Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Анна Ткаченко — «Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок»

Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок
Г. Ткаченко

Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок

Код товара: 4065150
Язык: украинский
Обложка: переплет
Страниц: 320
Формат: 135х205 мм
Издательство: «Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Год издания: 2015
ISBN: 978-966-14-9111-2
Вес: 290 гр.
54.90line
45.00грн

Розділ 1

Велика рівнина українського Полісся на правобережжі Десни яріла зеленими луками й полями, на яких наливалося жито. Легко-жовтава гладінь, на якій де-не-де синіли волошки, впиралася в біло-пінне гречане поле, над яким гуділи бджолині рої. А далі, скільки сягало око, цвів синій льон. Гуляв по ньому легкий вітер, гойдаючи кожну стеблинку і творячи хвилі, мов на морі. Такі красиві поля тільки тут, на Поліссі, здається, що саме тут Божий край. Сонце стояло високо, однак не пекло, а приємно гріло. Під ним виблискувала грайлива ріка, що поспішала до свого батька Дніпра. Це — Десна. Вона, як та наречена, то сумна і лагідна, то весела. Швидко крутилася поміж високих берегів, хлюпотіла під ними своїми чистими водами, а далі спокійно виблискувала на рівнині, гріючись під таким теплим сонечком. Дорога у неї далека, і вона розмовляла, пливучи, з вербами, які частенько траплялися на низькому березі, з лісами, що шуміли у відповідь своїм височенним гіллям, з полями, котрі поштиво вклонялися. Віталася з хатами, що біліли в селах трохи оддалік від її берегів, а то й зовсім поряд, з гаями, де виспівували солов’ї, проводжаючи її в далеку дорогу. Змагалася з лелеками, які злітали зі своїх гнізд і летіли над нею, розправивши свої широченні крила. Вони інколи опускалися так низько над водою, ніби заглядали у чисте плесо, як у дзеркало.

Сава стояв на березі Десни за містом і, хоча й було тривожно на душі, все одно відчував природу і милувався красою. Він уже третій день, повернувшись із далекої мандрівки, з великих базарів, приходив на околиці Чернігова. Був аж на кордоні з Польщею, зерно возив продавати. Виїхав з дому ранньою весною, а ще й досі ніяк не міг добратися до свого села. Різне траплялося в останні роки, бо в Україні яких тільки військ не було. Зустрічав і козаків донських, козаків кубанських, котрі на конях тікали додому з фронту, почувши про революцію і про те, що війська Червоної армії йдуть на південь, на Дон, відбирають їхню землю, встановлюючи нову, радянську владу. З’являлися й російські війська інколи, тікаючи у свій край, скориставшись анархією на фронті. Вдалося обійти йому і війська Антанти, що з півдня наступали. Вони йшли нібито на допомогу, а думали про ласий шматок цієї землі, яку часто завойовували різні держави. Усі, хто приходив сюди, ділили цю землю, грабували народ і добряче наживалися. Дивувалися навіть чужинці: до чого терплячий цей люд, який, маючи таку землю і хист до її обробітку, століттями плазував перед різними царями та королями і лише час від часу, не витримуючи гніту, брався за зброю. Затяжними були війни за незалежність, і коли щастило, коли дружними були, то знову об’єднувалися і були одним українським народом. Але жменька випала тих щасливих вільних літ, про які так мало розказував дід, а ще менше батько! Раніше Сава над цим майже не задумувався, а останнім часом ніби прозрів, став думати не тільки про себе та про своє село, а й про свій край, про весь люд, про Україну. Були в селі люди, які з покоління в покоління передавали славну історію свого роду і водночас історію правобережного Придесення та всієї України. Часом ті перекази сягали в глибину віків. Його все це цікавило, і все він розумів. Зараз на селі він шанована людина, повчає молодших, радить і старшим. Здавалося б, живи як усі, але він так не міг, його душа вболівала за все. Тепер про минулі часи думав як про щасливі, бо на зміну прийшли інші. Не оминули і його життєві випробування. Тривожно було вже на початку 1905 року, а зараз — небувалі часи, як його батько каже. Зрушилося таке, що добром не скінчиться.

