Пауло Коельйо — «Вероніка вирішує померти»

***

19 листопада 1997 року Вероніка вирішила, що — нарешті! — настала мить накласти на себе руки. Вона ретельно вимила кімнату, яку наймала в жіночому монастирі, вимкнула опалення й лягла в ліжко.

На столику біля ліжка взяла чотири коробочки з пігулками для сну. Замість розтовкти їх і розвести водою, вона вирішила ковтати їх одну за одною, позаяк існує велика різниця між наміром і дією, і вона хотіла залишити за собою можливість передумати на півдорозі. Проте з кожною пігулкою, яку вона ковтала, її переконаність зростала; через п’ять хвилин усі коробочки були порожні.

Оскільки Вероніка не знала, за скільки часу вона втратить тяму, то залишила на ліжку цьогомісячний номер французького журналу «Омм», щойно доставлений у бібліотеку, в якій вона працювала. Хоч вона не мала ані найменшого інтересу до інформатики, гортаючи часопис, вона натрапила на статтю про комп’ютерну гру, створену Пауло Коельйо, бразильським письменником, із яким вона мала нагоду познайомитися на конференції в кав’ярні готелю «Ґранд-Юніон». Вони тоді обмінялися кількома словами й, у кінцевому підсумку, його редактор запросив її на вечерю. Але людей тоді зібралося багато й вона не мала змоги поговорити з ним на якусь серйозну тему.

Проте той факт, що вона знала автора, наштовхнув її на думку, що вона є частиною його світу й читання статті про його працю допоможе їй згаяти час. Тож, чекаючи смерті, Вероніка почала читати про інформатику, предмет, до якого зовсім не мала інтересу — і так вона поводилася в усьому своєму житті, завжди тягнучись до найлегшого або до того, що перебувало на відстані простягнутої руки, як цей журнал, наприклад. На її подив, перший рядок тексту вивів її з апатії (пігулки досі не розчинилися в шлунку, але Вероніка була пасивною від природи) і примусив уперше в житті погодитися зі змістом фрази, вельми популярної в середовищі її друзів: «Ніщо у світі не відбувається випадково».

Чому вона натрапила на цей рядок саме тієї миті, коли помирала? Яке потаємне послання побачила перед очима, якщо існують потаємні послання замість випадковостей? Під ілюстрацією тієї комп’ютерної гри журналіст поставив своє перше запитання: «Де розташована Словенія?» «Ніхто нічого не знає про Словенію, — подумала Вероніка. — Навіть де вона розташована». Проте Словенія так чи інак існувала, вона була зовсім поруч, була горами, що оточували її, була майданом, який вона бачила перед своїми очима. Словенія була її батьківщиною.

Вона відклала журнал, тепер він її не цікавив, вона була надто обурена світом, що зовсім не помічав існування словенців; честь її народу не вселяла йому поваги. Настав час відчути гордість за себе, знати, що вона виявила мужність нарешті попрощатися з цим життям: яке щастя! І вона зробила це в той спосіб, про який завжди мріяла — за допомогою пігулок, які не залишають слідів. Вероніка згаяла півроку, щоб роздобути пігулки. Зневірившись у тому, що їх знайде, вона обмірковувала можливість перетяти собі вени. Навіть знаючи, що вона заллє кімнату кров’ю, стривоживши і стурбувавши черниць, людина, що накладає на себе руки, думає насамперед про себе, а не про інших. Вона була налаштована зробити все можливе, щоб її смерть не завдала людям великого клопоту, але якщо перетяти вени буде для неї єдиною можливістю вчинити акт самогубства, то нема чого робити — черницям доведеться відмивати кімнату від крові, проте вони швидко забудуть про цю історію, якщо не матимуть труднощів із тим, щоб здати її новим пожильцям. Зрештою, навіть наприкінці двадцятого сторіччя люди досі вірять у примар.

Звичайно, вона могла б вистрибнути з вікна одного з небагатьох висотних будинків Любляни, але навіщо ті зайві страждання батькам? Крім горя, якого завдасть їм смерть дочки, вони ще й муситимуть упізнавати її скалічене тіло. Ні, таке рішення було б набагато гіршим, аніж просто стекти кров’ю, бо залишило б невитравні знаки на двох людях, які бажали їй тільки добра. «Зі смертю дочки вони звиклися б. Але її розтрощений череп забути не змогли б». Постріл у голову, стрибок із висоти, повішення — усе це суперечило її жіночій природі. Жінки, коли вони накладають на себе руки, обирають більш романтичні способи — ріжуть собі вени або ковтають надмірну дозу снодійних пігулок. Про це свідчать, наприклад, самогубства принцес або голлівудських актрис, яких покинули чоловіки.

Вероніка знала, що попрощатися з життям можна, тільки дочекавшись слушного часу. І так сталося: двоє її друзів, змучені наріканнями на неспроможність заснути, роздобули — кожен окремо — по дві коробки сильнодійного наркотику, який уживали музи´ки місцевого гурту. Вероніка протягом тижня зібрала на своєму нічному столику чотири коробки снодійних таблеток, фліртуючи зі смертю, яка наближалася, і прощаючись — без будь-яких сентиментальних почуттів — із тим, що ми називаємо Життям.

Й ось тепер вона лежить у кімнаті, рада, що дійшла до фіналу, й не знає, що робити з недовгим часом, який їй залишається. Вона знову повернулася до абсурдного тексту, який щойно читала: як може стаття про комп’ютерну гру починатися з такої дурнуватої фрази: «Де розташована Словенія?»

