Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги с -20%. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Жанна Куява — «Із медом полин»

Розділ перший
Куми

«Пасха. 1995 рік». Перегляд злегка пожовклого кольорового фото, хоч і з сухим підписом, викликав у Вальки щиру усмішку. Рівно п’ятнадцять років минуло відтоді, як народилася одна з найперших спільних з її подружками світлин. Добре, що приїхав тоді до тітки в село… — здається, Андрієм звали того хлопця, — забачив, як шкільним парком прогулюються чотири гарно вбрані юнки, запропонував сфотографувати. Мовляв, користуйтеся з нагоди, поки на плівці залишилося два вільні кадри.

От десятикласниці й ухопилися за той шанс, як, бувало, за дражливі мандарини, що ними поласувати вдосталь тоді було годі, — швиденько виструнчилися рядочком, ніби під час ранкової шкільної лінійки, випростали спини та й ну позувати молодому фотографові. Але той запропонував учинити інакше: не виказувати, що хизуються для знімка, а вдати, ніби йдуть собі парковою дорогою і весело щось обговорюють…

За кілька тижнів містянин привіз дівчатам чотири однаковісінькі фото. Довелося викласти за них аж по сто тисяч купонокарбованців! Але насолода, що її вони відчувають уже стільки літ, усе ж коштувала грошей, за які на ту пору можна було купити дві хлібини або ж дизель-поїздом подолати стокілометровий шлях. Уже через рік саме таку відстань Валька з Марійкою оплачували по студентському, їдучи на навчання (правда, віддавали вдвічі більше і щораз іншими грішми, які й дотепер змінюють свою цінову породу так часто, як ото багатії іномарки), а Тетяна з Маргаритою стільки ж проїжджали до кордону з сусідньою Білоруссю: добиралися на заробітки.

Але то було згодом. А тієї великодньої днини дівчата тішилися юнню, не задумуючись над майбутнім, скидалися на підгодованих курчат, що ось-ось нестимуть яйця своїм хазяям, а про безжалісно відтяті колись голови навіть не підозрювали…

Валька торкнулася вказівним пальцем свого зображення.

«Смішна така, — кинула зворушливою думкою. — Сарафан у помаранчеві ромби… Модний тоді був, — усміхнулася. — А Ритка…»

Валька прикрила рота правицею і від душі зайшлася раптовим сміхом.

— Яка ж вона завжди була кумедна! — мовила впівголоса, споглядаючи світлину недоладно вбраної подруги. — Бідолашна наша Ритка. Ритка-Маргаритка. Валька заплющила очі, й у темені враз постала сцена з колишнього, ще шкільного життя, як вона, відмінниця й зразок для наслідування, теревенила з трієчницею, але дотеперішньою подругою про омріяне заміжжя.

— Ясно, що першою вдягне біле плаття найшустріша серед нас. Це ти, Ритко! — тицяла пальцем в однокласницю найдобротніше вбрана Валька. — Ти вже три роки, як до клубу ходиш, не те що я… досі ляльками бавлюся, — опускала очі долу й мимовіль сподівалася, що таки її, Вальку, найвродливішу серед чотирьох подруг, покличе заміж якийсь приїжджий міський красень.

— Опше-то, Валько, вже б заткнулась! — відмагалася Маргаритка. — Бо ти своїм безкостим язиком кого хоч заговориш-одурманиш, аби хотіла! Так що першою вискочиш заміж саме ти, згадаєш моє слово.

Вона стукнула по парті брудним кулачком. Ця дівчина майже не дбала про свою мову, рідко коли добирала слова, бо в усьому почувалася вільною. Подруги потайки навіть заздрили Ритчиним вільнощам та розкутості, проте завше намагалися її виправити або повчити, бо ж знали, як «правильно». Ритка з усім погоджувалася й далі робила так, як їй бажалося, говорила те, що думалося. Як і цього разу. Вона була щира з Валькою, бо захоплювалася вмінням подруги вести розмову з парубками, які лише слину ковтали, слухаючи таку розумницю. Щоправда, Валька не тільки з ними вміла галайкотати. А й зі старими: як стане, то вдасть, що розкриває найпотаємніші шкільні витівки-таїни — так уже майстерно слова добирала. І сусідську малечу раз по раз манила захопливими казками та присмішками… Любили Вальку в селі. Хіба півдівоньки заздростили такій любій усім чарівливиці. І передусім тому, що зростала вона у вельми поштивій родині: Яворівські здавна були зразком для решти сільських фамілій.

А Маргаритка Чикунова чим могла пишатися? Матір’ю-пиячкою? Ще гіршим запеклим алкоголіком-батьком, що його жодного разу й батьком не назвала?!

