Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Прес-конференція Любка Дереша на міжнародному фестивалі "Світ книги - 2007"

27 квітня 2007 року в рамках фестивалю «Світ книги - 2007» відбулася прес-конференція одного з найпопулярніших українських письменників Любка Дереша.
Молодий автор ще раз показав, як він вміє володіти аудиторією, захоплюючи її увагу; уникати штампів у відповідях на запитання; бути водночас різким, однозначним та коректним.
Питання ставили: журналісти каналу ОТБ, передачі «Об’єктив – новини», «Газети по-харківському» та ін., а також просто шанувальники його творчості.

Любко Дереш про свою творчість

Мене цікавить посилення свідомості людини. Починаючи від книжки «Архе», мої наступні книжки націлені на те, щоб пробуджувати в людині усвідомлення – усвідомлення себе, усвідомлення світу, усвідомлення автоматизмів у собі. Добиваюся цього різними стилістичними, сюжетними ходами, формальними прийомами, метафорами… Саме це я вважаю своєю надзадачею.

Вас багато перекладають на інші мови, чи співпрацюєте ви з перекладачами?

А як же? Співпрацюю. Без цього книжка може перетворитися на щось дуже дивне. Найкраща співпраця була с німецькими перекладачами, які насправді ретельно опрацьовують текст, буквально кожний абзац перевіряють на літературні, музичні алюзії, намагаються все це адаптувати на німецьке тло. Коли я бачу, що перекладач так гарно працює з моїм текстом, я знаю, що і його переклад також буде добре сприйнятий. Найперша книжка, «Культ», яку переклали німецькою, пішла дуже добре, була прочитана. Про польську я не можу так сказати, оскільки польський переклад робився більш похапцем, там менше було роботи зі мною, я менше мав можливості втручатись, що я там хотів сказати тими чи іншими іграми слів… багато речей для поляків залишилося незрозумілими, просто через переклад.

Як би ви поставилися до того, що діти в школах вивчали ваші твори на уроках сучасної української літератури? Втручалися б у процес?

Дуже цікаве запитання. Я згадую, коли був у школі, нас питали, кого ви хочете ввести до програми української літератури. Андрухович, Неборак, Жадан… хотілося мені щось такого… сучасного. Я думаю, що не буде нічого поганого, якщо будуть дві українських літератури паралельні – класична і модернова. Прямо вже в школі давати, в 9-11 класах. І це створить в дітях дуже гарне розуміння, що є альтернатива. Як класична література не все описує, так і модернова література – це тільки невеличкий сегмент культури. Це порівняння потрібно щоб було. З нього все й починається, якийсь дух самостійний.

Конфлікт Жадана з міністерством освіти – це якийсь піар-хід, мабуть. Мені більше подобається позиція Юрія Андруховича, який каже, що він за те, щоб його твори включили до програми, бо їх будуть багато купляти.

Як ви ставитеся до рецензій на вашу творчість?

Я й сам грішу цим ділом – пишу рецензії на книжки, і розумію, що об’єктивним бути неможливо, це ілюзія. Можна бути тільки суб’єктивним. Якщо я цю позицію розумію і подаю свою рецензію як суб’єктивну – це вже плюс. Я по ходу можу ще зробити якісь конструктивні зауваження: розтягнута та частина, недбало виписаний той персонаж. Але більшість рецензій, які я читаю, зроблені по принципу: «У тому творі все так-то, так-то і так-то (однозначно)», і все, вже не дуже цікаво далі читати. Мені подобається, коли є якісь вказівки, що не так, де саме я дав хибу. Коли рецензент може показати це мені, він дає мені якійсь досвід.

Коли ви перечитуєте свої твори, хочеться щось поправити, додати, викинути?

Буває, після того, як твір вже випущений, я часто беру в руки книжку, перечитую моменти, які мені продовжують подобатися, які мене заводять якимось чином. І навпаки, я намагаюся не читати тих моментів, які мені не подобаються, але я розумію, що вони є, що треба щось робити з собою, працювати над собою. В ідеалі книжка повинна вся складатися з таких моментів, які тобі хочеться перечитувати знову і знову.
А чи є бажання переробити щось?