Позаяк вона не мала нічого більш цікавого, чим би могла зайнятися, то вирішила прочитати цей матеріал до кінця й зробила відкриття: цю гру виготовили у Словенії — дивній країні, про яку ніхто не знав, де вона розташована, крім її жителів, — бо там є надлишок дешевої робочої сили. Кілька місяців тому з нагоди збудування заводу для виробництва сіді-ромів французька фірма влаштувала свято для журналістів усього світу в замку Влед.

Вероніка пригадала, що чула про те свято, яке стало видатною подією для її міста. Не тільки тому, що французька компанія з виробництва сіді-ромів допомогла відбудувати замок, щоб максимально наблизити його до середньовічної атмосфери, а й через полеміку в місцевій пресі: тут були німецькі, французькі, англійські, італійські й іспанські журналісти, проте жодного словенця не запросили.

Автор статті в «Омм» — він приїхав до Словенії вперше з цілком оплаченим відрядженням, щоб провести тут час, спілкуючись з іншими журналістами, розповідаючи історії, які вважав цікавими, годуючись і випиваючи на дурняк у замку, — вирішив розпочати свій матеріал жартівливою фразою, яка мала сподобатися витонченим інтелектуалам його країни. Він, певно, також наготувався розповісти друзям із редакції кілька кумедних історій про місцеві звичаї або про невміння словенських жінок шикарно вдягатися.

Це його проблеми. Вероніка помирала, і її мало б турбувати дещо інше: наприклад, чи існує життя після смерті або через який час знайдуть її мертве тіло. Але навіть так — чи, можливо, саме з цієї причини, тобто внаслідок важливості її рішення — прочитана стаття дратувала.

Вона визирнула в монастирське вікно, яке виходило на невеличкий люблінський майдан. «Якщо ніхто не знає, де розташована Словенія, то Любляна — міф», — подумала вона. Як Атлантида, або Лемурія, або як загублені континенти, що існують в уяві людей. Ніхто не почне писати статтю, в жодному місці світу, запитуючи, де розташована гора Еверест, навіть якщо він там ніколи не був. Тим часом у самому центрі Європи кореспондент поважного журналу не соромиться ставити таке запитання, бо знає, що більша частина його читачів навіть не уявляє собі, де може бути розташована Словенія. А тим паче Любляна, її столиця.

І тоді Вероніка відкрила спосіб бавити час — оскільки десять хвилин минули, а вона досі не помітила жодних змін у своєму організмі. Останнім учинком її життя буде лист до цього журналу, де вона пояснить, що Словенія — одна з п’ятьох республік, які утворилися після розколу Югославії. Вона залишить цього листа замість посмертної записки. І не дасть ніякого пояснення щодо справжніх причин своєї смерті. Коли знайдуть її мертве тіло, то дійдуть висновку, що вона наклала на себе руки, бо один журнал не знав, де розташована її країна. Вона засміялася, уявивши собі полеміку в газетах, у якій одні люди схвалюватимуть, а інші осуджуватимуть її рішення самохіть віддати життя за честь своєї національної справи. І була вражена тією швидкістю, з якою змінила свою думку, бо лише за хвилину до того думала цілком протилежне — світ та його географічні проблеми став їй цілком байдужий.

Вона написала листа. Хвилина доброго гумору примусила її майже змінити думку про необхідність померти, але вона вже ковтнула пігулки й щось змінити пізно.

Хай там як, а вона не раз переживала такі хвилини доброго гумору, як ця, й наклала на себе руки не тому, що була жінкою, схильною до смутку, до гіркоти, й жила у стані цілковитої депресії. Вона присвячувала багато вечорів свого життя прогулянкам вулицями Любляни або дивлячись із вікна своєї келії в монастирі, як падає сніг на маленький майдан із пам’ятником поетові. А одного разу незнайомий чоловік, що стояв на тому майдані, подарував їй квітку, й вона цілий місяць почувалася так, ніби плаває у хмарах. Вона вважала себе особою цілком нормальною. Її рішення померти пояснювалося двома дуже простими причинами, і вона була певна, що, якби залишила записку з поясненнями, багато людей погодилося б із нею. Перша причина: усе в її житті було однаковим, і після того як минула юність, усе котилося до занепаду, старість залишала на ній невитравні сліди; прийшли хвороби, й відійшли друзі. Продовження життя нічого приємного не обіцяло; навпаки, ймовірність страждання невпинно зростала.

Друга причина мала більш філософський характер: Вероніка читала газети, дивилася телебачення й була в курсі того, що відбувалося у світі. Усе в ньому відбувалося неправильно, і вона не могла погодитися з такою ситуацією, від чого її сповнювало відчуття своєї цілковитої непотрібності. Проте для неї існувала можливість примиритися з життям, і вона була зовсім іншою: смерть. Вона написала листа в редакцію журналу, відсунула його вбік і зосередила увагу на речах важливіших і більш дотичних до того, що з нею відбувалося в цю хвилину — вона була ще жива, але мусила померти.

Вона спробувала уявити собі, як помиратиме, але на думку нічого путнього не спадало. У всякому разі, їй не було глузду цим перейматися, адже так чи інак вона помре через кілька хвилин. Через кілька хвилин?

Атож, через кілька хвилин вона знатиме відповідь на запитання, яке цікавить усіх: чи існує Бог?..