Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Вступай в Клуб! Покупай книги выгодно. Используй БОНУСЫ »
РУС | УКР

Владимир Лис — «Країна гіркої ніжності»

Частина перша
Біда і радість

Розділ 1

За неповні сім років до основних подій, які будуть описані тут, у луцькій квартирі, де жили тоді Олеся з мамою Вітою, вранці пролунав дзвінок у двері.

— Олесю, відчини, — гукнула мама з ванної. — Чуєш, Олесько?

«Олесько» означало, що мама гнівається. Це було трохи дивно, бо вранці мама майже ніколи не гнівалася. Навіть коли Олеся, розбуджена деренчанням будильника (його заводили нечасто, частіше вставали самі), вдавала, що спить, чи й справді поринала у солодку вранішню дрімоту. Мама в таких випадках жартома била подушкою або лоскотала доньку за вухом чи за п’ятку.

«Олесько?» — подумала зараз Олеся. І все ж сказала, відчуваючи, що їй хочеться заперечити мамі:

— Я ще зовсім роздягнута.

— А я під душем, — відповіла мама. — То, напевне, Ліда з п’ятого поверху. Вона вчора фен позичила, бо її перегорів.

Фен — це було серйозно. Він міг мамі знадобитися, та й самій Олесі теж, хоч вона феном рідко користувалася. Волосся, її розкішна пшенична грива, мало вільно цілувати плечі.

— Добре, я зараз.

Олеся накинула на голе тіло халатика. Встигла подумати, що прикривати вже є що. І пішла відчиняти, готова скептично зирнути на Ліду з п’ятого поверху.

Та Ліди за дверима не було. Лише стара жінка з валізою стояла біля ліфта.

— Ви до нас дзвонили? — спитала Олеся.

— Так, — сказала жінка. — Вибачте, якщо розбудила. Але я гадала, що…

Олеся зрозуміла: була вже дев’ята година. Але ж сьогодні субота…

— Ви… Хочете зайти? До мами?

— Ти Олеся? — вимовила жінка з питально-ствердною інтонацією.

— Так.

— А я твоя бабуся. Дозволиш зайти?

Бабуся? То було як грім з ясного неба серед сонячного весняного ранку. Бабуся? Певно, якась родичка… Хоча звідки їй узятися? «У мене нема бабусі, моя мама сирота», — хотіла сказати Олеся, але не сказала. Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там… «Впасти і не встати. Тричі ха-ха», — подумала Олеся. Натомість сказала:

— Заходьте.

І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?

— Будь ласка.

— У вашому краї, здається, кажуть — дєкую, — сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.

«Дєкую — по спині голєкою», — враз пригадалося Олесі (Олеся подумки показала язика мамі) почуте невідомо де — може, і від мами, а швидше від однокласниці родом з Полісся, котру вона звала «Ганнуся — велика надуся». Щось ще завертілося у голові: вихор наростав — збудження, збентеження. Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?

Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, — подумала Олеся, — в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась — ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…

— Добрий день у вашій хаті, — сказала прийшла жінка.

— То Ліда? Я зараз, Лідо, — озвалася з ванни мама.

— То не Ліда, — сказала Олеся, — то бабуся.

— Що? Яка бабуся?

«Агуся, — ледве не відповіла Олеся. — На двох ногах карапуся».

Подальші події вона пригадує на диво чітко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетів на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хіба сон буває невидимий, думає тепер Олеся, він собі є або його немає, сниться чи не сниться, але той сон-дійство таки прилетів і снився посеред ранку і був й туманним, і чітким. Тисячі звуків проникали разом з ним із вулиці й складалися у мозаїку, яка розсипалася й знову складалася. І всередині мозаїки — те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цією жінкою, котра назвалася бабусею, її бабусею, а отже, мамою мами Віти.

Ось мама, викупана, свіжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жінку і… Олесі раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточується, це точно. Шукає опори. Обпирається на стінку.

— Мамо! — скрикнула вона.

— Нічого, нічого, — сказала мама — і до чужої жінки: — Ну здрастуй. Дякую, що приїхала.

— Хіба я могла не приїхати після твого дзвінка?

Жінка-бабуся проказує це глухо. Стоять з мамою навпроти одна одної. Наче незнайомі. «Скільки ж їй років?» — думає Олеся. На вигляд не більше шістдесяти. Середнього зросту, ні, трохи вище середнього, худорлява, волосся майже все сиве, але на обличчі зморщок не багато. Мабуть, таки років шістдесят. Ну, може, трохи більше, потім проясниться, хоча навіщо?

— Якого дзвінка, мамо? — збентежено вигукнула Олеся, перериваючи оглядини чужої, ну геть чужої жінки.

