Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Люко Дашвар — «Молоко з кров`ю»

Розділ 1

Румунка і німець. Ясний ранок

Усьому виною — ряба курка. Крутилася би біля півня, не лізла б у кущі, — і, може, усе склалося б інакше. А так… Ще покійна баба Парася була нелогічно прихильною до рябих — усі помирали своєю смертю, замість із перерізаною горлянкою у каструлі варитися. Що вона про них такого особливого знала?

Того літнього ранку сонце ніби заблукало — усе не йшло, і полохливі кури у дворі удови Орисі дарма метушилися, намагаючись навмання відшукати щось їстівне у траві біля хати. Хазяйка випустила їх ще у сірий світанковий туман,  тепер поралася у хаті й ніяк не йшла надвір.

Ряба курка — руда із чорним та білим — кинула дурне діло, почимчикувала у смородину й аж шию скрутила — ти ба: у траві під кущем червоніє велика гладка, мов полірована, кулька. Не інакше, вишня-черешня. Курка без зволікань дзьобнула знахідку — й аж квок від болю: червона принада виявилася твердою, мов каменюка. Курка не здалася. Крутнула головою, наче сто курей з усіх боків уже поспішали відбити в рябої червоний скарб, і знову дзьобнула — моє!

Тим часом удова Орися з мискою в руках вийшла на ґанок, усміхнулася ранковому сонцю — тихо… П’ятий рік тихо, нема війни, а вона оце кожного ранку виходить на ґанок і прислухається, наче раптом світ потьмяніє від димних згарищ і битиме чорним в очі, вуха позакладає від грому близького бою і вона силкуватиметься почути щось важливе і рятівне, та так і не почує, згине, а їй же ніяк не можна — мала Маруська у ліжку солодко сопе, на кого її… Тихо… Пожити би… Восени — двадцять шість, коса — як батіг, руки сильні, очі не згасли, серце щастя просить. Тихо… Наче тихо…

І пішла до годівниці.

— Ціпу-ціпу, ціпу…
Кури заспішили за жінкою, тільки ряба вперто довбала дзьобом червону кульку під смородиною.
— А ну всі докупи мені!
Курей перерахувала, озирнулася — що там ряба під кущем знайшла? Відігнала. Під смородиною присіла.
— Це ж треба… — всміхнулася, червону кульку з трави дістала, від роси обтерла, на розкриту долоню поклала. — А я й не сподівалася…
Укинула кульку в кишеню. І пішла до хати.

У відчинене вікно заглядало цікаве сонце, наче питало Орисю — і як ти тут живеш? А вона би будь-кому перш за все на диван із шафою показала.
Диван шкіряний, спинка з дерев’яною різьбленою поличкою й дзеркалом. Навіть німці з румунами, які у війну в Орисиній хаті таборилися, і ті язиками цокали — мовляв, який же вишуканий диван завівся у звичайній сільській хаті. Поряд із диваном — шафа одежна. Теж із дзеркалом на увесь зріст. Орисі би два віки працювати без зупину, та однаково на такі розкоші не заробити. Усе — бабусине, царство їй небесне.

Ще є стіл. Сама з дощок збила. Дві табуретки й ліжко з панцирною сіткою.

Орися ввійшла до кімнати, дістала з шафи коробку з-під цукерок, присіла біля столу, поклала коробку перед собою, чомусь усміхнулася і зняла з коробки кришку.
— Оце би мені щастя, якби не горе… — Язика прикусила і на ліжко — зирк: чи не розбудила донечку часом.
На ліжку сиділа мала Маруся, терла кулачком чорні оченята, дивилася на матір.
— А чого це ти, Марусю, очі треш? — Орися їй. — Щось наснилося, доню? А, ходи до мами… Поцілую — і все минеться…
Маруся мовчки сповзла з ліжка, ступила два кроки до столу, на відкриту коробку глянула й заклякла — оце диво дивне, краса невидана, мрія чудесна…
— Чого це ти? — Орися їй знову. — Та ходи вже…
Мала Маруся ніби й не чує. Заворожено — на коробку відкриту, а там — розсипані червоні коралові бусинки. Звідки такий скарб? Як мама на буряки — так Маруся все чисто в хаті перебере, і жодного разу коробки від цукерок не знаходила.

