Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Маккалоу Колін — «Дотик»

ЧАСТИНА ПЕРША
1872—1885
Розділ 1
Поворот долі

— Твій родич Александр пише, що хоче одружитися, — мовив Джеймс Драмонд, підводячи очі від аркуша паперу. Наказ вийти до батька у вітальню впав на Елізабет як тяжкий удар; така формальність означала лекцію за якесь прогрішення, а опісля лекції — покарання, сумірне з провиною. Що ж, вона знала, що накоїла, — пересолила сьогодні вівсянку на сніданок; знала вона також, яким буде покарання: їсти несолену вівсянку аж до кінця року. Батько був надзвичайно
ощадливий і не збирався купувати солі ані на кристалик більше, ніж було потрібно.
Склавши руки за спиною, вона так і завмерла перед обшарпаним розкладним кріслом, аж рота роззявивши від несподіваної звістки.

— Він хоче побратися з Джин, але це ж безглуздя — він що, гадає, що час стоїть на місці? — розгнівано змахнув листом Джеймс і перевів погляд з листа на свою наймолодшу дитину.
Та стояла у променях світла, що падало з вікна, а сам батько тим часом сидів у затінку.
— Ти — така ж сама жінка, як і всі інші, тому доведеться саме тобі виходити за нього заміж.
— Мені?
— Ти що — оглухла, дівчино? Еге ж, саме тобі. Хіба тут є ще хтось?
— Але ж, батьку, якщо він хоче Джин, то мене він не захоче!
— У тих краях, звідки він пише, йому підійде будь-яка поважна, пристойно вихована молода жінка.
— А звідки він пише? — спитала Елізабет, знаючи, що їй не дозволять прочитати листа.
— Зі штату Новий Південний Уельс, — задоволено пробурчав Джеймс. — Здається, твій родич Александр добре там про себе подбав: підзаробив грошенят на золотих родовищах. —
Він наморщив лоба, зробив паузу і задумливо додав: — Принаймні достатньо, щоб дозволити собі утримувати дружину. Її початкове здивування поступово змінилося на переляк.
— А чи не простіше б йому було знайти собі дружину там, батьку?
— У Новому Південному Уельсі? Александр каже, що коли йдеться про жінок, то там немає нікого, окрім повій, колишніх каторжанок та бундючних вискочок. Крім того, коли він був ще тут, то побачив Джені і дуже її вподобав. Тоді ж і попросив її руки. Та я відмовив йому — з якого б це дива я став видавати Джені заміж за неприкаяного підмайстра, який вештався по домах розпусти у Ґлазґо? Їй тоді лишень виповнилося шістнадцять — як і тобі зараз, дівчино. Саме тому я й гадаю, що ти йому згодишся: він полюбляє молодих дівчаток.

До того ж він шукає собі дружину-шотландку з бездоганною репутацією, родичку, якій він міг би довіряти. Принаймні він так каже. — Джеймс Драмонд підвівся, безцеремонно відсунув убік доньку і пішов у кухню. — Зроби мені чаю. Поки Елізабет кидала у підігрітий чайник листочки чаю і заливала їх кропом, з’явилася пляшка віскі. Її батько був пресвітером — старійшиною в церкві, — тож його не можна було назвати ані людиною питущою, ані п’яницею. І якщо він
і додавав до чаю дві-три краплини віскі, то лише через приємну звістку, наприклад про народження онука. Але ж що приємного було в цій новині? Що ж він робитиме без доньки,
яка б доглядала за ним у старості? І що там насправді було, у тому листі? «Може, — подумала
Елізабет, — віскі якось допоможе дізнатися?» І розмішала чай ложечкою, щоб той швидше настоявся. Під легенькою мухою батько інколи ставав говірливим. І міг виказати свої таємниці.
— А що ще сказав у листі мій двоюрідний брат Александр? — насмілилася спитати Елізабет, тільки-но було випито першу чашку і налито другу.
— Не надто багато. Так само небагатослівний, як і решта з роду Драмондів, — іронічно пирхнув батько. — Теж мені, Драмонд знайшовся! Уяви собі, він уже не називає себе цим іменем. Змінив його на Кінрос, коли був у Америці. Тож ти будеш не місіс Александр Драмонд, ти будеш місіс Александр Кінрос.

