Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Девід Гіббінс - Атлантида

«Дуже давно більшою частиною світу володіла могутня імперія. Її правителі мешкали у величній фортеці, що здіймалася на березі моря. Ця фортеця — химерний, небачений відтоді величезний лабіринт коридорів. На той час люди вже чудово вміли обробляти золото та слонову кістку й були відважними вояками. За зневажливе ставлення до Посейдона, бога моря, вони були покарані: одного разу море здійнялося і вмить проковтнуло фортецю. Відтоді її мешканців ніхто ніколи не бачив».— Ніколи не бачив нічого подібного!

Ці слова промовив водолаз, що тільки-но з’явився на поверхні за кормою дослідницького корабля. Голос чоловіка тремтів від хвилювання. Підпливши до трапа, він зняв ласти й маску, передав їх тим, хто його стрічав, і насилу піднявся з води. Важкий водолазний костюм змусив його на мить утратити рівновагу, але його підхопили та допомогли ступити на палубу. Водолаза відразу обступили члени команди, що з нетерпінням чекали розповіді.

Джек Говард зійшов із капітанського містка і всміхнувся до приятеля. Він і досі не міг повірити, що така неповоротка на суші фігура може так моторно рухатися під водою. Почувши брязкіт водолазного костюма на палубі, він глузливо, наскільки це дозволяло їхнє з Костасом багаторічне знайомство, вигукнув:

— А ми гадали, що ти поплив до Афін, туди, де на берегу батьківського басейну на тебе чекають джин із тоніком! Що ж ти там знайшов? Утрачені скарби цариці Савської?

Важко рухаючись уздовж леєра назустріч Джекові, Костас Казантакіс нетерпляче похитав головою. Він був надто схвильований, щоб бодай скинути водолазне обладнання.

— Ні, — промовив він. — Я серйозно. Ти тільки глянь на це.

Джек сказав про себе: «Тільки б новини були гарними!» Костас досліджував замулений шельф на верхівці вулкана, що пішов під воду, і незабаром мали з’явитися два інші водолази, оскільки у них закінчувався запас повітря в балонах. Це було останнє занурення в цьому плаванні.

Костас відстебнув карабін і передав камеру для підводної зйомки, натиснувши на кнопку. Інші члени команди стовпилися за спиною високого англійця: той висунув маленький рідкокристалічний дисплей, на якому почав програватися відеозапис. За кілька секунд скептична посмішка зійшла з обличчя Джека, а щелепа його з подиву відвисла.

Підводне життя освітлювалося потужними прожекторами, промені яких вихоплювали об’єкти на глибині до ста метрів. Два водолази навколішки стояли на дні моря та особливою помпою, приєднаною до шланга, відкачували мул, яким було вкрите дно. Один із них намагався втримати помпу на місці, а інший чекав, доки осадові породи звільнять їхні знахідки. Наземні археологи використовували б із тією самою метою лопату та щітку.

Камера наблизилася, і глядачі відразу побачили, що саме привернуло увагу водолазів. Темний силует, що виднів на схилі, являв собою не скелю, а мозаїку металевих плит.

— Литий метал! — схвильовано вигукнув Джек. — Цих плит тут сотні! А ще я бачу амортизаційну вистилку з дерева — саме так Гомер описував судно Одіссея!

Кожна плита була приблизно в метр завдовжки, їхні кути випиналися; формою вони нагадували розтягнені волячі шкіри. Це були типові мідяні вироби бронзового віку, виготовлені більш ніж три з половиною тисячоліття тому.

— Схоже, вони належать до раннього періоду, — наважився висловити свою думку один із студентів. — Може, шістнадцяте століття до нашої ери?

— Безперечно! — заявив Джек. — І розташовані вони бездоганно, отже, можемо припустити, що кістяк корабля під ними неушкоджений.

Камера пересувалася схилом донизу, і збудження Джека дедалі зростало. Між плитами та фігурами водолазів тьмяно світилися три величезні керамічні амфори, кожна з людину заввишки й більша за метр в обіймищі. Вони були точно такими, як амфори, що їх бачив Джек у сховищах Кносу на Криті. Можна було також побачити купи круглих чаш, чудово розмальованих натуралістичними восьминогами та візерунками морської тематики. Гончарні вироби лежали в заглибинах на дні моря.

