Василь Гроссман

Початкову освіту здобув у Київському реальному училищі, а потім взяв приклад з батька — закінчивши у 1929 році хімічний факультет Московського університету, три роки працював на вугільній шахті в Донбасі інженером-хіміком, завідував хімічною лабораторією пилу і газу на шахті Смолянка II. Захворів на туберкульоз. Переїхав до Москви.

У 1934 році опублікував повість з життя шахтарів і заводський інтелігенції «Глюкауф», яка зустріла підтримку Горького, і розповідь про Громадянську війну. Успіх цих творів зміцнив Гроссмана в бажанні стати професійним письменником.

Збірки оповідань Гроссмана «Щастя» (1935), «Чотири дні» (1936), «Оповідання» (1937), «Життя» (1943) доповнилися у 1937 повістю «Кухарка», в 1937-1940 роках — романом «Степан Кольчугин» — про хлопчину, який вийшов на шлях революції, а у 1941 — п'єсою «Якщо вірити піфагорійцям...», засудженої після її публікації у 1946 партійною пресою за «ідейну неповноцінність».

З перших днів Великої Вітчизняної війни і до Дня Перемоги Василь Гроссман був спеціальним кореспондентом газети «Красная звезда». У 1942 році написав повість «Народ безсмертний», що стала першим великим твором про війну. Брав участь у створенні документального фільму про битву під Москвою. А ще він писав сталінградські нариси, які читали усі — на фронті і в тилу. 

Широку популярність здобула книга «Треблінске пекло», що відкрила тему Голокосту. У 1946 році була створена «Чорна книга», складена в співавторстві з Іллею Еренбургом, але опублікована лише у 1980 році з купюрами в Ізраїлі.

Нариси підштовхнули Гроссмана до створення роману «Сталінград», але потім з'явилася інша назва — «За праве діло». У ньому письменник зробив спробу зрозуміти побачене на війні. Роман «За праве діло» було високо оцінено читачами, в бібліотеках за номерами «Нового світу», де друкувалися розділи роману, шикувалися черги.

Продовження роману «За праве діло» — роман «Життя і доля». Це титанічна праця письменника: за десять років (1950-1960 рр.) Він написав понад тисячу сторінок. Рукопис було конфісковано в результаті обшуку КДБ у письменника. Забрали не лише машинописні примірники, а й первісний рукопис, і чернетки, і всі підготовчі матеріали, ескізи, навіть використаний копіювальний папір. Інша копія роману, збережена друзями письменника, в середині 1970-х, уже після його смерті, потрапила на Захід. Роман було опубліковано за кордоном у 1980 році, а в СРСР — у 1988 році.

Разом із романом «Життя і доля» було конфісковано також рукопис повісті «Все тече...», над якою Гроссман працював з 1955 року. Письменник створив новий варіант повісті, який завершив у 1963 році (публікація за кордоном — 1970, в СРСР — 1989).

Гроссману приклеїли ярлик «внутрішній емігрант». Скрізь відмовлялися друкувати. Як згадував Семен Липкин, «Гроссман старів на очах у близьких. У його кучерявій голові додалося сивини, з’явилася на маківці лисинка. Повернулася астма. Хода стала важкою. Телефон у нього замовк, багато старих друзів його покинули».

Можливо, наслідком важких нервових потрясінь і депресії стало його захворювання: в кінці 1962 року у Гроссмана виявили рак. Навесні 63-ї року він переніс виснажливу операцію. Перемагаючи біль, не піддаючись розпачу, він продовжував працювати. 

В ніч з 14 на 15 вересня 1964 року Василя Гроссмана не стало.