Елізабет навіть на думку не спадало заперечувати протии такого свавілля щодо її майбутньої долі — ані зараз, ані набагато пізніше, коли спливло достатньо часу, щоб розібратися в тому, що сталося. Сама думка про непослух батьку в такій важливій справі лякала її понад усе на світі — окрім прочухана від преподобного доктора Маррі. Ні, Елізабет Драмонд не бракувало сміливості; просто її, наймолодшу в родині дитину, яка виросла без матері, усе її нетривале життя тиранили
двоє жахливих стариганів — її батько та священик.

— Але ж Кінрос — не назва клану, а назва нашого міста і нашого графства, — заперечила вона.
— Гадаю, Александр мав якісь вагомі причини змінити ім’я, — мовив Джеймс із несподіваною поблажливістю в голосі і відсьорбнув з другої чашки.
— Може, він скоїв якийсь злочин, батьку?
— Навряд чи, інакше б він не написав так відкрито. Александр завжди був свавільним і упертим хлопцем, завжди бажав чогось більшого. Твій дядько Дункан хоч і намагався його приборкати, але не зміг. — Джеймс шумно і радісно зітхнув. — Тепер Аластер та Мері зможуть перебратися до мене. Коли я відкину копита, їм дістанеться чималенька сума грошей.
— Чималенька сума?
— Еге ж. Твій майбутній чоловік прислав переказний вексель, щоб сплатити витрати на твою поїздку до Нового Південного Уельсу. На тисячу фунтів.

Елізабет аж рота роззявила від подиву.
— Тисяча фунтів?!
— Я двічі не повторюю. Але не бери дурного в голову, дівчино. Ти отримаєш двадцять фунтів на скриню з приданим та ще п’ять фунтів на персні. Александр пише, щоб тебе прислали першим класом та ще й зі служницею, — та я не дозволю такого марнотратства! Це ж просто жах якийсь! Завтра ж я дам об’яви до газет у Ґлазґо та Единбурзі. — Джеймс задумливо зітхнув і опустив свої колючі жовтуваті вії. — Мені треба знайти поважне подружжя прихожан шотландської церкви, яке має намір емігрувати до Нового Південного Уельсу. Якщо вони захочуть взяти тебе з собою, я дам їм п’ятдесят фунтів. — Його повіки піднялися, і з-під них блиснули блакитні очі. — Вони відразу ж вчепляться за таку вигідну пропозицію. А решту дев’ятсот двадцять п’ять фунтів я покладу до свого гаманця. Кругленька сyма, нічого не скажеш.
— А якщо Аластер та Мері не захочуть до тебе переїжджати, батьку?
— Якщо не захочуть, то свій тугенький гаманець я залишу Робі з Белою чи Анґусу з Офелією, — самовдоволено мовив Джеймс Драмонд.

