варя легко побігла, ні на мить не втрачаючи пильності. Вона вслухалася в кожен звук, але, крім сюрчання цвіркунів у густій траві обабіч доріжки та фиркання коней на лузі, ніщо не порушувало тишу.

Потягло приємною вологою від озера. Варя навіть бачила його обриси у туманнім серпанку, що молочною пеленою завис над притихлою водою. Здавалося, що на землю присіла легка хмаринка, замріялася та так і завмерла, купаючись у сріблі місяця. Але дівчина не мала часу милуватися краєвидами. Озеро залишилося праворуч, а Варя, ще раз полохливо роззирнувшись, швидко попрямувала туди, де заціпеніли в німому чеканні тонкокосі стрункі березки. Не здатна більше себе стримувати, дівчина кинулася навпростець, обпікаючи ноги росяними травами. Серце шалено закалатало, коли вона помітила знайому постать під деревом. Ще мить — і вона в обіймах коханого!

— Ти прийшов! — видихнула вона, ловлячи його хапливі гарячі поцілунки.

— Люба, кохана, моя мила, — гаряче зашепотів юнак, покриваючи обличчя дівчини цілунками. — Як я міг не прийти? Я летів на крилах, не те що йшов! — палко мовив він, притискаючи її до себе, а Варя подумала, що ще мить — і вона захлинеться від щастя.

Вони від самої ранньої весни чи не щоночі таємно зустрічаються на цьому місці, а почуття не розпорошуються, навпаки, міцнішають. Вона думає про нього кожної миті, кожної хвилинки, і від таких думок серце наповнюється приємним щемом.

— Моя Варенька, моя люба, — Андрій із захопленням подивився в її прекрасні зволожені очі кольору неба.

Із них лилося тепле світло, огортало хлопця ніжністю, а саме лице з тонким носиком та повними вустами у місячному сяйві здавалося блідим і якось променилося. Їхні обличчя зійшлися так близько, дихання змішалися, і вони насолоджувалися цією солодкою миттю. Андрій не міг відірвати погляд від її очей, що ясніли щастям. — Як же я тебе кохаю! — прошепотів він.

— І я тебе! — палко відповіла Варя. — Так кохаю, що самій стає лячно!

— Чому?

— Не знаю, — знизала худенькими плечима, — бо дурна.

Варя потріпала рукою чорняве волосся Андрія, яке буйно кучерявилося на скронях. Із-під вусів хлопця сяйнула усмішка, освітила все обличчя, і воно стало круглішим. Він обійняв Варю за плечі, притис до себе. Закохані мовчки пішли поміж березами, які дрімали під місячним сяйвом, розпустивши свої довгі коси. Біля товстої берези закохані спинилися. Андрій зняв стареньку полотняну сорочку, простелив на густій соковитій траві. Варя сіла на неї, не відпускаючи його руку. П’янкий запах яснооких ромашок, ніжної росистої конюшини, плечі і руки коханого — разом гарячою хвилею огорнуло дівчину, затуманило думки, і її уста подалися назустріч гарячим губам юнака. Усе розчинилося в лавині пристрасті та бажання, яка розтеклася тілом.

— Кохай мене, любий, кохай до нестями, — прошепотіла вона, обіймаючи тепле та м’язисте тіло Андрія. Хотілося розтанути в ньому до решти, до останнього подиху. — Кохай так, ніби це вперше і востаннє…

— Так, моя люба, так, — злетіло шелестом із його вуст…

Варя та Андрій сиділи якийсь час мовчки, пригорнувшись один до одного.

— Отак би все життя, — замріяно мовила Варя.

— Так і буде, моя люба, — відповів юнак та міцніше пригорнув до себе Варю за плечі.

— Справді?!

— Так, — сказав він, а потім додав: — Якщо твій батько дозволить нам побратися.

— А чому ти думаєш, що він буде проти?

— Бо ти така…

— Яка?

— Гарна, красива! — із захопленням промовив хлопець.

— Гарна? — усміхнулася Варя. — Мати каже, що таку худу та недогодовану ніхто заміж не візьме.

— Дурня! Ти — найкраща! Ти — незвичайна!

— Тому що в лісі знаю кожну пташину? Знаю, де їхні гніздечка, де білка ховається у дуплі і коли у неї будуть дитинчата? Тому незвичайна?

— Недаремно ж тебе позаочі іноді Мавкою кличуть, — прошепотів юнак.

— Пусте! Аби не відьмою.

— А ще ти грамотна та розумна, — мовив Андрій. — Ти закінчила церковно-приходську школу, а я хто? Безграмотний, навіть читати не вмію.

— Я навчу тебе! Чи ти винен, що батько пішов під кригу на зимовій рибалці, а мати так зламала ногу, що досі з двома палицями ледь совається? Ти правильно вчинив, що взяв на себе піклування про своїх молодших братів. Головне, щоб людина, з якою я буду поруч усе життя, була порядною, щоб кохала мене.

