Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Ніколь Краус - Історія кохання

11. МЕНІ ВИПОВНИЛОСЯ ШІСТЬ РОКІВ, КОЛИ В МОГО БАТЬКА ЗНАЙШЛИ РАК ПІДШЛУНКОВОЇ ЗАЛОЗИ

Того року ми з мамою їхали разом у машині. Вона попросила передати їй сумочку.

— В мене немає сумочки, — відповіла я.

— Можливо, вона на задньому сидінні, — припустила вона.

Але й там її не було. Вона з’їхала на узбіччя й обшукала машину — сумки ніде не було. Мати ухопилася за голову, намагаючись пригадати, де вона її залишила. Моя мама часто губила речі.

— Колись, — казала вона, — я загублю власну голову.

Я намагалася уявити, що станеться, якщо вона загубить свою голову. Хоча, врешті-решт, саме мій батько втратив усе: вагу, волосся, кілька внутрішніх органів.

12. ВІН ОБОЖНЮВАВ ГОТУВАТИ, Й СМІЯТИСЯ, Й СПІВАТИ, МІГ ВЛАСНОРУЧ РОЗПАЛИТИ БАГАТТЯ, ПОЛАГОДИТИ ЗЛАМАНІ РЕЧІ, ПОЯСНИТИ, ЯК ЗАПУСКАЮТЬ БУДЬ-ЩО В КОСМОС, АЛЕ ВІН ПОМЕР ЗА ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ

13. МІЙ БАТЬКО НЕ БУВ ВІДОМИМ РОСІЙСЬКИМ ПИСЬМЕННИКОМ

Спочатку мама нічого не торкалася після його смерті — все залишала недоторканним. Як казав Міша Шкловський — в Росії так роблять у будинках відомих письменників. Але мій батько не був відомим письменником. Він навіть росіянином не був. Одного разу, повернувшись зі школи, я наочно помітила, що батько пішов: у шухляді не було його речей, біля дверей — його черевиків, а на вулиці, біля контейнерів зі сміттям, стояло його старе крісло. Я піднялася нагору у свою кімнату й дивилася на це крісло крізь вікно. Навколо вітер кружляв листям, воно падало на хідник. Якийсь старий пройшов повз крісло, потім сів у нього. Я спустилася вниз і витягла з контейнера батьків светр.

14. КОЛИ НАСТАВ КІНЕЦЬ СВІТУ

Після смерті батька дядько Джуліан — брат моєї матері, мистецтвознавець, який мешкав у Лондоні, — надіслав мені швейцарського армійського ножа, який (так він казав) належав моєму батькові. Ніж мав три різних леза, штопор, маленькі ножиці, щипчики й зубочистку. У листі, що надіслав дядько, він пояснював: тато якось позичив йому ножа, коли дядько збирався в експедицію в Піренеї, потім про ніж геть забули й не згадували аж до цього дня. Тож дядько подумав, що я б хотіла мати цей ніж. «Але ти маєш бути обережною, — писав він, — тому що леза дуже гострі. Цей ніж зроблений для того, щоб допомогти людині вижити серед дикої природи. Мені так і не довелося це перевірити — ми з тіткою Френсіс переїхали до готелю відразу ж після першої ночі, коли попали під дощ і замерзли, як цуцики. Твій батько був набагато кращим мандрівником, ніж я. Колись у пустелі Негев я бачив, як він збирає воду за допомогою вирви та шматка брезенту. Він також знав назви всіх їстівних рослин. Знаю, що це не дуже тебе втішить, але якщо ти приїдеш до Лондона, я розповім тобі про всі трави, що ростуть у північно-західній частині Лондона, й чи можна їх їсти. З любов’ю, дядько Джуліан. P.S. Не кажи мамі, що я передав тобі ножа, бо вона, напевно, розлютиться й скаже, що ти ще замала». Я перевірила усі приладдя ножа, витягуючи кожне за допомогою нігтя великого пальця, перевірила пальцем кожне лезо.

Вирішила, що вчитимусь виживати серед дикої природи, як мій батько. Це непогано було б вміти про той випадок, коли щось трапиться з мамою, й нам з Пташкою потрібно буде самим піклуватися про себе. Я нічого не розповіла їй про ніж — дядько Джуліан хотів, щоб це залишилося таємницею. І крім того, невже мама відпустить мене саму до лісу, якщо вона навіть не дозволяє мені відходити від дому далі ніж за півкварталу?

15. КУДИ Б Я НЕ ПІШЛА ГРАТИ, МОЯ МАМА ЗАВЖДИ ВОЛІЄ ДОСТЕМЕННО ЗНАТИ, ДЕ САМЕ Я Є

Коли повертаюся додому, вона кличе мене у власну спальню, тримає мене за руки й вкриває поцілунками. Вона проводить рукою по моєму волоссю й каже:

— Я так тебе люблю.

І коли я чхаю, вона каже:

— Бувай здорова. Ти ж знаєш, як я тебе люблю, правда?

Коли я підводжуся, щоб узяти носову хустку, вона каже:

— Зрозумій мене: я дуже тебе люблю.

Коли я шукаю ручку, щоб сісти за домашні завдання, вона каже:

— Бери мою — все, що забажаєш.

Коли в мене свербить нога, вона питає:

— Тут свербить? Дай-но я тебе обійму.

Коли я кажу, що піду до своєї кімнати, вона кличе позаду:

— Що мені зробити задля тебе? Я так сильно тебе люблю.