Подавши батькові його недільну вечерю — два товстелезні бутерброди з шинкою, Елізабет накинула на плечі плед і швидко вискочила геть начебто для того, щоб подивитися,
чи повернулася додому корова. Будинок, у якому Джеймс Драмонд зростив своє велике сімейство, стояв на околиці Кінроса, села, яке удостоїлося статусу базарного містечка, бо було столицею графства Кінрос. Маючи розміри десять на дванадцять миль, Кінрос було одним з найменших графств у Шотландії, але нестачу розмірів компенсувало певною заможністю своїх мешканців. Вовняна фабрика, два млини та броварня пихкали чорним димом: ніхто з їхніх власників не хотів гасити на вихідний день котли, бо це було дешевше, ніж знову запускати їх щопонеділка. У південній частині графства було вдосталь вугілля, щоб задовольняти скромні потреби місцевої промисловості, і, на щастя, Джеймс Драмонд уникнув долі багатьох шотландців, змушених, щоб прохарчуватися, покинути рідну землю в пошуках роботи або ж скніти у смердючих нетрях великих міст. Як і його старший брат Дункан — Александрів батько, — Джеймс пропрацював аж п’ятдесят п’ять років на вовняній фабриці з виробництва картатої тканини для всіх мешканців Шотландської низини, відтоді як королева ввела моду на матерію в клітинку. Сильний вітер, звичний у цих краях, здув густий дим, як той художник, що стирає малюнок, зроблений вугільним олівцем, — і відкрилася бліда блакить безкраїх небес. Удали-
ні виднілися Очілз та Ломондз, укриті пурпуровим осіннім вересом, — високі дикі гори, до підніжжя яких де-не-де тулилися обшарпані будиночки фермерів-орендарів. Невдовзі, після тривалої відсутності, там з’являться багатії землевласники, щоб постріляти оленів та повудити в озерах рибу. Цих багатіїв мало цікавило саме графство Кінрос, де водилося
сила-силенна корів, коней та овець. Коровам судилося перетворитися на ніжні відбивні в Лондоні та інших великих містах, коні ставали верховими та в’ючними тваринами, а вівці давали вовну для картатої тканини та м’ясо для столів заможних мешканців. Поля, місцеві торф’янисті ґрунти, осушені п’ятдесят років тому, родили чималі врожаї. Перед Кінросом розляглося озеро Лох-Левен, що мало сталево-блакитну поверхню з маленькими баранцями хвиль, притаманну озерам Шотландії. Живилося воно кришталево чистими ручаями, що текли з торф’яників. Елізабет стала на березі за кільканадцять ярдів від будинку (свого часу вона добре затямила, що не слід заходити далеко від нього) і поглянула за озеро на зелені луки, що лежали між ним та затокою Ферт-ов-Форт. Часом, коли вітер дув зі сходу, до неї долітав запах холодних, багатих на рибу глибин Північного моря, але сьогодні вітер дув з гір і з ним долинав тонкий аромат прілого листя. На острові озера Лох-Левен здіймався вгору замок, той самий, де майже рік тримали ув’язненою Марію, королеву Шотландії. Як же вона почувалася, будучи водночас і володаркою, і ув’язненою? Жінка, котра намагалася правити країною несамовитих і простодушних чоловіків? Але ця правителька намагалася повернути ще й католицьку віру, а Елізабет Драмонд, надто ретельно вихована у пресвітеріанському дусі, через це не була гарної думки про королеву Марію.
«Я поїду до місцевості, яка зветься Новий Південний Уельс, щоб стати дружиною чоловіка, котрого я жодного разу в житті не бачила. Чоловіка, який хотів одружитися з моєю сестрою,
а не зі мною.

Я потрапила в тенета, сплетені власним батьком. А що, як цей Александр Кінрос не вподобає мене, коли я приїду туди? Ясна річ — як людина шляхетна, він відразу ж відішле
мене назад! А він мусить бути людиною шляхетною, інакше він не забажав би нареченої з роду Драмондів. Утім, мені вже доводилося читати, що в тих суворих колоніальних краях дійсно бракує підходящих жінок, тож, напевне, він зі мною одружиться. Господи милосердний, зроби так, щоб я йому сподобалася! Зроби так, щоб я йому сподобалася!»

Елізабет ходила до школи доктора Маррі ось уже два роки — достатньо довго, щоб навчитися читати й писати. Вона булла досить начитаною, але з письмом справи стояли гірше, бо Джеймс скнарував розорятися на папір для «дурних дівчат». Але за те, що Елізабет підтримувала в будинку бездоганну чистоту, готувала такі страви, які подобаються батьку, не тринькала грошей і не водилася багато з іншими, так само дурними дівчатами, їй дозволялося читати всі книжки, які траплялися.

Вона мала два джерела надходження книжок: бібліотека в будинку пастора і нудні й благочестиві романи, що їх вподобала жіноча половина його чималої пастви. Тож недивно, що Елізабет краще зналася на теології, аніж на геології, та на подробицях церемоній, аніж на подробицях романтичних почуттів.

