Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Стивен Кинг — «Зона покриття»

...Дощовий світанок наступного дня застав Клая, Алісу і Тома в коморі біля покинутої конеферми у Норт-Редінґу. Вони спостерігали з дверей, як почали з’являтися перші групи божевільних, що прямували зграєю на південний захід у напрямку Вілмінґтона, пересуваючись трасою-62. Їхній одяг виглядав однаково вологим і пошарпаним. Деякі були без взуття. Опівдні їх уже не було. Десь о четвертій, коли сонце пробилося крізь хмари, спустивши на землю свої довгі промені-спиці, вони натовпом почали повертатися назад — туди, звідки прийшли вранці. Багато хто жував на ходу. Дехто допомагав тим, що ледве переступали ногами. Може, вбивства сьогодні й мали місце, але Клай, Том і Аліса цього не бачили.

Мабуть, із півдюжини психів тягнули за собою великі предмети, які видалися Клаєві знайомими — один із них Аліса знайшла у гостьовій спальні Тома. Тоді всі троє стояли навколо нього, боячись увімкнути.

— Клаю? — озвалася Аліса. — Чому дехто з них несе стереосистеми?

— Не знаю, — відповів він.

— Мені це не до вподоби, — сказав Том. — Мені не подобається поведінка натовпу, не подобається, що вони допомагають одне одному, і мені зовсім не подобається бачити їх із цими великими портативними аудіосистемами.

— Таких лише кілька... — почав Клай.

— Подивись-но на ту, он там, — перебив його Том, показуючи на жінку середнього віку, яка шкандибала трасою-62, притискаючи до грудей магнітолу завбільшки з пуфик для вітальні. Вона обіймала її, наче малу дитину, яку зморив сон. Шнур живлення, що мусив зберігатися у маленькому відділенні з тильного боку стереосистеми, розмотався і тягнувся за жінкою по дорозі. — Чи ти бачив, щоби хтось із них ніс лампи чи тостери, правда? А що, як вони запрограмовані налаштувати радіоприймачі з живленням від батарей, увімкнути їх і почати трансляцію тієї чортівні: звуку, імпульсу чи повідомлення, що діє на підсвідомість, хай-там-що-воно-є? Що, як вони хочуть добратися до тих, хто вислизнув першого разу?

Вони. Завжди популярне параноїдальне вони. Аліса дістала звідкись свою маленьку кросівку і стискала її в руці, але коли заговорила, то голос звучав досить спокійно.

— Не думаю, що ти вгадав, — сказала вона.

— Чому ні? — здивувався Том.

Вона похитала головою.

— Не можу сказати. Просто таке відчуття: щось не так.

— Жіноча інтуїція? — Він посміхався, але не глузливо.

— Усе може бути, — відповіла вона, — але, як на мене, то очевидно одне.

— Що саме, Алісо? — запитав Клай. Він трохи уявляв, що вона хоче сказати, і мав рацію.

— Вони стають розумнішими. Не самі по собі, а тому, що мислять разом. Може, це звучить дико, але, по-моєму, це більше схоже на правду, ніж те, що вони роблять великі запаси радіоприймачів на батарейках, аби пошкодити наші мізки і перетворити нашу країну на божевільню.

— Телепатичне групове мислення, — сказав Том і почав думати-гадати. Аліса спостерігала за ним. Клай, вже остаточно вирішивши, що вона має рацію, визирав з дверей комори і спостерігав за заходом сонця. Він думав про те, що їм не завадило б зупинитися десь і взяти атлас доріг.

Том кивав головою.

— Чом би й ні? Врешті-решт, можливо, саме цим і спричинене збирання у зграї: телепатичним груповим мисленням.

— Ти справді так думаєш чи просто хочеш, щоб я...

— Авжеж, — перебив він. Простягнувши руку, він торкнувся її руки, що зараз швидко стискала маленьку кросівку. — Справді-справді. Може, облишиш цю штуку?