Є таке бажання, та вже ж нічого не зробиш.

Ви собі подобаєтесь як письменник?

Так. Я би почитав Любка Дереша J.

А як людина?

Канешна J. Як я можу собі не подобатися?

Які люди вам не подобаються?

Кажуть, люди розпізнають один одного по запаху. Одних людей відразу признаємо як своїх, а інших – як чужих. Інше стадо, інший прайд. Люди залишаються стадними тваринами. Соціальна структура для того і побудована, щоб ми могли долати ті бар’єри між своїм і чужим, співіснувати.

Любко Дереш про роман «Трохи пітьми»

Ця книжка є спробою усвідомлення себе, усвідомлення особистостей, які живуть у нас, спроба примусити ці особистості поспілкуватися між собою та примирити їх. Ця книжка зроблена у вигляді так званої психодрами. Крок перший: людина визнає, що вона не є цілісною, що в ній є кілька окремих індивідів, які мають різні цілі, різні напрямки руху. Крок другий: змусити цих особистостей спілкуватися між собою. В романі це проходить як спілкування персонажів. Крок третій: якщо це вдається – бо вдається не завжди – примирити цих особистостей, добитися якоїсь єдності від них. Ця книжка – психологічний проект. Якщо читачеві вдається ототожнити себе з цими особистостями, він також переживає єдність, зцілення, яке я пережив, коли писав цей твір.

Найяскравіший персонаж роману – це, здається, Лорна. Наскільки саме в вас багато цій особистості?

Це не так питання «багато чи мало», радше кажучи, ця особистість є більш енергетизованою. Це означає, що вона дуже з великих глибин приходить до мене. Я не беруся порівнювати особистості кількісно – скільки кожна має сантиметрів. Але Лорна приходить з глибин. Вона найменш усвідомлювана, найбільш первинна. І до того, це персона жінки, а я як чоловік схильний витісняти жіноче.

Любко Дереш про світ та Україну

Яким ви бачите сучасний світ?

Чесно кажучи, я не знаю, що вам відповісти на це запитання.

Куди він йде?

А він кудись іде?

Тенденції якісь є?

Тенденції є, але чи вони справді до чогось призводять?.. Спочатку з’являються одні тенденції, потім на зміну їм приходять інші… Я примушую своїх читачів, щоб вони осмислили, що відбувається, чи є справді якійсь рух у цьому світі, чи, може, немає ніякого руху…

Чи іде світ до кінця?

Не знаю. Чим більше живу, тим менше знаю.

А чи шукаєте ви взагалі відповідей на ці запитання?

Я шукаю, але чим більше шукаю, тим більше мені здається, що область незнання тільки розширюється. Не я перший дійшов до цього. Більшість людей, які починають займатися гнозисом, тобто пізнанням, або вдаються в метафізику і починають покладати віру на щось, або ж починають переконувати, що спиратися треба тільки на сприйняття, на термінологію, не бачать, що пізнання як таке затрудняється цим.

Яким ви бачите майбутнє України? Настане Сатья-юга, або буде ще гірше?

В мене колись була ідея написати роман: наступила Саттья-юга, Україна – країна брахманів, вся решта світу розбита на касти, але управляється брахманами.

Мені подобається ідея про те, що Україна може мати свій шлях, який не буде європейським, не буде російським. Мені імпонує ідея пошуку української самості. Реальність така, що немає в нас пасіонарності, яка є, наприклад, у росіян. Росіянам цікаво когось завоювати, покорити, набити морду. Це називається пасіонарність. Українське гасло «Моя хата с краю» – це не дуже пасіонарно.

Любко Дереш про себе

Яким ви будете через 10 років?

Усі прогнози будуються лінійно, а є такий метод, називається «поворот світогляду на 90 градусів». В житті може відбутися такий поворот свідомості. І ось сьогодні я такий, а завтра в мене відбувся поворот, і все, я кидаю писати, і починаю займатися, наприклад, геологією. Як це можна було б спрогнозувати? Коли я вчився в ліцеї, я й уявити собі не міг, що я за 7 років буду сидіти тут на прес-конференції і відповідати на запитання, ким я буду через 10 років. Я не можу сказати. Мені навіть це не інтересно. Цікавіше просто бути собою тут і зараз.