Їй ніколи не спадало на думку, що вона й сама колись вийде заміж, хоча Елізабет була вже достатньо дорослою, щоб дізнатися більше про принади та небезпеки шлюбу, і з цікавістю
спостерігала за подружнім життям своїх братів та сестер. Аластер і Мері були такі різні, вони завжди сперечалися, але Елізабет відчувала, що між ними існує глибинний зв’язок; Роберт і Бела чудово підходили одне одному своєю ощадливістю; Анґус та його щебетуха Офелія неначе вирішили будь-що зжити одне одного зі світу; Кетрін та її Роберт мешкали в Кіркальді, бо Роберт був рибалкою; Мері та її Джеймс; Енн та її Анґус, Маргарет і Вільям… А Джин, найстарша донька, краса і гордість родини, у вісімнадцять років примудрилася вискочити заміж за представника роду Монтґомері! То був гідний заздрощів улов для дівчини з непоганим родоводом, але без приданого. Чоловік Джин перевіз її до свого особняка на Принсиз-стрит в Единбурзі — і відтоді Драмонди з Кінроса її не бачили.
— Вона тепер нас соромиться, — презирливо зауважив Джеймс.
— Просто вона — хитра й обережна, — заперечив Аластер, який любив сестру і все їй прощав.
— Це дуже черство і егоїстично з її боку, — пирхнула Мері. «Мабуть, їй дуже самотньо, — подумала Елізабет, яка пам’ятала Джин досить невиразно. — Але якщо самотність стане нестерпною, Джин завжди зможе навідатися сюди, адже її родина за якихось п’ятдесят миль. А от я вже ніколи не зможу повернутися додому. Дім для мене — все, і нічого іншого я не знаю».
Коли одружилася Мері, родина вирішила, що Елізабет, наймолодша з потомства Джеймса, залишатиметься старою дівою принаймні доти, поки не помре батько, чия смерть, за родинним повір’ям, мала настати не скоро: він був твердим, як старі черевики, і міцним, як камінь гори Бен-Ломонд. Але тепер завдяки Александрові Кінросу та переказаній ним тисячі фунтів усе змінилося. Аластер, радість і гордість Джеймса, після смерті його тезки вмовить Мері і перебереться з нею та сімома своїми дітьми до батьківського будинку.

З часом цей будинок однаково мав відійти йому, бо він твердо завоював місце в серці Джеймса тим, що заступив його за ткацьким станком на фабриці. Але Мері — бідолашна Мері, як же вона страждатиме! Батько вважав її страшенною марнотратницею, бо вона купувала дітям святкові черевички, щоб ходити до церкви у неділю, і подавала до столу варення і на сніданок, і на вечерю. Коли ж вона перебереться до Джеймса, її діти змушені будуть знову надягати чоботи, а варення з’являтиметься на столі лише у неділю ввечері.

Порив крижаного вітру змусив Елізабет затремтіти, але більше від страху, аніж від несподіваного холоду.
«Як там сказав батько про Александра Кінроса: “неприкаяний підмайстер котляра, що вештається по домах розпусти в Ґлазґо”? Що він мав на увазі, назвавши його неприкаяним? Те, що Александр Кінрос до всього ставився несерйозно? Якщо це справді так, то чи не забуде він зустріти мене, коли я приїду?»