У відповідь вона моментально ніяково посміхнулася. Побачивши це, Клай знову подумав, яка вона вродлива, по-справжньому вродлива. І так близько до зриву.

— Сіно наче м’яке, а я втомилася. Зараз ляжу і довго-довго буду рохкати.

— Відірвись на повну, — сказав Клай...

Розділ 2

Клаєві наснилося, що вони з Шарон та Крихіткою Джонні влаштували пікнік на задньому дворі свого будиночка у Кент-Понді. Шарон розстелила на траві ковдру навахо. Вони ласували бутербродами та чаєм із льодом. Раптом надворі потемніло. Шарон показала на щось за плечем Клая і сказала: «Дивись! Телепати!» Але коли він обернувся, то побачив тільки зграю ворон, і одна з них була така велика, що повністю заступила собою сонце. Потім почулися дзвоники. Музика була схожа на пісню з «Вулиці Сезам», яка грала у фургоні Містера Софті, але він знав, що це мелодія дзвінка, і перелякався уві сні. Він повернувся, а Крихітки Джонні немає. Коли він запитав у Шарон, де він — нажаханий, уже знаючи відповідь, — вона сказала, що Джонні поліз під ковдру, щоб відповісти на дзвінок по мобільному. Під ковдрою вгадувалося щось опукле. Клай пірнув під неї, у п’янкий солодкий запах сіна, кричачи, щоб Джонні не знімав трубки, не відповідав. Він простягнув руки, але замість сина намацав тільки холодний скляний шар: прес-пап’є, яке він купив у «Маленьких скарбах», із сірим серпанком пуху кульбаби, захованим глибоко усередині і мерехтливим, ніби імла в кишені.

Клай прокинувся від того, що Том тряс його за плече. Вже по дев’ятій, сказав Том, місяць зійшов високо, і якщо вони хочуть ще трохи пройти, то треба вирушати. Клай ще ніколи так не радів від того, що прокинувся. Взагалі, він надавав перевагу снам про палатку для гри в бінґо.

Аліса дивилася на нього якось дивно.

— Що? — запитав Клай, перевіряючи, чи поставлений автомат на запобіжник — поступово це ставало його другою натурою.

— Ти розмовляв уві сні. Казав: «Не відповідай, не відповідай».

— Нікому не слід було відповідати, — сказав Клай. — Нам усім було б від цього краще.

— Ох, а хто ж втримається, щоб не відповісти, коли дзвонить телефон? — запитав Том. — І ти у грі.

— Так казав довбаний Заратустра, — промовив Клай. Аліса сміялася до сліз...

Розділ 3

У супроводі місяця, який то викочувався з-за хмар, то закочувався, — як ілюстрація до роману маленького хлопчика про піратів і сховані скарби, подумав Клай — вони залишили конеферму позаду і продовжили свій похід на північ. Тієї ночі вони почали зустрічати подібних до себе людей.

Бо тепер наш час — ніч, подумав Клай, перекладаючи автомат з однієї руки в другу. З повним магазином він був у біса важким. Мобілоїдам належить день; пора, коли з’являються зорі, наша. Ми мов вампіри. Вигнанці дня. Зблизька ми впізнаємо одне одного, бо ще вміємо розмовляти; варто відійти трохи далі — і ми напевне можемо відрізнити своїх за рюкзаками на спинах і зброєю, яку все частіше бачимо в руках у людей; але здалеку єдине, що надає певності, — це хисткий промінь ліхтарика. Три дні тому ми не тільки царювали на землі — ми несли у собі провину за те, що вижили і витіснили всі інші види на шляху до нірвани погодинних новин на кабельному телебаченні та попкорну з мікрохвилівки. Тепер ми Люди з Ліхтариками. 

Він подивився на Тома. 

— Куди вони зникають? Куди йдуть психи після заходу сонця?

Том поглянув на нього. 

