Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Ирена Карпа - «Baby travel. Подорожі с дітьми або, Як не стати куркою»

Передмова

Любі друзі, дорога родино. Ви тримаєте в руках «Baby travel…» — такий собі веселий нон-фікшн про емпіричний досвід ненормальної мами двох цілком нормальних дітей. Це книга про те, як не боятися нового досвіду, пересувань, культурних експірієнсів, самого себе. Тут вистачає і пригод, і практичних порад, і суспільно-культурних розвідок. Починаючи від скалолазання в Ліхтенштайні за два тижні до пологів і далеко не закінчуючи поїздкою до Індії з малюками віком півтора і два з половиною роки. Можна було би попередити: «Не повторюйте в домашніх умовах», але скоріше я б написала так: «Коли вже я, розтелепа, змогла, то і ви зможете». Та й не в домашніх умовах.

Книжка ця не претендує на бозна-яку художню цінність. Можливо, тому що вона не художня. Нерівномірні нотатки, помітки на полях, історійки, жарти і поради. До того ж вона жахливо неполіткоректна — врахуйте це. Автор ні на що, крім як розважити читача й принести користь своїм часто недолугим досвідом, не претендував. (Чого це я про себе в третій особі, до речі? Та ще й в чоловічому роді. Завжди боялася цього шизофренічного формулювання, як у наукових роботах, коли про себе кажуть або «автор», або взагалі «ми». Ну тут «ми» для мене ще куди не йшло — все-таки книга про подорожі з дітьми. Хоч вони й протестують проти того, аби бути прочитаними. Ну нічо, виростуть, то ще дякую скажуть, що вела такі щоденники, — ми ж усі любимо розпитувати в батьків, якими були в дитинстві, правда?..)

Коротше, це просто книга для друзів, наявних чи потенційних. Напевно, як і всі мої книжки. Я нікого не змушую нічого читати, якщо вас дратує моя писанина — прибережіть себе для чогось, що принесе вам внутрішній спокій. Це книга для живих і, даруйте за самовпевненість, схожих на мене людей — за духом, за вподобаннями, за стилем життя. Ну або для таких, кому це все теоретично подобається, але оточення чи якісь старі страхи й вагання не дозволяють подібного спробувати.

В мого доброго друга, що був тяжко пораненим на Грушевського, але, слава Богу, вижив і одужав, несподівано помер молодший брат, від інсульту. Якась така дуже похмура іронія: один вижив зі шматком кулі в черепі, інший помер в умовах спокійного міста. Думка про це дуже довго мене не полишала. Насправді, все, про що я завжди хочу нагадати собі та іншим, — це час. Яка він розкіш сам по собі, і що то ми самі щосекунди обираємо, куди його витратити: на насолоду чи страждання. Бо ні насолода, ні страждання не потребують особливих причин для їх виникнення. Можна насолоджуватися тим, як вода огортає твої пальці, коли занурюєшся в озеро, чи страждати від того, що на березі озера тебе не чекає «мазераті» — а когось же десь чекає. І тільки якби ми знали, що наступної години життя закінчиться, ми б точно не парилися ані негараздами на роботі, ані тим, що наше авто недостатньо круте, ані тим, що з погодою у відпустці не дуже пощастило. Ми б точно думали про одне: ця вода протікає мені крізь пальці і я з цього приводу щасливий аж до глибинної клітинної структури.

Я знаю, все це прописні давно відомі істини — але їх ніколи не буває зайвим ще раз повторити. Бо ж, на відміну від гівна штибу перших пострадянських реклам чи слів нав’язливого поп-хіта з радіо в маршрутці, мудрі речі мають здатність швидко забуватися… А немудрі гарно западають в пам’ять. Тож бажаю вам знайти і перших, і других у цій книзі. Приємного читання.

Ваша Карпа

— Ірено, я не уявляю, як ти з ними двома… Мені здається, і з одною дитиною можна зійти з розуму!
— А з двома можна зійти оптом. Чи як мінімум двічі: клин клином вибити.