До столу дійшла, поруч із мамою на табуретку всілася, а очей від бусинок відвести не може. Одним пальчиком до бусинки дотягнулася, торкнулася і врешті всміхнулася, на маму зиркнула — мовляв, не зникли бусинки, справжні-спражнісінькі!
— Бабусине намисто, — мама їй. Та викладає бусинки з коробки на стіл, нитку довгу з котушки відмотує. — Одного разу нитка розірвалася, бусинки розкотилися, погубилися. Наче щастя відібрали.
Долонею грубою бусинки накрила. Маруся й собі — долоньку на бусинки поклала, прислухається. А мама далі веде:
— Е, ні, думаю… Треба щастя назад докупи збирати. Майже всі бусинки знайшла, а однієї — ніяк… А нині…
Усміхнулася. З кишені знайдену бусинку дістала.
— Рябій курці дякувати. Оце хотіла її сьогодні зарубати, а тепер — хай живе.
І — бусинки на нитку: клац-клац-клац. Маруся підборіддям у стіл уперлася, з намиста очей не зводить. Мама роботу закінчила, нитку зав’язала.
— Буде намисто. Бабуся казали — у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє. Може, й мені тепер…
Тільки намисто до шиї піднесла, а тут кури надворі як заметушаться. Орися намисто на столі лишила й до вікна:
— Куди?! А, ну кш! Пішли! Пішли…
Від вікна та до дверей.
— От кляті кури!

Вискочила — грюк! Білий світ загасила. Оце тільки й лишилися в ньому — бідна кімнатка з вишуканим шкіряним диваном і дзеркальною шафою, мала Маруся біля столу, а на столі — диво з див, червоне, гладке, мов вовною довго поліроване, коралове намисто.
Маруся закусила губку, озирнулася й обережно простягла до намиста руку. Торкнулася. Ні… Не зникло. До себе потягла. А важке ж! Обережно від столу відірвала, на шию повісила й до шафи.

Стала перед дзеркалом… Очі витріщила, аж сльози бризнули: мамо рідна, чого ж ти таке щастя від Марусі ховала, чого ввечері, коли спати вкладала, не розкрила коробки, не показала хоч би одну червону бусинку, не повідала, як колись клята нитка не втримала важких кульок і розірвалася, тоді б Маруся часу не гаяла і кожного дня не тільки хату і двір обшукала би, а й усе село, певно, всі світи…

Маруся втерла сльозу і приклала долоньку до бусинок на грудях. Плечиком повела — ох і гарно! Вік би не знімала! Аж з двору кричить хтось:
— Орисю! Орисю! Бери вже свою румунку малу й гайда до клубу…
Маруся надулася. Чого це її румункою обзивають?

Історія Марусиного прізвиська почалася задовго до її народження. У Рокитному ще пам’ятають, як перед війною в хаті баби Параски з’явилося чорнооке дівча рочків шістнадцяти.
— Онука, — коротко пояснила стара Параска з двору, коли баби якось ішли вулицею, зупинилися біля її хвіртки та все роздивлялися, як нетутешнє, худе, аж світиться, дівчисько незграбно порається біля курей.
— І звідки така? — не стрималася котрась із жінок.
Параска мотнула головою в бік міста. Баби й собі шиї скрутили. З міста? Та, може бути… Від Рокитного до міста — усього десять кілометрів. За чотири години пішки дійти неважко, та щось Парасина донька не дуже до матері бігала, бо ж як рочків двадцять тому подалася до міста, так досі від неї звісток — як від кози сала. А оце, значить, онуку до баби направила. А сама, значить, не дуже до матері поспішає… Городська, значить…
— І як зветься? — не відступали.
— Орися… — відрізала Параска. Та на бабів вовком — йдіть уже!

