Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Пауло Коэльо — «Алхімік»

Алхімік
П. Коельйо

Алхімік

Код товара: 4064051
Язык: украинский
Обложка: переплет
Страниц: 288
Формат: 120x170 мм
Иллюстрации: ч/б
Издательство: «Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Год издания: 2013
ISBN: 978-966-14-6291-4
Вес: 228 гр.
Возрастные ограничения: 16+
119.90line
100.00грн

Частина перша

Хлопця звали Сантьяго. Починало смеркатися, коли він підійшов зі своєю отарою до старої покинутої церкви. Дах із неї давно був зірваний, і величезний сикомор давно стояв на тому місці, де раніше була ризниця.

Хлопець вирішив заночувати тут. Він загнав усіх овець у зруйновані двері й потім перегородив їх кількома дошками, щоб вівці не розбіглися протягом ночі. Вовків у цій місцевості не було, але іноді вівця втікала в нього вночі, й він гаяв увесь наступний день, відшукуючи її.

Він постелив на землю свою куртку й ліг, використавши як подушку книжку, яку щойно прочитав. Перш ніж заснути, подумав про те, що пора йому почати читати грубіші книжки; вони забирали більше часу на прочитання й були зручнішими подушками для спання.

Було ще поночі, коли він прокинувся. Поглянув угору й побачив зірки, що світилися крізь напівзруйнований дах. «Я хотів би поспати трохи довше», — подумав він.

Він бачив той самий сон, який бачив протягом усього минулого тижня, і знову прокинувся надто рано. Підібрав палицю й почав будити овець, які ще спали. Він завважив, що коли прокидався, більша частина овець також прокидалися. Так ніби якась таємнича енергія поєднувала його життя з життям овець, які вже два роки топтали разом із ним землю в пошуках води та їжі. «Вони так звикли до мене, що знають мій розпорядок дня», — тихо проказав він. На мить замислився й дійшов висновку, що, можливо, все відбувається навпаки: можливо, це він пристосовується до розпорядку овець.

Проте деякі з них потребували більше часу, щоб прокинутися. Хлопець будив кожну палицею, називаючи її на ім’я. Він завжди вірив, що вівці спроможні зрозуміти все, що він каже. Тому іноді читав їм уривки з книжок, які справили на нього особливе враження, або говорив їм про самотність і радість, які пастух переживає в полі, або коментував останні новини, що про них він довідувався в містах, через які мав звичай проходити.

Протягом останніх двох днів він думав практично про одне й те саме: про дівчину, дочку торговця, який жив у місті, куди він мав прийти через чотири дні. Торік він був там лише один раз. Торговець володів крамницею сукна й полюбляв, аби овець стригли в нього перед очима, щоб уникнути обману. Один із його друзів назвав йому ту крамницю, й пастух пішов туди зі своїми вівцями.

— Я хотів би продати тут трохи вовни, — сказав він торговцеві.

Крамниця була повна, і її власник попросив пастуха зачекати до смеркання. Пастух сів на тротуар і дістав зі своїх саков книжку.

— А я й не знала, що пастухи спроможні читати книжки, — пролунав жіночий голос поруч із ним.

То була дівчина, справжня андалусійка: з довгим чорним волоссям і очима, невиразно схожими на очі стародавніх конкістадорів-маврів.

— Це не дивно, бо вівці навчають більше, аніж книжки, — відповів хлопець.

Вони розмовляли понад дві години. Вона назвала себе дочкою торговця сукном і розказала про життя в селі, де кожен день схожий на інший. Пастух розповів про поля Андалусії, про останні новини, що про них довідався в містах, через які проходив. Він був задоволений, що йому не доводилося весь час розповідати про овець.

— Як ви навчилися читати? — запитала його дівчина.

— Як і всі інші люди, — відповів хлопець. — У школі.

— Але якщо ви вмієте читати, то чому ви лише пастух?

Хлопець вигадав якусь відмовку, щоб не відповідати на це запитання. Він був переконаний, що дівчина його ніколи не зрозуміє. Він усе розповідав про пригоди у своїх мандрах, і її маленькі чорні очі то розширювалися, то замружувалися від страху й подиву. Час минав, і хлопцеві почало хотітися, щоб цей день ніколи не закінчився, щоб батько дівчини був заклопотаний ще довго й примусив його чекати не менш як три дні. Він помітив, що переживає почуття, якого раніше ніколи не знав, йому захотілося залишитися тут жити назавжди. Із чорноволосою дівчиною дні ніколи не були б однаковими.

Але торговець нарешті прийшов і попросив, щоб він постриг чотирьох овець. Потім заплатив йому, скільки треба, й попросив навідати його і наступного року.

Тепер йому залишалися тільки чотири дні, щоб знову навідатися в це село. Він був збуджений і водночас невпевнений: можливо, дівчина його вже забула. Тут проходило чимало пастухів, які хотіли продати свою вовну.

— Немає значення, — сказав хлопець своїм вівцям.

— Я також познайомлюся з іншими дівчатами в інших селах.

Але у глибині свого серця він знав, що це має значення. І що як пастухи, так і моряки, так і інші мандрівники завжди знали місто, де жила дівчина, спроможна примусити їх забути про радість вільно подорожувати світом.

Довгоочікуваний день наближався й пастух намагався гнати своїх овець у напрямку сонця. «Їм ніколи не доводиться ухвалювати рішення, — подумав він. — Можливо, тому вони завжди біля мене». Єдина потреба, яку мають вівці, — це вода та їжа. А ще хлопець знав усі найкращі пасовища Андалусії, то вони завжди залишалися його друзями. Навіть якщо дні були всі однакові, а їхні довгі години тяглися між сходом і заходом сонця; навіть якщо вони не прочитали жодної книжки за своє коротке життя і не розуміли мову людей, які розповідали новини в селах. Вони завжди мали питну воду та їжу, і їм цього було досить. Натомість вони великодушно пропонували свою вовну, своє товариство й — вряди-годи — своє м’ясо.

«Якби сьогодні я перетворився на страховище й став убивати своїх овець одну за одною, вони зрозуміли б це тільки тоді, коли майже всю отару було б винищено, — подумав хлопець. — Бо вони довіряють мені, а тому часто забувають довіряти власним інстинктам. Лише тому, що я приводжу їх туди, де є їжа й вода»...