Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Люко Дашвар - Село не люди

Розділ 1

Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі — якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.

Катерина витерла губи, спитала:

— То це і є любов?.. Слизька…

Роман знітився:

— Це… чоловіче молоко.

— А казали… любов.

— Іди… — наче батогом ото.

— Піду… До побачення, дядечку.

— І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?

— А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.

— Іди, — повторив і сам пішов.

А вона ще довго не йшла. Рукою по траві — роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.

— І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.

Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.

— Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…

А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…

— Та нічо… Не просплю.

 

Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:

— Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!

— Устаю вже…

А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:

— Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?

Тато — ноги вже в штанях, а в голові одне:

— А поїсти?

— А тобі б усе їсти! — мамка сміється. — Буде, буде… Я тільки до курей гляну.

І знову доньці:

— Катрусю! То допоможеш таткові?

Довелося оченьки розплющити.

— Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…

І татко:

— Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?

Глянув на мамку спідлоба, дверима — грюк! Свиням те грюкання — бальзам на п’ятачки. Татко — грюк, вони у відповідь — рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.

Мамка на постіль сіла, Катерину обняла і на вушко:

— Як не підеш із батьком, знову нап’ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться... Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?

— Уроки як уроки...

— То що?..

— Мамо...

— От біда! Добре вже, збирайся до школи.

— Мамо...

— Та нічо... Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромко до батька не приплентається...

— Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, — ляпнула дівка і язика прикусила.

Мамка з подивом:

— І звідки?..

— Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула...

— Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала. Зараза...

 

— Зара-а-за! — Катерина — ноги з ліжка. Зойкнула: у п’ятку мов гвіздок хто забив.

Мамка з кухні глянула:

— Доню, ти що, боса швендяла?

— Та нічо...

Дошкандибала до швейної машинки, голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня» теж згодився. Залила ним усю п’ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса... Татко з двору зайшов – задихнувся:

— Аби добро переводити!

— Та вона лікарем буде, не інакше... — мамка сміється.

— Лікарем... — татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». — А їсти тепер де?! Надворі?..

— Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба... — мамка вміє вмовляти лагідно.

 

До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще — справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці... ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси...

Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:

— Чи обрізати, поки мамки нема?..

І обрізала б, та знадвору чути:

— Ка-атю! Кать! Ти до школи підеш?

Катерина з дому вискочила:

— Люд! Зайди! Я зараз...

Біля хвіртки –– руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи ґумові — картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.

— Людко... Ти така красива...

— Цілий ранок збиралася! — Людка дівка серйозна. — А ти? Чекати не буду...

— Будеш, будеш... Та ходи сюди. Я швидко.

Людка заколки помацала — на місці. По вулиці оком пройшлася... Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?

— Тут почекаю. Збирайся скоріше.

 

Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій –– хлопці дорослі. Уже по п’ятнадцять обом. У школі кажуть, устигли ті хлопці всіх однокласниць перемацати, а може, й того більше.

Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі... Такі ясно-сині, такі глибокі... Як озера. Та й ніс — нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в’ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!

— Привіт, джентльмени. Куди зібралися? — Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.

У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.

— Що? — Сашко аж зупинився. — Людка нам щось криконула?

Сергій іще на своїй хвилі.

— Саню, я от думаю... Спочатку треба дівку знайти... Щоб погодилася. А потім уже... З тим парафіном... У тебе свічки вдома є?

— Не знаю... — Сашко до Людки обернувся. — Людо! Ти нам щось казала?..

Людка чогось розгубилася.

— Вам... Кажу, привіт, джентльмени...

— Знову книжок начиталася?! — розреготався Сашко, а Сергій його руками по матні:

— Джентльмени мають члени! Ти про це, Людко?..

— От дурний! — Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк –– і до Катерини в хату.

— Ти скоро?!

Сашко штовхонув Сергія.

— Навіщо ти так?.. Вона ж мала.

— Мала?! А губи вже намазала. І спідниця — аж труси видно.

— Які труси?