Рокитнянські баби собі всміхнулися — чекай, Парасю, припече, сама все розкажеш. Та Параска підвела — померла, сердешна, перед самої війною, і Орися лишилася за хазяйку на захаращеному подвір’ї її старої, але міцної хати. Призвичаїлася на городі поратися, у сільраді папірці виправила — рокитнянська тепер, та тільки до розмов не цікава, знай мовчить, як той бундюк, а рокитнянські ж — вони інші, у них завжди зайве слівце на язиці. «Є, ні, — думають. — Чужа дівка! Як була нетутешня, такою і лишиться…»

Війна на своїх і чужих по-своєму поділила. Усіх рокитнянців вирівняла, усім роти позатикала. Хто від біди занімів, кого сира земля прийняла. Чоловіки на фронтах. Баби з малими та каліки зі старими по кутках виють. А відчайдухи у степу за балками у партизанський загін збилися. Орися, як почула, так і гайнула в степ. Два дні по тому в Рокитне увійшли німці, і рокитнянці від чорного жаху найперше показали на її подвір’я, — мовляв, господиня десь швендяє, а хата порожня, то ж німцям краще на вільному подвір’ї лаштуватися, а не живих людей тіснити… Горе, горе… Де ті живі нині? Де?.. Рокитнянці з німою ненавистю спостерігали, як по їхніх хатах нишпорять вороги — наскрізь, насправді й навіки чужі вояки, ріжуть їхніх курей та свиней, вкладаються на їхніх постелях… Вони мовчки чекали, поки ворог захропить, і клали Богові поклони, просячи для німця таких пекельних мук, яких ще не знав ніхто із живих. І мертвих…

У сорок третьому до німців у Рокитному приєдналися балакучі, завжди голодні й назавжди обморожені румуни. У сорок третьому на свій двір повернулася й Орися. На пальцях пояснила шістьом придунайським воякам, що оселилися в її хаті, що вона тут жила раніше, а тепер оце буде їм прислужувати. Якщо треба. По Рокитному поповзло…
— О-ой! Добре, що Параска померла, і не бачить, як онука скурвилася… — одні.
— А рознесло ж її, паскуду, на румунському харчі! — інші.
— А, може, то партизани Орисю до румунів направили, — треті.
— Хтозна! — четверті. — Орися — як німа. З неї правди і на краплю не вицідиш.
Та за кілька місяців правда стала помітною і без слів: Орися ледь совала ногами по подвір’ю, руками притримувала округлий живіт, у якому ховалося від злого ока нове життя. Вагітна?
— Овва! Люди гинуть тисячами, а вона принесе у подолі, — жахалися рокитнянці.
— Від румуна! — постановили, і ніхто не пішов до Орисі, коли вона волала від болю й сама-самісінька народжувала в холодному сараї за хатою. Та й не добігли б, навіть якби й хотіли — надто вже моторошні події відбувалися в Рокитному того дня, коли Орисі припало народжувати.
Малій Орисиній донечці Марусі виповнився тиждень, коли наші війська вибили з Рокитного румун з німцями. У село повернулися партизани, а серед них і мовчазний, нікому до того незнайомий казах Айдар. Орися разом з усіма вийшла героїв зустрічати — немовля в худу ковдру загорнула, до грудей притисла… А на шиї — червоне коралове намисто гойдається.
— А вирядилася, хвойда! Сорому ж — катма й шукати! — рокитнянські баби аж задихнулися од люті. — Сука! Підстилка румунська!
А казах Орисю обійняв, ковдру відкинув, на немовля глянув — засяяв.
— Донька…
— Що? Що він сказав? Ви чули? — загомоніли рокитнянці. І очі ховають — оце так халепа!
Невже партизан вірить, що то його дитина? Прискіпливі без зволікань взялися вираховувати, та фельдшер Матвій Старостенко, що в партизанів за командира був, усе чисто роз’яснив:
— Оце бомагу відправив… На самий верх! Щоби Орисі ордена вручили. Як героїчній партизанській зв’язковій.
Рокитнянці замовкли, але не повірили. Уже й війна позаду, уже й казах Айдар молодим помер від ран, уже й Орисиній Марусі шість рочків, а вони так чи сяк повертаються до нез’ясованого питання.
— Кажу, від румуна принесла! — б’є себе в груди Ганя Ординська, ніби свічку тримала.
— Так… На казашку не схожа, — погоджуються баби.
— І що ти крутишся, як та румунка бісова! — не втримався фельдшер Старостенко, коли якось Орися принесла до нього малу Марусю з набряклими гландами, і фельдшер ніяк не міг змусити дівча роззявити рота, щоб тицьнути на обліплені мигдалини бавовняною ганчіркою, змоченою в керосині.
Отак і приклеїлося — румунка. З м’ясом не відірвати.