Без сумніву, це був крам мінойської культури — відомої острівної цивілізації, що процвітала за часів єгипетського Середнього та Нового царств, але раптом зникла приблизно в 1400 році до Різдва Христового. Кнос, казковий лабіринт Мінотавра, був однією з найсенсаційніших знахідок двадцятого століття. Невдовзі після відкриття Генріха Шлімана, який відшукав Трою, англійський археолог Артур Еванс вирішив знайти підтвердження легенди про афінського царя Тесея та його коханку Аріадну. На думку Еванса, міф про Тесея пов’язаний зі справжніми подіями Троянської війни. Великий палац на південь від Геракліона був ключем до загиблої цивілізації, яку Еванс на згадку про легендарного царя Міноса назвав мінойською. Лабіринт коридорів і кімнат відразу породжував спогади про бій Тесея з Мінотавром; це доводило, що в пізніших грецьких міфах більше реального, ніж хто-небудь насмілювався припускати.

— Є! — Джек махнув у повітрі стиснутим кулаком, його звичайна стриманість поступилася місцем емоціям, збудженим справді епохальним відкриттям. Це була кульмінація багатьох років невтомної праці, справдження мрії, що вела його з юності. Така знахідка стане в один ряд із відкриттям могили Тутанхамона та забезпечить команді місце в анналах археології.

Джекові вистачило б і того, що він встиг побачити, але це було ще далеко не все. Зачарований, він стояв і дивився на екран. Камера наблизилася до водолазів, що стояли на рифі нижче від мідних плит.

— Імовірно, це кормове відділення, — Костас указав пальцем на екран. — Якраз за цим карнизом розташовані кам’яні кітвиці й дерев’яне стернове весло.

Перед камерою з’явилася ділянка, залита яскравим жовтим світлом, схожим на віддзеркалення проміння прожекторів від осаду у воді. Але коли камера наблизилася, на палубі пролунав спільний вигук.

— То це не пісок! — прошепотів студент. — Це золото!

Тепер усі вони добре розуміли, на що дивляться; картинка, що перебувала перед їхніми очима, вражала. Вони побачили чудовий золотий потир, гідний самого царя Міноса. На ньому була викарбувана сцена бою з биком. Поруч лежала золота статуя жінки в натуральну величину, руки якої були молитовно складені, а зачіска нагадувала клубок змій. Її оголені груди були вирізьблені зі слонової кістки, а яскрава гра світла свідчила, що шия статуї була прикрашена коштовним камінням. Попереду лежало кілька бронзових мечів із золотими ефесами, леза яких були оздоблені бойовими сценами з накладного срібла та блакитної емалі.

Найбільше виблискувала ділянка, розташована просто перед водолазами. Кожний рух руки з камерою, здавалося, відкривав дедалі більше скарбів. Джек побачив золоті зливки, царські печатки, коштовності й тонкі корони з переплетеного листя. Все це було звалене купою, наче тільки-но випало зі скрині.

Раптом камера смикнулася догори й екран розплився. На палубі запанувала приголомшена тиша. Джек опустив камеру і повернувся до Костаса.

— Схоже, у нас є робота, — промовив він.

 

***

 

— О, я мало не забув!

На округлому засмаглому обличчі Костаса з’явилася хитра посмішка, він сунув руку в кишеню:

— Це на той випадок, якщо ти подумаєш, що я все це сфальсифікував.

Він дістав пакет, загорнений в неопрен, і простягнув його Джекові. Очі науковця тріумфально засвітилися. Джек не думав, що пакунок буде таким важким, і ледь не випустив його. Розгорнувши тканину, він затамував подих.

У пакунку був суцільний металевий диск діаметром із його долоню; поверхня диска сяяла так, наче він був зовсім новий. Помилки бути не могло: такий відтінок могло створити лише абсолютно чисте золото.

На відміну від багатьох своїх учених колег, Джек ніколи не вдавав, що він байдужий до скарбів, тому на якісь секунди цілком віддався захватові від того, що в його руках перебуває кілька кілограмів золота. Піднявши диск і повернувши його під кутом до сонця, він спіймав оком сонячного зайчика, наче звільняючи величезну енергію, що нагромаджувалася в металі впродовж тисячоліть.

Коли Джек побачив відмітини на поверхні диска, на яких виблискувало сонце, його ейфорія посилилася. Тоді він завів диск за спину Костаса, щоб на відмітини падала тінь, і побачив на опуклому боці бездоганно чіткий рисунок.

