Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки з -20%. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Артур Ґолден — «Мемуари гейші»

Мемуари гейші
А. Ґолден

Мемуари гейші

Код товару: 4053089
Мова: українська
Оригінальна назва: Memoirs of a Geisha
Мова оригіналу: англійська
Обкладинка: палітурка
Сторінок: 560
Формат: 135х205 мм
Видавництво: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Перекладач(і): Д. С. Островська
Рік видання: 2017
ISBN: 978-617-12-3416-1
Вага: 450 гр.
150.00line
120.00грн

Розділ перший

Уявімо, що ми з вами сидимо в затишній кімнаті з видом на сад і за бесідою ковток за ковтком насолоджуємося зеленим чаєм. Ми говоримо про давно минулі дні, і тут я вам кажу:

— Того дня я когось зустріла… Це був найкращий день у моєму житті й водночас найгірший.

Гадаю, ви облишите пити чай, поставите чашку і запитаєте:

— То який саме? Найкращий чи найгірший? Неможливо, щоб було і так, і так.

Зазвичай, я б також із себе поглузувала і визнала б, що ви маєте рацію. Та правда в тому, що той день, коли я зустріла пана Танаку Ічіро, дійсно був як найкращим, так і найгіршим днем мого життя. Цей чоловік так мене зачарував, що навіть рибний запах його рук був схожим мені на парфуми. Якби не він, переконана: я б ніколи не стала гейшею.

Моє народження та виховання ніяк не було пов’язане з тим, щоб стати кіотською гейшею. Я навіть родом не з Кіото. Мій батько був рибалкою, ми мешкали в маленькому містечку Йороідо на узбережжі Японського моря. За все своє життя кількість людей, яким я хоч словом обмовилася про своє дитинство чи родину, можна перерахувати на пальцях. Я майже ніколи нікому не розповідала про Йороідо, або ж про будинок, у якому зростала, або ж про моїх батьків, або про мою старшу сестру. І точно нічого про те, як я стала гейшею чи як це — бути нею.

Більшість людей віддає перевагу думці, що і моя бабуся, і мати були гейшами, а мистецтво танцю я почала вивчати з того самого моменту, як мене відлучили від грудей.

Пам’ятаю, якось багато років тому я наповнювала чарку саке чоловікові, який за розмовою згадав, що лишень минулого тижня був у Йороідо. Від його слів я почувалася як той птах, що перелетів океан і за тисячі кілометрів зустрів створіння, яке знає, де його гніздо. Я настільки була вражена, що мені було не до снаги стриматися:

— Йороідо?! Я там виросла!

Бідолашний! Вираз його обличчя пройшов крізь палітру яскравих виразних змін. Чоловік щонайдужче намагався усміхнутися, але глибокий подив, який йому не вдалося приховати, зіграв не на його користь.

— Йороідо? — перепитав чоловік. — Цього не може бути.

Віддавна я опанувала техніку штучної посмішки, яку я називаю «посмішкою Но» за схожістю до застиглих рис театральних масок. Таку посмішку чоловіки можуть трактувати на свій лад. Це, безперечно, її перевага. Ви навіть не уявляєте, як часто вона мене рятувала. Я вирішила скористатися нею й тоді. Звісно, це спрацювало. Чоловік видихнув на повні груди й, перехиливши наповнену мною чарку саке, зайшовся сміхом. Переконана, що той сміх був швидше викликаний полегшенням, ніж будь-чим іншим.

— Сама думка, — сказав він крізь сміх, — що ви зростали в такому болоті, як Йороідо, це ж як наколотити чаю у відрі!

Засміявшись знову, чоловік мовив:

— Ось чому з вами так весело, Саюрі-сан. Інколи вам вдається змусити мене повірити у правдивість ваших жартів.

Думка про те, що я ніби чашка чаю, завареного у відрі, мені не дуже до вподоби. Та, гадаю, доля правди в цьому є, адже я справді виросла в містечку Йороідо. Нікому на думку не спаде назвати це місце вишуканим. Туди майже ніхто не приїздить, а мешканцям рідко випадає нагода виїхати.

Вам, мабуть, цікаво, як мені вдалося залишити Йороідо? Що ж, саме тут і починається моя історія.

У нашому невеличкому рибальському селищі Йороідо я мешкала (як я його прозвала) в «п’яному будиночку». Він стояв біля скелі, де з океану завжди дув вітер. У дитинстві мені здавалося, що океан підхопив страшенну застуду, бо завжди дихав із присвистом. А ще чхав, унаслідок чого погіршувалася погода, а його «чхання» перетворювалося на пориви вітру з величезними бризками. Я придумала, що наш будиночок образився на океан за те, що той час від часу чхав йому в обличчя, і вирішив відхилитися назад, щоб не стояти на шляху. Мабуть, він би завалився, якби мій батько не відрубав шматок балки від рибальського човна, що зазнав трощі, та не підпер будиночка. Це надало йому вигляду старого чоловіка напідпитку, який спирається на милицю.

