Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Светлана Талан — «Спокута»

Спокута
С. Талан

Спокута

Код товара: 4065856
Язык: украинский
Обложка: переплет
Страниц: 304
Формат: 135х205 мм
Издательство: «Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Год издания: 2017
ISBN: 978-617-12-3836-7
Вес: 273 гр.
104.90line
84.90грн

Частина перша

1

Скільки Катря себе пам’ятає, бабуся Варя була прикута до ліжка. Вона любила свою бабусю, з доброю, ласкавою посмішкою, з лагідними, м’якими та теплими долонями, світлим волоссям, стягнутим у вузлик. Дівчинка й називала її по-своєму, по-особливому — бабуся. Не «баба», не «бабуся Варя», а лише «бабуся». Іноді бабусі ставало краще, і Катря пам’ятала, як вони з дідусем Орестом допомагали їй сісти в інвалідний візок, вузлик волосся на голові скручували в «гульку» та возили її на горо`д і в садок. А ще бабуся любила річку, яка протікала неподалік. Треба було лише спуститися доріжкою, що тяглася уздовж усього довгого горо`ду вниз, перейти луки, де завжди було повно поважних гусей, крикливих качок та прип’ятих до кілків молодих бичків, щоб потрапити прямісінько до величезних верб, за якими ховалася невеличка, спокійна та тиха річка. Тут вони з дідом Орестом і зупиняли візок, а бабуся могла годинами дивитися на мальовничі картини розлогого села уздовж річки, яка місцями поросла очеретом. Гуси ґелґочуть про щось своє, понад берегом літають неспокійні ластівки, а бабуся вдивляється у сріблясту річку, що викручується, мов в’юн, поміж вербами. Іноді вона просила підвезти її до самої річки, де берег не крутий, щоб можна було бачити відшліфовані водою пласкі камінчики на дні, де зграйка веселих і швидких мальків то гралася на сонці, то ховалася в тінь.

Коли Катря була маленькою, то просто йшла бавитися до річки, а коли подорослішала, то брала старе простирадло, розстилала його на траві та лягала поруч із бабусею, слухаючи її та дідові розповіді.

Мабуть, вона була вже в п’ятому або шостому класі, коли дідусь із бабусею одного дня повели розмову про воєнні роки.

— Дідусю, а ти був на фронті? — запитала тоді Катря.

Дід Орест, худорлявий, високий, стрункий, зовсім не зігнутий від років, глянув на неї уважно так, помовчав трохи й сказав:

— Бач, виросла, мабуть, вже моя онука, що таке питання поставила. Я був зв’язковим в УПА. Чи чула про таку?

— Чула щось, але достеменно не знаю, за що УПА воювала.

— За що? — невдоволено хмикнув дід і поморщив брови. — Не вчать вас правди в школі чи ти така погана учениця?

— Я відмінниця! — Катря ображено надула свої темні, як стигла вишня, губи.

— За Україну, Катрусю, за Україну, за її волю твій дід Орест воював. За що ж іще? — пом’якшав голос діда.

— І за Карпати, — посміхнулася Катря, вже забувши про образу.

— За Карпати? Це ясна річ, бо немає у світі кращого місця, ніж рідні гори та ліси, — сказав замріяно дід, а Катря подумала, що він зараз знову почне довгу розповідь про те, які там холодні та швидкі ріки, що восени верхівки гір потрапляють у полон важких хмар, які тихо сповзають униз, про те, що там навіть стежки дзвенять під ногами. Зазвичай дівчинка любила подовгу слухати розповіді діда, і далекі та незнайомі Карпати росли разом із нею, у її уяві, як якесь чарівне та казкове місце. Але сьогодні чомусь не було настрою слухати оповідь діда про його край, і дівчинка спитала:

— І що ти, дідусю, робив, коли був зв’язковим?

— Мені йшов дев’ятнадцятий рік, коли я вступив до повстанської групи, а згодом в УПА. А там вже наш командир запримітив мою кмітливість та спритність і призначив мене зв’язковим. Бо треба було когось посилати на Схід України, до Донбасу, де діяли осередки підпілля ОУН. Про це, Катрю, мабуть, ніколи не напишуть у підручниках. Але це дійсно було, і я тому свідок. Старий, правда, — дід посміхнувся, — але все ж таки свідок.

— А чому не пишуть, діду?

— А хто їх знає чому. Може, колись час розсудить. А я не знаю, у чому моя вина й чому мені доводиться приховувати від людей те, що я хотів, аби Україна була незалежною. Може, нас навчали не так, а може, я не все тоді розумів, бо й малограмотний був, і молодий. Знаю одне: треба було зробити так, щоб Карпати вільні були, щоб горянам дихалося вільно, то й пішов до УПА.