У центрі був зображений дивовижний прямолінійний пристрій, схожий на велику літеру «Н», із коротким відрізком, що відходив від поперечини, та чотирма рисками, які, наче зубці гребінця, відбігали від вертикальних ліній. По краєві диска пролягали три концентричні смуги, кожна з яких була поділена на двадцять частин. Зовнішнє коло здалося Джекові низкою піктограм, символів, що містили значення слова чи речення. Він розгледів чоловічу голову, людину, що йшла, весло, човен і сніп кукурудзи. Внутрішні сектори відповідали зовнішнім, але містили виключно знаки з ліній. Усі ці знаки були різними й більше нагадували літери алфавіту, ніж піктограми.

Костас стояв і дивився, як Джек захоплено розглядає диск. Його очі палали тим вогнем, який Костас уже бачив раніше. Джек долучився до віку героїв, до періоду, відображеного в міфах і легендах, відбитого у величі палаців і фортець, у витончених мистецьких роботах і вишуканій зброї. Він пізнавав давнину за допомогою знайдених затонулих кораблів: адже вони зберегли стародавні речі такими, якими вони були в мить катастрофи. Але на цьому дискові, на цьому артефакті лежав відбиток таємниці, яка — Джек знав — не відпустить його доти, доки він не розв’яже її повністю.

Джек покрутив диск і знову подививсь на написи. Подумки він повертавсь у студентські роки, коли їм читали курс з історії писемності. Він уже бачив щось схоже. «Треба буде неодмінно надіслати зображення електронною поштою професорові Ділену», — сказав він собі. Джек навчався в Джеймса Ділена, найкращого у світі фахівця з давньогрецької мови, у Кембриджському університеті.

 

***

 

 

Залишивши Айшу в гробниці, Гібермаєр почав підійматися драбиною. Безмірний драматизм відкриття раптом вилився у величезну втому. Він перетнув місце розкопок, трохи похитуючись під палючим сонцем і забувши про робітників, які справно чекали на перевірку своєї роботи. Зайшовши до власного намету, директор знесилено опустився на стілець перед супутниковим телефоном. Витерши піт з обличчя та декілька хвилин посидівши із заплющеними очима, Гібермаєр змусив себе заспокоїтися та увімкнув апаратуру. Він набрав номер і невдовзі почув відповідь. Спочатку в навушниках стояв тріскіт, але Гібермаєр наладнав антену, й шуми зникли.

— Вітаю вас, ви зателефонували до Міжнародного морського університету. Чим я можу вам допомогти?

Гібермаєр відповів миттєво, його голос був хрипким від збудження:

— Привіт, це Моріс Гібермаєр, я дзвоню з Єгипту. Це дуже важливо, негайно з’єднайте мене з Джеком Говардом.

***

 

Подвійні прожектори з обох боків «Акваподів» кидали на дно моря яскраве світло. Промені були спрямовані так, що перехрещувалися в п’ятьох метрах нижче від апаратів. Світло відбивалося від мільйонів частинок намулу, що плавали у стривоженій воді. Швидкість руху була максимальною; час від часу на поверхні води з’являлися кам’яні породи, щоб знову миттєво зникнути в морокові. Ліворуч можна було побачити край безодні: там сіре дно моря переходило в моторошну чорноту, позбавлену будь-яких ознак життя.

У навушниках почувся шум.

— Джеку, це «Сіквест». Як чути? Прийом.

— Чуємо вас чудово.

— Наш «розвідник» дещо намацав, — напруженим від стримуваного хвилювання голосом промовив Йорк. — Рухаючись у цьому напрямку, ви через п’ятсот метрів вийдете в пункт призначення. Висилаю координати, щоб ви могли запрограмувати автопілот.

Поки вони готувалися до занурення, на обрії, наче привид, почав обрисовуватися острів. Коли «Сіквест» уже наближався до нього, море раптом зробилося спокійним. То було затишшя перед бурею. Над поверхнею миттєво з’явився серпанок, а коли вітер здійнявся знову та погнав туман до голого берега, в дослідників з’явилося таке відчуття, наче вони натрапили на якийсь загублений світ. На острові не було жодної рослинності, самі скелі, тому він здавався неймовірно старезним, таким собі зморшкуватим карликом, потолоченим часом, пошарпаним вітрами. Але якщо вчених не зраджував інстинкт, то саме тут колись розпочиналась історія людства.

