Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться чверть і настануть канікули.
Але от лихо — перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робилося попередніми шестикласниками, а вчили білети з укрмови.
Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив учитися. Ніколи не старався вникнути в те, що вивчаю, і просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася втомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися — рух як заглиблення, чи що. Потім такою ж любов’ю я полюбив гоцатися. Секс — також заглиблення. Дуже веселе. Секс — це динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.
Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою — пам’ять нагадує фасеткове око метелика. Мозаїка нескінченного рівня деталізації.
Наранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив — марнота бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою «по душах» розмовляєш — і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.
За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Мої ідеї стосовно часопроведення вражали навіть мене самого! Вражали якимось витонченим, благородним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й купувався на мої витівки. Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія з парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх — розчепірених зонтів — зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами з хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголошуючи на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, — сказали пацики, — давай!
Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок — у повній прострації вони дивилися в одну точку, і сиділи тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їхній розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, однак далі простого блокування шкільна програма не заходила.
Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації —я переконав 14 дітей залізти під парасолі. Отак, ні сіло, ні впало, на рівному місці.
Звичайно, прийшла керівничка, яка вела в нас географію. Це була найпротивніша вчителька у школі, за що й поплатилася ще задовго до мене прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину: Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшними голосом наказала всім вилазити з піднятими руками.
Далі були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і загрожувало бути винесеним на педраду. Найзабавніше те, що мене це гроно гніву так і не торкнуло. Бо на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, я залишився під парасольками!
Коли кера спитала, хто «все це» придумав, мене видали. Зрозуміло, дівчата. А от коли спитали, де він, де той (...) П’яточкін, ніхто ані пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок — Марічка? — сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і душив сміх у долоні. Після уроку я непомітно просковзнув повз учительську і вийшов на свіже повітря. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще дні три не потикався до школи, вивчаючи топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.
В народі кажуть: як вода з гусака.
А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому. Придумав це все хто? — П’яточкін. А де він? — Його сьогодні не було! І такі дива постійно, по-стій-но.
5.
Отож, особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора лише переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то, все-таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не в своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що.
З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся — не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це — тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною, і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.
Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не залишалося місця, і вони випхали мене на поверхню.
Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно — тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий вище пояса, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: не то радість, не то сльози — аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, я лише намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.
А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.
6.
Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти «орлом» під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало про умовність всіх на світі директорів та екзаменів.
От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений — але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі — та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купувати букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані — це престижніше, ніж у газеті.
Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» — спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.
Або, може, все буде навіть так: я витягну сімнадцятий білет і розповім все напам’ять і без пам’яті, як нас навчили.
Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет, або двадцять другий (найстрашніший), і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду тупати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».
Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде, і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня — не те, що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила, і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.
А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.
Всі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих — я серед них — по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без, та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки — до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.
Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський. — Який білет, П’яточкін? — Одинадцятий. Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим. — «Не» з дієсловами пишеться окремо, — ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає? — Угу... Ще. І не вилуплюйся так на мене. Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті. — «Не» з дієсловами пишеться окремо, — наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить», і траснути дверима?
І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся до зошита безпосередньо. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.
Тоді я пішов у рознос.
7.
Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький, і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович... (пауза) Директор міднобуківської середньої школи... (плечі здригаються) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (плаче)». А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!
«Можеш, якщо захочеш», — повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліґрафічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).
Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.
У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці — виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори — десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубати завгоспові тичок.
Склав торбу, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив відпадну записку всім рідним і близьким:
Твори, зібрані під цією обкладинкою, дають чітке уявлення про стан сьогоднішньої літератури, іноді дозволяють побачити авторів у дещо несподіваному світлі, а сама книга є яскравим свідченням про ...
Вперше У Клубі! Надзвичайно оригінальний твір модного автора. Феноменальна пам`ять — подарунок долі чи небезпечна аномалія? Підліток Петрик П`яточкін ще не підозрює, що незабаром йому доведеться шукати відповідь на це питання. ...
Коли ти молодий, здається, так легко вирішити всі питання, зробивши крок назустріч смерті... Влітку на далекій полонині в Карпатах відбувається з`їзд неформалів: панків, хіпі та інших ...
Здравствуйте, ! К сожалению, у нас нет вашего e-mail адреса. Если Вы хотите получать от Клуба информационные и поздравительные рассылки, а также уведомления об отправках Ваших заказов, пожалуйста, укажите Ваш e-mail адрес в соответствующее поле. Ваш Книжный Клуб.