А мені завжди кортіло сказати, але я так і не сказала: «Люби мене менш».

16. УСЕ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ПРИВІД

Якось мама підвелася з ліжка, на якому пролежала майже цілий рік. Здавалося, що вперше ми побачили її не крізь склянки, які назбиралися біля ліжка і якими Пташка, нудьгуючи, іноді грався: проводив мокрим пальцем по обідкам, намагаючись примусити келихи «співати». Мама готувала макарони з сиром — одну з небагатьох страв, яку вміла готувати. Ми вдавали, що це найсмачніша їжа, яку ми будь-коли куштували. Одного дня вона відвела мене вбік.

— Від сьогодні, — сказала мати, — я буду ставитися до тебе як до дорослої людини.

«Мені лише вісім», — хотіла сказати я, але промовчала. Вона знов почала працювати, блукала по дому в кімоно, розписаному червоними квітами, й де б вона не проходила — завжди позаду залишалися зібгані сторінки. Поки батько був живий, вона була дещо охайнішою. Але зараз, якщо було потрібно її знайти, єдине, що ми мали робити, — прямувати по поцяткованих словами сторінках — і точно натрапляли на маму, яка дивилася у вікно чи у склянку з водою, ніби там плаває риба, яку тільки вона може побачити.

17. МОРКВА

На власні кишенькові гроші я придбала книжку під назвою «Їстівні рослини та квіти Південної Америки». Я дізналася, що можна вилужити гіркоту з жолудів, кинувши їх в окріп; що дикі троянди можна їсти й слід уникати будь-яких рослин, які мають запах мигдалю, форму трилисника чи містять молочний сік. У Проспект-парку я намагалася упізнати якомога більше рослин. Я розуміла: мине чимало часу, перш ніж я зможу впізнавати всі рослини, а ще була ймовірність того, що доведеться виживати в іншому краю світу (не тільки у Південній Америці), — тому завчила напам’ять також «Універсальний тест на придатність рослин у їжу людині». Корисно його знати, бо деякі отруйні рослини — наприклад, болиголов, схожі на придатні у їжу людині, скидаються на моркву чи пастернак. Щоб пройти це випробування, ти спершу повинен не їсти вісім годин. Потім розділяєш рослину на частки: коріння, листя, стебло, бруньки, квіти — й маленьку кількість кожної частини випробуєш на внутрішньому боці зап’ястя. Якщо нічого не трапиться, прикладаєш її до внутрішнього боку губи на три хвилини. Якщо знов нічого не трапляється, тримаєш її на язику впродовж п’ятнадцяти хвилин. Якщо й тоді нічого не трапляється, жуєш її, але не ковтаєш, і тримаєш у роті ще п’ятнадцять хвилин. Якщо й після цього нічого не трапляється — ковтаєш та чекаєш вісім годин. Якщо врешті нічого так і не трапилося, можеш з’їсти чверть чашки. Якщо нічого не трапиться — значить, цю рослину можна їсти!

Я тримала «Їстівні рослини та квіти Південної Америки» під своїм ліжком, у рюкзаку, разом з армійським ножем, ліхтариком, тонким брезентом, компасом, коробкою пастилок, двома пачками драже «M&M’s», трьома банками тунця, консервним ножем, бактерицидним пластирем «Банд-ейд»*, аптечкою першої допомоги при укусі отруйної змії, переміною білизни та картою нью-йоркського метрополітену. Потрібно було б туди ж покласти уламок кременю, але коли я спробувала придбати його в крамниці «Будматеріали», там мені нічого не продали чи через те, що я надто мала, чи через те, що вирішили, що я піроманіяк. У крайньому разі я можу викрешувати вогонь за допомогою мисливського ножа й шматочка яшми, агату чи нефриту, але я не знала, де дістати яшму, агат чи нефрит. Натомість я позичила сірники з кафе на Другій вулиці й поклала їх у спеціальну кишеньку з «блискавкою», щоб захистити від дощу.

*Band-Aid — фірмова назва бактерицидного пластиру компанії «Джонсон енд Джонсон».

На Хануку** я попросила подарувати мені спальний мішок. Той, що подарувала мені мати, був зроблений з фланелі, прикрашений рожевими сердечками. За температури нижче нуля я б залишилася у ньому живою лише п’ять секунд — потім замерзла б на смерть. Я спитала в матері: чи можна повернути його назад і придбати щось більш принадне — наприклад, справжній великий спальний мішок.

**Релігійне свято в пам’ять очищення єрусалимського храму Іудою Маккавеєм після опоганення його сирійцями; триває вісім днів у грудні.

— Де ти збираєшся в ньому спати? За Північним полярним колом? — спитала мама.

Я подумала: може, там, а може, у Перуанських Андах (татко якось ставав там табором). Щоб змінити тему, я розповіла мамі про болиголов, дику моркву, пастернак. Але це виявилося поганою ідеєю — її очі сповнилися сльозами, й коли я спитала її, що трапилось, мама відповіла: нічого, просто пригадала, як татко вирощував моркву в саду, у Рамат-Гані. Я воліла спитати, що він іще вирощував (крім оливи, лимону та моркви), але не хотіла ще більше засмучувати маму.

Я почала вести записник під назвою «Як вижити серед дикої природи».