Дід зняв кашкета, витер спітніле чоло, примружив очі, згадуючи далекі роки, та так тяжко зітхнув, що Катря вже й не рада була, що затіяла цю розмову.

— Бабусю, тобі не холодно? — спитала вона.

— Та що ти, Катрю?! Такий приємний вітерець несе лише свіжість від річки, а не холод.

— Гарна днина, — сказав дідусь, — як тоді, у той день, коли я тебе, Варю, вперше побачив.

— Ага! — засміялася Катря, її дзвінкий сміх забринів над тихою водою. — Здається, я щось цікаве пропустила чи від мене щось приховують?

— Дідусь має на увазі наше знайомство, — усміхнулася бабуся та поправила рукою сиве пасмо волосся над вухом, ніби соромлячись.

— Так, так, — протягла Катря. — Хотілося б дізнатися, як це у вас було.

Дівча перетягло простирадло в інше місце, вмостилося на ньому прямо перед бабусею, щоб нічого не пропустити. Та з любов’ю глянула на онуку й подумала, що мине лише кілька років, як це дівчисько почне зводити з розуму хлопців. І треба ж було таку красу від природи отримати! Мати в неї, їх донька Марина, гарну вроду мала, а онука ще краща. Великі карі очі, що ніби в душу можуть зазирнути, вії чорні-чорні та густі, брови — як крила птаха в польоті, губи повненькі та незвичайного темного кольору, ніби стигла вишня на сонці блищить. І шкіра в Катрі ніби оксамитова — гладенька, без жодної цяточки, а на круглих щічках вічний сором’язливий рум’янець кольору стиглого персика. Та найбільшою гордістю онуки було її волосся. У Катрусі напрочуд густе, м’яке та довге волосся, таке чорне, що аж відливає темно-синім, коли на нього падають сонячні промені. Часом бабуся Варвара і сама вірила в розповіді свого чоловіка про те, як колись Маланка (його мати) зустріла Пресвяту Богородицю і та віщувала, що всі дівчата їхнього роду будуть наділені надзвичайною красою та любов’ю до своїх дітей. Свою єдину доньку вони з чоловіком зростили в ласці та любові, і зараз Варвара б рада допомагати їй в усьому, та склалося так, що працювала багато й тяжко в колгоспі, і збив її з ніг підступний інсульт, прикував до ліжка. Ніколи і не гадала вона, що стане своїй доньці тягарем, що доведеться її годувати з ложки, як малу дитину, і постіль під нею міняти, і ліки діставати. Краялося серце материнське, та що тут поробиш? Лише стала через кілька років одужувати — знову інсульт. І знову ліжко й довгі дні та ночі, щоб стати на ноги.

— Ну? Чого ж мовчимо? — Катруся зиркала то на діда, то на бабу. — Не хочете зізнаватися, як познайомилися, чи що?

— Нехай дідусь розповість, — посміхнулася бабуся. — Він у нас мастак красиво розповідати.

— Це я знаю, — мружить оченята Катруся. — Дідусю, розкажи.

— А ти мені розкажеш про своє перше побачення? — посміхається дід.

— Коли ти розкажеш, то і я тобі розповім.

— Обдуриш старого?

— Ні, — сміється дівча, — чесне-пречесне слово!

— Ну то слухай, якщо так цікаво, — сказав дід і став позаду візка дружини, поклав їй на плечі свої натруджені руки. — Улітку сорок третього року треба мені було дістатися до Донбасу у справах, бо я ж був зв’язковим. Не буду розказувати про всі пригоди на своєму шляху — для цього й дня не вистачить, бо по всій Україні німці стояли, а мені треба було цією територією пройти та ще й перетнути лінію фронту, щоб виконати бойове завдання.

Дійшов я до річки Сейм, що неподалік міста Суми. Річка широка, гарна, їй немає жодної справи до війни. Пробрався я нишком очеретами до берега, подивився по карті, що поруч повинен бути міст. Тихенько виглядаю й бачу той міст через річку. Він великий, довгий, бетонний, але по ньому німецькі вартові ходять. Нарахував я їх аж вісім чоловік. Та всі в касках, озброєні, ще й два мотоцикли по різні береги стоять. От, думаю, незадача, треба через річку перебратися, а ніяк: з мосту все німцям видно. Стою в багнюці по коліна, слухаю, як жаби квакають, та й думаю, що доведеться мені так до темряви стояти, а потім іти шукати переправу. Знову дістав карту, подивився ще раз — зліва село, справа — теж, і всюди німці. Що мені робити? Аж дивлюся — пливе річкою дерев’яний човен, а в ньому сидить русява дівчина, гарна така, молоденька, свіжа, ніби вранішня ромашка…