Знаєте, в чому полягає основна, якщо не єдина іронія мого життя? В тому, що в мене, на загал цілком класичної childfree, звідкілясь завелося аж двоє дітей. За дивним збігом обставин, ще й із різницею в одинадцять місяців.

Як там казали буддисти? Якщо не можеш змінити ситуації, просто прийми її. Діти — це саме те. Назад же ти їх не запхаєш, у ветеринарну клініку на тимчасове утримання не здаси, дитячих готелів, де їх годують і вигулюють, ще не впровадили. Варіант цілорічних шкіл при монастирях, закритих пансіонів чи іншого типу інтернатів ти не обдумуєш, бо або діти замалі, або дорого тобі в нормальний бордінг-скул їх запхати, та і шкода дітисьок, ясна річ.

І себе шкода — я он пробувала залишати їх на бабцю-діда на місяць, коли така розкіш бувала доступною, але якщо кілька перших днів ще насолоджувалася отриманою свободою, то потім звідкись брався осоружний інстинкт турботи про потомство, що результував у вселенський смуток. «Як вони там?» — думаєш, переглядаєш, як ідіот, ті відео на телефоні, де вони верещать і дуріють, фотки гортаєш. І вже зовсім не медитується тобі ні на льодові вершини, ні на кришталеві озера, а лише зітхаєш ти скрушно, коли повз тебе проходить яке-небудь молоде сімейство з дітлахами віку твоїх. Коротше, кому таке треба? Пропадуть гроші, пропаде час — бо ти і не з дітьми, і не сам. Якщо шкода грошей на психоаналітика (таке теж лікується, не переживайте), вихід один — брати їх з собою.

Так-так, звучить воно страшно. Вперше (та й кожного разу, як вперше), міркуючи про поїздочку з дітьми, ти наче стоїш на краю страшної прірви. Як там, що там? А раптом всі ліки й іграшки не влізуть? А куди бігти у випадку срачки, циклону, ядерної війни? Не переживайте. Досвід показує, що як би ви не планували поїздку, все одно знайдеться якась причина, з якої ви забудете те найважливіше, без чого ну кров з носа обійтися потім не зможете і через що ваша мама гризтиме вам мозок: «А я ж казала!» Тому порада номер ноль…

0. Таку маму з собою не брати. Якщо функцію фі-
гурного лобзика виконує прекрасна чи сильна по-
ловина — най теж лишається вдома. Ну а якщо
вам пощастило і з мамами, і з коханими, може, ця
книжка вам і не знадобиться. Хіба би так — погортати
знічев’я на шезлонгу в ол-інклюзіві, хе-хе…

А
Абетка

Саме в формі абетки я збиралася написати цю книгу. Щоби ви могли її відкрити на будь-якій сторінці і почати читати, де заманеться. Не прив’язуючись до плину подій — бо кожен дитячий вік, як і кожен напрямок подорожі, матиме свої особливості. Я навіть час від часу повторюватиму деякі речі — мудрих слів не може бути забагато. Сподіваюся, ви достатньо вже прочитали моїх блогів чи й ФБ-постів, аби звикнути до мого часто гротескного гумору й самоіронії. Це щодо «мудрих слів».

Зрештою, наша мудрість — це ніщо інше, як випробувана на собі й переосмислена дурість. Так що все окей. Як мінімум, все що я тут пишу — правда без прикрас і бажання здатися вам прекрасною принцесою з геройськими нахилами. Ну просто не люблю я олінклюзівів, автобусних екскурсій та інших туристичних гетто. Я за природою і покликанням вільний мандрівник. Це не завжди виходить дешевше, але деколи виходить. Головне, що це точно цікавіше. Ненавиджу, коли хтось щось передбачує й вирішує за мене, як мені буде краще.