— Елізабет, ходи сюди! — гукнув Джеймс. І вона слухняно побігла додому. Дні минали з неймовірною швидкістю, наче змовилися, не залишаючи Елізабет часу на роздуми; і хоч як вона не намагалася перед сном поміркувати над своєю подальшою долею, сон таки брав своє. Не проходило й дня без сварок між Джеймсом та Мері; Аластер, на його щастя, не був їх свідком, бо вирушав на роботу вдосвіта, а повертався вночі. Усі меблі Мері довелося перевезти до її нового помешкання, і вони відсунули на другий план щербаті й потріскані меблі Джеймса. Коли Елізабет не бігала сходами вгору-вниз із оберемками білизни чи одягу (включно зі взуттям) або не метушилася від піаніно до столика, а від столика — до шифоньєра, прибираючи в кімнаті, вона була надворі, де немилосердно колошматила повішені на вірьовку для білизни килимки. Мері була родичкою по лінії Маррі і тому пішла до шлюбу з деякою власністю: невеличкою
платою на утримання, яке їй виплачував батько-фермер, та з більш незалежним мисленням, аніж, на думку Елізабет, могла собі дозволити будь-яка жінка. Жодна з цих обставин не стала на заваді Мері після того, як вона переїхала жити до чоловікового батька. І Елізабет із подивом виявила, що Джеймс не завжди перемагав у суперечках. Варення і далі з’являлося щодня на сніданок та на вечерю. Діти й далі взували черевики до недільної служби доктора Маррі у церкві. Сама ж Мері надягала на свої спокусливо красиві ноги вишукані лайкові туфлі з підборами, достатньо високими, щоб перетворити її ходу на дріботіння. Джеймс часто впадав у несамовите шаленство і невдовзі виховав у своїх онуках непідробний страх перед своєю палицею, але поступово переконувався, що Аластер став податливою глиною в руках Мері. Елізабет мала єдиний шанс
уникнути цього домашнього гармидеру — відвідувати заклад міс МакТавіш на головній площі Кінроса. То був невеличкий будинок з великою скляною вітриною, що виходила на тротуар, у якій стояв манекен незрозумілої статі, вдягнений у довге тафтове плаття з величезною кількістю спідниць. Грудей манекен не мав — це образило б релігійні почуття прихожан.

Усі, хто самі не шили собі одяг, ходили до міс МакТавіш — худорлявої незаміжньої жінки років під п’ятдесят, яка, отримавши у спадок сто фунтів, кинула роботу швачки і започаткувала власний бізнес як модистка. Бізнес процвітав, і вона разом із ним, бо в Кінросі мешкали жінки, які мали достатньо коштів, щоб користуватися її послугами, а сама міс МакТавіш була достатньо розумною, щоб забезпечувати своїх клієнток журналами мод, які їй регулярно надсилали з Лондона. П’ять із двадцяти наданих їй фунтів Елізабет витратила на клітчасту шерстяну тканину. Та завдяки поважній посаді, яку обіймав на ткацькій фабриці Аластер, дісталася їй з невеликою,
але відчутною знижкою. Плаття з цієї вовни, а також чотири домашні плаття з коричневого льону вона пошила сама, доповнивши їх підштаниками з невибіленого ситцю, нічними сорочками, сарафанами та нижніми спідницями. Підсумувавши видатки, Елізабет виявила, що в неї залишилося ще шістнадцять фунтів, які можна витратити в закладі міс МакТавіш.

— Два ранкові плаття, два денні плаття, два вечірні платя і весільна сукня, — сказала міс МакТавіш, дуже задоволена цим замовленням. Заробити на ньому багато вона не збиралася, але не кожного дня молода і дуже гарна дівчина — та ще й з такою бездоганною фігурою — потрапляла до рук міс МакТавіш без матері або тітки, які могли лише зіпсувати її задоволення від роботи.
— Добре, що я тут працюю, Елізабет, — весело щебетала модистка, вправно маніпулюючи мірною стрічкою. — Якби вам довелося їхати до Кіркальді або Дамфермліна, ви б заплатили вдвічі більше за вдвічі меншу роботу. А в мене є такі гарні матеріали! Саме під колір вашого обличчя та волосся.

Красуні брюнетки завжди в моді, вони не губляться на будь-якому тлі. До речі, мені розповідали, що ваша сестра Джин — ото вже була красуня, так красуня! — і досі є першою вродливицею Единбурга.