Заворожено дивився на свій край і прислухався до рідної землі, з якої ніби виростали літописні містечка з фортецями — Березой, Мена, Сновськ, Любеч, Сосниця, Блестовіт, Хоробор, Новгород-Сіверський, що згадуються в давніх літописах початку другого тисячоліття. Вони були фортецями в боротьбі з ворогами Київської Русі, її Чернігово-Сіверської землі. Це тут, під Седневом, за декілька кілометрів від його рідного села, чернігівській князь Святослав, син Ярослава Мудрого, розгромив половців. Ці землі пам’ятають страшні часи татаро-монгольської орди, яка переміщалась, як саранча, з возами, полоненими, табунами коней, отарами овець, верблюдів. По людському крику, стогону та реву худоби її далеко було чути. Так ішов онук Чингісхана. Палали по Десні міста і села, від чого чорні хмари диму пливли над осінніми лісами. Сава ніби чув слова священика, який у палаючій фортеці закликав не здаватися, а прийняти вінець Христовий. Падає на татар зі стін Чернігова каміння, ллється з казанів окріп, дим від пострілів, прості люди б’ються ціпами, палицями, сокирами, до останнього подиху захищаючи свою землю. Сотні років лежала спалена татарами земля, поки не почала заростати травою та деревами. Лише через п’ять століть у літописах знову згадується про Придесення. Потім знову чужинці, які палили, руйнували, забирали невільників та продавали на базарах Кафи (Феодосії) і Стамбула. У той час селяни трудилися в полі з рушницями, очікуючи непрошеного гостя — татарина — звідки завгодно. А ось уже вдруге по цій самій дорозі йдуть на Москву польські шляхтичі, це вже онуки повертаються до володінь своїх предків на чернігівських та сіверських землях. Отримав жалувану грамоту на одне з тих літописних містечок та декілька сіл і майбутній коронний гетьман Речі Посполитої Микола Потоцький, який недавно народився. Піднімаються козаки й селяни під проводом Наливайка на боротьбу з жорстокими панами. Від села до села ходять лірники та бандуристи, співають журливих пісень про важку долю під чужим ярмом та про славні діла козацькі. Вони не тільки співають, а й розносять Універсали Війська запорозького, закликаючи до непокори. Читають ті Універсали і православні ченці на майданах біля церков. Гомонить люд та надіється на козаків, яких шанує вся Європа. Піднімаються трударі на народну боротьбу, якої вже й так зачекалися. Та ось за ними прийшли бурхливі події Переяславської ради. Це цим шляхом, де стояли козацькі полки та сотні, їхали представники російського царя приймати від населення присягу на вірність Олексію Михайловичу. Російських посланців зустрічає люд із хрестами, іконами, хоругвами і святою водою, маючи велику надію, що православний цар порятує їх від великої розрухи. Старі люди переказували від своїх прадідів: усі, зазнавши знущань від польських панів, охоче йшли під сильну руку московського царя. Але час змінився не на краще — настали часи руйнації всього того, що було здобуто під час тяжкої національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Російсько-шведська війна теж не оминула містечок та сіл правобережного Придесення. Тут, під Меною, розгромили козаки загін шведів і не пустили їх далі. Козаки свідомо чи ні, але виконали волю Петра І, а він занапастив їх, посилав не тільки в походи, а ще й на роботи. Приєдналися вони до Росії як вільні, а стали кріпаками. Козаки брали участь у Полтавській битві, рили канал на Ладозі, потім Волго-Донський, ходили з російськими військами на Дон проти татар, у похід під Царицин, у Перський, на Дербент, у Кримській війні билися проти турків і татар. У той час в Україну прибули російські війська — вісім драгунських полків, яких розмістили жовнірством по селянських дворах (вони утримувалися за рахунок селян, у тому числі й козацьких сімей). Козаки були в далеких краях, і нікому було захистити люд. Далі новий наказ Петра І — побудувати «Українську лінію» від набігів кримських татар довжиною 285 км від Дніпра вздовж Орелі, її притоки Берестової і притоки Сіверського Дінця — Береки. А неофіційно царський уряд ставив нові цілі — відгородити Запорозьку Січ від України. Планувалося звести шістнадцять фортець та сорок дев’ять редутів. З Чернігівського полку на ці роботи щороку посилали по десять тисяч козаків та ще п’ятнадцять тисяч селян. Ішли туди пішки, бо на возах везли картоплю, хліб, зерно, заступи, плуги і все інше, щоб обжити степовий край та не загинути. Багато померло від спеки і хвороб, від тяжкої праці, багато втекло на Січ, на Дон. Після всього цього від Чернігівського полку майже нічого не залишилося. А в рідному селі з п’ятиста козаків — лише двадцять. Настало й найстрашніше — російські війська зруйнували Запорозьку Січ, козацькі полки ж царицею Катериною II були розформовані і приєднані до російського війська. Чернігівський козацький полк зарахували до російського Тверського полку. Плакали старі козаки й повторювали лише одне слово: «Кінець…» Плакали й селяни, бо всі вони жили багато віків однією родиною. «Чому так? Чим ці люди так завинили перед Богом?» — питали діти та онуки козацькі, що виросли без батька напівсиротами. Може, виною всьому наша родюча земля? А що та земля? Чи вона б квітувала, коли б ці люди так тяжко на ній не працювали… Це їхні руки перетворювали землю у квітучий край! То значить — земля і люди…

Тепер знову на цю землю з усіх кінців полізла різна нечисть, зазіхаючи на наше жито, на пшеницю, заводи. Одних люди білими називали, інших — червоними, а ще інших — інтервентами. Усі вони хотіли одного — знову завоювати нашу землю і наш працьовитий народ. І якщо не повністю, то хоча б шматок відірвати, аби тільки не запізнитися. Так роздумував купець Сава, добрий господар одного з великих сіл цього краю.

