Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Сергій Жадан — «Anarchy in the Ukr»

«Луганській щоденник»
27.04.14

На виїзді з Харкова в бік Чугуєва — блокпост. Автоматник ліниво розглядає автомобілі, що в’їжджають до міста. Чорного кольору нова зброя, мішки з піском, що відразу додають ситуації ще напруги, яка, утім, нічим не підтверджується: сонячний ранок, свіжа зелень, придорожні населені пункти тонуть у білому квіті дерев. Уздовж траси передвиборна агітація кандидатів у президенти.

Багато Добкіна. У Києві його білборди старанно заливають зеленкою. Тут не чіпають. Чугуївські міліціонери на свої сині сорочки надягають бронежилети. Іван, мій знайомий, дивиться на все це з неприхованою іронією. «Вони самі, — говорить, — підказують, куди в разі чого потрібно стріляти. Очевидно, що не в бронежилет». За Чугуєвом ми звертаємо з ростовської траси й рухаємося в бік Старобільська. Дорога різко псується — хотілося б із цього приводу поставити кілька запитань колишньому губернатору Добкіну, але тут, у полях, немає навіть його білбордів — претензії висловлювати нікому, лишається повільно й обережно оминати численні ями, ледве котячись розбитою, наче після бомбардування, трасою.

О другій ми маємо бути у Старобільську. О пів на дев’яту — у Луганську. Веземо з собою повен багажник книг. Домовляємося, що на блокпостах будемо говорити російською. Новини про теперішню обстановку на Луганщині ми всі вичитуємо з Інтернету, який не так інформує, як лякає. Тож готуємося побачити попереду багато цікавого. Я насправді розумію, що реальність, скоріше за все, буде відрізнятися від телевізійної картинки, очевидно, усе має не такий загрозливий вигляд, проте все одно долучаюсь до розмови про можливі форми й методи поведінки в «неспокійному регіоні».

У Куп’янську переїжджаємо міст. «Ось тут, — пояснюю, — герої “Ворошиловграду” потрапили в корок. Далі головний герой пішов пішки. Ми повторюємо його маршрут».

Перед Сватовим дорога розходиться — ліворуч іде на Старобільськ, праворуч — на Лисичанськ. Тут блокпост виглядає більш переконливо — бетонні плити, мішки з піском навіть на даішній вежі. Близько десяти міліціонерів. Старі потягані «калашникови» без прикладів. Просять Альону, нашого водія, показати документи. Знаходять якийсь негаразд, справа йде до штрафу, Альона починає нехитро шантажувати, мовляв, везу письменників. Міліціонери пожвавлюються, просять подарувати книжку. Просять підписати «Посту № 5». Обіцяють почитати, коли буде вільний час. Як вони це робитимуть, дивуюся я, уголос, чи що? Відпускають, не оштрафувавши. Не знаю, можливо, слід уважати це корупцією. На прощання Альона кидає їм: «Слава Україні». Міліціонери стримано дивуються, проте без агресії чи роздратування. Загалом якісь вони тут радісні, ніби виїхали на пікнік, про всяк випадок прихопивши з собою кілька автоматів.

У Старобільську на нас чекають місцеві активісти-«майданівці». Ми безсовісно запізнюємося, проте вони все одно чекають. Зустрічаємося з ними у величезному актовому залі, у дореволюційній будівлі. На стінах висять кольорові соцреалістичні полотна з картинками щасливого комуністичного майбутнього — учені, робітники, інтернаціональна молодь. Іван на око прикидає, скільки б ці полотна потягнули на якому-небудь аукціоні. Розмова з літератури швидко переходить на політику. Місцеві скаржаться на нові призначення з Києва, говорять, що до влади прийшли всі «колишні», стверджують, що регіон «зливають». Розповідають, що в місті нещодавно відбувалася виїзна сесія Луганської облради. Депутати пропонували звернутися за допомогою як не до Путіна, то, принаймні, до легітимної влади, себто до Януковича. Про настрої в місті говорять із неприхованою гордістю — учора, мовляв, була спроба організувати проросійський мітинг, але мітингувальників одразу ж оточила значно більша кількість «про-українськи» налаштованих громадян, «сепаратисти» просто розійшлися. На прощання фотографуємося на тлі сцени. Сцену затягнуто лаштунками. «Сто відсотків, — жартую, — на сцені й далі висить Ленін». Місцеві ображаються, говорять, що такого не може бути. Відхиляємо лаштунки — Ленін справді висить. Хто б міг подумати.