18. МОЯ МАТИ ЗАВЖДИ КОХАЛА БАТЬКА

Вона і досі кохала його так сильно, як у перше літо їхнього знайомства. Задля цього вона зреклася життя. Вона існувала лише на воді й повітрі, являючи собою єдину складну форму життя, що може існувати таким чином, — на честь неї слід було б назвати якийсь вид живої істоти. Якось дядько Джуліан розповів мені, що художник і скульптор Альберто Джакометті казав: іноді для того, щоб намалювати тільки голову, вимушений зрікатися всього тіла. Щоб намалювати один листок — маєш жертвувати цілим пейзажем. Спочатку тобі здається, що ти обмежуєш себе, але з часом розумієш: якщо маєш навіть крихітку чогось, у тебе є більше шансів зберегти певне почуття у Всесвіті, ніж, коли ти удавав, що тримаєш у руках ціле небо.

Моя мати обрала не листок і не голову — вона обрала мого батька й, зберігаючи єдине почуття, зреклася цілого світу.

19. СТІНА СЛОВНИКІВ, ЩО ВІДДІЛЯЄ МОЮ МАМУ ВІД СВІТУ, З КОЖНИМ ДНЕМ ДЕДАЛІ ТОВСТІШАЄ

Іноді сторінки словників випадають і збираються біля її ніг — шана, шанувати, шапка, шарудіти, шахрай, швець — наче пелюстки величезної квітки. Коли я була малою, думала, що ці сторінки на підлозі — слова, які вона ніколи знову не зможе вжити. Я намагалася вклеїти їх назад у словники, страхаючись того, що одного дня мама залишиться мовчазною.

20. ВІДТОДІ, ЯК ПОМЕР БАТЬКО, МОЯ МАМА БУЛА НА ПОБАЧЕННІ ЛИШЕ ДВІЧІ

Перше побачення сталося п’ять років тому (коли мені було десять) з гладким редактором-англійцем з одного видавництва, яке видавало її переклади. На лівій пухкій блідо-рожевій руці він носив каблучку з гербом свого (а може, й ні) роду. Коли б він не розповідав про себе — завжди розмахував тією рукою. Під час розмови з’ясувалося, що моя мама та цей чоловік, Лайл, одночасно навчалися в Оксфорді. Під вагомістю цього збігу він запросив її на побачення. Багато чоловіків запрошували мою матір на побачення, але вона завжди казала «ні». Невідомо з яких причин, але цього разу вона погодилася. Суботнього вечора вона з’явилася у вітальні з вимитим волоссям у червоній шалі, яку батько придбав для неї в Перу.

— Як я виглядаю? — спитала вона.

Вона виглядала чарівно, але все здавалося якось нечесно — те, що вона вдягла цю шаль. Не було часу це казати, бо саме приїхав Лайл і постукав у двері. Він зручно усівся на канапі. Я спитала в нього, чи він тямить щось у тому, як вижити в дикій природі. Він відповів:

— Майже все.

Я спитала в нього, чи знає він різницю між болиголовом та дикою морквою, а він надав мені детальніший звіт останніх хвилин Оксфордської регати*, протягом яких його човен зробив ривок і виграв у останні три секунди.

*Оксфордська (або Генлейська королівська) регата — найпрестижніші у світі змагання з веслування серед аматорів. Проводяться у липні щорічно, починаючи з 1839 року, в містечку Генлей-он-Темз, поблизу Оксфорда. Дистанція — 2100 м. Участь беруть човни, у яких від одного до восьми веслувальників.

— Як цікаво! — сказала я таким голосом, у якому можна було б почути сарказм.

Лайл також поділився приємними спогадами про те, як плавав на човні по річці Черуелл**. Моя мати відповіла, що не може розділити його захват, адже вона ніколи не плавала на човні по річці Черуелл. Я подумала: нічого дивного!

**Річка, що впадає в Темзу трохи нижче Оксфорда.

Після їх від’їзду я дивилася телевізійну програму про альбатросів з Антарктики: вони можуть роками літати, не сідаючи на землю, спати у небі, пити морську воду, виплакувати сіль й рік у рік повертатися, щоб завести потомство з однією подругою. Мабуть, я заснула, бо коли почула, як мати вставляє ключ у двері, була вже перша ночі. Кілька локонів впало їй на шию, потекла туш. Але коли я спитала в неї, як все пройшло, вона відповіла, що знала орангутангів, з якими могла б підтримати більш жваву бесіду.

Десь рік по тому Пташка зламав зап’ястя: він намагався стрибнути з сусідського балкона. Високий сутулий лікар, який надавав йому медичну допомогу в травмпункті, запросив маму на побачення. Можливо, через те, що цей чоловік примусив Пташку посміхатися, хоча його рука була вивернута під жахливим кутом, але вдруге після смерті батька моя мама погодилася. Лікаря звали Генрі Лавендер. Я вважала, що це передвіщає щось хороше (Альма Лавендер!). Коли пролунав дзвінок, Пташка промайнув вниз по сходах, повністю оголений, тільки з гіпсом на руці, поставив платівку «Це любов» у програвач і майнув назад, нагору. Мати промчалася вниз по сходах і висмикнула голку. Програвач пронизливо заскрипів, а потім платівка безшумно вертілася на деці, поки Генрі Лавендер заходив, погодився випити келих прохолодного білого вина й розповідав нам про свою колекцію морських черепашок, більшість з яких він знайшов сам під час занурювання, подорожуючи на Філіппіни. Я вже уявляла наше майбутнє: він братиме нас із собою у підводні експедиції, всі ми четверо, у масках, посміхатимемося одне одному під водою. Наступного ранку я спитала у мами, як пройшло побачення. Вона відповіла, що він дуже приємний чоловік. Я гадала, що це хороший знак, але коли Генрі Лавендер того вечора зателефонував, моя мати була в супермаркеті. Вона йому не передзвонила. Два дні по тому він зробив ще одну спробу. Цього разу мама пішла на прогулянку до парку. Я спитала в неї:

— Ти не будеш йому передзвонювати, чи не так?