Що ви читаєте?

Взагалі мене чомусь більше цікавить не література, а книжки науково-популярного характеру. А з літератури – намагаюся слідкувати за новинками моїх колег, взагалі новинками, зокрема читати молоду літературу, яка справді не завжди якісна, але все одно привертає увагу. Саме зараз читаю Ірену Карпу «Bitches Get Everything», ця книжка привертає увагу, епатує мене, скандалізує мене.

Яку саме науково-популярну літературу?

Пов’язану с питаннями свідомості.

Психологічну?

Так… але я вважаю, що свідомість є ширше поняття, ніж психологія.

Для кого ви пишете?

Для агностиків, напевне. Але для агностиків-оптимістів, які ще намагаються щось пізнати.

Щоб ви порадили почитати своїм читачам? В ваших книжках багато посилань на Карлоса Кастанеду, наприклад…

Наприклад, Карлоса Кастанеду J. Якщо ви кажете, що в мене є багато алюзій на нього – це добре, що в нас є деяке порозуміння. Справа не у самому Кастанеді, а в типі свідомості. Частина людей в’їжджає в Кастанеду, частина – ні, це не означає, що ті, що не в’їжджають – тупі. Вони в’їжджають у «Капітал» Карла Маркса, наприклад. Я зауважив, що люди, які навіть нічого не читали, але в’їжджають суттєво, «по життю» – вони в’їжджають і в мої твори. Але по ходу я рекомендував би почитати Курта Воннегута, Боргеса, Пелевіна, Харуки Муракамі… Доволі попсові автори, але в них є щось таке, що особисто мене торкає за живе. Чого я не находжу в більш інтелектуальних авторах. Деякі інтелектуальні автори приносять мені дуже потужне мозкове задоволення, але вони не чіпають за серце. Курт Воннегут чіпає за серце, а Пауло Коельйо – не дуже. Але він пре інших людей.

Є такий парадокс, зараз – беремо за великим гамбурзьким рахунком – людині доступна вся інформація про те, що їй робити зі своїм життям. Це можуть бути якійсь духовні вчення, напрямки самовдосконалення і так далі. Буддизм, індуїзм, християнство, суфізм – що хочеш. Те, що раніше трималося в таємниці, тепер розкрите. Але тільки 3% середньостатистичний прошарок населення може щось зробити з цим. Чому так стається, ніхто не знає. Так само можна казати про кожну книжку, що тільки 3% можуть щось взяти з неї, вся решта проходить десь на рівні емоцій, переживань. Так само і мої книжки – тільки 3 % від населення можуть нормально в’їхати в мою тему або в тему Андруховича, чи в тему Прохасько, і решта може тільки наближатися до них.

Ви перечитуєте книжки?

Так. Курта Воннегута, Кінга, Лавкрафта, Але я зрозумів, що якщо я буду дуже багато перечитувати, хоч це й дуже класні речі, мені не буде вистачати часу на нові книжки.

А навіщо ви їх перечитуєте?

Я намагаюся знову впасти в такий стан передзнання, передчуття, ніби я ось-ось зрозумію, що він мені хотів сказати. «Дванадцять стільців»… щось є в цій книжці таке, що ти зараз зрозумієш, щось шикарне, геніальне, і ти перечитуєш до останньої сторінки і думаєш: як же все-таки класно вони це зробили, але… що ж я все-таки зрозумів? Непанятна. J Треба ще раз прочитати.

Майже всі ваші герої – неформали. А ви розділяєте їх положення?

Я розділяю положення моїх героїв в тому, що вони находять в собі хоробрість постійно виходити за певні межі. Якщо я бачу людину, яка вже 30 років металіст… Колись це було для неї рішучим кроком, вийти з середовища інститутського в тусовку металістів, і вона помінялася, Але 30 років підряд вона металіст, металіст і металіст – вона нічім не відрізняється від тої, яка 30 років інженер, інженер і інженер. Я розділяю своїх героїв в тому, що після 30 років життя як металіст вони могуть переорієнтуватися і стати акваріумістом. Мене цікавлять ці скачки на 90 градусів.