Маруся стягнула з шиї важке намисто, обережно поклала на стіл та — до вікна. Невже мама без неї до клубу піде? А потім — до татової могили на кладовищі?Як же — без Марусі? Вона й героїчну пісню «Гренаду» вивчила спеціально до Дня Перемоги й оце би дядьків-фронтовиків послухала про страхи та фриців.

На вулиці біля квітучого бузкового куща на Орисю з Марусею чекали дві молоді жінки. Обом — не більше тридцяти за паспортом, а на вигляд — усі сорок. Війна клята. Шкіру — зморшками, руки — мозолями, тільки очі світяться та серце тривожиться. А за для кого? Нема в Рокитному чоловіків нежонатих. Хіба що каліка Григорій Барбуляк. Вони й на нього заглядали, та Грицько на жінок тільки — тьху! Е-е-е-ех, судилося дівкам порожніми померти, то ж хоч і подумки, заздрили Орисі аж дух забивало — усе встигла: і покохатися, і Марусю народити, а від кого — румуна чи партизана — дівкам тепер однаково.

Одна на огорожу глянула, всміхнулася:
— Ох і дірка в паркані! Мабуть, коханець до Орисі бігає…
— Звідки йому в Рокитному взятися? — друга. Та надвір. — Орисю! Скільки вже на тебе чекати?
З дому — Орися. Сердита. Блискавки ледь утримує. Малу Марусю за руку чимдуж тягне, а та впирається, наче її — до фельдшера на розправу.
— А ну, кинь мені оці коники! — Орися. І спересердя Марусю по спині — лясь!
Маруся надулася, за одвірок вчепилася. Не відірвати. Губи стисла, з очей сльози котяться. Орися доньчину руку відпустила, стала над нею.
— Ну що мені з тобою робити, теля вперте?
Мала мокрі очі на маму підвела, кліпає, а одвірок не відпускає.
Орися зітхнула, рукою махнула.
— Ну добре…
О-о-ой! І світ розквіт! Мала як підскочила, як гайнула до хати… Жінки з вулиці:
— А куди це твоя Маруська вшилася?
Орися знову рукою махнула, мовляв, хай їй грець, хвіртку відчинила, до хати обернулася й аж розсміялася.
— От обізяна мала!
Стоїть Маруся на порозі. Сяє, як той мідяк. А з шиї аж до пупа важке коралове намисто звисає.
— Ну, то йдемо вже, — Орися їй.
Маруся мамі киває, а сама й ступити боїться. Врешті руками в намисто вчепилася, дивиться на нього й до хвіртки обережно — крок, ще один, ще…
— Під ноги дивися, а не на бусинки! — Орися їй. — Впадеш, носа розіб’єш, юшкою вмиєшся — і не буде тобі свята.
Маруся очі від намиста відвела, та рук не відняла. Так і йшла до Орисі, притримуючи важке намисто. А воно собі Марусю по животі — хльось, хльось, хльось!

Дев’ятого травня герой війни Матвій Іванович Старостенко, геть забував, що він тепер велика шишка і головує у місцевому колгоспі. Міцно обіймав кожного рокитнянця біля клубу, наче власноруч перевіряв кількість односельчан, котрих не проковтнула війна, і коли клуб заповнювався схвильованими людьми, дерся на сцену і, чорніючи від спогадів, шепотів у несподівану тишу:
— Вічна слава героям, що поклали голови у боях проти клятого фрица! Їх спочатку пом’янімо! Ми ще наспіваємося, а вони...