Дочекавши часу, коли мої Кора і Кая стануть достатньо дорослими, я їх теж відпускатиму у вільне плавання — якщо захочуть подорожувати разом, це ще й зменшить рівень мого за них хвилювання. А наразі наші спільні подорожі — така собі підготовка змалечку до самостійних подорожей у майбутньому. Хай звикають жити в наметах, довго кудись їхати, йти пішки, розкладати намет, не нудитися в літаку, бачити людей інших рас і культур, міняти кліматичні зони, бути витривалими й терпимими до чогось, що йде не так, як у твоїй уяві.

Відкритими до світу, одним словом. І спокійно справлятися з хаосом. Останнього і вам бажаю. Моя оця «абетка» виходить доволі непослідовною, як майже й усе в моєму (та й вашому, ймовірно) житті. Літери є всі, а порядок уже такий, наче ми їх просто висипали з мішечка на стіл.

Й
Йой

— Так дивно. Перше літо, коли я нікого не народжую, — сказала я соцмережі, косячись на своїх двох готових дітей. — Йой.

І поки соцмережа відповідала мені взаємністю, я чухала голову з приводу того, який же все-таки рефлекс активується в мене тепер на спеці: сідати в машину, попередньо напакувавши її всім непотребом світу, трясти наш давно несправний джіпіес і, впершись вагітним пузом або в кермо, або в дверцята бардачка (це якщо в кермо пузом вперся майбутній тато, що погладшав з переляку чи з солідарності), вирушати в далеку подорож. Епічну, я би сказала. Майже, як за золотим руном, але воно буде кричати і хотіти їсти. А що з цим всім робити, ти ще поки не знаєш, але сподіваєшся на інстинкти й Інтернет.

— Так дивно… — казала я перед Подорожжю номер один. — Туди їдемо вдвох, а повернемося втрьох.

Моя спортивна машина типу купе-кабріолет не надто сильно надавалася до подібного експерименту. В ній начебто можна було возити охочих карликів чи йогів-аскетів — на подобі заднього сидіння реально було всидіти, лише підтягнувши ноги попід саме підборіддя. Але запхати туди дитяче крісло видавалося просто нереальним. Собака Карма, шарпей з немалим стажем їзди на тому самому огризку кабріолетного сидіння, стовідсотково зі мною погоджувалася. Мені, скажу я вам, в принципі це рішення про розмноження давалося не так то й легко. Я не можу пригадати, аби мріяла в дитинстві стати нареченою, що буде в церкві відкидати фату і казати схвильоване «так». Те ж саме щодо дітей — ну якось ніколи я не могла погодитися з екзальтованим бабським (з придиханням таким, знаєте): «Смысл женской жизни — родить ребенка, продолжить человеческий род!» Так, наче Бог створив її ударницею людського інкубатора, бідну. Ні, моє життя і так наче не було позбавлене сенсу — улюблена творча робота, подорожі, активна громадська діяльність, се-те.

Вік, коли на мене максимально тиснув соціум у вигляді Дорогої Родини з її «Ну треба вже щось вирішувати!», теж наче минув. На мене вже махнули рукою, як на непридатний для розплоду генетичний матеріал. Та я і сама, як мені здавалося, всі свої материнські інстинкти чудово реалізовувала на собаці і на друзях. До немовлят мене ніколи особливо не тягнуло, я скоріше їх боялася: раптом візьму на руки, а в нього там щось відламається? От якби дитятко в мене з’явилося одразу якимсь п’ятирічним, здатним слухати і розуміти — це би ще куди не йшло. А якщо відразу вісімнадцятирічним — то це взагалі ідеально. Бо ще пару років, і можна буде нависати, що хочу внуків. Бабцею-то я завжди хотіла бути. Тільки от не могла придумати, як би то уникнути етапу материнства.