«Сіквест» зупинився у двох морських милях на захід від острова. Для обстеження його берегів вони вирішили скерувати не підводний апарат, функції якого були обмежені візуальним оглядом, а безпілотний літальний апарат, званий «розвідником». Протягом трьох годин дані, які переказував «розвідник», не містили нічого цікавого, й було вирішено застосувати «Акваподи»: треба було поквапитися.

Джек показав Костасові, який мав досвід дослідження морського дна на стосорокаметровій глибині, піднятий угору вказівний палець. Вони так добре відчували збудження, яке охопило їх обох, що особливої потреби у словах не було. З тієї самої миті, коли Гібермаєр телефоном повідомив про знайдений папірус, Джек знав, що найбільше відкриття чекає на них попереду. Поки тривав копіткий процес перекладання та розшифрування старовинного тексту, дослідника не залишало відчуття, що цього разу зорі розташувалися саме так, як треба, і велична мить уже близько. Але після того, як їм удалося зламати стародавній код, події понеслися так швидко, що часу на роздуми майже не залишалося. Лише декілька днів тому Джек був окрилений знайденням затонулого мінойського корабля; годі вже й казати, що відчував він тепер, коли вони впритул підійшли до одного з найбільших археологічних відкриттів усіх часів.

Швидкість було знижено. Джек і Костас мовчки рухалися вперед, залишаючись у межах видимості один одного й час від часу кидаючи в бік сусіда погляди крізь плексигласові бані.

Раптом у темряві з’явилися якісь примарні обриси. Кілька днів тому дослідники вивчали селище епохи неоліту, але це було ніщо порівняно з тим моментом, коли вони наблизилися до місця, втраченого для світу майже вісім тисяч років тому.

І ось це сталося.

— Гальмуй, — крізь стиснуті зуби промовив Джек. — Ти тільки подивися на це.

Те, що здавалося за дивовижно правильні опуклості на морському дні, набуло зовсім іншого змісту, коли Джек спрямував туди струмінь із водомета, здійнявши шар намулу. Коли намул осів, відкрилися роззявлені роти двох величезних керамічних посудин, прикопаних одна до одної між низькими стінками. Наступний постріл із водомета відкрив іще одну пару глечиків. Джек побачив, що рівний ряд парних горбків тягнеться схилом угору, доки сягає погляд.

— Це склад, мабуть, зерновий, — сказав Джек. — Ці посудини дуже нагадують кноські піфої, але ті були створені на чотири тисячі років пізніше.

Раптом перед ними з’явилося щось велике і геть загородило шлях уперед. На мить чоловікам здалося, що вони бачать кінець світу. Вони стояли біля підніжжя величезної скелі, яка далеко тягнулася в обидва боки. Рівну поверхню скелі де-не-де розривали виступи та ущелини, й це уподібнювало її до каменярні. Потім учені побачили всуціль чорні прямокутники, здебільшого розташовані на одному рівні та на однаковій відстані один від одного.

Вони нарешті зрозуміли, на що дивляться.

Це було величезне скупчення стін і положистих дахів. У стінах зяяли вікна та двері, і все вкривав шар намулу. Поселення дуже нагадувало знайдене кілька днів тому селище епохи неоліту, але було набагато масштабнішим. Будівлі нараховували по чотири чи п’ять поверхів, а тераси на дахах верхніх поверхів були з’єднані сходами.

Джек і Костас зупинили свої «Акваподи» і захоплено розглядали колишнє поселення, змушуючи себе запам’ятати видовище, схоже швидше на виплід уяви, ніж на факт.

— Це наче величезний багатоквартирний будинок, — промовив Костас.

Джек на мить заплющив очі. Його зневіра обернулася на приголомшення: намул, потривожений «Акваподами», почав осідати, відкриваючи довкола них безсумнівні ознаки людської діяльності.

— Тутешні люди потрапляли на верхні поверхи крізь ці люки, — чомусь сказав Джек.

Його серце шалено билося, в роті пересохло, але він змушував себе говорити безпристрасним тоном професійного археолога.

— На мою думку, в кожному з цих «під’їздів» мешкав увесь рід, самі кровні родичі. Коли чисельність родини зростала, вони надбудовували ще один поверх. Рами будинків були з дерева, а стіни валькові.

Піднявшись угору, вчені побачили, що будинки були розділені цілим лабіринтом провулків, наче середньовічні східні базари.

— Мабуть, тут були високорозвинені ремесла й торгівля, — розмірковував Джек. — Ці люди не могли бути лише рільниками. Гадаю, вони були чудовими гончарями, ковалями й теслями.