Харків як культурна столиця

Це одна з культурних столиць України однозначно. Щодо Харкова літературного, україномовного літературного, я завдячую це Сергію Жаданові, театру «Арабескі» Михайлові Барбарі. Особисто для мене вони збудувати такий образ міста Харкова. Вони намагаються відродити культурну традицію 1920х років. Якби не Сергій Жадан, я б навряд чи коли б приїжджав до Харкова просто. А тепер я приїжджаю і сприймаю Харків як колишню столицю України, як таку, що має дуже серйозне значення для сучасної літератури української.

Український літературний процес

Це процес, який сам себе розхитує. Якщо піднести мікрофон до динаміка, він почне гудіти, почнеться те саме заводження. Мені здається, що зараз те ж саме відбувається і в літературі. Є багато людей, які можуть щось писати і мають ресурси, як це реалізувати, або через Інтернет, або через видавництва, більш прихильні до молодих. Молодь бачить, що може реалізовуватись, і починає ще більше писати. Як результат – це найкращі… може, не кращі, а найбільш екстравагантні зразки молодіжної прози, які матеріалізуються: видаються книжки. 10 років тому це було б неможливо. Що ще через 10 років зміниться у цьому процесі? Зміняться якісь чинники, може, критерій оцінки книжок, які будуть допускатися до друку, і молодіжної літератури стане менше. Але зараз є певна свобода для неї, і це дуже добре.

Може, це й справді неякісна література, в тому числі й моя… Я все-таки схиляюся до думки, що людина може написати якісну книжку вже в кінці життя, або в другій половині життя, ближче до смерті. Те, що відбувається в молодості, не є якісним, а просто може привертати увагу. Хороше визначення – ця література привертає увагу. А про якісність уже окрема розмова.

Українська література довгий час була під ковпаком якості, ковпаком певних форм, і потрібно зараз звільнитися від цих форм, щоб люди звернули увагу на нову літературу, яка зараз відбувається, на нові реалії. І нова українська література допомагає виразити ці реалії, а якість – це вже питання вічності.

Зараз в Україні є 6 письменників, які можуть жити з видання книжок. Це Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Андрій Курков, Марія Матіола і ще хтось, забув. Коли Оксані Забужко сказали, що може ще й Юрій Винничук, вона відкинула це й сказала, що він ще дописує в газети. Тому що я теж дописую в газету, мене Оксана Забужко теж відкинула з цієї категорії. А все-таки я вважаю, що я живу з літератури.

Попсова література – це література, яка сама привертає до себе увагу. Література, до якої треба самостійно прикладати увагу, до якої треба прикладати старань, щоб її прочитати, осмислити, зрозуміти – це серйозна література. А попсова література охоче входить в тебе.

Ірена Карпа?

Напевне. Моя теж.

Я переслідую своїми книжками ціль показати людям на певний момент автоматизацію себе, показати, що усвідомлення можна посилювати, можна бути свідомішим, тоді відкривається щось нове. Я свідомо обираю певну попсову форму, щоби вкласти в неї цей механізм, який буде саморозпаковуватися у свідомість людини: «опа! Я ж можу усвідомлювати все сильніше!» Якщо це вдається, то я вважаю, що місія мого твору виконана.

Непопсові?

Прохазько, Юрій Іздрик, В’ячеслав Медведь. Зі світових – Джеймс Джойс. Ви себе заставили прочитати «Улісса»? Я теж не зміг. Неасилил. Многабукафф J.

Скажіть, Ірена Карпа – письменниця або, може, просто шоувумен? Ви змогли примусити себе прочитати щось з її книжок?

Я як раз зараз читаю «Bitches Get Everything». Я не заставляю себе її читати, а навпаки, інтригуюсь цим текстом, тому що Карпа взагалі геніальний інтриган. Вона завжди описує правду-матку. Там немає фантастичних видумок. Чим дальше читаю, тим більше жахаюся, бо знаю практично всіх людей, про кого вона пише. Я шокований, що тут казати, і це класно. Я тішуся, що я шокований, що так весело людина живе.

Це письменництво чи ексгібіціонізм якийсь?

