Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Ярослав Мельник — «Чому я не втомлююся жити»

Чому я не втомлююся жити
Я. Мельник

Чому я не втомлююся жити

Код товара: 4062802
Язык: украинский
Обложка: переплет
Страниц: 208
Формат: 135х205 мм
Издательство: «Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Год издания: 2014
ISBN: 978-966-14-7840-3
Вес: 210 гр.
31.90грн

Болеро

Звичайно, я знав, що десь існує ця кнопка. У ній закладені всі коди ядерних арсеналів планети. Іноді я навіть подумував про людину, під чиїм шорстким пальцем знемагає від млості ця гладенька кнопочка. Можливо, цей палець належить Президентові, або — Головнокомандувачу, а можливо — начальникові Управління Безпеки. Хоч би як там було, але іноді, пізньої ночі, я завмирав від незрозумілого почуття — суміш солодкого очікування зі страхом — уявляючи цей спокійний, що згинається, як і належить, у трьох місцях, товстий палець з обгризеним нігтем. Іноді я ніби перевтілювався у самого володаря: не він, а я стояв біля напівосвітленого пульта в бункері, напівсонний, самотній, відімкнувши власним ключем потаємні двері святая святих. І всі образи — на людей, на суспільство, на світ — здіймалися в мені, коли я пестив вм’ятину заповітної кнопки.

Так, мені було солодко розгойдуватися на гойдалці почуттів, які то відроджувалися, то згасали самі собою. Колишні образи, ігнорування мене всіма, принижена гідність — прокидалися з небуття, оголювали у вищирі зуби: та зненацька думка про мільярди життів, великодушність, прощення всіх і вся — брали гору. І тоді подушечка мого пальця, що було розплескалася, повертала собі належний їй кулястий стан. Кнопочка, вона була моєю улюбленою іграшкою — під час нічного неспання: коли я, викотивши з гаража свій чорний «кадилак», під’їхавши на ньому до замаскованої під дачне селище бази, спускався під землю — щоб тут, у порожній просторій залі, при світлі однієї лише контрольної лампочки плекати своє почуття влади.

Нехай там, у денному житті, я був усього лише жалюгідним жебраком, ізгоєм, якого усякий норовить вдарити: для мене солодкі були ці удари! Я любив їх! Я — справжнісінький Президент, Головнокомандувач, начальник Управління Безпеки. Я навіть хотів, щоб удень мене якомога більше принизили — не пустивши на поріг дорогого ресторану, вдаривши по голові на зупинці: з тим більшою втіхою я буду пестити заповітну кнопочку цієї ночі. Пестити, покусуючи губи.

Коротко кажучи, всі ці дурощі колишньої уяви — я згадав про них, коли ця жінка почала верзти таке, що купи не трималося. Річ у тім, що мене у місті К. спіткала жахлива невдача: моє життя, мої плани, надії — все розвалилося, тріснуло по швах. Тому що я, виявляється, не мав жодної ваги, і навіть більше того: я був нікчема, ніщо. У їхніх очах. Я це відчув — як вони дивляться на мене. І мені ще сказали на прощання: «Ви нам не підходите. І взагалі — таких у нас багато». Коротше, вони не хотіли мене знати: ні в одному, ні в іншому міністерстві. Я намагався якось відстояти себе — простягав їм папери, твердив щось про витрачені зусилля. Мені було незручно самому говорити про свої чесноти. Вони дивилися на мене насмішкувато й чекали, коли я заберуся. Я не був для них талантом, аж ніяк.

Мої почуття загострювалися ще й від того, що я геть не вмів бачити в чинушах тих богів, якими вони себе уявляли. Проте був занадто гордий, щоб сказати їм в обличчя те, що про них думаю.

У готелі я витрусив вміст валізи просто у камін і довго дивився на полум’я, не в змозі прийти до тями. Праця мого життя зникла. Вона не потрібна. Нікому не потрібна. Я напрацював усе це, сподіваючись постати у повній красі одного чудового ранку. І ось цей ранок настав, і сяйво не з’явилося. Не з’явилось взагалі нічого. Окрім хіба що живого полум’я в каміні. Я був усе, і я був ніщо. І за вікном сіявся паскудний осінній дощ.

І оскільки я не міг далі сидіти в номері, споглядаючи крах надій, то вийшов у готельний безлюдний хол і сів у м’яке крісло, обличчям до нічного міста. І тоді, власне, з’явилася ця жінка — власне, дівчина. У джинсах і відкритій спортивній майці — у молодості білих похилих плечей і в млості довгої, що нескінченно переходила у груди, шиї.