Вже й не знаю, лякало воно мене чи просто ніколи не здавалося привабливим. Усі ці перетворення вчора ще адекватних знайомих на якихось тупих курок, що тільки й говорять про те, як покакала їхня дитиночка чи на скільки поправилася, і що тепер вона до дев’яти років годуватиме її груддю й носитиме плаття у квіти, бо це і є істинна, високодуховна жіночність. Бр-р-р… А потім усі ці однаково нещасливі родини, де від дітей або забагато вимагають і вони ростуть задротами, або замало звертають уваги й вони в буквальному сенсі дозволяють собі плювати в інших людей замість казати «добрий день». Я бачила довкола себе вчорашніх, а тепер розмножених друзів, котрі перестали тусуватися, кудись їздити, вести активний спосіб життя й помічати ще щось, окрім своєї домашньої рутини.

— Так воно і є в нормальних людей, — з докором і натяком казала мені мама, коли я необережно пожалілася їй на те, що мені тепер нема про що поговорити з колишньою найкращою подругою, — в юності дружать люди один з одним, а в вашому віці вже починають дружити сім’ями!

Мій вік тоді був років двадцять три, двадцять чотири. В радянській медицині мене б от-от уже кваліфікували як «старородящую», того поспішати було нікуди.

— Любиш собаку? — скептично дивилися на мене якісь молоді мамаші, з богемного причому середовища. — Я от теж свою любила, а дитина з’явилася, так зразу стало ясно, що на світі нічого важливішого нема! Собака в мене ще є, звісно, але я більше її не люблю.

— У меня был мой кот Ларс, помнишь? Так я еще не так с ним носилась, как ты со своей Кармой. Целовала его, терпела, когда царапал… А родился малой, так пошел Ларс нафиг к родственникам в село! Вот и с Кармой твоей точно так будет. Попомнишь мои слова — ты та-а-ак поменяешься, сама не будешь понимать, как раньше жила!

Звучить це страшно, погодьтеся. По-перше, далася їм усім моя собака. Ну чого то люди, коли бачать якусь неканонічну, недозволену з їх точки зору любов, так сильно намагаються «виправити ситуацію»?.. По-друге, їх досвід зміни психології змахував для мене на якесь викрадення інопланетянами і вставляння в мозок мікрочипа зі зміненою програмою. Або просто вживлення мозкового слизняка. Я ще тоді просто не знала про постпологову депресію і про те, що в жінок, котрі годують, справді на рівні гормональних змін може серйозно впасти рівень будь-якої дотепності, а то би зробила на це скидку.

Так чи інакше, їхній приклад мене налякав. А що, як я не зможу побороти злі гормони і стану тупою вівцею в халаті і з жирним волоссям? І в мене пообвисають усі м’язи, виросте обширна срака, відвиснуть до пупа груди і покришаться зуби? Але ж яке буде щастя — я виконала біологічну функцію жінки, онтогенез подарує мені медаль і вимпел за заслуги. Ага, щаз. «Нема дурних», — думала я.

І думала так довго. Вже й перший раз заміж вийшла, і другий майже. (До речі, питання дітонародження було не останньою причиною розриву мого першого шлюбу. Екс-чоловік не вмів керувати машиною, і мене кидало в жар від цілком гіпотетичної перспективи везти себе саму на пологи, коли настане час переймів. «Ні, — думала я, — досить вже того, що я в нас вдома розетки ремонтую».)

— Йой, — вдавалася я до полісемантичного гуцульського, заодно викликаючи собі в уяві образ товстої білотілої Палагни якої-небудь, що лежить вагітна на перинах і стогне: «Я не го-о-одна!» — І як би то не стати куркою?

А що, як і я буду безсильна проти гормонів? І срака в мене розростеться в ширину, а не в висоту, як у латиноамериканок? Цицьки стануть до колін — то ще ладно, завжди є шахрайство імені пуш-апа, але що робити з мозком? Раптом я почну всього боятися і ні на що більше не наважуся? Сидітиму там вдома і шкарпетки плестиму? І то фігня, що я зроду-віку плести не вміла, раптом після пологів цей рефлекс проявиться сам, як вміння грати на скрипці у старому анекдоті про хірургічну операцію?..