Щось тенькнуло у неї в грудях. Потім у голові. Наче дзвоник — далекий, ледь чутний. Ні, обірвалася струна, наче там, десь за стінкою, а вона почула. Далі струна жалібно й коротко заплакала. Ледь-ледь сплакнула. Схлипнула.

— Довгого, довгого дзвінка, — сказала бабуся.

Бабуся? Просто бабуся, без «агусі»… «Кіно і німці», — подумала Олеся. Їй вже не тенькало, а замлоїло у грудях. Раптово, ні з того ні з сього. Захотілося присісти. Навіть на підлогу.

— Ходімо до кімнати, там про все й поговоримо.

Мама вимовила це й повела рукою. Мовби запрошувала їх обох. Так запрошують гостей до кабінету, на прийом, нараду, на що там іще… Мама наче віддалялася од їх обох. Ставала офіційно-суворою, зі стиснутими губами. Але чому? Чому — Олеся довідалася через якийсь десяток хвилин. Спочатку мама першою опустилася у крісло, жестом запросила доньку і… І свою маму?

— Роздягніться, — сказала до старшої жінки Олеся, в якої стала наростати роздратованість проти їх обох.

— Справді, роздягнися. Я щось сьогодні не надто ввічлива, — мама не приховувала іронії, а тоді до Олесі: — Візьми в бабусі пальто.

Пальто було старе й потерте біля коміра. Хоча колись, напевно, дороге. Олеся визначила: не синтетика. Колір сірий, з ледь помітним переливом, який мовби кудись утікав. Жінка в сірому пальто. Здається, так називався фільм — італійський чи американський. А може, й російський. А може, й не називався. Вона щось переплутала. Ні, фільм таки був, була у кімнаті, в їхній квартирі, й бабуся. Олеся несла її пальто й повісила на вішак біля вхідних дверей. У неї чомусь задрижали руки. Од хвилювання чи од радості, що приїхала бабуся? Бабуся сказала, коли Олеся вернулася до кімнати:

— Напевне, слід спочатку познайомитися. — І вже тільки до Олесі: — Як звати твою маму, ми обоє знаємо. Як звати тебе, я дізналася недавно. Мене звати Даздраперма Романівна Снігурець.

— Даздра… Це справді ім’я?

Олеся не знала, що робити — вірити чи сміятися. Ранок сюрпризів.

— Ім’я, ім’я, — сказала мама Віта.

— Але чиє? Ви…

Вона хотіла спитати — ви українка? Чи іноземка?

— Бачиш, доню, твоя бабуся з того часу, коли дітям давали чудернацькі імена, — пояснила мама. — Хлопчиків називали Кімами або Віленами, що скорочено означало — Комуністичний інтернаціонал молоді чи Володимир Ілліч Ленін.

— Були ще Маркси й Енгельси, — озвалася бабуся. — А дівчат називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. Ще Сталінами. А мене назвали Даздраперма, що скорочено означає російською — «Да здравствуєт пєрвоє мая».

«Дурня якась», — ледве не вимовила Олеся.

— Такий був час, — приречено зітхнула бабуся, а може, то Олесі так здалося.

— Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, — додала мама. — Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою.

— Імена даються раз у житті, — бабуся вимовила це суворо, ледь розтискаючи губи. — Мені судилося бути Даздрапермою, я нею і помру. Імена не вибирають, як і місце народження.

— Авжеж. — Мама Віта ледь усміхнулася.

— Чого ж я… я не знала про бабусю? Ви якісь… — Олеся зловила ротом повітря.

— У нас про таких казали: обоє — рябоє… — відповіла бабуся.

Тут Олеся подумала, що мама схожа на її неочікувану бабусю. Ні, швидше схожа вона, Олеся, внучка. Ніс, лоб, очі… Теж сірі й виразні.

— Відчуваю, що варто спочатку дещо пояснити, — сказала мама.

Олеся потім, лишившись на самоті, не раз і не два заплющувала очі й затуляла вуха, аби прогнати видиво, яке поставало під впливом почутого, аби зникли неймовірні звуки, які складалися в речення, а речення — в історію, якої досі не знала. Бо… Бо навіщо їй знати те все? А проте, вона вже знала, хоч розповідь поставала по-новому, і з тим самим змістом, ще і ще. Олеся кликала тоді на допомогу інші звуки — знайомих пісень, голосів співаків, котрі співали. Проте вони швидко зникали. Не витримували, як не могла витримати й сама Олеся. Мама перервала її напівмарення:

— Я маю тобі пояснити, чому приїхала бабуся.