І вона відповіла:

— Не буду.

Коли Генрі Лавендер зателефонував втретє, мати була захоплена читанням збірки оповідань і час від часу вигукувала, що автору потрібно присудити Нобелівську премію посмертно. Мама завжди надавала Нобелівські премії посмертно. Я прослизнула в кухню, тримаючи слухавку.

— Доктор Лавендер? — спитала я. А потім сказала, що мені здається, він дійсно подобається моїй мамі, що будь-яка нормальна жінка була би щаслива поговорити з ним і навіть знов піти на побачення, але я знаю свою матір вже одинадцять з половиною років — вона ніколи не поводилася, як нормальна жінка.

21. ДУМАЮ, ВОНА ПРОСТО НЕ ЗУСТРІЛА ПОТРІБНОГО ЧОЛОВІКА

Той факт, що вона увесь день сиділа вдома у піжамі й перекладала книжки здебільшого вже померлих авторів, не міг нічим зарадити у цій справі. Іноді вона застрявала на якомусь реченні й цілими годинами ходила по дому, наче собака з кісткою, доки не вигукувала: «Я ЗРОЗУМІЛА!» Хутко бігла до свого робочого столу, рила яму та ховала цю кістку. Я вирішила взяти справу у власні руки. Якось у мій шостий клас завітав ветеринар на ім’я доктор Туккі. У нього був приємний голос і зелений папуга на ім’я Ґордо, який сидів у нього на плечі й похмуро дивився у вікно. У доктора також була ігуана, два тхора, черепаха, три жаби, качка зі зламаним крилом і удав — боа-констріктор — на ім’я Магатма, який нещодавно скинув свою шкіру. На задньому дворі жили дві лами. Після уроку, поки інші тримали Магатму на руках, я поцікавилася в доктора, чи він одружений, і коли, здивований, він відповів, що ні, попросила в нього візитну картку. На ній була зображена мавпочка, тому кілька дітей, втративши інтерес до удава, стали просити картки й собі.

Того вечора я знайшла привабливий моментальний знімок моєї матусі у купальнику, щоб надіслати її доктору Франкові Туккі разом із переліком її кращих якостей. Серед маминих чеснот зазначалося таке: МАЄ ВИСОКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РІВЕНЬ, ОБОЖНЮЄ ЧИТАТИ, ПРИВАБЛИВА (ДИВИСЬ ФОТО), ВЕСЕЛА. Пташка переглянув цей перелік, кілька секунд роздумував і запропонував: Я б додав САМОВПЕВНЕНА (слово, якого я нещодавно навчила його), а також УПЕРТА. Коли я зауважила: «Не думаю, що це її кращі й навіть гарні якості», — Пташка заперечив: у цьому переліку вони видаються чеснотами, й коли доктор Туккі погодиться зустрітися з нею, він не буде збитий з пантелику. Це здавалося вагомим арґументом, тож я дописала САМОВПЕВНЕНА й ВПЕРТА. Унизу я написала номер нашого телефону і відіслала листа.

Минув тиждень — він не дзвонив. Ще три дні — і я почала розмірковувати: ой, не слід було писати САМОВПЕВНЕНА й УПЕРТА.

Наступного дня задзвонив телефон і я чула, як мати питає:

— Який Франк?

Потім тривале мовчання.

— Перепрошую?

Знов мовчання. Потім вона почала істерично сміятися. Поклала слухавку й увійшла до мене у кімнату.

—Хто телефонував? — невинно спитала я.

— Хто телефонував? — моя мама спитала ще більш невинним тоном.

— Хтось щойно телефонував, — уточнила я.

— А, це, — відповіла мама. — Сподіваюся, ти не проти — я організувала подвійне побачення: я і заклинач змій, ти і Герман Купер.

Герман Купер був жахом восьмого класу, він жив на нашій вулиці, всіх звав «пеніс» і гигикав, як божевільний, над великими яєчками сусідського собаки.

— Краще я вилизуватиму хідника, — закричала я.

22. ТОГО РОКУ Я НОСИЛА БАТЬКІВСЬКИЙ СВЕТР СОРОК ДВА ДНІ, НЕ ЗНІМАЮЧИ

На двадцятий день, прямуючи коридором, я пройшла повз Шерон Ньюман і її подружок.

— ЩО З ЦИМ ЖАЛЮГІДНИМ СВЕТРОМ?! — сказала вона.

«Болиголова тобі у рот», — подумала я і вирішила носити татів светр решту свого життя. Майже до кінця навчального року я його не знімала. Светр був із шерсті альпаки, тож у середині травня його вже неможливо було носити. Моя мама вважала, що це запізніла печаль. Але я не намагалася встановити аніякий рекорд — мені просто подобалося його носити.