Телефонує мій брат, пропонує зустрітися. У його кума Едіка народився внук, вони святкують, запрошують приїхати. Компанія сидить під деревами, свято в розпалі, з відкритого багажника автомобіля стримлять колонки, лунає музика. У компанії говорять чоловіки, власне, не говорять — перекрикують одне одного: свято триває вже кілька годин, піймати їх на їхній хвилі не так просто. Налаштовані рішуче, виступають проти всіх — проти Києва, проти Яника, проти Путіна. Питають, за кого голосувати, лають сепаратистів. Едік — росіянин, його тато був «справжнім ростовським жиганом», його підрізали свого часу просто десь на вулиці.

Прощаючись, Едік якось тверезіє й розповідає про свого сина. Він у нього старший лейтенант внутрішніх військ, його підрозділ охороняє нині якусь будівлю в Донецьку. Телефонує щодня Едіку, не знає, що робити. Говорить, що стріляти вони ні в кого не будуть — «ні в тих, ні в інших». Під час Майдану підрозділ перекинули до Києва. Вони відстояли день на вулиці, після чого просто розвернулися й пішли. Три дні сиділи в якомусь лісі, без їжі. «Якщо мого сина вб’ють, — говорить Едік спокійно і виважено, — я візьму зброю й піду стріляти. Я мисливець, у мене все є». Прощаємося як давні друзі. Місто, наскільки можна зрозуміти, проти федералізації, хоча ось одному з проукраїнських активістів спалили днями магазинчик. У центрі на деревах — жовто-блакитні мітки. На виїзді — уже біло-синьо-червоні.

Проїжджаємо Половинкине. «Батьківщина Івана Світличного», — кажу. Місцеві розповідали, що дошку з його хати збили, а в самій хаті живуть бомжі. На автобусній зупинці виведено фарбою «СЛАВА УРАЇНІ». Схоже, поспішали.

На виїзді з Щастя — блокпост «сепаратистів»: дві гори автомобільних покришок. Самих «сепаратистів» не видно. Місцеві стверджували, що до вечора «повстанці» зазвичай не зовсім тверезі, тож, може, просто десь сплять. У Луганську на одній зі стін написано «РОССИЯ, ВПЕРЕД». Жодної іншої «політики» немає — спокійні тихі вулички, мами з дітьми, ніжний вечір, велике рожеве сонце закочується за пагорби.

Льоша, головний режисер театру, тішиться й говорить, що все буде добре, що боятися немає чого. Каже, що за весь цей час до театру лише одного разу приходили двоє, у масках і з автоматами. Льоша припускає, що це якось пов’язано з виставою «Сон» за Шевченком, чимось вона зацікавила бійців. У залі близько двохсот людей. Переважно молодь. Наприкінці хтось запитує: як я вважаю, чи читає мене Антимайдан. В іншому кінці залу підривається хлопець і голосно кричить: «Читав, читає й буде читати!» Потім він підходить і просить підписати книгу «для краснодонського сепаратиста».

«“З любов’ю” писати не буду, добре?» — запитую я. Підходить старший чоловік, соває двісті гривень. «Я качав по-піратськи кілька ваших книжок, — пояснює, — то це за всі разом». Після зустрічі Льоша багато й натхненно розповідає про Луганськ, говорить, наскільки це місто відрізняється і від Донецька, і від Харкова, пропонує восени провести тут який-небудь фестиваль. Пояснює, наскільки це важливо — робити сьогодні на Сході бодай щось. Насамкінець згадує, як, навчаючись у Харкові на театральному, ще наприкінці вісімдесятих чергував ночами під хрестом жертвам Голодомору в молодіжному парку. Я відповідаю, що теж пам’ятаю ці чергування, хоча був тоді зовсім малим. Домовляємося про наступну зустріч. Чи не вперше за останній час, говорячи про плани, ніхто не вимовляє «якщо все буде добре» — і так зрозуміло, що все буде добре.

На виїзді з Луганська — черговий блокпост. Міліціонери мовчки й коротко оглядають багажник. «Схоже на Грузію. — Альона киває головою в бік бузково-чорних сутінків. — Усі ці гори». «Це терикони», — пояснюю. Алчевськ спокійний і сонний. У квартирі телевізор ловить кілька каналів. Ясна річ, українських.