— Якби ж це розумів твій батько, — зітхнув Андрій. — Хто він і хто я? Він — багач, має двох наймитів, і город, і поля, і сіножаті, і навіть ось цей березовий гай. А у нашої родини клапоть землі та п’ятеро ротів. Знаєш, як люди кажуть: «На похиле дерево і кози скачуть»… То одежу треба справити, то взуття, а про їжу я вже мовчу — тільки й думки, аби щось поїсти.

— Ну то й що?!

— Про таких, як я, говорять: «Як не було добра змалку, то не буде й до останку», — сумно сказав Андрій.

— Ну що ти таке балакаєш?! Ти ж мене кохаєш, а я — тебе. Батько душі в мені не чує, чи то ж він не бажає мені щастя? Не ворог же він мені?

— Ось тому й усе частіше спілкується з Василем. А той до рота твоєму батькові заглядає та піддакує, напевне, у зяті вже набивається. А як той Василь на тебе дивиться! Очі б йому повиколював, щоб не тільки на тебе не вирячувався, а й світу білого не бачив!

— Ревнуєш? — усміхнулася Варя. — Мені той Василь потрібний як дірка у мішку!

— Зате у нього зо п’ять гектарів землі є, кінь, корова, теличка та й ще різна живність. Забере Василь тебе у мене. Що тоді я буду робити?

— Це якщо я піду за нього. Навіщо мені чужа худоба? У нас своєї вистачає. Я ж у тата пізня й наймолодша дитина, тому й така кохана. Після сестри Ольги та брата Михайла мама народила чотирьох дівчаток, і всі вони помирали в перші дні життя.

— А чому?

— Напевно, тому, що мати не має відпочинку, все в тяжкій праці, тож і діточок народжувала в полі, при роботі. А тут я їм на радість народилася, кволенька, але живуча, тому й люблять вони мене без тями. І будинок новий звели, й господарство немаленьке тримають, щоб було мені й моєму чоловікові і на стіл, і до столу. Чи ж можуть вони піти проти нашого спільного бажання?! Гадаю, що ні, — мрійливо сказала Варя. — Ось зберемо врожай, змелемо зерно, мені восени виповниться двадцять років, я поступово підготую батьків, тоді й поберемося. Головне, щоб зараз ніхто не дізнався, аби не була звістка про наше кохання для них як сніг на голову. А потім заживемо як люди. І все у нас буде добре.

— Твої б слова та Богові у вуха!

— Так і буде! Я це відчуваю! Серцем, душею чую! — палко мовила Варя. Андрій перехопив її погляд, очі сяяли щастям. — Розкрию тобі маленьку таємницю, — майже пошепки сказала Варя і хитрувато примружилася. — Батько казав якось, що відпише березовий гай мені на придане. Ти можеш уявити, ось ця місцина буде наша з тобою?! Ми зможемо приходити сюди, коли захочемо, вдень і вночі, не криючись ні від кого.

— Моя ти мрійниця! — сказав він із любов’ю. — А якщо батько буде наполягати на шлюбі з Морозенком?

— Тоді я поговорю з Василем. Він сам відмовиться від мене.

— І що ж ти йому скажеш?

— А це вже моє діло! Я знаю, що сказати! — впевнено сказала дівчина та додала: — Любий мій, мені потрібно повертатися додому — вставати доведеться, ледь почне сіріти.

— Я проведу тебе до самого подвір’я, — запропонував хлопець.

— Ні, — тихо, але рішуче сказала дівчина. — Лише до вулички.

До маленької хатини, де посапувала уві сні бабуся, Варя принесла запах луків, скошеного сіна, деревію та таємної любові. Дівчина вмостилася на постелі, коли за вікном ще спали сині тіні та з неба з цікавістю позирав на село жовтий місяць.

Розділ 2

Уся велика родина Чорножукових, святково вбрана, вийшла з церкви після недільної ранкової служби. Варя зняла з голови чистеньку білу хустинку, струснула волоссям. Дві товсті коси з пухнастими розплетеними кінчиками метнулися по спині зміями. Павло Серафимович відійшов на узбіччя курної дороги, що тяглася нагору до церкви, сів на старий трухлявий пень, крякнув, поважно провів долонею по пишній бороді.

— Та йди вже взутим! — зауважила дружина Надія, знаючи про намір чоловіка.

— Ага! — хмикнув Павло Серафимович. — Так і пішов!

— Ось так завжди! — зітхнула жінка й усміхнулася Варі.

— Батька вже не переробите, мамо, — мовила Ольга, її донька, на що Варя пирснула, але одразу ж затулила рота долонею. Батько зиркнув на неї з-під густих брів, але не зі злом, по-доброму.