Вічна слава! Орися з подругами й малою Марусею йшла вулицею до клубу і згадувала, як вперше зустріла казаха Айдара, як той попік руки крапивою, коли тягнувся зірвати для Орисі чудернацьку квітку, якої Орися відтоді більше ніколи у лісосмугах не бачила, як удвох лежали на копі сіна, дивилися у нічне небо, а з неба їм сяяла одна зірка.

Маруся тяглася за мамою, притримувала важке намисто і все оченятами по вулиці — стріль, стріль! Дивно… Чого це люди до клубу пнуться і ніхто на Марусю не дивиться? Чого це ніхто руками не сплесне, не зупиниться від подиву, не вигукне: «Та ви тільки гляньте на румунку Орисину! Та це ж така краса, що й очей відведеш!»

Раптом зупинилася мама. Руками сплеснула:
— Отакої! А хустку я в хаті забула!
Жінки їй:
— Стиць, Орисю! Ми й так через твою малу запізнюємося!
Маруся біля мами стоїть і все головою крутить, аж бачить — на лавці біля своєї хати сидить Стьопка-німець. Окулярики поправляє і на Марусю дивиться.
Маруся крутнулася. До мами:
— Я збігаю… По хустку…
Орися всміхнулася, долонею — по чорних косах Марусиних:
— Біжи, доню… У шафці на нижній полиці. Знайдеш?
Маруся — а то! І пішла вулицею. На Стьопку — зирк: ага, крутиться на лавці, як вуж на сковорідці, на Марусю щулиться, аж почервонів… Підборіддя скинула вгору — плечики розправилися. І намисто по животі — хльось! Наче підштовхує до Стьопки — ближче, ближче.
Маруся пройшла повз лавку, обернулася — сидить Стьопка на лавці, як прив’язаний, не йде слідом.
Надулася. Пішла вулицею далі.
— От дурний німець! — образилася.

Рудого Стьопку Барбуляка на селі прозвали німцем через його батька — каліку Григорія. А діло було так.

Перед війною вже немолодий, скалічений ще в Громадянську махновською шаблюкою Гриць врешті знайшов дурну дівку Ксанку, яка, хоч і проревла півночі перед весіллям, але вийти за каліку не відмовилася, бо однаково інші хлопці на неї не задивлялися, а в дівках роки гортати ще гірше, ніж з нелюбим жити. Побралися, аж — війна. От коли Ксанка Богові подякувала — усі чоловіки до ружжа стали, а малограмотного інваліда Гриця навіть у писарчуки не взяли. При ній лишився, і хоч від голоду зовсім охляв, усе сидів у хаті та стогнав, проте в сорок третьому одного разу так ловко впорався зі своєю головною чоловічою місією, що німці з румунами й ті дивувалися: і що за люди ті українці — по ямах та кутках туляться, їсти нема чого, а вже друга баба на селі вагітна, чорти би їх побрали. Не бажають вимирати, плодяться безсоромно, наче і не висить на ними фашист, як кара Божа.

Першою з тих двох вагітних була Орися, другою — Грицева Ксанка.

Ксанка за тиждень до Орисі народила недоношеного руденького хлопчика і навіть встигла ім’я йому дати — Степан. Ожила. В очах — щастя. Синочка з рук не випускає, Гриця утришия — харчі шукати. Ще недавно померти була ладна, бо під німцями однаково не життя, а нині — літає. Од тих мрій одного дня й не вгледіла, як молодий німецький солдат Кнут, що офіцерові прислужував, поруч із малим опинився. Нахилився над колискою саморобною, яку Гриць навісив на грушу біля льоху за хатою…

Ксанці — мову відібрало. Заклякла, серце калатає, рука до сокири тягнеться.

Не встигла. Кнут від колиски відійшов, усміхається, наче випало йому щастя неземне. До Ксанки підсів, з кишені маленьке фото дістав, показує — дивись!

Ксанка на фото зиркнула. Господи Всемогутній! Наче хто її малого Степанчика відгодував нормальним харчем і перед фотокамерою вмостив.
— Хто це? — наважилася.
А Кнут сміється і плаче.
— Мій Ганс, — каже. — Син.
Головою захитав гірко, мовляв, як ти там без мене, моє дитятко. Ксанка і собі ледь не розревлася.
— Нічого, нічого, — трясеться, і Кнута по спині гладить. — Скоро вам звідси п’ятами накивати… Скоро…
Кнут до тями прийшов, фото малого Ганса поцілував, у кишеню сховав і — геть.
Ксанка — до Бога:
— Хай німець мого синочка не чіпає!
Не знала, про що просить.