Спочатку вона безцеремонно розпитала мене про моє горе — перед чим я, перебуваючи у вкрай розпачливому стані, не зміг встояти. А потім стала верзти ось таку нісенітницю:

— Бачите, я донька Президента, мені двадцять шість років. Ось ви скривджені долею, а я — покинута. Так, одурена і покинута.

Порожній хол і несправжнє місто, що світилося у вікні, діяли на мене дивно: так, як ніби дівчисько, що сиділо переді мною, було не з божевільні (це стало відразу зрозуміло), а справжнісінькою дочкою Президента. Тому замість того, щоби встати і піти, я її запитав:

— Якщо ви донька Президента — чому ж ви тут, у місті К., а не в столиці? І що ви взагалі робите в цьому зубожілому готелі?

На що вона, дивлячись мені в очі, тремтячим голосом відповіла:

— Я приїхала сюди сьогодні вранці, щоб з усім покінчити. У готелях таких міст, о третій годині ночі, в порожньому холі завжди знайдеш людину, яка тобі потрібна.

— І хто ж вам, даруйте, потрібен? — запитав я досить грубо, все ще сердитий на власну відвертість, бо ж відкрив їй, божевільній, душу.

— У такий час в нічному холі, — сказало дівчисько, — сидять самотні, сидять невдахи! І не сперечайтеся! Я не хотіла вас образити. Ви у розпачі і ви якраз мені, чоловічої статі, і потрібні.

Щодо «чоловічої статі» я не дуже зрозумів. Тому лише запитав її:

— Що ви хочете зробити? І що ще за біда — бути кимось кинутою. Ось я, наприклад, все життя прожив сам-один.

— У кожного свій зрив, — сказала дівиця. — Мені наплювати на ваш крах, а вам на мій. Але ми обидва в краху.

Так вона сказала. І навіщось, перехилившись над журнальним столиком, взяла мене за руку. І було так чудно: сидіти невідомо де, вночі, у незнайомому місті, невідомо з ким.

— Наші серця розбиті, — сказало це божевільне дівчисько. — Нам з вами вже все одно: є світ чи нема.

Я не розумів її. А вона, стискаючи мою руку (чи не п’яна вона?), продовжувала:

— І послухайте — ви. Я закінчила факультет філософії. Я не бачу сенсу. Люди злі.

— Я вас не розумію.

— Мій батько — він Президент, наш з вами Президент, — сказало дівчисько. — І він не хотів, не бажав, щоб я коли-небудь, з ким-небудь… — вона задихнулася. — О, ви не знаєте мого батька.

— Я бачив його, по телевізору, — навіщось підіграв я цій недоумкуватій.

— Ви не знаєте його. Ніхто не знає його. У ньому живуть страшні ревнощі. Страшні. І ще…

— Я не знаю, як мені жити, — сказав я раптом, дивлячись у підлогу.

Тоді вона встала і потягнула мене до вікна. І так ми стояли в напівтемному холі — невідомо на якому поверсі, обличчям до сплячого міста.

— Він добре придумав, із цією кнопкою, — сказало раптом дівчисько.

Я навіть відсахнувся — і вперше подумав: чи часом це не моя галюцинація? А дівчисько нервово засміялося мені в обличчя:

— Її ніхто не знайде, ніхто.

— Якщо ви говорите про ту кнопку… — почав було я: дивуючись і збігові, і природності того, що відбувалося. — Я… я завжди думав про неї, про ту кнопку в бункері.

— Її там немає. І немає ніде. Ніде.

І дівчисько знову засміялося, поправило маєчку на напівоголених грудях.

— Я піду, — сказав я, раптом чогось злякавшись. — Мені завтра рано вставати.

— Дурненький, — перейшла навіщось на шепіт вона. — Вам же наплювати на світ, ні? Якщо вам хтось розбив серце — значить, ви випали зі світу. Адже так?

— Мені сумно.

— Дурненький ви, такий великий і такий дурненький, — вона скуйовдила моє волосся. — Мене кинули, бо я відмовилася. Я відмовляла, розумієте? У жіночому. Відмовила тому, кого кохала. Я не могла. Тому що… Ні, це страшна, страшна державна таємниця.

— Ця кнопка, — сказав я, вдивляючись у далекі вогники на трасі. — Адже вона має бути глибоко в бункері?