— Тобі аби зуби скалити! — кинув він молодшій доньці з докором. — Ось буде у тебе чоловік, взнаєш, як ті чоботи довго й тяжко заробляються і швидко зношуються, — сказав Павло Серафимович, знімаючи шкіряні чоботи, які були начищені так, що аж вилискували на сонці.

— Коли це ще буде, — сказала Варя й зашарілася.

— Не знаю коли, але Василь, як мені здалося, не на образи на службі дивився, а на тебе.

— Скажете таке! — щоки Варі залив рум’янець. — Потрібний він мені як п’яте колесо до воза.

— Не знаю, не знаю. Казав сліпий, побачимо… Отак воно краще! — сказав чоловік. Він підвівся — високий, кремезний, широкоплечий, — задоволено усміхнувся, зв’язав мотузкою чоботи, перекинув їх через плече.

До Павла Серафимовича підходили селяни, поважно віталися, перекидалися слівцем. Хтось сказав, що біля криниці за селом сидить кобзар Данило.

— Довгенько його не було видно, — зауважила мати.

— Мамо, тату! Можна, я піду пісень Данила послухаю? — попросилася Варя.

— Та йди, доню, — відповів батько, — неділя ж сьогодні, можна трохи відпочити. А ти, Олю, підеш?

— Куди мені з моїм виводком? — сказала стомлено Ольга. — Піду додому, хоч годинку якусь відпочину.

— Мене можете не питати, — втрутився в розмову син Павла Серафимовича Михайло. — Нема мені чого там робити.

— А то чому ж? Чи не хочеш пісень послухати? Почути, що у світі коїться? — звернувся батько до сина.

— Не хочу чути базікання того сліпого старця! — грубувато відповів Михайло. — Знайшли, кого слухати!

— Не до вподоби, то йди додому, — батько насупив брови.

— То й піду! Бувайте, тату, бувайте, мамо, — Михайло натягнув посмішку на обличчя. — Ходімо додому! — наказав дружині та дітям. Батько з сумом подивився вслід синові, тяжко зітхнув, але промовчав.

— Я теж піду, — сказала Ольга.

— Приходьте всі до нас на вечерю, — мовила до неї мати.

— Побачимо, — відповіла донька невпевнено.

— Тату, мамо, а ви підете послухати старого Данила? — запитала Варя.

— Ти йди, а ми з матір’ю сходимо додому, візьмемо щось йому на гостинець, а тоді прийдемо.

— Я з Ганнусею піду! — весело сказала Варя, бо вже примітила серед натовпу, що сунув від церкви, свою подружку.

Ганнуся, побачивши Варю, підняла вгору руку з білою хустинкою, помахала нею. Із Ганнусею Варя товаришувала з раннього дитинства. Батько подруги Іван Теслюк був багато років наймитом у Чорножукових, тож часто прибігала до їхнього двору його старша донька Ганнуся. Батьки Варі завжди їй давали чогось смачненького, тож чорнявенька весела дівчинка чи не щодня бувала у них. Варя так здружилася з Ганнусею, що вважала її за сестру. Одного разу батько Ганнусі попрохав Павла Серафимовича взяти в найми й доньку, бо в родині ще було четверо молодших дітей. Павло Серафимович дав згоду. А чому б і ні? Звичайно, у посівну та жнива у них на полі працювало чи не півсела, але ж роботи вистачало на кожен день — потрібно було і за худобою доглядати, і город обробляти.

«У самих здоров’я не прибавляється, платити є чим, та й Варі веселіше працювати буде», — подумав він і не помилився. Дівчата нетямилися від щастя, а Ганнуся виявилася швидкою та роботящою. Це Варя худенька та бліда, а її подружка невисокого зросту, але вся збита, повненька, щоки рожеві, аж палають, а вже якщо за роботу візьметься — усе в її руках аж горить!

— Варю! — підбігла до подруги захекана Ганнуся. — Йдемо Данила слухати? Вже півсела пішло! — заторохтіла дівчина та втерла хустинкою спітніле чоло.

— Ходімо й ми! — мовила Варя, взяла подругу під руку й озирнулася. Їй страх як хотілося бодай на мить побачити Андрія, але того не було видно.

— Андрія виглядаєш? — штовхнула її ліктем у бік Ганнуся.

— Цить! — зашипіла на неї Варя. — Ще хтось почує.

— Я його не бачила. А от Василь на тебе так витріщався! — Ганнуся вибалушила очі і додала: — Як йому не повилазило!

Подруги розсміялися та побігли стежкою з гори, взявшись за руки. На околиці села, біля яру, обабіч широкої дороги вже зібралося люду. У затінку великого розлогого калинового куща була невеличка криниця, яку з десяток років тому викопали люди за рахунок кобзаря. Тому старий Данило Перепелиця завжди мав своє почесне місце на лавці біля криниці з чистою джерельною водою, що в будь-яку спеку залишалася холодною, аж зуби зводило.