Жовтнева революція 1917 року багато чого змінила не тільки тут, а й у всій Україні. Тут революція своя пішла, бо Україна то проголошувала незалежну республіку в складі Росії, то самостійну державу, то німців на допомогу кликала, захищаючись від більшовиків. По всій території тяглися різні фронти, гриміли гармати, гули броньовики, гуркотіли тачанки залізними колесами, горіли поля дозрілої пшениці, скирти соломи. Чорні клубиська диму сягали самого неба. Окопи були скрізь: на полях і вздовж залізниці, місцями з одного боку — петлюрівські, з іншого — Червоної армії. У великих містах стояв крик та гамір. Скрізь агітують більшовики, обіцяють землю селянам, заводи — робітникам, а всім — мир та комунізм. Розмахують газетами від Директорії і теж обіцяють хороше життя та соціалістичні перебудови. Треті лають усіх — Скоропадського, німців, Денікіна, поляків, своїх отаманів, які із загонами заполонили всі ліси. Одних партизанами називають, інших — бандитами. Прості люди тікають із великих міст від гармат та голоду, а селяни не хочуть приймати непрошених гостей, бо комори та засіки порожні. Влада часто змінюється, і кожна з них у селян хліб відбирає: та — для Червоної армії, інша — для білої, ще якась — для Німеччини.

Сава їздив багато, знав політику, радів за рідну Україну, але боязно і тривожно було на душі, бо переживав як за рідну матір: чи вдасться утримати ту довгождану незалежність? Вірив, що розумні люди правильно вирішать земельні питання, не скривдять хазяїна на селі, бо який же він експлуататор, коли в нього порепані від роботи руки. Чув про Грушевського і, як тільки була нагода, купував газети, читав Універсали, привозив їх у своє село. А коли прочитав у останньому, що знову, тільки тепер уже свої, збираються землю в господарів відібрати, поміж усіх людей розділити та знову до Росії приєднатися, мало не заплакав. Скільки ж було можливостей стати самостійними! Уже давно б стали на ноги, розбагатіли і примусили б усю Європу з нами рахуватися. Він згоден заради цього багато чим поступитися. А вони знов — у кабалу самі просяться.

Майже всі станції на залізниці були забиті ешелонами: на одних — білі, на інших — червоні. Ледь упорався цього разу з товаром, просто-таки пощастило. Виїжджав, ще коли гетьманував Скоропадський, а тепер знову більшовики владу взяли. По дорозі його товар не раз хотіли забрати то одні, то інші. Шкодував, що на Литву з хлібом не махнув, але й там не ліпше. Назад добиратися нелегко, але, слава богу, вже й Чернігів. Радіти рано, бо до рідної Березівки ще далеченько, а війська різні і тут полями скачуть. Найближчою дорогою, через Конотоп, Бахмач, до свого села під’їхати не міг — там бої йдуть. Хотілося якнайшвидше привезти людям гроші, бо знав, як те зерно вони всю осінь і зиму в ямах ховали від німецьких каральних загонів.

Тепер скрізь ворог, а він з грошима, можна сказати, серед поля. Людські гроші і його власні лежали за пазухою, в потайних кишенях, але й там ненадійне місце. Надіявся на одного Бога, бо навкруги таке діється… Переночувавши дві ночі у знайомого на околиці Чернігова, поблукавши берегами Десни, не наважившись одразу вирушити в дорогу, найняв простого воза, якого тягла одна старувата кобила, і проїхав ним півдороги. Далі йшов своїм ходом — від села до села. Думав, так надійніше буде. Крокував тихо, безперестанку оглядаючись назад, від чого аж голова закрутилася. Радів і посміхався, майже дійшовши, навіть подумки бачив дорогу, що звертає убік до двох великих сіл, які злилися в одне і жили з давніх часів одним дружним життям. Бачив уже крайні хати, поспішав до них, бо вечоріло. У цей час позаду на дорозі загупотіло військо. Сава оглянувся, а воно немов із землі виростало. Хотів сховатися, та не було куди, бо понад дорогою, крім великих поодиноких тополь, нічого не росло, а поле лежало витовчене кінськими копитами. Різні думки мов блискавки промайнули в голові, та змінити щось він був не в змозі, бо коні наздоганяли його швидко. Тому, відійшовши на узбіччя, пильно вдивлявся у вершників, а побачивши на головах будьонівки з червоними зірками, почав витирати з лоба холодний піт. «Заберуть антихристи гроші. Заберуть. А я дурень, слід було заховати їх у потовчену пшеницю, тепер усе пропало…» — журився він, зустрічаючи ту кінноту.