28.04.2014

Олег, власник невеликої алчевської фірми, що займається ландшафтним дизайном, ще в листопаді вивісив над офісом прапор Євросоюзу. Тижні за два до можливого підписання угоди з ЄС. Так він звідтоді й висить над будинком. Олег стверджує, що на прапор не реагують. Приходили, щоправда, кілька разів «молоді люди спортивної статури», але цікавилися виключно саджанцями. Сам будинок-офіс особливий, «дизайнерський» — білий, із дерев’яними перекриттями, виглядає просто-таки виклично на тлі понурого приватного сектора чи стандартної баракоподібної повоєнної архітектури Алчевська. У кабіні свого бусика Олег примотав жовто-синю стрічку. Жартує, що сам він давно вже вступив до ЄС, оскільки не може чекати на решту країни. Схоже, країна цього просто не помітила. Так само як не помічає і його стрічки — непомітно, аби в Олега з цим були якісь проблеми. В Алчевську загалом усе тихо й спокійно. Навіть машини з георгіївською символікою не трапляються. На порожній автостанції сидить, щоправда, якийсь самотній пасажир із подібним ідентифікаційним знаком — висиджує на лавці, ліниво оглядає автівки, що проїжджають. Поза тим, жодного відчуття, що зовсім поруч — Луганськ із захопленим приміщенням СБУ. Та й Донецьк, де вчора вкотре розігнали мітинг і взяли заручників, — не так далеко. Зрештою, у самому Луганську, якщо відійти від барикад, теж усе спокійно. Ситуація загалом дивна й незрозуміла. З одного боку, усі довкола говорять виключно про політику, сепаратистів і російські війська, з іншого — жодної ознаки того, що країна — на межі війни, немає. Якщо не дивитися телебачення й не читати новин — мирне спокійне життя. Хіба що на блокпост нарватися можна.

Олег має своє пояснення географії сепаратистського руху. На його думку, міста «багаті», у яких є нормальні підприємства й достатня кількість робочих місць, сепаратизм ігнорують. «Людям і без того є чим займатися, вони тримаються за те, що є», — пояснює Олег. За його словами, керівництво місцевого комбінату ще на початку проросійських мітингів оголосило своїм працівникам, що всіх, хто буде на цих мітингах помічений, буде звільнено. «Добре, — заперечую, — але ж Краматорськ зі Слов’янськом — не найбідніші міста на Донбасі». Він погоджується. Насправді, за моїми особистими й надзвичайно суб’єктивними спостереженнями, ніхто взагалі не може логічно й аргументовано пояснити, що й чому тут відбувається. Мабуть, це свідчить про те, що все відбувається злагоджено й організовано. Настільки злагоджено, що ніхто не може ні на що впливати. І настільки організовано, що організаторам просто немає необхідності виходити з-поза лаштунків.

З одного боку, місцеве населення в більшості випадків доволі прохолодно ставиться до радикалізації подій (що не дивно), з іншого — щоразу звідкись з’являється достатня кількість людей, готових воювати за «право Донбасу бути почутим», за «нашу пам’ять і нашу історію». Чи, принаймні, стати живим щитом перед військовими своєї країни. Але більшість місцевих просто сидять і дивляться за тим, що відбувається. При цьому те, що відбувається, їм, схоже, не надто подобається.

Проросійські мітинги в Алчевську доволі мирні й нечисленні. Нічого не захоплюють. Питаюсь в Олега про настрої серед місцевої міліції. Він говорить, що розмовляв із кількома рядовими міліціянтами, ті запевнили, що будуть захищати свої відділки, «якщо начальство накаже». А якщо не накаже — не будуть. Це теж доволі показово: начальство накаже — будуть стріляти, начальство попередить — не вийдуть на мітинг, начальство вживе заходів — полюблять батьківщину. Така ось регіональна специфіка ієрархічних стосунків. Головне при цьому — не думати, хто саме є начальством.

Ще Олег розповідає, як ходив на мітинг розмовляти з антимайданівцями. Дискутував із якимось шахтарем. «Чого ти хочеш?» — питає його. «Хочу, щоб нас ніхто не чіпав, — відповідає шахтар, — хочу, щоб ми були незалежними». «Від кого незалежними?» — питає його далі Олег. «Від усіх, — відповідає шахтар. — Хочу бути незалежним від усіх».

Щоправда, думку начальства з цього приводу не озвучив.

29.04.14

Блокпост між Алчевськом і Луганськом. Близько десяти міліціянтів, двоє даішників. Прапорів немає. Пропускають усе — фури, автобуси. Наш бусик навіть не оглянули. Якби я хотів завезти до Луганська кілька мішків зі зброєю — скористався б саме цим в’їздом. Дощ з ночі заливає все довкола, небо затягнуте до обрію. Ранковий Луганськ мокрий і заклопотаний — маршрутки з бюджетниками та студентами, перехожі, що стрибають калюжами. Над ОДА майорить «прапор перемоги», на флагштоці поруч — державний. Перед будівлею адміністрації нашвидкуруч зведена барикада, з-поза якої визирає автоматник у балаклаві. Напружується, коли його фотографують. З приміщення виходить іще один, теж із автоматом. Коло міськради спокійно, прапори на місці: над прокуратурою — георгіївський, над апеляційним судом — російський. Телекомпанію охороняє місцевий охоронець.