«Не можу! Не терплю! Дивитися бридко!» — приголомшувала ненависними фразами, тільки-но бачила, як сільські чоловіки знову волочуть безпам’ятного ненька до хати, аби не замерз у снігових заметах чи не захлинувся пригорщею води в мілкому рові. Тоді пінилася до сказу. Однак скільки-то разів сама його, непритомного, з тих ровів витягала! Рятувала. А щоб жив, не хотіла…

Тому найзатишніше почувалась у Вальки вдома. Як немовля мліє коло маминої цицьки, так і Маргарита кайфувала на Вальчиному м’якому дивані. Бувши школяркою, вона не замислювалася, чому її подружці судилося мати і шанованих діда-бабу, й успішних батьків, і дружніх братів із сестрами; звідкіля в неї вдома такі вигоди й чому в їхній оселі навіть кіт Мартин живе по-панському. Вона просто дружила зі своєю однокласницею.

І щонеділі бігала до неї в гості, бо в будні, після уроків, Валька гуляти не виходила: студіювала шкільну науку. А от неділя — то був їхній дівчачий день. Ледве на годиннику вибивало одинадцяту, Маргаритка, вбрана у найліпше, що знаходила між усього домашнього лахміття, мчала до Яворівських.

Звідти її ніколи не проганяли. А от неньки інших приятельок раз у раз чемно брехали, що доньок немає вдома. Або просто наказували йти геть, ба навіть витурювали нахабно, волаючи: «Геть із двору, а то, як і сестри, тільки й мудруєш, аби щось поцупити!» Маргарита мовчки йшла собі, а часом і бовкала щось у відповідь.

Але не пручалася й не виправдовувалася. Не було ні бажання, ні потреби. Відчувала, що її рідню не люблять у селі. Батьків мала непутящих, ще й бабу, яка щохвилини лихословила й проклинала не лише своїх онучок, а й усеньких сільських господинь. Ніхто не міг догодити цій невгамовній і завше невдоволеній жінці, що жила хіба докорами й ненавистю до всього сущого. Коли гризлася з п’яною дочкою, Ритчиною матір’ю, то ніхто вельми й не дивувався, а як безневинних сусідок через мализну курей паплюжила до шостого коліна, всі тільки чудувалися, за ошелешені голови хапалися…

Жаліли Ритку подруги. І колись, і тепер.

І ображену долею Марійку жаліли не менше.

І Тетяну. Бо було чого…

Лише Валька жалощів не викликала. Хіба захват. До того ж не помилилася тоді Ритка із заміжжям — саме Валька туди найпершою і вскочила…

Валька акуратно поклала затерту фотографію до старого альбому, де зберігалися її дитинство та юність, а з собою намірилася взяти валізку з ноутбуком, у якому були світлини вже з іншого, дорослого, життя.

— Ой, яка ж ти красива, Валько! Яка ж ти в мене красива!

— Її чоловік Арсен із півгодини тому вбрався в зручний джинсовий костюм, до внутрішньої кишені піджака поклав гаманець, що в ньому аж чути було, як шелестіли новенькі купюри щойно знятих із картки грошиків, перевірив вміст барсетки, переповненої мобільними телефонами, ключами, візитками, — чи не виклав де ненароком водійських прав.

«Таки на місці», — зітхнув полегшено, бо знав: тільки скажи, що випало з голови, куди їх засунув, — щонайменше з півгодини слухатимеш докори вибагливої дружини. Вона своєю «правильною» вимовою може дійняти до найглибших нутрощів, та так, що ще довго пектиме й дошкулятиме. З нею не посперечаєшся — однаково програєш. Годі й зіставляти мізерний, наче мишача діра, словниковий запас вузьколобого механіка з читаними щодень книжками високоосвіченої бібліотекарки. Де там?! Це ж те саме, що порівнювати денне світло з каламутним блиманням гасової лампи! Тож Арсен зазвичай мовчить. Або ж вихваляє та обсипає неоковирними компліментами кохану дружину.

Нині він упорався раніше: дарма що був робочий день, зумів вирватися за годину до обідньої перерви, перевдягнутися, випрасувавши перед тим сорочку, що сяяла на ньому білосніжністю й пашіла духмяною свіжістю. Начистив до блиску туфлі. Сподівався, що вчасними зборами догодить і піднесе настрій ненаглядній дружині. І от він стоїть напоготові у відчинених дверях, що ведуть до спальні. Саме там Валька чепуриться й виряджається в давно заплановану довгождану поїздку на малу батьківщину...