— Чому ти нарешті дала про себе знати, — суворо, надто суворо, аж в Олесі мурашки побігли по тілу, сказала бабуся з чудернацьким ім’ям. — Якби не ця біда…

— Біда? Яка біда? — Олеся аж зойкнула. — Мамо, що трапилося?

— Я тобі зараз поясню, — сказала мама.

Олесі стало страшно. Вона не хотіла чути ні про яку біду. Хтось помер? Але хто? Досі мама казала, що вона, мама, дитбудинківська, а тато Олесі, з яким у неї було кохання ще з дитбудинку, військовий, загинув в Афганістані, навіть тіло не змогли привезти на батьківщину. Тоді хто? Яка біда? Може, в мами були (чи є?) брати й сестри й котрийсь помер? «Нарешті дала про себе знати», — почула Олеся начеб відлуння голосу цієї жінки. Отже, повідомила мама? Але про яку біду? Олесі стало ще страшніше. І, проганяючи цей страх, відігнала можливість впустити біду до своєї свідомості, виструнчено сіла на диван, промовила:

— Може, спочатку ви мені скажете, чому я досі не знала, що в мене є бабуся? Мамо!..

Мама Віта зітхнула. Пойорзала в кріслі. Видно було, як їй важко. Не тільки почати говорити, а взагалі щось сказати.

— Я винна, — сказала вона. — Дурна, вперта гордячка, яка вдалася в тебе, мамо.

— Атож, — сказала бабуся. — Я була колись теж така категорична. Але… прости, що я тоді, що я прогнала… що сказала таке…

— І ти прости, мамо, — сказала мама Віталія. — Ти й не проганяла…

— Перестаньте, — гукнула-зойкнула Олеся. — Не хочете, то не кажіть. Ви ж… Ви самі не знаєте, що тепер кажете!

— Тепер… А тоді…

Мама… У мами вперше був чужий погляд. Наче не її. Незнайомої жінки, яку щойно Олеся побачила. І геть зволожені очі. Й дивна затятість у них. Не каяття, а саме затятість. Теж чужа. Олеся подумала: «Нащо це звалилося на мою голову? Мою бідну голову…» Ледь не сказала: та йдіть ви обоє зі своїми таємницями, впертістю, затятістю, з геть усім… Тільки… Тато знайшовся? Вона ледь не зойкнула. Авжеж, читала, що бували й по п’ять, і по десять літ в полоні тих, душманів… Але чому тоді мама першою написала чи подзвонила бабусі? Ні, вона має дізнатися… Таємниця десь глибше, далі…

— Розповідайте, чуєте, розповідайте, — наказала Олеся. — Що між вами сталося?

Вона тоді дізналася. Мама закінчила школу й поступила в медінститут. А до того, ще школяркою, повертаючись одного разу з навчання, зустріла на пустирі за їхньою багатоповерхівкою його. Хлопця з сусіднього будинку, старшого на десять років. Той хлопець, Едик, мав недобру славу.

Мама Віта:

— Я його любила. Кохала. Ти хоч тепер здатна це зрозуміти?

Бабуся Даздраперма:

— Ти писала йому, відколи він сів за пограбування квартири шановного київського професора. З тринадцяти років писала. З тринадцяти.

Мама Віта:

— Майже з чотирнадцяти. Джульєтті теж було стільки. А може, й менше.

Бабуся Даздраперма:

— Але Ромео не був бандитом. Не грабував. Коли він повернувся, тобі вже було вісімнадцять.

Мама:

— Ти й досі не віриш у любов. Не ту, абстрактну. А до конкретної людини. У кохання.

Бабуся Даздраперма:

— Вірю. Але коли через чотири місяці він пішов знову на грабунок, на розбійний напад, покалічив людину, а потім вдруге сів…

Олеся дізналася: мама, її мама, вирушила за Едиком, тобто поїхала в те волинське селище, де знаходилася колонія, в яку відправили Едика, коли він здійснив новий злочин, кинула медінститут і влаштувалася прибиральницею, а вже потім санітаркою в тамтешньому «дурдомі», далі у медчастині при колонії. Потім закінчила медучилище й стала медсестрою. А що Едик, як кримінальний авторитет, мав привілеї, то регулярно зустрічався з мамою Вітою. Майбутньою мамою Вітою. Ця любов тривала десять років, доки Едик сидів.

Бабуся Даздраперма:

— І чим закінчилося? Наскільки мені відомо, після звільнення він навіть не зайшов попрощатися з тобою.

Мама Віта:

— Ти була добре поінформована.

Бабуся:

— Він сам розповідав про це сину нашої сусідки, коли вернувся до Києва.

— Отже, ти знала, де я знаходилася всі ці роки, — констатувала мама Віта...