Програми йдуть під синьо-жовтим прапорцем і двомовним написом «Єдина країна». Слідів учорашньої бурхливої діяльності не видно. Найцікавіше, звісно, відбувається під СБУ. Барикади, намети, плакати й купа незрозумілого народу з автоматами. Хтось у камуфляжі, хтось у спортивному костюмі. Автомати тримають, ніби торби, з якими вийшли на базар, — вони бовтаються й відверто заважають вести дискусії. Збиваються в групи, бродять вулицею. Схоже, зайнятися особливо немає чим — хтось під’їжджає, хтось кудись біжить. Дозволяють фотографувати загальні плани, себе — не дозволяють. З іншого боку — черги з фотоапаратами не видно. Розмовляємо з Євгеном, журналістом незалежного сайту. Говорить, що стрімив учора захоплення ОДА.

У якийсь момент підійшли молоді люди, наїхали, сказали йти з собою. Посадили до «Газелі», відвезли до річки. «Попросили» більше не знімати, інакше, сказали, доведеться їхати з міста. А може, навіть і виїхати не вдасться, додали. Після цього відпустили. Євген подумав і повернувся стрімити захоплення телекомпанії. Розповідає про трансформації в русі сепаратистів, про те, що першою шеренгою мітингів і демонстрацій є зазвичай «тьотки з собесу». Про росіян нічого не знає, про подальший вплив Єфремова на регіон підтверджує. Розповідає, що мінти здали вчора сепаратистам списки «майданівців» — із адресами й номерами телефонів. Тож минулої ночі багато хто вдома не ночував, переховуючись у знайомих.

Згадує також про своє викладання в місцевому універі, про те, що кількість студентів із проросійськими поглядами останніми місяцями збільшилася — до цього вони підтримували Януковича, нині підтримують Путіна.

Повертаємося до Алчевська. На одному з парканів намальовано прапор УПА. По ньому виведено «Россия». Репетируємо з музикантами в древній і вогкій садибі Мсциховського, поряд із Перевальськом. Ну і з Алчевськом так само поряд. Тут узагалі все поруч. По обіді до садиби приїздить весілля — фотографуватися на пам’ять у романтичних декораціях. Вітаються, з інтересом розглядають чужих. Раптом до зали завалює дружба. З обома підбитими очима, перебинтованою рукою. Надягає сонцезахисні окуляри, очевидно, щоб не видно було фінгалів. Утім, в окулярах нічого не бачить, тож скидає їх і починає знайомитися. «Брянская самооборона, — називається. — Если шо. Вы за Евросоюз?» Розмова не клеїться. «А откуда вы?» — пробує дружба ще раз. «З Харкова», — кажу. «Я был в Харькове», — запевняє він. Відсутність інтересу з нашого боку йому відверто не подобається. Хоче сфотографуватися на тлі якоїсь картини, знаходить на підвіконні молоток, бере до рук, відверто нудиться, не знає, що б іще таке запитати. Приходить хтось із місцевих, намагається його вивести. «Это “Правый сектор”», — говорить дружба впевнено, показуючи на нас. Його виводять. Уже на виході забирають молоток, який він ненав’язливо пробує винести.

Увечері в Алчевську дізнаємося про захоплену міськраду. Під’їжджаємо подивитися. Над будівлею триколор, на ґанку стоїть чоловік десять цивільних. Зброї не видно. Стоять, розглядають порожню площу, залиту безкінечним дощем. Місцевий телеканал показує зустріч міського голови з сепаратистами, що відбулася вдень. Голова тертий і впевнений, схоже, нічого не боїться — указівки отримав, гарантії, мабуть, теж. Говорить про референдум, про мир і безпеку містян. Голосують із приводу прапорів. У залі звідкись з’являється дідуган, дістає з кишені жовто-синій прапорець. До нього відразу ж кидаються обурені активісти. Якась «тьотка з собесу» кричить: «Не трогайте его! Не будем уподобляться бэндерам! Это они нас убивают — мы так не будем!» Дідугана виводять. Прапор із будівлі знімають. Цього ж дня місцева «Сталь» переграє «Динамо-2», «если шо»...