23. МАМА ЗБЕРІГАЄ ФОТОКАРТКУ БАТЬКА НА СТІНІ БІЛЯ СВОГО ПИСЬМОВОГО СТОЛУ

Раз чи двічі, проходячи повз її двері, я чула, як вона розмовляє з ним уголос. Моя мама була самотня, навіть якщо ми були поруч; іноді мені стає моторошно, коли я думаю: що станеться з нею, коли я виросту та поїду звідси, щоб почати власне життя? А іноді мені здається, що я ніколи не зможу звідси поїхати.

24. УСІ ДРУЗІ, ЯКИХ Я КОЛИ-НЕБУДЬ МАЛА, ПІШЛИ

На мій чотирнадцятий день народження Пташка стрибнув до мене на ліжко й проспівав «Вона хороша дівчинка, про це відомо всім». Він подарував мені розталу плитку шоколаду «Херши»* й червоний вовняний капелюх, який він дістав у «Бюро знахідок». Я убрала з нього біляву кучеряву волосину й не знімала капелюха цілий день. Мама подарувала мені куртку з капюшоном, яку випробував сам Норгей Тенцинґ — провідник по Гімалаях, який забрався на Еверест разом з сером Едмундом Гілларі; а також старий льотний капелюх, на кшталт капелюха Антуана де Сент-Екзюпері — мого героя. Батько читав мені «Маленького принца», коли мені було шість. Він розповів, як Сент-Екзюпері — видатний льотчик — ризикуючи життям, відкрив повітряне поштове сполучення з віддаленими куточками світу. Урешті, його збив німецький снайпер — і він, і його літак назавжди загубилися у водах Середземного моря.

Разом із курткою та капелюхом моя мама подарувала мені книжку якогось Даніеля Елдріджа, який (як вона зазначила) заслуговував на Нобелівську премію, коли б її давали палеонтологам.

— Він помер? — спитала я.

— Чого ти питаєш?

— Так, нічого, — відповіла я.

Пташка поцікавився, хто такі палеонтологи, й мама відповіла: якщо він візьме повний ілюстрований путівник по музею мистецтв Метрополітен, розірве його на сотні шматочків, пустить їх вітром музейними сходами, зачекає кілька тижнів, повернеться назад на П’яту авеню й у Центральний парк, намагаючись знайти якомога більше кусочків, що збереглися, а потім спробує відтворити з цих шматків історію мистецтва, включаючи школи, стилі, жанри й імена художників — це щось на зразок бути палеонтологом. Єдина різниця в тому, що палеонтологи вивчають скам’янілості для того, щоб визначити походження та шляхи еволюції. Кожна чотирнадцятирічна дівчина має знати, звідки вона походить, — сказала мама. Не годиться прожити життя й не мати жодної уяви, як починався родовід. Потім швидко, наче це була дрібниця, вона сказала, що ця книжка належала татові. Пташка підбіг та торкнувся обкладинки.

Книжка мала назву «Життя, якого ми не знаємо». На зворотній сторінці обкладинки було фото Елдріджа: чорні очі з густими віями, борода. У руках він тримав рештки з якоїсь жахливого вигляду риби. Нижче було сказало, що він професор Колумбійського університету. Того ж вечора я почала читати книжку. Я гадала, що тато, можливо, зробив якісь нотатки на полях, але ні, не зробив. Єдиний слід — це його ім’я на зворотній сторінці обкладинки. У книжці йшлося про те, як Елдрідж та ще кілька вчених спускалися на дно океану в підводному човні й виявили гідротермічні клапани у тих місцях, де стикаються тектонічні пласти, при цьому виділяються багаті на мінерали гази, температура яких сягає 700 градусів. До цього моменту вчені вважали океанське дно пустелею, де майже не існує життя. Але Елдрідж та його колеги побачили у світлі вогнів субмарини тисячі організмів, яких досі не бачило людське око, — цілу екосистему, якій (так вони зрозуміли) тисячі й тисячі років. Вони назвали цю систему темною біосферою. Тут було багато підводних гейзерів, і дуже скоро вчені виявили, що на гірській породі навколо гейзерів мешкають мікроорганізми, мешкають при температурі, за якої можна розплавити свинець! Коли вони підняли кілька організмів на поверхню, ті мали запах тухлих яєць. Учені зрозуміли, що ці дивні організми живляться сірководнем, що вивергається із клапанів, а видихають вже сірку (як рослини на землі синтезують кисень). За теорією доктора Елдріджа, те, що вони винайшли, — вікно у загадку хімічних процесів, які мільярди років тому привели до початку еволюції.

Ідея еволюції — така прекрасна і така печальна. Адже від початку еволюції на землі існувало п’ятдесят п’ять мільярдів видів. Зараз з кожних п’ятдесяти мільйонів залишилося тільки п’ять. Тож дев’яносто п’ять відсотків видів, які колись існували на землі, вимерли.

25. МІЙ БРАТ — МЕСІЯ

Того вечора, поки я читала, Пташка зайшов до моєї кімнати й забрався до мене в ліжко. Для свого віку — одинадцять з половиною років — він був замалим. Він притиснув свою холодну маленьку ніжку до моєї ноги.

— Розкажи мені про тата, — прошепотів він.

— Ти забув підстригти нігті на ногах, — сказала я. Він протиснув свої п’ятки між моїми литками.

— Будь ласка! — благав він.

Я не змогла нічого пригадати з того, що б сто разів йому не розповідала, тож почала вигадувати.

— Він любив лазити по скелях. Якось він здерся на скелю заввишки, мабуть, шістдесят метрів. Десь у пустелі Негев, гадаю.