— Червоні, — збрехав Сергій і оком не повів. — Не віриш, задери і перевір.

— Пішли... — Сашко на Катеринин дім глянув. — А от, приміром, Катька... Заради неї можна спробувати... того... з парафіном.

— Тоді Людка –– моя! — Гоц — і є рішення в Сергія.

— Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоб вони не втекли, — Сашко йому.

— Саню! Коли вони побачать оте диво... Вони помруть од щастя.

 

Катерина швидше б зібралася, але ті Людчині заколки... Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк... У дзеркало гляне й зітхне: одне слово — малолєтка.

Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу... Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:

— Ти скоро?!

— Ідемо.

Катерина — пакет у руки, ноги — в чоботи ґумові.

— Людко, а ти босоніжки часом не забула?..

— Чого б це?..

 

Шанівка так спритно причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба, так навіки й залишишся. Аж ні.

За Шанівкою — три ґрунтові дороги. Після дощу всі три — суцільне болото. Однією підеш — за п’ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п’є горілку з мужиками, а як нап’ється, то горлає:

— Усе! Крапка! Тепер — тільки пісня!

Баби дочекатися не можуть, коли ж він, аспид, уже наклюкається, бо після того дядько Степан хапається за акордеон і таке виробляє, що сльози самі котяться.

— Ой ти, дівчино, з горіха зерня... — ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:

— Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи.

І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.

Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.

За фермою — глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед будяків –– не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі і згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоб хтось із них не завітав до баби Килини.

— І як її, стару відьму, земля тримає! — дивується мамка, а в самої як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.

Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.

Катерина любить набрати повну кишеню насіння, видертися на маківку кургану й лузати. І — щоб нікого поряд.

— Увесь світ перед очима! — шепоче собі і роздивляється. — Онде Килимівка, ліс, озеро... Там бабка Килина... А он татко з дядьком Романом п’ють під комбайном. Господи, а якою ж великою була Шанівка...

Так і є. Шагреневе зменшення Шанівки з кургану добре видно. Життя тліє на єдиній кривенькій вулиці Імені Леніна: до неї з двох боків притулилися півтора десятка домів, Тамарчин кіоск, постамент, на якому колись гіпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позі ніндзя. Поряд — господарство шанівського магната Залусківського: контора, олійня, три трактори, комбайн, вантажний ЗІЛ і кроляча ферма. От і все. А далі глянеш — пунктиром прориваються з бур’янових хащ остови покинутих хат, колишня шанівська школа, розтягнута по цеглині, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанівським дітям басейн облаштувати, бетонні стіни будинку культури й магазину. Катерині чомусь особливо магазину шкода.

— Може, люди пішли, бо магазин закрили... — думає.

 

Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки і зиркнула на подругу:

— Ти якась не така...

— Та думаю... Може, не до школи...

— А куди?

— До баби Килини.

— Стиць, моя радість! Я тебе чекала...

— Людко, мені треба.

— Якась ти не така...

— Мені треба...

Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоб шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.

— Катрусю... Благаю. А потім я з тобою до Килини.

— Хай так.

Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.

 

Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, у двох поверхах кам’яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.

— А от і брехня! — не вірила Катерина. — Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська. Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.

— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.

— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.

— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі всього вісім голів, та й ті — відсутні.

— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.

— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. — Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.

— Хіба я винна, що інші не ходять? — дивувалася Катерина.

— Учися за себе відповідати, — відповідала Марія Іванівна на уроці англійської. — Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?

— Не хочу, — лякалася Катерина.

І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала... Та не себе.

— Людко, ти ким будеш?

Людка до дорослого життя готувалася серйозно.

— Я буду королевою Шанівки, — відкрила таємницю. — Тільки... цить! Нікому.

— Королевою... Це як?

— У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як... квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.

Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.

— Людко! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашко, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.

— От! Бач! Є над чим думати.

— А ти вже й думала?

— Боже, та я ночами не сплю... Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають... Буде мені фундамент.

— Ти... його... любиш?

