Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Жанна Куява — «Дерево, що росте в мені»

Розділ 1
Розчаровані в долі

«Люблю Тебе, А.!

Люблю вас, дорога мамко!

Бабо Секлетко, і вас люблю!

Але життя я любила найбільше…

Та воно полюбити мене чомусь так і не змогло…

Жаль, що вийшла в нас нерозділена любов…

Така звичайна, така поширена, але така печальна історія…

Не я — перша, не я — остання… така розчарована…

Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!

Пробачте мене за все, моя дорога мамко!

Усі, кого люблю, пробачте!!!

Але в мене немає більше сил так жити…

Ліпше терпіти біль там, де на те заслуговуєш…

Прощавайте!

Ваша Чеся».

Надірваний альбомний аркуш, із якого глипав синявими кривулями цей «передсмертний» напис, лежав на столі лікарняної їдальні. Сава помітив його, коли підійшов до вікна, щоб роздивитися вечірні пейзажі, намальовані затяжною непогодою. Чи радше навпаки — хлопець укотре взявся розкидати захоплені погляди довкіл мокрих лавочок, похнюплених і зморених через частий дощ дерев, що з висоти четвертого поверху нагадували смачнючі у приготуванні гриби-зонтики. І чарувався. Сава любив осінь, як і дощ, що його зазвичай називав дідом Поганяєм. Мовляв, цей старий і могутній добродій шпурляє з неба зливами не просто так: усе похнюплене-притомлене-розчароване, що росте на землі та нею ходить, він спонукає прокинутися з напівсну, зібратися, зворушитися, збадьоритися і поквапитися жити далі. Бо коли ж іще це робити, як не тепер? Оту мить, що ось-ось промине, як її не змарнувати та прожити сповна?!

Гриби-зонтики Сава теж любив. Але тепер про них йому марити було годі: дієта вимагала інших харчів і наїдків. І то — здебільше несмачних. Утім, як переконували лікарі, корисних для здоров’я. А здоров’я наразі — найбільш жадана манна небесна кожного, хто щойно в цій незатишній їдальні вдавав, ніби смакує лікарняною їжею, а насправді неохоче її пережовував.

Вечеря, що давала пацієнтам дрібку надії на одужання, завершилася. Завіконним дощовим оркестром і далі диригувала осінь. Сава тримав «передсмертну» записку, що під’юджувала його дізнатися, хто її написав. Бо той, хто її написав, як і Сава, любив життя. Але чомусь розлюбив. Чому? Що його так розчарувало?..

Хлопець пройшовся напівтемним коридором аж до виходу, де на дверях висіла табличка з написом «Алергологічне відділення». Гадав, може, підгледить-добачить щось підозріле в котрійсь із палат із прочиненими дверима. Однак після вечері пацієнти зазвичай бралися до сну, тому в цьому крилі коридору на Саву чекала невдача: двері всіх палат були зачинені.

Вже намірився було вертатися, як почув чиєсь надривне схлипування. Спинився й висунув голову за двері. На майданчику, що єднав приступками третій і четвертий лікарняні поверхи, на вузькому підвіконні сиділа дівчина.

— Усе добре? — запитав.

Вона не відповіла, тільки притихла. Вздовж стін шмигонула темними крильми тривожна, розбуркана тиша. Стало чутно лише неугавний дощовий мотив по-особливому магічного ранньоосіннього шелестіння.

Сава не знав, як чинити. Чи радше не хотів вдаватися до втішання цієї зарюмсаної довгокосої незнайомки. Саме її пишне білясте волосся передусім впало в око юнакові — воно спадало аж за край підвіконня, на якому сиділа, взявши в оберемок підібгані ноги, ця розкисла, наче мох у болоті, плакса. Йшлося не про Савину байдужість, бо насправді хлопець залюбки допомагав усім, хто просив у нього допомоги. Адже люди добре знали, що в Сави то виходить: здавна і не особливо натруджуючись. Просто він завше знаходив що сказати, аби розборонити, примирити, заспокоїти чи то сільських хлопців-задирак, чи рідних батька-матір, чи двох братів і трійко сестер. Недаремно ж навчається на вихователя! А на селі люди з освітою — то вам не абихто чи темнота якась, а всезнаюча і ясна голова! До такої гріх не прислухатися…

— Ти коли-небудь хтів умерти? — збурилося пір’я вечірньої коридорної тиші, ніби дивна білявка щойно скінчила скубати гуску і струсила фартух.

Слідом посипалися долу й махові пера юначого здивування.

— Я? — перепитав Сава.

— Ні, той дурень, що сидить у бесідці й на холоді тримає грудну дитину, — грізно відповіла незнайомка, киваючи вглиб присмерку двора. — Видно, теж хоче вмерти. Разом із малям, — додала холодно.