Кобзар невипадково вибрав це місце для криниці. Звідки він знав, що там є джерело, одному йому було відомо, але кожний мандрівець мав змогу відпочити при дорозі у затінку та вгамувати спрагу. Якось Данило розповів, що таких криниць по світу власним коштом він зробив уже шість. У тому ніхто не сумнівався, бо знали люди, що старий бандурист не кидає слова на вітер. Він ходить по світу і знає, що де коїться, як живуть люди в інших містах та селах. Тому й поспішали підкопаївці на зустріч із кобзарем, щоб дізнатися новини. Йому вірили, до його слів дослухалися, бо знали: там, де інші мовчать, правду скаже лише кобзар. Кого йому боятися? Вільний як вітер! А яке задоволення послухати думи про запорізьких козаків! Скільки ж то він їх знав! І про козаків, які потрапили в турецьку неволю, і про козацьке щастя, і про Байду, Марусю Богуславку, про Богдана Хмельницького та Петра Сагайдачного, про Самійла Кішку та братів Самарських. Іноді чоловіки після того, як розбредуться жінки та розбіжаться діти, просили діда заспівати сороміцьких пісень. Кобзар не завжди погоджувався, але іноді співав їм жартівливих пісень, а чоловіки реготали, аж листя на калині трусилося.

Коли Варя з Ганнусею підійшли до криниці, вільного місця на колоді вже не було. Тому дівчата примостилися позаду на м’який килим густого споришу. Сліпий кобзар Данило сидів на лавці в чорній розхристаній сорочці, тримаючи в руках бандуру так обережно та з любов’ю, як тримає мати маля. Його довга сива борода сягала аж до худих та впалих грудей. Біля ніг лежав старий кашкет, а його поводир, хлопчик-підліток із більмом на правому оці, сидів поруч на землі, підклавши під себе торбинку. Він, не соромлячись, уминав за обидві щоки великий пиріг із маком, яким його хтось пригостив, і запивав молоком із глечика.

— Що вам, добрі люди, заспівати? — запитав Данило, торкнувшись легенько вузлуватими пальцями струн та приструнків кобзи, ніби перевіряючи, чи всі вони на місці.

— Якусь журну пісню! — сказав хтось із слухачів.

— Навіщо починати з журби? Щось душевне заспівай! — озвався жіночий голос.

— Краще вже про батька Богдана!

— Люди добрі, — промовив Данило, підвівши голову. Він примружив сліпі очі, ніби вдивлявся в безодню синього неба та міг його бачити. — Послухайте про вдову Івана Сірка.

Одразу стало так тихо, що було чути лише цвірінчання невгамовної пташки десь у гущавині калинового куща. Кобзар защипнув нігтями струни, й ожили вони звуком.

В городі Мерефі жила вдова,
Старенька вдова,
Сірчиха-Іваниха.
Сім літ не бачила вона Івана,
А біля себе мала двох синів —
Сірченка Петра та Романа.

Полилася пісня з вуст виконавця, а бандура як жива у його руках. Великий, вказівний та середній пальці бандуриста защипували струни, а слухачів так полонила музика, аж їм здавалося: то зачеплені струни душі. І вже плаче душа разом із вдовою, сини якої поїхали шукати рідного батька та й загинули. А голос бандуриста сильний, ніби й років на нього немає. А коли дійшов до слів про те, як плакала вдова, до землі припадаючи, хтось із жінок тихенько заскиглив, та на неї одразу шикнули: «Тихо ти!»

Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
Первая печаль, що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очі не видала;
Другая печаль — що Сірченка Петра на світі живого немає;
Третя печаль — що Сірченко Роман умирає,

— закінчив кобзар.

Струни протяжно дзенькнули, ніби розсіваючи серед натовпу печаль вдови. Жінки вже не стримували сліз — схлипували та витирали сльози кінчиками хустин. І вміє ж цей Данило розтривожити душу!

— Бандура в тебе, Данило, як жива, — сказала жіночка поважного віку. Вона вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

— А й справді, — додав вусань, який сидів на колоді. — Забрів якось до нашого села один кобзар, хотів порадувати піснями. І роботи було повно, а ми, дурні, повелися, кинули все, прийшли послухати. А він бринькає на ній, ніби дражнить тебе, нема ні пісні, ані музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб більше сюди не потикався.

— Так! Так! Було таке! — зашуміли люди.

— Тоді ми зрозуміли, що краще нашого Данила ніхто не заграє, — продовжив чоловік.

Старий кобзар ледь помітно усміхнувся собі у вуса. Його частенько у різних селах називають своїм, хоча він нетутешній, із Полтавщини, та навряд чи комусь було цікаво те знати...