— Так, глибоко в бункері, — вона поклала собі долоню на живіт. — В іншому, в іншому зовсім. На дні таємного ходу. Ви, дурний такий, нічого не зрозуміли.

— Чому ж? — запитав я байдуже: як ніби мені стало все одно і я снюсь самому собі.

— Та тому, — сказало дівчисько, — що в наш час кнопці нема чого бути там, під землею. Тому, що її з собою ж можна носити! Ну, зрозуміли? Достатньо подати лише радіосигнал на базу. І тому… тому тато, він… Ну, ви зрозуміли?

— Ні.

— Який же ви! — вона взяла мою долоню, приклала її навіщось до свого живота. — Тато, він пояснив мені все. Ви не знаєте ще нашої медицини. Я незаймана, розумієте? Тато добре, тато чудово її заховав, цю кнопку.

— Він сховав її у свій годинник, — сказав я. — У свій особистий годинник, який він ніколи не знімає. Коли захоче — він зніме задню кришку і натисне кінчиком нігтя цю радіокнопку. І сигнал, він полетить у…

— О ні, ні! — вона притиснула своїми долонями мою — так, що я відчув тепло і биття її плоті: і гумку навскоси, під джинсовою тканиною. — Тато жахливо, жахливо ревнивий, для нього все закінчено, весь світ закінчений.

— Якщо що? — запитав я.

— Якщо я буду чиясь, розумієте? Для нього нехай вибухне світ, якщо я буду належати комусь. О, він божевільний, мій тато. Всі диктатори божевільні.

— Але він наш Президент, — сказав я.

— О ні, ви нічого не знаєте. Я стільки пережила. Я втекла, і я…

Вона, заплакавши, схопила мене за рукав, потягла кудись за ріг, за виступ стіни — і там, у глухому куті, були двері: двері її кімнати. Я впав на ліжко, мало що розуміючи. Вона була сильна дівчина — фіктивна дочка Президента, місцева повія в джинсах і символічній маєчці. Але оскільки вона продовжувала плакати, стягуючи з мене мою денну шкіру, — я не пручався.

Я тільки думав, здригаючись від її потужних рухів, яким чином вона вгадала мої думки про кнопочку. Як раптом я зрозумів, що залишився беззахисний перед нею. І мені, загалом, було все одно: і я радий був тому, що сталося, так — радий. Навіть краще, що вона втекла з психлікарні — чим більше абсурду, тим краще. Чим менше розумієш життя, тим краще: я це збагнув тієї ж секунди. І я цілував її, як ніби вона була рідна: з якимось відчаєм і поспіхом.

— Мені буде боляче. Ви перший… — прошепотіла вона: раптом несподівано ласкаво, цілуючи мені очі.

Моя доля, моє самолюбство — все зникло кудись: я випав в інший вимір. Тільки її тіло — таке живе — билося рибиною в моїх довгих кінцівках. Вона терлася об мене, як треться хвиля об скелі — налітаючи і опадаючи: тільки замість шуму прибою я чув її собаче завивання. А я — я був скелею, був хвилерізом, що розбиває хвилю. Я лише мовчав, а вона говорила. Її радість — це була її жалість: вона скаржилася мені, кожною наступною хвилею.

Так перевертається, зігрівшись, вода: як переверталася, ковзала піді мною вона. Все частіше, все швидше. І я знав про кінець. Так раптом, ні з того ні з сього, закипає гаряча кава — різко піднімаючись вгору. Так почала закипати вона, покрившись дрібним тремтінням, дрібним потом. І тоді я, стиснувши її щосили, проник в ті глибини, звідки почув поклик. Бог покликав мене, і я не міг встояти. У ті останні секунди — як буває перед смертю — я все зрозумів, сенс всієї нісенітниці, яку вона плела: зрозумів, що вона не брехала. Що вона насправді була президентською дочкою — Боже мій! Але я… Я вже не міг зупинити свого тіла, яке мені не підкорялося. У ті кілька останніх секунд. Разом з її і моїми здавленими криками — разом з тремтінням наших тіл — затремтіла будівля готелю і страшний, що наближався, гул — неначе обвалився увесь світ — наповнив простір. В останньому зусиллі я вперся у щось тверде — в її глибині — і сховавши обличчя на її гарячих грудях, слухав судоми могутнього пальця: стискаючи її в обіймах. А в цей час, один за одним, п’ять материків, підіймаючись у повітря, повільно перетворювалися на пил...