Він зупинився та крізь плексигласове скло уважно подивився на те, що здалося йому крамницею, розташованою на першому поверсі.

— Хтось із тутешніх мешканців створив той золотий диск.

Наступні кілька хвилин вони рухалися вздовж кількох висотних будівель. Темні вікна дивилися на них, наче незрячі очі, на які впало світло прожекторів. Приблизно у п’ятистах метрах на схід від складу будинки скінчилися. Утім, у напівтемряві можна було розгледіти обриси іншого комплексу, розташованого десь у двадцятьох метрах від першого. Внизу був відкритий простір, ширший і рівніший за звичайні провулки.

— Це дорога, — сказав Джек. — Мабуть, вона вела до колишнього узбережжя. Пропоную дещо відійти від берега, а потім знов рухатися паралельно до нього.

Дослідники повернули на південь і трохи піднялися дорогою вгору. Приблизно через двісті метрів вони опинилися на перехресті. Інша дорога пролягала із заходу на схід. Джек і Костас пішли саме нею. Щоб уникнути зіткнення з будинками обабіч підводної вулиці, вони тримали свої «Акваподи» приблизно у двадцятьох метрах від «хідника».

— Неймовірно! — промовив Джек. — Ці квартали розділені правильною мережею вулиць.

— Найстаріших на землі вулиць. Хтось ретельно планував це місто.

Могила Тутанхамона, кноський палац, казкові мури Трої — всі ці великі відкриття раптом здалися вченим майже дрібницями, лише сходинками до чудес, що тепер відкривалися перед ними.

— Атлантида… — вигукнув Костас. — Ще декілька днів тому я навіть не вірив, що вона існує. — Він повернув голову та подивився на приятеля крізь плексигласову баню. — Гадаю, ти маєш комусь подякувати.

Незважаючи на захопленість казковими краєвидами, що відкривалися перед ними, Джек не зміг утриматися від посмішки:

— Гаразд, це ти вказав нам потрібний напрямок. Із мене велика порція джину з тоніком.

— Цю винагороду я отримав минулого разу.

— Тоді я обіцяю напувати тебе джином із тоніком до скінчення життя.

— Домовилися.

Декілька секунд потому будинки обабіч вулиці раптом зникли, а дно моря пірнуло донизу. Вони просунулися метрів на п’ятдесят, але, крім хмар здійнятого намулу, так нічого й не побачили.

— Мій ехолот показує, що рівень дна опустився на двадцять метрів порівняно з рівнем дороги, — повідомив Джек. — Пропоную також спуститися, а потім повернутися на те місце, де починаються будинки.

Вони почали повільно опускатися й нарешті побачили у промінні прожекторів морське дно. Воно було рівним і позбавленим будь-яких обрисів, на відміну від ділянки, над якою вони пройшли, просуваючись до західного краю міста.

За кілька хвилин чоловіки повернулися туди, де востаннє бачили будівлі. Наближаючись до підвалин будинків біля дороги, вони піднімалися паралельно до дна під кутом у сорок п’ять градусів.

Костас просунувся вперед та вперся баластовими баками «Аквапода» в місце підйому. Випустивши довгий струмінь із водомета, він повернувся до Джека та промовив:

— Те, на що я сподівався.

Намул розсіявся, відкривши східчасту терасу, схожу на ряди сидінь у театрі. Між дном та терасою була розташована вертикальна стіна заввишки у три метри.

— Вона витесана із суцільної скелі, — сказав Костас. — Це туф, чи не так? Той самий темний камінь, який використовували давні римляни. Він легкий, але твердий; обробляти його просто, проте він здатен витримувати значне навантаження.

— Але ж я не бачив жодної кам’яної будівлі, — зауважив Джек.

— Може, ми ще знайдемо будинки, більші за ті, що нам зустрічалися.

Джек тим часом вглядався у споруду, що була перед ними.

— Мені здається, це не просто каменярня, — сказав він. — Пройдімо цими терасами, подивімось, куди вони ведуть.

Наступні двадцять хвилин вони йшли за периметром великого заглибленого двору, розміри якого майже сягали кілометра завдовжки та півкілометра завширшки. Якщо дороги було прокладено відповідно до давньої берегової лінії — паралельно чи перпендикулярно до неї, — то амфітеатр простягався в південно-східному напрямку. Джек із Костасом обійшли його за годинниковою стрілкою й перебували тепер на північно-східній його межі, проти тієї точки, з якої вони почали обхід. Будинки та дорога перед ними були такі самі, як і на протилежному боці.