Пташка жарко дихав мені у щоку.

— У Масаду*? — спитав він.

*Фортеця в Ізраїлі.

— Можливо, — відповіла я. — Йому просто це подобалося. Було його хобі.

— Й він любив танцювати? — спитав Пташка.

Я і гадки про це не мала, але відповіла:

— Любив. Навіть умів танцювати танго. Навчився цього в Буенос-Айресі. Вони з мамою весь час танцювали. Він відсував кавовий стіл до стіни, й вони кружляли по всій кімнаті. Він підіймав маму, нахиляв, співав їй у вухо.

— А я вже був тоді?

— Звісно був, — запевнила я. — Він підкидав тебе на руках вгору й ловив.

— Звідки він знав, що спіймає?

— Просто знав.

— А як він мене називав?

— У тебе було багато імен: Приятель, Малий, Панч**. — Я вигадувала далі. На Пташку ці імена не справили враження. — Юда Маккавей***. Просто Маккавей. Скорочено — Мак.

**Punch — герой англійського гумористичного фольклору, аналог російського Петрушки.

***Юда Маккавей та його брати — борці проти римського поневолення. Описані в останній книзі Старого Завіту.

— А як він називав мене частіше за все?

— Гадаю, що Еммануїл, — я вдавала, що розмірковую. — Ні. Чекай. Манні. Він звав тебе Манні.

Манні, — повторив Пташка, смакуючи це ім’я. Він притиснувся міцніше.

— Я хочу відкрити тобі таємницю, — прошепотів він. — У тебе ж день народження.

— Яку?

— Спершу пообіцяй, що повіриш мені.

— Гаразд.

— Скажи: обіцяю!

— Обіцяю!

Він набрав у легені повітря:

— Я думаю, що я, напевно, кульгавий вовник!

— Хто-о?

— Один з тих кульгавих вовників, — прошепотів він у відповідь. — З тих тридцяти шести святих людей.

Яких тридцяти шести святих людей?

— Тих, від яких залежить існування світу.

— А, ти-и-их! Не верзи…

— Ти пообіцяла! — застеріг Пташка.

Тож я промовчала.

— Їх завжди тридцять шість, — продовжував він. — Ніхто не знає, хто вони. Тільки їх молитви дістають до вух Господа. Так сказав пан Ґольдштейн.

— І ти вважаєш себе одним з них? — спитала я. — Що ще каже пан Ґольдштейн?

— Він каже, що коли прийде Месія — він буде одним з цих кульгавих вовників. Кожне покоління має людину, яка потенційно може стати Месією. Можливо, він стане гідним для цього, можливо — ні. Можливо, світ вже готовий до його приходу, а може, ні. Це все, що відомо.

Я лежала в темряві, намагаючись знайти доречні слова. У мене розболівся шлунок.

26. СИТУАЦІЯ СТАЄ КРИТИЧНОЮ

Наступної суботи я поклала «Життя, якого ми не знаємо» у свій рюкзак й поїхала метро до Колумбійського університету. Сорок п’ять хвилин я блукала кампусом*, доки не знайшла кабінет пана Елдріджа у відділенні геології та географії. Коли я дісталася туди, секретар обідав. Він сказав, що доктора Елдріджа немає на місці. Я відповіла, що зачекаю. А він сказав, що мені краще прийти іншим разом, бо доктора Елдріджа не буде ще кілька годин. Я сказала, що все одно почекаю. Секретар знов повернувся до їжі. Чекаючи, я прочитала випуск журналу «Скам’янілості». Потім я запитала секретаря, який голосно сміявся через щось таке, що побачив на своєму комп’ютері, чи скоро повернеться доктор Елдрідж. Він перестав сміятися й подивився на мене так, ніби я зруйнувала найкращий момент його життя. Я повернулася назад на своє місце й прочитала випуск журналу «Сучасний палеонтолог».

*Назва університетського містечка в англомовних країнах.

Я зголодніла, тож спустилася до вестибюля й придбала у автоматі хот-дог. Потім я заснула. Коли прокинулася, секретар вже пішов, але двері кабінету доктора Елдріджа були відчинені й горіло світло. Усередині дуже старий чоловік з білим волоссям стояв біля шухляди з документами, над якою висів плакат: ОТЖЕ, НАРОДЖЕНІ БЕЗ БАТЬКІВ, СПОНТАННО, З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ПЕРШІ КРИХІТКИ ЖИВИХ ЗЕМНИХ ІСТОТ. — ЕРАЗМ* ДАРВІН.

*Еразм Дарвін (1731—1802) — англійский лікар, натураліст, філософ, поет, дід Чарльза Дарвіна.

— Ну, чесно кажучи, я так не вважаю, — сказав старий по телефону. — Сумніваюся, що він сам бажає подавати заяву. У будь-якому разі, я гадаю, що ми знайшли потрібного чоловіка. Маю ще поговорити на кафедрі, але давай-но погодимося, що все йде добре. — Він побачив, що я стою у дверях, і зробив жест, що звільниться за хвилину. Я вже збиралася відповісти, що не слід перейматися — я просто чекаю на доктора Елдріджа, але чоловік вже відвернувся та дивився у вікно.

— Добре, радий чути. Мені потрібно бігти. Гаразд. Усього найкращого. Прощавай, — він повернувся до мене. — Перепрошую. Чи можу статися у пригоді?

Я простягнула руку й помітила, що в мене під нігтями багнюка.