— Здається... Як його побачу... слина у роті. Чи навпаки — пересихає.

— Це і є любов?

— Катю, я й сама не знаю. Здається, так...

Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман спантеличив її душу.

Дівчата вже сиділи на траві біля школи і перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:

— Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.

— Так... у роті воно гидко, — пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:

— Якась ти не така...

— До Килини треба.

— Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, — Людка підхопилася з трави першою. — Пішли гризти граніт.

— Погриземо, якщо Маруся прийде, — відповіла Катерина.

 

А Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:

— От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися... Буде тобі й чарка, і пісня!

 

Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір’ї.

— Та не буде Марусі, відповідаю! — сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара.

— І чого ми приперлися! — зітхнула Катерина.

— Тепер пріться назад у свою Шанівку! — плюнув відмінник і падлюка Вадько.

— Пішов ти! — крутнулася Людка. — Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!

— Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, — уїдливо встряла Галка.

— Це у вашій Килимівці — жодного джентльмена, — огризнулася Людка.

— Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, — махнула рукою Наталя. — Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами...

— Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, — сказала Катерина.

— Точно! Ні за що не повірить! — підтвердив Вадько. — Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.

— Навіщо? — Наталя зупинилася.

— У мене пляшка є. Покайфуємо.

І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.

 

— Самогон! — Вадько висмикнув з пакета літрову пляшку з-під ситра. — За початок навчального року!

— Дурник! Уже середина вересня, — зареготала Наталя. — А з чого пити будемо?

— А з моїх долонь!

— У тебе руки брудні...

— Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі — єдиний мужчина. — Вадько відкрутив кришечку. — Хто перший?

За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.

— А як не доп’ємо... Чим закриєш? — Людка поповзла по траві.

— Та вже допили. Ой! Людко, а в тебе щось видно.

Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.

— Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!

— Дівчата... У Вадька щось у штанях стирчить... — Галка ледь язиком ворушила.

Вадько опустив голову й довго дивився на свої штани.

— Що треба, те й стирчить... Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.

— Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, — сказала Наталя.

 

Вибиралися Катя й Людка з Килимівки городами.

— Тільки б Марусю не зустріти, — твердила Катерина. — Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.

— Тільки б хлопців шанівських знову побачити, — товкла Людка. — Кать! Я ж... Ти дивись! І заколки... І спідниця нова...

— Людко, ти красива, — сказала Катя. — Мені такою ніколи не бути.

Людка глянула на русяву довгокосу подругу.

— Будеш! — винесла вирок. — Тобі не вистачає... ліфчика!

Катерина притисла руку до грудей –– і сама злякалася.

— Уже треба?..

Книжки цього автора
СпАДок

51 оцінка

Відомий архітектор Гнат Куроган мешкає врозкішному маєтку під Києвом. Незабаром він святкує своє 88-річчя, тож до нього приїдуть сини та онука — нібито щоб привітати. Проте гості сподіваються лише на одне   Читати далі »
440
400 грн
До кошика
Понад 500 тисяч примірників творів Люко Дашвар уже знайшли свого читача. Вона пише так гостро й пронизливо, психологічно і чуйно, що торкається струн душі кожного. Неможливо не співчувати її героям   Читати далі »
395
360 грн
До кошика
Низку червоних, як кров, коралів носила на грудях горда чорноока Маруся і хотіла подарувати колись на щастя доньці... Вірила, що знає, яке воно, те щастя. Та хіба жінці це вирішувати — не долі?   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
Чотирнадцять років тому через інтриги і жадібність сільського магната Івана Залусківського згоріла Шанівка, постраждали селяни, та найбільше — Катерина, яка втратила всіх, кого любила. Чотирнадцять років Залусківський і Катерина не бачилися   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
Ініціація

2 оцінки

Стара Костомарова не пам’ятає, як опинилася на тому забутому богом хуторі. «Чорні рієлтори» відібрали її квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
Людина - це хижак. Але, на відміну від тваринного світу, у неї своє "м’ясо". Жага до багатства, влади, примарного добробуту, бажання мати більше, ніж тобі потрібно, - все це м’ясо! Потяг до нього виходить із самого низу людської натури.   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
РАЙ.центр

