Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Карін Слотер — «Лють»

Розділ 2

… Вони побралися через тиждень після його звільнення з армії. А минуло два тижні, і він записався в лави поліцейських в управління поліції Атланти. Джина закінчила школу медсестер при баптистському коледжі штату Джорджія і влаштувалася на хорошу роботу в лікарні імені Кроуфорда Лонґа. Через два роки вона перейшла у лікарню Підмонт, де платили більше. Майкл отримав золоту відзнаку і підвищення — з патрульного в Ґрейді його перевели до відділу моралі, з відповідним підвищенням зарплатні. Їхнє життя складалося краще, ніж Майкл коли-небудь мріяв. Вони купили будинок на півночі Атланти, почали відкладати гроші на чорний день, планували народити дитину чи двох дітей, щоб стати справжньою сім`єю. Потім з`явився Тім.

Він був тихим немовлям, але в його великих блакитних оченятах Майкл бачив іскорку. Пригортаючи Тіма до себе вперше, він відчув, наче тримає в руках своє серце. Те, що з малюком щось негаразд, першою помітила Барбара, Джинина мати.

Він ніколи не плакав. Не вступав у контакт. Годинами міг сидіти, втупившись у стіну. Майкл боровся за нього щосили, проте лікар підтвердив підозри Барбари. На якомусь етапі Джининої вагітності Тіму забракло кисню. Його мозок не розвиватиметься, назавжди залишиться мозком шестирічної дитини. Вони не знали, чому і як, проте так сталося. Майкл завжди недолюблював Барбару, а після Тімового діагнозу люто її зненавидів. Нічого особливого в цьому не було (у чоловіків заведено ненавидіти тещ), але вона завжди вважала, що її дочка могла знайти собі когось кращого, і тепер вину за проблеми з Тімом покладала на Майкла. Вона була якоюсь релігійною фанатичкою, готовою добачити найменшу порошинку в чужому оці та впритул не помічати колоди у своєму.

Для неї склянка була не просто наполовину порожня: склянка була наполовину порожня, і за це вони всі горітимуть у пеклі.
— Тіме? — погукав Майкл, обходячи будинок і дорогою натягаючи на себе футболку. — Синку, ти де?

З-за канапи долинуло хихотіння, проте Майкл удав, що нічого не почув, і пішов далі, у кухню.
— Де ж це наш Тім? — запитав він, помічаючи, що його син розсипав по всьому столі цілу пачку пластівців «Чиріоз». Тімова синя миска була по вінця повна молока, і перед внутрішнім зором Майкла на мить промайнула картина: червоний-червоний рот Аліші Монро, наповнений її кров`ю.

— Гав! — крикнув Тім, хапаючи Майкла обома руками ззаду за пояс.
Майкл перелякано сіпнувся, хоча Тім робив це практично щоранку. Серце важко гупало в грудях, коли він взяв сина на руки. Тіму було вже вісім років, заважкий, щоб брати на руки, проте Майклу дуже хотілося це зробити. Він погладив синів чубчик.
— Тобі добре спалося, маленький?
Тім кивнув, ухиляючись від Майклової руки і штовхаючи батька в плече, щоб поставив на землю.
— Поприбираймо цей гармидер, поки Ба-Ба не прийшла, — запропонував він, згрібаючи пластівці в долоню і вкидаючи їх назад у коробку.

Барбара приходила в робочі дні, щоб глядіти Тіма. Вона водила його в школу, забирала зі школи, перевіряла, чи він пообідав і чи виконав домашні завдання. Загалом проводила з ним більше часу, ніж Майкл чи Джина, та особливого вибору вони не мали…

Розділ 14

… Після того як присяжні повернулися з ухваленим йому вироком, Джона відправили назад у камеру в окружній в`язниці. Наручників з нього не зняли, та ремінь і шнурівки забрали, щоб він собі чогось не заподіяв. Та ці побоювання виявилися марними. Джон був надто приголомшений, щоб навіть рухатися, не кажучи вже про те, щоб вигадати, як накласти на себе руки в крихітній камері п`ять на вісім футів.

Двадцять два чи довічне. Двадцять два роки. Шанс на умовно-дострокове звільнення в нього з`явиться лише тоді, коли йому вже виповниться тридцять. Він буде старий.

— Це добре. — У маминих очах стояли сльози. Після його арешту вона майже не плакала, та тепер дала волю сльозам. — Синочку, це ж добре.

Вона мала на увазі, що це добре, бо йому не винесли смертного вироку. Саме тоді заголовки всіх газет кричали про чотирнадцятирічного з Массачусетсу, котрий бейсбольною биткою забив до смерті іншого чотирнадцятирічного. Двадцятивосьмирічного в Техасі стратили за злочин, який він скоїв у сімнадцять років. Малолітні правопорушники вже не були чимось незвичним. Замість мати за плечима вирок на довічне перебування за ґратами Джон тепер міг бути на шляху до камери смертників.

— Ми можемо подати апеляцію, — сказала мати. — Це ненадовго. Ми подамо апеляцію.

За спиною в неї стояла тітка Лідія, і на її обличчі виразно читався сумнів. Згодом він дізнається, що, крім одного присяжного, батька трьох хлопчиків, один з яких був віку Джона, решта проголосували за смертну кару. Решті вистачило одного погляду на Джона, а потім на збільшені фото спотвореного тіла Мері-Еліс, щоб побажати йому смерті.

У камері попереднього ув`язнення Джон постійно прокручував подумки все, що про нього казали на суді. Державний психолог видався йому досить приємним, коли вони спілкувалися кілька місяців тому, але на слуханні він заявив перед усією аудиторією, що Джон — божевільний психопат, холоднокровний убивця, який не виявляє жодних ознак каяття.

Потім були діти з його школи, які на етапі ухвалення вироку говорили про те, якою чудовою дівчинкою була Мері-Еліс і яким покидьком завжди був Джон Шеллі. Директор Байндер, тренер Маккалоу… всі вони говорили про нього так, неначе він був Чарльз Менсон.

Хто був той хлопець, про якого вони розповідали? Джон його не впізнавав. Половина тих свідків-дітей за останні три роки не сказали йому й двох слів, та тепер вони говорили так, наче все про нього знали. Між початковими і середніми класами у них був розкол, і група популярних учнів відцуралася Джона. Якби не спорт, він був би задротом, з яким ніхто не хотів спілкуватися. А коли його вигнали з футбольної команди, всі уникали зустрічатися з ним поглядом у коридорі. А тепер змальований цими так званими друзями Джон скидався на… чудовисько.

Він тупо дивився на бетонну підлогу камери, простежував, куди ведуть тріщини, наче якийсь хіромант, який хоче прочитати свою долю на долоні. А коли підвів погляд, у коридорі за ґратами стояв Пол Фінні. Батько Мері-Еліс усміхався.
— Ти маєш по заслузі, засранцю, — сказав він Джону. — Тепер довіку гнистимеш у тюрязі.

Джон не відповів. Що він міг сказати? Містер Фінні нахилився ближче і вхопився руками за ґрати.

— Згадай, що ти з нею зробив, — прошепотів він. — Згадай про неї, коли впустиш мило в душі…