Тієї ночі німецький офіцер, що квартирував на Грицевому і Ксанчиному подвір’ї, прокинувся від гіркого голодного дитячого плачу. Гукнув Кнута, велів перестріляти всіх, хто тільки спробує рота роззявити.

Кнут знайшов Ксанку і Гриця біля льоху за хатою, приклав палець до вуст, мовляв, мовчіть і дитинку заспокойте, дістав з кишені заяложену цукерку, поклав Грицю в долоню і показав на Ксанку зі Степанчиком на руках.
— Мутер… їсти… Ганс виросте сильним…
Вранці роздратований німецький офіцер зайшов за хату, тицьнув у Ксанку зі Степанчиком, і німецькі солдати потягли жінку з немовлям до скирти соломи, що стояла перед хатою. Тим часом за селом Гриць намагався знайти колгоспну схованку з буряками, яку ще на початку війни розпорядився закласти передбачливий голова, і Гриць тоді з усіма рокитнянцями копав глибоку яму, вкидав до неї буряки, завалював соломою, а зверху — шаром землі. Скільки життів урятували ті мерзлі буряки…

Німці Ксанку до скирти тягли. Ксанчині ноги не слухалися, підгиналися, як ватяні, віддавали всю свою силу рукам, бо рукам тепер потрібна була вся Ксанчина сила — притиснути до грудей Степанчика, заспокоїти, та й не впустити ж, не дай Боже!

До скирти не дійшла. Впала посеред двору на коліна, але дитини не випустила. Степанчик заплакав. Німецький офіцер наказав щось солдатам, ті заметушилися — один схопив згорток із немовлям, смикнув на себе і Ксанка відпустила тільки тому, що боялася зашкодити сину. Німець побіг до скирти, вирив у ній нору, вкинув туди Степанчика, закидав нору соломою…

Ксанка задихнулася і впала на землю. У скирті захлиналося дитя. Офіцер підійшов до Ксанки, штовхонув чоботом у бік — встати!
Встала.