— Хто такий? Звідки йдеш і куди? — голосно прокричав командир.

— З Березівки, хлопці, я. Родичі у мене в Чернігові, ходив провідувати, бо переказали, що хворіють, — рапортував Сава, примруживши очі проти сонця та прикрившись від нього рукою.

— Прізвище називай, грамотний, мабуть, на простого ти не схожий! — не збавляючи командирського тону, питав комісар, пильно придивляючись.

— Хоменко я, Митрофан Іванович, — впевнено назвався Сава.

— Митрофан, кажеш, — повторив комісар. — А читати вмієш? Де річка, де залізна дорога, де що інше, розберешся? — він дістав зі своєї сумки карту і, зістрибнувши з коня, подав її Саві.

— А що, хлопці, вам треба? Я і без карти все розкажу, я ж тутешній. Якщо поїдете прямо по дорозі, верст через двадцять п’ять буде невеличке містечко Мена, там залізна дорога. Ось вона у вас на карті, а там і до Десни недалеко. — Сава показував на затертому папері своїм великим пальцем дорогу, ліс, поле, бо зрозумів, що ті дивляться на неї як барани на нові ворота.

— А куди вам треба, може, я не в той бік направляю? — перепитував знову.

— На Конотоп нам, потім на Суми, — говорив командир уже тихіше, ховаючи свою карту.

— Тоді по цій дорозі до самої річки, у Макошино перепитаєте, щоб не збитися. Їдьте з Богом, — сказавши на дорогу традиційні слова, він відступив далі до дерева.

Кіннота рушила вперед, і вже коли проїжджали останні ряди, хтось голосно закричав:

— То це ж контра! Ви кого відпустили? Це ж точнісінько такий, яких ми наздоганяємо! А може, відстав чи розвідником у них служить? Шпіон! Це дядько Сава з Березівки, купець він. Бач як прикинувся перед вами, лахміття на себе надів, він ніколи в такому не ходив! — кричав щосили Дем’ян Соломко, який теж був з того села.

Пішов битися за радянську владу, бо дуже вона йому в душу запала. На землі робити він не любив, та не дуже і вмів. Батько його теж так працював, наймався інколи, міг пропити зароблене, а мати ледь кінці з кінцями зводила, бо дітей багато було. «У червоних непогано, їсти дають, махорку, ще і вдягтися можна в добру одежу, інколи маєтки грабували, та і простих людей не дуже жаліли», — почути можна було від таких, як Дем’ян.

— Ану, схопіть грамотного того, нехай ще раз розкаже, хто він такий! — подав команду командир і знову покосився на Саву.

Два червоноармійці зірвалися з коней і вмить зв’язали Саві руки. До них приєднався і Дем’ян, який пильно придивлявся до земляка, сопів, бо відчував, що прийшов його час показати себе. Інші пропустили таку птицю, а він упізнав. Чим не герой?

— Та він, точно він! Руденко, а звуть Савелієм Афанасійовичем, — доповідав командирові, вигинав колесом груди, точнісінько як півень на подвір’ї. — Де був, дядьку? Розкажеш сам чи будеш чекати, поки під дихало тобі дадуть? — цідив крізь зуби мало не в саме обличчя.

— Не сказав одразу, бо не знав, що за люди їдуть. Самі розумієте, як воно зараз. Щойно білі були, всі поля вигарцювали, стрілянину в лісі й зараз ще чути. Так що вибачайте, — виправдовувався той як міг.

Він не любив кланятися і зараз не став, лише глянув на командира, який гордо сидів на коні, поклавши одну руку на кобуру з наганом.

— Так, так… Кажеш, купець.

— Купець, командире. Ходив у Чернігів, узнавав, як справи у торговельному плані, може, що виросте цього літа і в нас, то все одно продавати доведеться.

— Не прийдеться, — косо глянув той на нього. — Весь хліб робітникам у міста піде, які за народну владу борються. А ти свій хліб віддаси?

— Я проти влади ніколи не йшов, що скаже, те й робитиму.

А нам за нього платити будете і якими? У нас зараз різні гроші ходять, одні керенки дають, другі — миколаївські, треті рублями розраховуються. Та тільки різниця велика між ними.

— А ось таких ти не бачив? — Комісар, скрутивши дулю, намагався дотягти її до Савиного обличчя. — Пролетаріату революції він буде за гроші продавати! — крикнув щосили, поглядаючи то на військо, то на Саву.

— Давайте я цю контру тут вложу за одну секунду! — просив Дем’ян дозволу, заносячи шаблю над Савиною головою...