Витріщаючись на себе у дзеркало міс МакТавіш, Елізабет почула лише останню частину тиради. Джеймс не потерпів дзеркала у своєму будинку і переміг у суперечці з Мері з цього приводу. Коли він закликав на допомогу доктора Маррі, їй довелося відступити і поставити дзеркало у себе у спальні. Елізабет відчула, що слово «красуня» було у міс МакТавіш у широкому вжитку і легко зривалося з її вуст. Воно слугувало своєрідним заспокійливим бальзамом для ніякових або знервованих клієнток. У своєму відображенні у дзеркалі Елізабет не побачила ніякої краси, це точно, хоча слово «брюнетка» відповідало істині: вона мала темне, майже чорне волосся, густі чорні брови та вії, темні очі й просте, нічим не виразне обличчя.
— О, яка гарна у вас шкіра! — виспівувала міс МакТавіш. — Така біла, без жодної вади! Але не дозволяйте нікому штукатурити вас рум’янами, бо це зруйнує ваш стиль. У вас просто лебедина шия!

Після обмірювання Елізабет повели до кімнати, де міс МакТавіш зберігала на полицях сувої матерії — найтонші мусліни, батисти, шовки, тафту, мережива, вельветові та сатинові тканини. Там були також котушки зі стрічками усіляких кольорів, пера і квіти, зроблені з шовку.

Обличчя Елізабет спалахнуло від радощів та захвату, і вона кинулася до блискучого червоного сувою.
— Ось ця, міс МакТавіш, ось ця! — скрикнула вона. Колишня швачка, а тепер модистка почервоніла, як матерія в сувої, який вподобала Елізабет.
— О Господи, тільки не це! — мовила вона суворим та стриманим голосом.
— Але ж вона така красива!
— Яскраво-червона тканина, — мовила міс МакТавіш, засовуючи недоречний сувій назад на полицю, — це аж ніяк не для тебе, Елізабет. Я тримаю її для певної частини своєї клієнтури, чиї доброчесність і цнотливість викликають великі сумніви. Зазвичай ці жінки приходять до мене у спеціально призначений час, щоб не бентежити інших замовниць.
Ти ж знаєш, дитино, що означає вираз «яскраво-червона жінка», а по-простому — повія?
— Ой! Найближчим до яскраво-червоного, який і справді личив Елізабет, була жовто-червона тафта. Цей колір був бездоганний з точки зору суспільної моралі.
— Мені здається, що батько не схвалить жодного із замовлених мною платтів, — зауважила Елізабет за чашкою чаю після того, як вибір був зроблений. — Вони не відповідають моєму суспільному становищу.
— Твоє суспільне становище невдовзі зміниться, — з притиском відповіла міс МакТавіш. — Та ще й як зміниться, Елізабет! Ти не зможеш виходити в люди як наречена чоловіка, достатньо багатого, щоб вислати тобі тисячу фунтів, і при цьому вбиратися лише у клітчасте плаття та просту брунатну білизну. У тебе попереду звані вечори, бали, виїзди, візити до дружин інших багатих чоловіків. Твоєму батькові не слід було залишати собі так багато грошей, які, безсумнівно, призначалися тобі, а не йому.

Висловившись у такому дусі (а як же можна було змовчати про те, яким жалюгідним старим скнарою був цей Джеймс Драмонд!), міс МакТавіш долила ще чаю і змусила Елізабет з’їсти шматок пирога. Така гарна дівчина — і скніє у такій глушині!
— Насправді мені не хочеться їхати до Нового Південного Уельсу і виходити заміж за містера Кінроса, — з нещасним виглядом мовила Елізабет.
— Дурниці! Уявляй собі це як пригоду, люба моя. Усі молоді жінки у Кінросі заздритимуть тобі, ось побачиш. Лишень подумай. Тут ти можеш узагалі залишитися без чоловіка і провести кращі роки свого життя, доглядаючи старого батька. — Блідо-блакитні очі модистки засльозилися. — Хто-хто, а я добре знаю, що це таке. Мені довелося доглядати свою матір, а коли вона померла, я вже не мала жодної надії чи перспективи вийти заміж. — Раптом міс МакТавіш зітхнула,
і обличчя її радісно засвітилося: — Александр Драмонд! Аякже — я добре його пам’ятаю! Йому було лише п’ятна дцять, коли він подався геть, але не було такої жінки у Кінросі, яка б не встигла звернути на нього увагу.

