Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Віктор Марі Гюго

Віктор Гюго — «Собор Парижской Богоматери»
уривок з книги
Віктор Марі Гюго

Віктор Марі Гюго (26 лютого 1802, Безансон - 22 травня 1885, Париж) — французький письменник (поет, прозаїк і драматург), голова та теоретик французького романтизму. Член Французької академії.

Особистість Віктора Гюго вражає своєю різнобічністю: один з найпопулярніших у світі французьких прозаїків, для своїх співвітчизників він перш за все великий національний поет, реформатор французького вірша, драматургії, а також публіцист-патріот, політик-демократ. Знавцям він відомий як неабиякий майстер графіки, невтомний рисувальник фантазій на теми власних творів.

Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 року в Безансоні. Батько Гюго, котрий народився в родині майстра столярного цеху, за часів Наполеона став генералом. Мати письменника, навпаки, ненавиділа Наполеона й була роялісткою. Родина Гюго часто переїжджала, деякий час вони жили в Іспанії. Після падіння Наполеона, перебуваючи в Мадриді, де батько був губернатором, родина розпалася. Віктора виховувала мати.

В Гюго рано пробуджується поетичний талант. Ще підлітком він починає писати, і вже в 1815-1816 роках його оди та поеми відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Свою першу поетичну збірку «Оды и разные стихотворения» (1822) він написав у стилі класицизму.

Коли Віктор переживає першу поетичну славу, він переживає і свою першу юнацьку любов (дівчину звали Адель). Його старший брат, Абель, став військовим. Ежен і Віктор вирішили обрати літературне поприще — вони стали поетами.

Талант або є, або його немає. Талант був у Віктора. А Ежен лише «намагався стати поетом» і тому не міг нічого пробачити своєму братові — ні любові Адель, ні вдалих рядків. Після смерті матері у Віктора сталося несподіване примирення з батьком. Саме батько сприяв тому, що Адель та Віктор змогли нарешті одружитися.

Адель ніколи не читала жодного рядка, написаного чоловіком — її це не цікавило. Вони одружилися 12 жовтня 1822 — Віктору та Адель було по 20 років. Їх перша дитина померла. Друга — дочка Леопольдіна — вижила. Дідіна (так називали дівчинку в родинному колі) стала улюбленицею Віктора на все життя.

Щодо класицизму Гюго виявився дуже непостійним. Тільки-но молодий поет виходить зі стадії шкільного наслідування, починається поступовий, спершу несміливий, а потім все більш рішучий перехід на романтичну позицію. Втім в прозових жанрах Гюго завжди стояв на позиції романтизму. Свідченням цього є перший роман Гюго «Ган Исландец» (1821-1822). Свідченням подальшого утвердження Віктора Гюго на позиції романтизму був його другий роман «Бюг Жаргаль» (1826). У цьому романі Віктор Гюго звернувся до змалювання повстання негрів-рабів.

У галузі поетичного стилю реформа Гюго виявилася у намаганні замінити вірш раціонального класицизму мовою людських почуттів. Він відмовляється від прикрас, запозичених з античної міфології. У цей же період Віктор Гюго звертається до балади, яка вважалася жанром романтичним і привертала тоді загальну увагу. У 1826 році виходить його збірка «Оды и баллады», сама назва якого красномовно засвідчує його перехідний характер: тут ода, зразковий жанр класичної поезії, поєднана з баладою — характерним представником романтичної поезії.

наприкінці 20-х років романтики приділяють особливу увагу завоюванню театру, який все ще залишався під владою класицизму. З цією метою у 1827 році Віктор Гюго пише свою першу романтико-історичну драму «Кромвель», котра розповідає про англійську буржуазну революцію XVII століття. ЇЇ вождя, Кромвеля, Гюго зобразив сильною особистістю, але, на відміну від цільних героїв класицизму, його персонаж зазнає моральних протиріч: скинувши короля, він готовий зрадити революцію та стати монархом. Великого розголосу набула передмова до драми, в ній Гюго прагнув пов’язати розвиток літератури з розвитком історії людства, щоб показати історичну обумовленість розвитку романтизму. Це була цілісна програма романтичного руху.

Також небувалої інтенсивності набуває багатогранна творча діяльність Гюго. Особливо значним явищем стала його збірка «Ориенталии» (1829) — перший завершений романтичний збірник поезії, завдяки якому Гюго отримав репутацію великого поета.

Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова різноманітність: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі та драматургії. Але насамперед був поетом.

В основу кожної з драм Гюго періоду 1829-1839 років, за винятком «Лукреции Борджиа» (1833), покладений конфлікт простолюдинів, представників бідноти, з феодальною аристократією та монархією («Марион Делорм», «Король, развлекается», 1832, «Мария Тюдор», 1833,«Рюи Блаз», 1838).

В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму став роман Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831). Цей роман відображає національну історію, він пов’язаний з актуальною сучасною проблематикою.

Кінець 20-х і 30-х років належить, поряд з двома десятиліттями вигнання (1851-1870), до періодів творчої активності, незвичайної навіть для Гюго, В ці роки він зводив будову романтичної драматургії та театру, активно виступав у прозових жанрах, але, разом з тим, не послаблювалася і інтенсивність його поетичної творчості. У 30-х і на початку 40-х років з’являються чотири його поетичні збірки.

Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом, Гюго залишає Францію та їде у вигнання. Він оселяється на острові, на протоці Ла-Манш. З метою викрити і знеславити перед усім світом політичного авантюриста та його злочинний режим, аби сприяти його швидкому падінню, в перший рік еміграції Гюго пише дві книги: «Наполеон Маленький» та «Историю одного преступления» — своєрідну викривальну хроніку перебігу подій під час державного перевороту 1851 року.

Саме в період вигнання завершується формування світогляду письменника. У перші роки вигнання, на острівці Джерсі, Віктор Гюго створює збірку «Карты» (1853), яка справедливо вважається вершиною його політичної поезії. На перший погляд збірка справляє враження калейдоскопа реальних сценок та гротескних карикатур, але є в ній чітко помітна смислова лінія і поле незвичайно високого емоційного напруження, які додають цьому різнородному матеріалу певної впорядкованості й завершенності.

Активно виступав Віктор Гюго під час вигнання також у прозових жанрах. У цей період з’явилися три романи: «Обездоленные» (1862), «Труженики моря» (1866) і «Человек, который смеется» (1869). У всіх цих романах центральною є тема народу.

Творча активність Віктора Гюго не згасала до останніх років його довгого життя. Він був і активним громадським діячем, і пристрасним публіцистом, і невтомним борцем проти політичної реакції, суспільного зла та несправедливості.

В останній роки життя Віктор Гюго написав низку поем та поетичних збірок: «Искусство быть дедушкой» (1877), сатирична поема: «Папа» (1878), «Осел» (1880), «Все струны лири» (1888 - 1893 ) та інші.

Помер Віктор Гюго 23 травня 1885 року. Його смерть була сприйнята французькою громадськістю як національна трагедія, а його похорон перетворився на грандіозну, справді всенародну маніфестацію, в якій взяли участь тисячі людей. Творчість Гюго назавжди увійшла до золотого фонду французької та міжнародної культури.