Сава підбіг до вікна, зирнув у лікарняний двір, що куняв, придрімував, укрившись пледом із густої мряки, і справді побачив чоловіка, який, зігнувшись над закутаним немовлям, хилитався в темпі осінньої вечірньої колисанки.

— Ой, але ж про це тре’ комусь сказати! — схопився схарапуджений юнак. — Його мусово забрати звідти! — гримнув дверима, помчав коридором до чергової медсестри й хутко розповів їй про побачене.

Повновида жінка в зеленкуватих медичних одежах і шапці повелася небайдуже: без вагань зателефонувала в пологове відділення, аби хтось збіг униз і забрав до палати згорьованого таточка. Про цього бідаку на ймення Матвій Доброжанський гомоніла вся обласна лікарня. Три дні, як померла при пологах його дружина, а він не може прийти до тями. От і зостався в лікарні з новонародженою донечкою: медики доглядають за дитиною, але більше — за ним самим. Не хоче молодий батько миритися з утратою…

Сава на мить околів. Застиг, наче грудка білого вапна на сонці, яким мати двічі на рік — перед Пасхою й Різдвом — підбілювала хатні стіни. То він так уважно слухав оповідь медсестри про знедоленого новоспеченого татка. А врешті зайшовся мало не дівчачими зойками: «Але ж горе! От, май’, комуняка!»

Цим забутим, чи то пак малознаним поміж молоді й одвіку неприємним для совісного українця словом «комуняка» юнак лаявся. Відкіля воно вчепилося, й гадки не мав. Але саме так проявляв нетерпимість, злість чи роздратування. Замість усілякої матірщини винайшов для себе цензурну нецензурність і так злостився. Тоді слухачі менше зважали на ту його лайку й навіть не здогадувалися, що для Сави сенс слова «комуняка» збігався з найпопулярнішим поміж простолюду гострим слівцем, що починалося буквою «б».

«Ох і горе! — запульсувало в парубочих скронях, навіть майнуло кольками в лівому плечі. — От, май’, комуняка! Я би теж не пережив, якби з моєю Лілечкою таке сталося», — проговорив подумки.

Сава згадав свою дівчину, з якою зустрічався ось уже п’ятий рік і з якою планував цьогоріч одружитися. Хоча коха-на вимагала кликати її не інакше як Ліліана, Сава подумки завше казав на неї Лілечка. Так йому було простіше та миліше. А головно — без зверхності, що прочитувалася йому в імені Ліліана. Чекати на одруження лишилося недовго. Сава вірив: із Лілечкою вони стануть найкращою парою в його рідній окрузі! Він працюватиме вихователем у сільському дитсадку, вона — вчителькою у школі, бо, як і він, закінчила педагогічне училище, щоправда, навчалася в іншому місті й не на дошкільному, а на педагогічному факультеті. Вийде з них інтелігентне подружжя — чим не привід для пошани від оточення?!

— А ви не знаєте, хто та дівчина, що сидить на підвіконні на сходовому майданчику? — зненацька запитав Сава медсестру.

— Хто? Де? На якому майданчику? — стрепенулася високочола пампуха. — Не знаю я… Не бачила, — підвелася з крісла, маючи намір якнайшвидше перевірити почуте.

Однак хлопець зупинив її:

— Довге таке, біле волосся в неї. Раніше я її тут не бачив, — конкретизував, бо ось уже тиждень, як лікував алергію, але досі невідомо яку.

Спершу обласні лікарі вважали, що в Сави Нагорного з віддаленого поліського села Мовчанівка — харчова алергія. Згодом припустили, що така реакція організму — на холод. Навіть обговорювали можливість якихось нервових стресів чи надмірних хвилювань через щось глибоко інтимне. Але нічого подібного юнак не переживав — так казав. Себто медики досі не встановили, чому шкіра хлопця зненацька почала пересушуватися, лущитися, вкриватися тріщинами і кровоточивими ранами.

— Ні, не знаю в лице такої пацієнтки, мабуть, новенька, — впевнено відповіла медичка.

— Тоді піду сам переговорю з нею. — Зацікавлений Сава перехопив намір пампушкуватої медсестри бігти мерщій знайомитися з «новенькою». — Розпитаю, чо’ вона там мерзне. Не переживайте, я сам усе розвідаю, а потім, коли що, то вам перекажу, — випалив рішуче, якось так істинно по- чоловічому, чого бракувало багатьом пацієнтам, ба навіть лікарям цього по-особливому вразливого лікарняного відділення.

Видавалося, її волосся виростає з непроглядних віконних шиб, в’юнко стелиться, сягає самісінької лиштви, скидаючись на блідо-рожевий зорепад пишного суцвіття клематиса. Дівчина обдавала поглядом скляну глибоку синь, тож Сава зміг добряче роздивитися її густі, десь із метр завдовжки, зугарні коси. Вони сповивали ледь не всеньке її скоцюблене тіло, втім легко було розгледіти й те, що вбрана вона була в довгу, лляну, з темно-фіолетовим вишиваним узором на подолі, домоткану сорочку. На фоні оздоби цієї вдяганки босі ноги дівчини мало вирізнялися — вони були вкриті синюватими плямами та прожилками.