Враз насторожившись, Елізабет збагнула, що нарешті знайшла людину, яка могла хоч щось розповісти про її майбутнього чоловіка. На відміну від Джеймса у Дункана Драмонда було лише двоє дітей — донька Вініфред та син Александр. Вініфред вийшла заміж за священика і поїхала до містечка неподалік Інвернеса ще до того, як народилася Елізабет. Напевне, вона могла би багато розповісти про свого брата, але Елізабет не мала жодної можливості з нею поговорити. Розпитування тих членів її родини, які були достатньо дорослими, щоб пам’ятати Александра, дало навдивовижу мало, неначе це була заборонена тема. Нарешті вона збагнула: батько. То батько робив усе можливе, щоб ніхто не дізнався про багатство, яке буквально з неба на нього впало. Він також вірив, що коли йдеться про шлюб, то незнання — це велике благо.
— А який він був — красивий? — нетерпляче запитала Елізабет.
— Красивий? — Міс МакТавіш насупилася і примружила очі, пригадуючи. — Ні, я б не назвала його красивим. Уся справа була у його манері рухатися — елегантно і водночас бундючно. Він увесь час ходив у синцях від Дунканового дрючка. Мабуть, йому боляче було рухатися так, наче увесь світ належав йому, але це й справді було так: увесь світ дійсно належав йому. А яка
у нього посмішка була! Жінки від неї просто… просто мліли.
— Він звідси втік?
— Так, на свій п’ятнадцятий день народження, — викладала свою версію історії Александра Кінроса міс МакТавіш. — Через це доктор МакҐреґор, тодішній священик, дуже засмутився. Він
часто повторював, що Александр був напрочуд розумним та здібним хлопцем. Добре знався на латині та давньогрецькій мові, і доктор МакҐреґор мав намір послати його учитися до університету. Та Дункан і слухати про це не хотів. Хлопця чекала робота тут, у Кінросі, на фабриці, до того ж Вініфред вийшла заміж і поїхала, тому Дункан хотів, щоб Александр залишився з ним. Такий суворий чолов’яга був той Дункан Драмонд!

До речі, він зробив мені пропозицію, але я мусила доглядати матір, тому без вагань її відкинула. А тепер ти збираєшся заміж за Александра! Це — наче сон, Елізабет, наче якийсь сон! Останнє зауваження було правдою. Тими закуточками своєї свідомості, яких не торкалася щоденна тяжка праця, Елізабет думала про своє майбутнє, і були ті думки схожими на хмарини, що пропливали у безкраїх високих небесах Шотландії: інколи — як прозорі легковажні пасма, інколи — сірі й печальні, інколи — буремно-чорні. Обмежений світогляд шістнадцятирічної дівчини не міг дати їй ані заспокоєння, ані будь-якої інформації стосовно наслідків майбутнього розриву зі звичним для неї буттям і переїзду у світ абсолютно невідомий і незвичний. Слабенький сплеск цікавості й захвату швидко змінювався дощем сліз, напад запаморочливої радості — такою само запаморочливою похмурістю та занепалістю духу. Навіть після прискіпливого вивчення географічного довідника та «Британської енциклопедії», що належали доктору Маррі, Елізабет так і не змогла знайти надійної мірки, за допомогою якої можна було б виміряти повну та абсолютну зміну, котра мала статися в її житті. Невдовзі сукні — у тому числі весільна — були готові.
Їх переклали цупким папером та вмостили у дві валізи. Аластер подарував валізи, Мері — весільну вуаль з білого французького мережива, а міс МакТавіш — білі сатинові капці. Усі члени сім’ї, за винятком Джеймса, щось подарували Елізабет — чи то одеколон, чи то різьблену брошку, подушечку для голок чи коробочку цукерок.

Поважне пресвітеріанське подружжя з Піблза відгукнулося на газетне повідомлення Джеймса і після нетривалого листування заявило, що за п’ятдесят фунтів готове взятии наречену під свою опіку. Аластер і Мері супроводили Елізабет в екіпажі до Кіркальді, де вони зійшли на борт парового пакетбота, щоб здійснити подорож через затоку Ферт-ов-Форт до порту Літ. Звідти вони
перебралися кінним трамваєм до Единбурга, де на станції Принсиз-стрит на них мали чекати містер та місіс Вотсони.