Так, це ексгібіціонізм, це не зовсім те, що я називаю письменництвом. Але й те, що я роблю, я не зовсім вважаю письменництвом. Це має більше спільного с репортажами досліджень про розщеплення особистості, а не з літературою. Так само творчість Ірени Карпи – це не зовсім література, це її щоденники. Література для мене – це Жадан, наприклад, Андрухович, Прохасько,

Роман «Культ». Наклади. Контракти. «Клуб Сімейного Дозвілля»

Я приніс рукопис роману «Культ» Юрку Іздрику, редактору часопису «Четвер», і оскільки Юрко Іздрик на той час лежав у лікарні, він не мав куди подітися як просто прочитати весь твір. Він прочитав, йому чомусь сподобалося, і він вирішив надрукувати цей опус в журналі «Четвер». І цілком несподівано текст здобув популярність серед молоді. Головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич дуже швидко запропонував мені видати цей твір книжкою. Це все відбулося доволі несподівано, я не прикладав жодних зусиль. Книжка сама собою видалася.

П’ять тисяч – це вже наклад великий для української літератури. Мій найбільший тираж? Якщо брати роман «Культ», який видається найдовше, і продовжується перевидаватися, то зараз в мене вийшло біля 25 тисяч примірників. Мушу зробити комплімент «Клубу Сімейного Дозвілля», бо дві третіх від цього накладу було продано ресурсами Клубу, а не видавництва «Кальварія». Це для мене свідчить, що «Клуб Сімейного Дозвілля» має ширшу, потужнішу галузь дистрибуції та краще спілкування с клієнтами. Взагалі, проблемою є те, що мало які українські видавництва мають хорошу збутову мережу, і це серйозно стопорить продаж книжок. Тому тиражі такі часто мізерні: 3 тисячі, 5 тисяч…

Контракт від контракту відрізняється. Якщо ви хочете зв’язати себе руки, ви погодитеся: так, я отримаю таку-то суму, але за рік повинен написати 10 романів. І ви, хоч-не хоч, робите це. Але ви можете не погоджуватися. Тобто немає монополії на ринку, що б там панували якісь кабальні контракти. Наприклад, в мене так сталася доля, що за останній час я змінив три видавництва. Мінялася кон’юнктура, мінялися пропозиції, які мені давали ті чи інші видавництва. Коли ви пишете книжку, то є творчість, а коли вона вже написана, то вже починається бізнес. Ви намагаєтесь найбільш комерційно успішно зробити цей бізнес, шукаєте, де вам краще запропонують.

Про йогів та Еклезіаста

Еклезіаст говорив: «многие знания – многая скорбь»… Навіщо ж тоді «розширювати свідомість»?

Я як раз не притримуюся біблійної парадигми, мені ближча парадигма підсилення свідомості, усвідомлення.

Не страшнувато?

Страшнувато, звичайно. Як казав Карлос Кастанеда, знання лякає. Але це не означає, що воно перестає бути знанням. Знання – це така гранична річ. Усвідомлення – це теж гранична річ, якої ми можемо досягти. Якщо не усвідомлювати, наше життя перетвориться просто на мультик, не на життя справжнє, в якому ми живемо.

Вас називають молодим йогом…

Це Ірена Карпа так любить вимахуватися. J

Йоги як раз і займаються спогляданням…

Ні, в йогів споглядання – це відхід від ілюзій. З одного боку – споглядання, а з іншого – посилення розуміння, що все це ілюзія. Посилюється усвідомлення – і часто наступає страх, що ми щось втрачаємо, але потім ми розуміємо, що втрачаємо отій затишок ілюзії.

Триває довга тисячолітня дискусія між різними школами йоги: деякі вважають, що всяка активність повинна бути припинена, щоб відбулося її повне затухання, а є школи, які вважають, що за цим припиненням ілюзій є ще якісь форми активності, активна позиція – вона більш правильна, і так далі. Це доволі тонкі речі, краще їх не профанізувати на прес-конференції, де представляють мою книжку.

Мені, як людині європейській все ж таки близька активність. Є така думка, що взагалі європейська людина не може стати просвітленою в принципі, бо дуже сильним в неї є це переживання «Я». І європейський людині більш властива активність. Я думаю, що краще бути собою.