«Певно, добряче задубіли», — вирішив юнак.

Уже за мить він укотре згадав про кохану Лілечку, тому мовив украй збайдужіло:

— Чоловік із дитиною — досі в бесідці?

Вона заперечливо крутнула головою.

— То чо’ далі тут сидіти? — запитав ніби знічев’я.

Золотоволоска мовчала. Сава і собі не знаходився з подальшою балачкою. Та все ж йому справді було цікаво, чому вона тут сидить. Тим паче, пробувши ось уже тиждень у лікарні без будь-яких приключок і найбанальніших пригод, він нарешті захотів нових емоцій. Раз на день телефонував Лілечці, відтак — рідним додому, але вражень це не додавало, хіба злегка теплішало в грудях.

— А як можна відростити таке довге волосся? — запитав і вмить пошкодував про сказане.

Дівчина вихором повернула до нього заплакане обличчя і зацідила ляпасом украй розпачливого погляду. Юнак не встиг його й роздивитися, вмент відвернувся, вирішивши йти геть. Проте голос, не менш безпорадний за погляд, заблагав його:

— Вернися!

Сава почувався, щонайменше, зніяковіло. Те, що він мався, наче маленький хлопчик, який сполохався веління чужої тьоті, було правдою, але на цьому він вирішив не зостановлюватися й близько до серця не брати. Не так уже й легко його налякати. Чи він життя не бачив? Чи йому не двадцять другий рік пішов?! Ні, він спокійно собі поводитиметься, бо нікого йому боятися. Ще чого не було?! Ще тільки плаксивої білявки не лякався!

Вона знову заховала погляд у простирадлі осінніх сутінків чи просто спрямувала його в нікуди — важко було розкумекати. Однак хлопця найбільше тішило, що дивачка перестала цілити в нього пекучими шпичаками тих безпросвітних і тужних позирків.

— То ти, кажеш, ніколи не хтів померти, — ствердно мовила дівчина низьким, охриплим голосом. І далі продовжила зашивати дірки завіконня голками печального взору.

Сава трохи загаявся, бо спершу подумав, що то — початок її оповіді, проте помилився — дівчина хутко замовкла. Тож він урешті відповів.

— Я не казав такого, — заперечив правдою.

— То що, хотів-таки? — перепитала незнайомка.

— Ні, не хотів, — відказав.

— О, то переді мною — унікальна людина? Істинний щасливчик? — Дівчина й не думала повертатися до співрозмовника.

Сава піймав думку, що цій білявці — більше літ, ніж йому. Саме це гайнуло хтозна-чому цієї миті.

— Та ні, трохи й мене побило життя. Але нащо хотіти помирати, як іще не пора?

— А звідки тобі знати — пора чи не пора? — Хрип незнайомки погустішав, низи говору розтривожилися й повилися оксамитовим відзвуком. — Тобі, мо’, відомо, хто ту пору встановлює, га? — Вона нарешті крутнула головою, але говорила ніби з собою, скерувавши погляд ниць, так, наче розглядала з-поміж вичовганої коридорної долівки справжні художні рисунки.

Сава й допіру не зміг роздивитися очей, що ховалися за шторами її розпухлих від тривалого плачу повік.

— Що, може, про нього будеш казати, про бездушного карателя і безжального управителя? — На якусь незначну мить дівчина звела погляд увись, вказуючи на небеса, і знову відвернулася. — О, то, певно, тільки йому можна вирішувати, коли і в кого забирати життя, тільки йому! Так? — схлипнула скрушно.

— Я не знаю, — тихо відповів Сава.

Білявка зненацька голосно розсміялася, проте смішно не було ні їй, ні Саві.

— Не знаєш, ну ясно, що не знаєш, — кивнула розтріпаною головою. — Зате я знаю, дорогенький, я тепер добре знаю, що й до чого. — Її схвильований говір набрав нових емоційних барв — істеричних. — Його не влаштовують ті, хто любить життя, хто йому радіє, йому б тільки про бідних і нещасних дбати, піклуватися про них! — взялася горлати, не соромлячись. — Скажи, нащо він забирає до себе молодих, га? Нащо йому гарні, повносилі, життєлюбні хлопці, знаєш чи ні, скажи мені! — Виголосила й вибухнула надривним плачем, сховавши обличчя в заполі своєї дивакуватої старовинної одежини.

Сава не сподівався почути щось подібне. Він вважав, що на підвіконні сидить хоч і доросла, та все ж дівчинка, якій захотілося додому, до мами, або їй щось заболіло, тому й вирішила порюмсати. Але те, що він говоритиме з білокосою дівицею про смерть, та ще й молодих хлопців, йому на думку не спадало...