Якби не головокружіння та нудота, спричинені поїздкою на пакетботі через затоку, збурену поривчастим вітром, Елізабет відчувала б надзвичайну цікавість і захоплення, бо ще ніколи в житті не заїжджала так далеко — аж до Кіркальді й далі. Якщо вже Кіркальді викликав у Елізабет такий захват, то велетенський Единбург і поготів приголомшив, коли Роберт і Кетрін, які там мешкали і де вони зупинилися, повезли її на екскурсію містом. Але відкритий усім вітрам гамірливий Единбург з його лісистими пагорбами та глибокими ярами не захопив її уяву. Вони вийшли з кінного трамвая на станції Північнобританської залізниці, і Аластер відвів Елізабет до
малесенького, схожого на пенал, купе другого класу, де вона мала просидіти з Вотсонами всю дорогу до Лондона. Залишивши її саму, Аластер повернувся на напхану людьми та поклажею платформу, щоб зустрітися з опікунами, які чомусь запізнювалися.
— Цілком терпимо, — резюмувала Мері, обдивляючись купе. — Сидіння досить м’які, а якщо стане холодно, загорнешся у плед.
— От кому я не заздрю, так це пасажирам третього класу, — сказав Аластер, засовуючи дві картонні картки в рукавичку Елізабет. — Дивись, не загуби їх, це для твоїх валіз із багажного
відділення. — Потім він опустив п’ять золотих монет у другу рукавичку. — Це від батька, — додав Аластер із саркастичною усмішкою. — Мені вдалося переконати його, що ти не зможеш
добратися аж до Нового Південного Уельсу без шеляга в кишені, але мушу додати, що по дорозі не варто їх тринькати.

Нарешті з’явилися Вотсони — розчервонілі й засапані. То була висока і худорляво-кутаста пара у старому та потертому вбранні, яке недвозначно свідчило, що п’ятдесят фунтів від Елізабет порятувало їх від жахів, пов’язаних з поїздкою третім класом. Вони видавалися приязними людьми, хоча Аластер скривився, коли містер Вотсон дихнув на нього свіжим запахом алкоголю.
Паровоз свиснув, пасажири повисовувалися з вікон, щоб обійнятися з проводжальниками на платформі і пролитии останні сльози прощання, і нічний потяг, пихкаючи, гуркочучи та брязкаючи, поволі рушив до Лондона.

«Це так близько і водночас так далеко! — подумала Елізабет, заплющуючи очі. — Моя сестра Джин, через яку все це почалося, мешкає на Принсиз-стрит. Але Аластер та Мері змушені були винайняти готельний номер. Вони повернуться до Кінроса, так, фактично, і не побачившись із нею.

“Я не приймаю гостей”, — пояснила вона з коротким чемним поклоном». Повіки Елізабет опустилися, і вона провалилася в безодню сну, скрутившись калачиком і притулившись щокою до холодного як крига вікна.
— Бідолашна дівчина, — мовила місіс Вотсон. — Допоможи мені вмостити її зручніше, Ричарде. Виходить, погані у нас справи, коли Шотландії доводиться посилати своїх дочок на край світу, щоб знайти для них чоловіків.

Книжки цього автора
Єдина дівчинка у багатодітній родині працьовитих австралійських фермерів, Меґґі змалечку почувається зайвою. Лише одна людина щиро співчуває її дитячим бідам - католицький священник Ральф де Брікассар. У самотньому дівочому серці оселяється любов   Читати далі »
450
410 грн
До кошика
Електронні книги цього автора
Єдина дівчинка у багатодітній родині працьовитих австралійських фермерів, Меґґі змалечку почувається зайвою. Лише одна людина щиро співчуває її дитячим бідам — католицький священник Ральф де Брікассар. У самотньому дівочому серці оселяється любов   Читати далі »
265
240 грн
До кошика