— Схоже на стадіон, — пробурмотів Костас. — Якось ти казав, що ті двори на Криті були призначені для боїв із биками, для жертвопринесень та інших ритуалів.

— Мінойські двори були меншими, — відповів Джек. — Навіть арена римського Колізею становить лише вісімдесят метрів у діаметрі. Ця ж структура просто величезна. — Він хвилинку помовчав, думаючи. — Перед тим як піти далі, я хотів би подивитися, що є на цьому майданчику.

Костас кивнув на знак згоди.

Вони вирушили через двір на захід, аби приблизно за сто п’ятдесят метрів зупинитися: перед ними здіймалася гора вкритого намулом каміння неправильної форми. Це каміння відрізнялося від того, з якого було зроблено огорожу двору.

Костас спрямував на поверхню каміння струмінь води, зметнувши цілу хмару намулу. За кілька секунд Джек почув у навушниках його голос:

— Цей вихід кам’яної породи залишили без змін, хоча решту прибрали.

Джек повільно плив на південний схід уздовж відноги, що простягалася приблизно на двадцять метрів від головного масиву каміння. Далі видніла кругла скеля десь у два метри заввишки та п’ять у діаметрі. Джек почав обережно знімати намул із поверхні.

Наблизився Костас, і вони разом зачаровано подивилися на те, що їм відкрилося, коли намул осів. Розум просто відмовлявся визнати це!

— О Боже…

— Це… — почав Джек.

— Це лапа!

— Лев’яча лапа, — додав Джек, нарешті прийшовши до тями. — Мабуть, перед нами велетенська статуя, принаймні сто метрів завдовжки та тридцять заввишки.

— Чи ти думаєш про те саме, про що і я?..

— Це сфінкс.

Декілька секунд чоловіки мовчки дивилися один на одного крізь скло. Нарешті тишу порушив голос Костаса:

— Це здається неможливим, але в цьому місці можливим є все. Хай там що вгорі, але ми цього ще не бачили. Я зараз подивлюся.

Джек залишився на місці, а Костас почав підніматися вгору, поступово розчиняючись у темряві, аж поки не перетворився на невиразну пляму світла. Костас зупинився приблизно у тридцятьох метрах від дна.

Джек із нетерпінням чекав на повідомлення від друга. За хвилину він уже не міг стримуватися:

— То що ти бачиш?

Голос, що пролунав у відповідь, був дивно приглушеним.

— Підкажи мені: у сфінкса були тіло лева і голова людини, так?

— Так.

— Але тут маємо дещо інше.

Костас увімкнув прожектор на повну потужність. Образ, що з’явився вгорі, збуджував хвилювання і побожний страх: він наче виринув із темних кошмарів. Ніби блискавка у грозову ніч на мить висвітлила велетенське чудовисько, що височіло над ними, тьмяно обрисовуючись між хмарами намулу.

Джек заворожено дивився на це диво. Увесь його досвід, усі роки дослідницьких робіт і незвичайних відкриттів так і не підготували його до подібного видовища.

Це була величезна голова бика. Довжелезні роги зникали в темряві за стовпом світла, а рот був наполовину відкритий, — наче перед тим, як кинутися вперед, тварина збиралася нахилити голову та порити землю копитом.

Здавалося, минула цілковита вічність, перш ніж Костас рушив далі та провів променем прожектора вздовж шиї чудовиська, показавши те місце, де вона переходила у лев’яче тіло.

— Статую витесано із суцільної скелі, здається, з базальту, — повідомив він. — Роги принаймні на десять метрів здіймаються над будинками. Мабуть, колись це був виступ лави, що текла до моря.

Костас збільшив швидкість і невдовзі приєднався до Джека.

— Бик дивиться на вулкан, — повідомив він. — Це пояснює дивне розташування майданчика. Він повернутий до подвійної вершини, а не до берегової лінії, яка загалом би була зручнішим орієнтиром для планування міста.

Джек швидко збагнув значення слів Костаса.

— Тож ранкове сонце з’являлося саме між рогами бика та подвійною вершиною? — промовив він. — Мабуть, це було видовище, якого не могли собі уявити навіть наші предки з їхньою бурхливою фантазією. Так ось якою ти була, Атлантидо!