— На Північний полюс. Усі ельфи вимерли від оленячого сказу, а ці хлопці і дівчата там допомагають, поки не з’явиться новий виводок.

— Господи, — сказав Клай, — невже сьогодні ввечері хтось встав не на ту ногу?

Але Том не посміхнувся. 

— Я думаю про свого кота, — сказав він. — Чи з ним усе гаразд. Не сумніваюся, що ти вважаєш це дурістю.

— Ні, — відповів йому Клай, хоча, маючи сина і дружину, за яких хвилювався, й справді трохи так вважав...

Розділ 4

У книжковій крамниці глухого містечка Балардвейл їм вдалося розжитися атласом доріг. Зараз вони прямували на північ і дуже тішилися з того, що вирішили триматися більш-менш пасторального клину, який утворювали траси 93 та 95. Інші подорожні, яких вони зустріли, — основна їх маса рухалася на захід, віддаляючись від траси-95, — розповіли їм про жахливі транспортні «пробки» та страшенні звалища розбитих машин. Один із небагатьох подорожніх, що йшли на схід, сказав, що біля виїзду з траси-93 у Вейкфілді розбилася автоцистерна. Виникла пожежа, спричинивши низку вибухів на милю: згоріли дощенту всі машини, що їхали на північ. Сморід, сказав він, стояв такий, «наче у пеклі рибу смажать».

Втомлено бредучи околицями Ендовера, вони зустріли інших Людей з Ліхтариками, які вперто поширювали чутки, що тепер передавалися з уст в уста майже як факт: кордон Нью-Гемпширу закритий. Поліція штату Нью-Гемпшир та її помічники спочатку стріляли, а потім ставили питання. Їм було однаково, божевільний ти чи здоровий.

— Це просто новий варіант довбаного девізу, який вічно був на їхніх клятих жетонах, — сказав літній чоловік із злобним обличчям, що якийсь час ішов з ними разом. Поверх дорогого пальта на його спині був маленький рюкзак, а в руках — довгий ліхтарик. Із кишені пальта стирчала рукоятка пістолета. — Якщо ви мешканці Нью-Гемпширу, живіть спокійно. Якщо ви хочете прийти до Нью-Гемпширу, то можете здохнути на фіг.

— У це якось... просто важко повірити, — сказала Аліса.

— Вірте у що хочете, дівчино, — відповів їхній тимчасовий супутник. — Я зустрічав кількох людей, що, як і ви, намагалися пробратися на північ, але вони швиденько повернули на південь, коли побачили, як кількох чоловік застрелили, коли ті намагалися перейти кордон Нью-Гемпширу на північ від Данстейбла.

— Коли? — запитав Клай.

— Минулої ночі.

Маючи у своєму арсеналі ще кілька питань, Клай натомість прикусив язика. У Ендовері чоловік із сердитим обличчям та основна частина людей, які були їхніми попутниками на забитій машинами (але відкритій для проходу) дорозі, повернули на трасу-133, у напрямку Ловела і західних пунктів. Клай, Том і Аліса залишилися на головній вулиці Ендовера, — порожній, за винятком кількох мародерів, що водили ліхтариками. Їм треба було приймати якесь рішення.

— Ти віриш у це? — запитав Клай у Аліси.

— Ні, — сказала вона і подивилася на Тома.

Том похитав головою. 

— Я теж. Як на мене, то в розповіді того хлопця було щось від алігаторів з каналізації.

Аліса кивала головою. 

— Новини більше не передаються так швидко. Без телефонів це неможливо.

— Еге ж, — підтвердив Том. — Це якийсь міський міф наступного покоління. Але ж ми говоримо про те, що один мій друг любить називати Нью-Хом’яком. Саме тому я думаю, що нам слід перейти кордон у якомога непомітнішому місці.

— Схоже на план, — сказала Аліса, і після цього вони знову рушили, користуючись тротуаром, поки були в місті і поки він був під ногами...