Хитається — від жаху п’яна, їсть німця божевільними очима, благає несамовитим глухим шепотом:
— Пане офіцере… Віддайте синочка… Віддайте… Синочка відайте… Віддайте.
Офіцер криво всміхнувся і клацнув пальцями. Поруч із Ксанкою виріс німецький солдат. Тицьнув їй у руки вила.
— Що? Що? — Ксанчині очі стали звірячими.
Офіцер театрально випростував руку. Солдат вклав у неї гранату.
— Айн! Цвай… — офіцер посміхнувся. Вирвав чеку і вкинув гранату в скирту.
— Пан офіцер наказує — шукай у скирті свій маленький кіндер, — пробелькотів переляканий перекладач. І — задки, задки від скирти.
Ксанка моторошно закричала, відкинула вила і рвонулася до скирти. Розгрібає солому і волає. Від своїх хат скорботні рокитнянці на неї дивляться, плачуть, а ближче підійти бояться.
Офіцер щось роздратовано вигукнув. Солдати підхопили Ксанку, відтягли від скирти.
— Жінко… жінко… — перекладач геть утратив розум от жаху. Трясеться, піт чоло заливає. — Жінко… Пан офіцер наказує… Вилами шукай. Вилами… Не можна руками. Застрелить…
А солдати вже Ксанці знову до рук вила — тиць. І ногою по спині — до скирти. А зі скирти ледь чути, як немовля пищить.
Ксанка обережно вила в солому встромила, руки трясуться…
— Потерпи, дитинко рідна… зараз мама тебе…
Відкинула. Очі скажені. Знову — вила в скирту. І прислухається — чи чути ще Степанчика?
— Як гранату вилами зачепить — усіх на шматки розірве, — перекладача аж скрутило.
— Однаково зараз вибухне, — поліцай йому.
Де той Кнут узявся? Як до скирти добіг? Ксанка ще відкидала солому, у скирті ще плакало немовля, а перекладач на пару з поліцаєм ще відраховували секунди до вибуху, коли Кнут пірнув у скирту, за мить з’явився зі Степанчиком, і з такою силою жбурнув згорток із дитиною геть, що той упав метрів за вісім від скирти.
— От сука! — образився поліцай.
Тієї ж миті вибух розніс на шматки і Кнута, і Ксанку…
Гриць із двома перемерзлими буряками повернувся в Рокитне під вечір. Заплакані баби ще біля села заступили йому дорогу. Голосили моторошно, тихо — про страшну загибель Ксанки і Кнута. Ховатися веліли, бо німецького офіцера так образив вчинок Кнута, що він наказав вбити Григорія і стріляти в кожного, хто насмілиться підійти до Степанчика.
— А де дитина? — Гриць питав, та голосу свого не чув.
— Німець його аж до огорожі закинув, — заплакали баби. — Там і лежить, бідолаха. Бояться люди до нього підходити. Німці сказали — хто підійде, застрелять…
До темної ночі Гриць ховався в сусідній хаті й дивився на двійко німецьких вартових, які стояли біля огорожі. А під огорожею розривався від плачу, аж хрипів, малий Степанчик.
— Невже Ксанка задарма згинула… — штрикнуло у серці. Помовчав і додав: — І німець…
Під ранок Степанчик затих.
— Мабуть, помер… — гірко зітхнула сусідська баба, у якої ховався Гриць.
Каліка впав на коліна і поплазував до огорожі. Вартові поснули, наче Бог їм очі позатуляв. Гриць знайшов мовчазний згорточок, притис його до грудей, чимдуж геть. За сусідською хатою підвівся, згорток розгорнув.
— Невже Ксанка задарма згинула… І німець…
Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили, і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав:
— І за німця того… Який мого Стьопку врятував…
Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка…
— Чисто німець! — сказав хтось, наче тавро наклав.

Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем. А каліка Григорій, як напивався, усе розказував синові про німця, який поклав йому в долоню цукерку і наказав виростити сина сильним.

У шість рочків Стьопка мав мало сили і росту, скуйовджене руде волосся й окулярики зі зламаною, перев’язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп’ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там?

Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йди, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.

Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло — сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.

Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?
Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.
— Стьопка! Ти чого за мною пішов? — наче вперше німця побачила.
— Чуєш… Марусько… — і оченята під окуляриками — кліп-кліп…
— Чого? — вона йому гонористо.
— Дай… лиш торкнутися…
Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком.
— Ой! Як же ви всі мені набридли…
Сувора. На Стьопку глянула:
— Ні! Спочатку… скажи…
— Що?! — розгубився Стьопка.
Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної пришепкуватості. Ну як же цього можна не розуміти? Зовсім дурний?!
— Зовсім дурний! — хльоснула по Стьопчиному коліну. — Кажи… «Марусю! Ти сама красива…»
Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз — як хльосне!
— А ну кажи, бо зараз до хати побіжу!
— Марусько… — наважився. — Ти сама красива…
Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив'язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку.
— Добре… Торкнися… Та тільки один раз!
Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої бусинки, дихати забув — аж красива!
Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила — і до хвіртки.
— Ти… Не чіпай мого!
До хати біжить, а намисто по животі — хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула.
— Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З’їв зелену жабу, а дума — пирога!
І — нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав — аж ямка під бузком з’явилася.

Аж ніч. Цвіркуни перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася — відкинула важку тінь і аж листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь.

Під бузковим кущем і собі щось — шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір’ї перевернувся у будці, та не насторожився.

З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору — страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис — і чимдуж до вікна. По колючках босими п’ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся — з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже — у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі — долу. Всміхається. Раптом:

— Степане… А чого це ти, трясця матері, по ночі вештаєшся?!
Окулярики поправив — агов! Знову татко п’яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв.
— Дай допоможу…
— Отакої! — Григорій йому. — Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував — щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму… І цукерку… дав.
Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним.
— Та цукерка… — синові далі. — Найцінніша! Оберіг, значить, на все твоє життя… На пам’ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддаш?!

Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив — наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.

Книги этого автора
Молоко з кров’ю. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Першій красуні на селі Марусі-румунці до пари став Льошка — розумний, красивий, успішний, — то й жити б їм, як королям. І яке їй діло до сусіда, хирлявого рудого Стьопки-німця в поламаних окулярах?   Читать далее »
119.90line
99.90 грн
Добавить в корзину
Покров. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Листопад 2013-го, краї­ну лихоманить. Але думки Мар’яни лише про чоловіка, який насправді не вартий сліз. Зустріч із дивним хлопцем Ярком змінює все. Вона опиняється у вирі подій: чергування на Майдані, пошуки нащадків величезного статку…   Читать далее »
119.90line
99.90 грн
Добавить в корзину
Село не люди. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Над селом зорі ясніші, у селі квіти пахнуть п’янкіше, сільські дівчата дорослішають раніше. Катерині усього тринадцять, а її серце належить чоловікові набагато старшому, та ще й одруженому. У селі все безпосередньо   Читать далее »
119.90line
99.90 грн
Добавить в корзину
На запах м`яса. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. Чи вона втекла від одного кохання у пошуках іншого?   Читать далее »
119.90line
99.90 грн
Скоро снова продаже
Ініціація. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Стара Костомарова не пам’ятає, як опинилася на тому забутому богом хуторі. «Чорні ріелтери» відібрали її квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок   Читать далее »
119.90line
119.90 грн
Добавить в корзину
Электронные книги этого автора
Электронная книга Ініціація. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Стара Костомарова не пам’ятає, як опинилася на тому забутому богом хуторі. «Чорні ріелтери» відібрали її квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок   Читать далее »
69.00 грн
Добавить в корзину
Электронная книга Ініціація. Клубне видання. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Стара Костомарова не пам’ятає, як опинилася на тому забутому богом хуторі. «Чорні ріелтери» відібрали її квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок   Читать далее »
53.50 грн
Добавить в корзину
Электронная книга Мати все. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Все життя Іветта присвятила хворому синові Платону. Старша дочка Ліда змушена, як і мати, доглядати за братом, жертвуючи всім. А мати вирішила купити сину живу ляльку, яка б задовольняла природні потреби юнака   Читать далее »
21.40 грн
Добавить в корзину
Электронная книга Молоко з кров`ю. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Від лауреата «Коронації слова»! Протягом багатьох поколінь від матері до доньки переходило коралове намисто. Чарівна прикраса поєднувала жінок з коханими, допомагаючи подолати всі перешкоди. Але якою ціною?   Читать далее »
50.00 грн
Добавить в корзину
Электронная книга На запах м`яса. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
На хуторі з`являється тендітна міська дівчина Майя. Навіщо вона тут? Невже міська повія приїхала сюди зваблювати чоловіків? Так вважає місцева красуня Тоня. Чи вона втекла від одного кохання у пошуках іншого?   Читать далее »
50.00 грн
Добавить в корзину
Электронная книга Покров. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Останні дні листопада 2013-го, країну лихоманить. Мар`яна не звертає уваги на це — усі її думки лише про чоловіка, який насправді не вартий сліз. Зустріч із дивним хлопцем Ярком змінює все   Читать далее »
60.00 грн
Добавить в корзину
Электронная книга РАЙ.центр. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Чи можна досягти успіху, не зрадивши себе? Люба впевнена, що так. Але несподівано перед дівчиною постає складний вибір — залишатися гордою і самотньою чи бути поруч з коханим хлопцем, мати якого   Читать далее »
60.00 грн
Добавить в корзину
Электронная книга Село не люди. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
У селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше – палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра.   Читать далее »
60.00 грн
Добавить в корзину
Электронная книга Молоко с кровью. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
Роман — победитель конкурса «Книга года ВВС — 2008»! В течение многих поколений от матери к дочери переходили коралловые бусы. Украшение объединяло женщин с их возлюбленными. Но какой ценой? Долго ли   Читать далее »
50.00 грн
Добавить в корзину