— Ви ж не доктор Елдрідж, правда? — запитала я.

— Так, це я, — відповів чоловік.

Серце бухнуло донизу. Років з тридцять, мабуть, пройшло з того часу, як був зроблений знімок на обкладинці. Мені не потрібно було довго розмірковувати над тим, що він не зможе статися у пригоді щодо тих питань, з якими я прийшла. Навіть якщо він і заслуговував на Нобелівську премію як видатний — і досі живий! — палеонтолог, він також заслуговував на премію як найстаріший.

Я не знала, що сказати.

— Я прочитала вашу книжку, — нарешті промовила я. — І хочу стати палеонтологом.

Він відповів:

— Не треба так засмучуватися.

27. ТЕ, ЧОГО Я НІКОЛИ НЕ РОБИТИМУ, КОЛИ ПОДОРОСЛІШАЮ

Не закохуватимусь, не кидатиму коледж, не буду існувати на повітрі й воді, не матиму виду живих істот, названого на мою честь, та не руйнуватиму свого життя. Коли я була дитиною, у моєї мами з’являлася певна загадковість в очах і вона казала: «Одного дня ти закохаєшся». Я хотіла відповісти: «Ніколи в житті!!!», але, як завжди, мовчала.

Єдиний хлопчик, з яким я цілувалася, був Міша Шкловський. Його навчила цілуватися його двоюрідна сестра з Росії (там він жив, доки не переїхав до Брукліну), а він навчив мене.

— Не висовуй так сильно язик, — все, що він казав.

28. СОТНІ РЕЧЕЙ МОЖУТЬ ЗМІНИТИ ТВОЄ ЖИТТЯ; ЛИСТ — ОДНА З НИХ

Минуло п’ять місяців, і я майже кинула шукати когось, хто б зробив маму щасливою. Потім сталася ця подія: десь у середині лютого минулого року надійшов лист. Надрукований на блакитному папері авіапошти, надісланий з Венеції, його переслав моїй мамі один з її видавців. Першим лист побачив Пташка і відніс мамі, щоб спитати, чи може він узяти собі марки. Ми всі сиділи у кухні. Мама відкрила листа й стоячи читала його. Потім вона перечитала його вдруге, вже сидячи.

— Дивовижно, — сказала вона.

— Що? — спитала я.

— Хтось написав мені про «Історію кохання» — ту книжку, через яку ми дали тобі ім’я.

Вона прочитала листа уголос.

********************

Вельмишановна пані Зінґер!

Я щойно прочитав вірші Никанора Парра у Вашому перекладі. Автор, як ви зазначили, «носив на лацкані маленький значок із зображенням російського космонавта, а в кишені — листи жінки, яка покинула його заради іншого». Ця книжка лежить зараз поряд зі мною на столі у моїй кімнаті в пансіонаті з видом на Великий канал. Не знаю, що сказати про книжку — вона зворушила мене так, як кожен сподівається, що його зворушить наступна книжка, яку він тримає у руках. Хочу завважити, що певною мірою (не знаю, як це пояснити) вона змінила мене. Але я не хочу заглиблюватися у деталі. Правда в тому, що я пишу до Вас з дивним, мабуть, проханням. У своєму вступі до книжки Ви згадали про маловідомого письменника — Цві Литвинова, — який втік із Польщі до Чілі 1941 року і чия єдина видана книжка написана іспанською. Вона має назву «Історія кохання». Моє питання полягає в тому, чи не погодитесь Ви перекласти цю книжку? Задля моєї власної потреби; я не маю наміру видавати її, всі права залишаться у Вас, якщо Ви погодитесь. Я був би згодний сплатити чималу винагороду за Вашу роботу. Більше того, я вважаю це прохання дещо дивним. Чи могли б ми домовитися, скажімо, за сто тисяч доларів? Якщо Ви вважаєте суму замалою, будь ласка, назвіть свою.

Я вже уявляю Вашу відповідь на цей лист, який до того, як Ви його отримаєте, проведе тиждень чи два на цьому узбережжі, потім ще місяць подорожуватиме безладдям італійської пошти, перш ніж нарешті перетне Атлантичний океан і дістанеться поштового департаменту США, який, у свою чергу, засуне його у мішок, який потім поштар буде розвозити у візку — хоч дощ, хоч сніг, — щоб кинути його у Вашу поштову скриньку, й врешті він опиниться на підлозі, де очікуватиме, доки Ви на нього натрапите. Я вже це уявляю й готовий до гіршого: що Ви вважатимете мене за божевільного. Але, можливо, все станеться не так. Зізнаюсь, колись давно дехто перед сном прочитав мені кілька сторінок із книжки під назвою «Історія кохання». І всі ці роки не міг забути тієї ночі, тих сторінок. Чи зрозумієте мене?

Я був би вдячний, якби Ви надіслали свою відповідь на цю адресу. Наразі я поїду, не дочекавшись Вашої відповіді, консьєрж перешле мені Вашого листа.