4 оцінки

Помешкання в центрі мегаполісу, навчання в престижному виші, роман з багатієм — для провінціала то межа успішності, ніби опинитись у центрі раю! Заради цього можна поступитися принципами, сховати гордість   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
Покров

6 оцінок

Ніч проти 30 листопада 2013 року багато чого змінює і в житті країни, і в долі киянки Мар’яни Озерової. Після розміреного напівсонного існування дівчина опиняється у вирі подій і несподіваних зустрічей: виснажливі чергування на Майдані, зникнення коханої людини та пошуки нащадків у сьомому коліні славного козака Яреми Дороша, яких прокляла його дружина - зарозуміла шляхтянка Станіслава. Та чи не даремні пошуки?   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
Комплект з 6 книг. Понад 500 тисяч примірників творів Люко Дашвар уже знайшли свого читача. Вона пише так гостро й пронизливо, психологічно і чуйно, що торкається струн душі кожного   Читати далі »
1190
1080 грн
До кошика
Село не люди

16 оцінок

Над селом зорі ясніші, у селі квіти пахнуть п’янкіше, сільські дівчата дорослішають раніше. Катерині лише тринадцять, а її серце належить чоловікові набагато старшому, та ще й одруженому. У селі все безпосередньо   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
Благими намірами вимощений шлях до пекла. Галя сповна відчула сенс цього вислову. Її життя перевернулося лише через те, що вона прагнула допомогти іншій людині. Дівчина втратила все: роботу, чоловіка, друзів   Читати далі »
220
200 грн
До кошика
Електронні книги цього автора
СпАДок

51 оцінка

Відомий архітектор Гнат Куроган мешкає в розкішному маєтку під Києвом. Незабаром він святкує своє 88-річчя, тож до нього приїдуть сини та онука — нібито щоб привітати. Проте гості сподіваються лише на одне   Читати далі »
260
235 грн
До кошика
Чотирнадцять років тому через інтриги і жадібність сільського магната Івана Залусківського згоріла Шанівка, постраждали селяни, та найбільше — Катерина, яка втратила всіх, кого любила. Чотирнадцять років Залусківський і Катерина не бачилися   Читати далі »
135
120 грн
До кошика
На хуторі з’являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. Чи вона втекла від одного кохання у пошуках іншого?   Читати далі »
120
105 грн
До кошика
Благими намірами вимощений шлях до пекла. Галя сповна відчула сенс цього вислову. Її життя перевернулося лише через те, що вона прагнула допомогти іншій людині. Дівчина втратила все: роботу, чоловіка, друзів   Читати далі »
135
120 грн
До кошика
РАЙ.центр

335 оцінок

Чи можна досягти успіху, не зрадивши себе? Люба впевнена, що так. Але несподівано перед дівчиною постає складний вибір — залишатися гордою і самотньою чи бути поруч з коханим хлопцем, мати якого   Читати далі »
80
70 грн
До кошика
Покров

162 оцінки

Останні дні листопада 2013-го, країну лихоманить. Мар’яна не звертає уваги на це — усі її думки лише про чоловіка, який насправді не вартий сліз. Зустріч із дивним хлопцем Ярком змінює все   Читати далі »
80
70 грн
До кошика
Село не люди

16 оцінок

Над селом зорі ясніші, у селі квіти пахнуть п’янкіше, сільські дівчата дорослішають раніше. Катерині лише тринадцять, а її серце належить чоловікові набагато старшому, та ще й одруженому. У селі все безпосередньо   Читати далі »
135
120 грн
До кошика
Низку червоних, як кров, коралів носила на грудях горда чорноока Маруся і хотіла подарувати колись на щастя доньці... Вірила, що знає, яке воно, те щастя. Та хіба жінці це вирішувати — не долі?   Читати далі »
135
120 грн
До кошика