Довічно Ваш,

Яков Маркус

**************************************

Я подумала: Господи Боже! Я майже не вірила у своє щастя й збиралася сама відповісти Якову Маркусу, ввічливо пояснивши йому, що південний напрямок поштового сполучення з Південною Америкою 1929 року налагодив Сент-Екзюпері. Через цілий континент. Якова Маркуса, здавалося, цікавило поштове сполучення. У будь-якому разі, якось мама зазначила, що в тому є й заслуга Сент-Екзюпері, тож Цві Литвинов — автор «Історії кохання» згодом зміг отримувати листи від своєї родини й друзів з Польщі. Наприкінці я б додала, що моя мама незаміжня. Але краще все обміркувати (раптом вона знайде листа) — не хочу зіпсувати те, що так добре почалося й без мого втручання. Сто тисяч доларів — великі гроші. Але я розуміла: навіть якщо б Яков Маркус не запропонував ані копійки, моя мати все одно погодилася б зробити переклад.

29. МОЯ МАМА ІНОДІ ЧИТАЛА МЕНІ РОЗДІЛИ З КНИЖКИ «ІСТОРІЯ КОХАННЯ»

«Можливо, першою жінкою й була Єва, але першою дівчинкою завжди була Альма», — читала вона з іспанської книжки, що лежала в неї на колінах. Я лежала у ліжку. Мені було тоді чотири чи п’ять, тато ще був здоровий, а книжку не поставили на полицю. — Мабуть, вперше ти побачив її, коли їй було лише десять: вона стояла в сонячних променях і роздряпувала собі ноги. Її хтось тяг за волосся, чи вона когось тягла. Й частина тебе одразу ж потонула в ній, а друга частина чинила опір — ти хотів стрибнути на велосипед та помчати геть, вдарити ногою по каменю, залишитися простим хлопцем. В одному подиху ти відчуваєш силу чоловіка й жаль до самого себе, через який ти почуваєшся маленьким і вразливим. Частина тебе благає: будь ласка, не дивися на мене. Якщо ти не подивишся, я ще зможу піти. А частина тебе благає: подивися на мене.

«Якщо ти пам’ятаєш, як вперше побачив Альму, ти пам’ятаєш і останню зустріч. Вона хитала головою. Чи зникала в полі. Чи у вікні. «Альмо, повернися! — кричав ти. — Повернися! Повернися!»

Але вона не повернулась.

І хоча зараз ти був уже дорослий, все одно відчував себе, як загублена дитина. Й хоча твоя гордість зламана — відчуваєш себе таким самим велетнем, яким велетенським є твоє кохання. Вона пішла, й усе, що залишилося, — простір, який ти виростив навколо неї, наче дерево, що росте біля паркана.

Довго цей простір залишався порожнім. Роками. Й коли він нарешті заповнився, ти знав, що твоє нове кохання до жінки буде неможливе без Альми. Якби не Альма — не було б тієї пустки й потреби її заповнювати.

Звичайно, були особливі випадки, коли хлопчик, про якого йдеться, відмовляється переставати звати Альму на повний голос. Він оголошує ГОЛОДУВАННЯ. Благає. Заповнює книжку словами кохання до неї. Й так триває, доки у неї не залишається іншого вибору, крім повернутися. Щоразу, коли вона намагається піти (усвідомлюючи, що саме це повинна зробити), хлопчик зупиняє її, благає, виставляючи себе дурнем. Тож вона завжди повертається — не має значення, як часто і як далеко вона йде, — нечутно підходить до нього, затуляє руками його очі, зводить нанівець шанси будь-якої жінки, що могла б прийти після неї.

30. ІТАЛІЙСЬКА ПОШТА ПРАЦЮЄ ДУЖЕ ПОВІЛЬНО; РЕЧІ — ЗАГУБЛЕНІ, ЖИТТЯ — ЗРУЙНОВАНІ НАВІЧНО

Напевно, минуло ще кілька тижнів, доки відповідь моєї мами дісталася до Венеції — до того часу Яков Маркус, імовірно, вже поїхав звідти, залишивши інструкції щодо подальшої пересилки своєї кореспонденції. Спочатку я уявляла його дуже високим і худорлявим чоловіком, з хронічним кашлем; чоловіком, що знав пару слів італійською і ті вимовляв з жахливим акцентом. Одним з тих похмурих чоловіків, які ніде не відчувають себе вдома. Пташка вважав, що він схожий на Джона Траволту в «Ламборґіні» з валізою грошей. Що про те думала мама (якщо думала), вона не казала.

Його наступний лист надійшов наприкінці березня, за шість тижнів після першого. На ньому був уже нью-йоркський штемпель, і він був написаний уже на звороті поштової листівки з чорно-білим зображенням дирижабля. Моє уявлення про нього еволюціонувало: замість кахикання я домалювала йому ціпок, як наслідок автомобільної аварії, у яку він потрапив ще двадцятирічним юнаком. А похмурий він через те, що батьки залишили його самого ще дитиною — вони померли, й він успадкував усі їхні гроші. На звороті листівки він написав:

*******************

Вельмишановна пані Зінґер!

Я нестямив від радощів, коли отримав Вашу відповідь, де Ви погоджуєтесь розпочати роботу над перекладом книжки. Будь ласка, вишліть Ваші банківські реквізити і я невідкладно покладу на Ваш рахунок перші 25 тисяч доларів. Чи не погодитеся Ви висилати мені книжку частинами, у міру того, як буде просуватися переклад? Сподіваюся, Ви пробачите мою нетерплячість, покладіть це на карб збудження в передчутті нарешті прочитати книжку Литвинова (у Вашому, звичайно, перекладі). А також на рахунок моєї радості отримати Вашу відповідь і розширити (якомога більше) життєвий досвід — сподіваюся, ця книжка переверне моє життя.

Довічно Ваш,

Я. М.

*************************