У цьому «п’яному будиночку» моє життя протікало якось одноманітно. Змалечку я була дуже схожою на мою матір і аж ніяк не на батька чи старшу сестру. Мама казала, що ми з нею як дві краплі води. І вона не помилялася: у нас обох були певною мірою унікальні очі, які годі й зустріти десь у Японії.

На відміну від загальнопоширених темно-карих очей, як у всіх інших, очі моєї матері були світло-сірі, а мої — точнісінька їхня копія. Коли я була зовсім дитиною, мені здавалося, що хтось проколов дірку в її очах, і звідти витекло все чорнило. Вона вважала це трактування дуже потішним. Ворожки пояснювали таку блідість кольору очей наявністю завеликої кількості води в її єстві. Води настільки багато, що інші чотири елементи були майже відсутні. А це, за їхніми словами, стало причиною того, що її риси були такими невиразними.

Односельці часто казали, що моя мати мала бути дуже миловидною, як і її батьки. Що ж, персик має гарний смак, так само, як і гриб, але їх не можна їсти разом. Природа зіграла з нею злий жарт. Вона успадкувала материні повні губи та батькову кутасту щелепу. У поєднанні це нагадувало витончену картину в масивній рамі. Її гарні сірі очі були облямовані густими віями. Імовірно, вони виглядали дивовижно на батьковому обличчі, проте її погляд робили пригніченим.

Моя мати завжди казала, що вийшла заміж за батька, бо мала забагато води у своєму єстві, а він, у свою чергу, — забагато деревини у своєму. Люди, які були знайомі з моїм батьком, одразу розуміли, що вона мала на увазі. Швидкою течією вода тече з місця до місця. Їй завжди до снаги знайти щілину, де просочитися. На противагу, дерево міцно тримається за землю. Оскільки мій батько був рибалкою, для нього це гарна риса. Чоловік із деревиною у своєму єстві тримався невимушено й легко в морі. Насправді мій батько ніде не почувався так невимушено й легко, як у морі, і ніколи не полишав його надовго. Він пахнув морем навіть після купання.

Коли батько не рибалив, він сидів на підлозі в нашій темній вітальні та латав рибальську сіть. Якби сіть була живою істотою, то швидкість, з якою він працював, не порушила б її сну. Тато все робив так повільно. Навіть коли його обличчя видавалося зосередженим, можна було вибігти на вулицю та злити воду з ванни за той час, який йому був потрібен, щоб змінити цей вираз. Його обличчя було вкрите глибокими зморшками. У кожній проглядалися тривога та неспокій. Здавалося, що це вже було не його обличчя. Воно стало більш схожим на дерево, на кожній гілці якого розміщувалося гніздо якогось птаха. Він постійно щосили намагався вправлятися з ним і здавався втомленим від самих зусиль.

Коли мені було шість чи сім років, я довідалася про свого батька дещо нове, чого раніше ніколи не знала.

— Татку, а чому ти такий старий? — якось я його запитала.

На це він звів бровами так, що вони стали схожими на дві вигнуті парасольки над його очима.

— Не знаю, — відповів він, глибоко видихнувши та похитавши головою.

Коли я повернулася до своєї матері, з її погляду я зрозуміла, що вона дасть мені відповідь на це питання іншим разом. Наступного дня, не мовивши ні слова, мати повела мене вниз пагорбом до села. Дорогою ми звернули на стежку, що вела до цвинтаря в лісі. Ми підійшли до трьох крайніх могил, на яких були встановлені пам’ятні дошки разів зо три вищі за мене, згори донизу вкриті темними похмурими ієрогліфами. На той час я не так довго ходила до школи в нашому селищі й не розуміла, де закінчується один і починається інший.

— Нацу, дружина Сакамото Мінору, — вказала вона на одну з них.

Сакамото Мінору — ім’я мого батька.

— Померла у віці двадцяти чотирьох років, на дев’ятнадцятому році епохи Мейджі.

Потім вона вказала на наступну:

— Джінічіро, син Сакамото Мінору, помер у віці шести років, на дев’ятнадцятому році епохи Мейджі.

Потім моя мати прочитала останню дошку, напис якої був аналогічним, окрім імені — Масао, — та віку — три роки.

Минув певний час, перш ніж я зрозуміла, що мій батько раніше вже був одруженим. Колись дуже давно. І що вся його родина померла. Трохи згодом я повернулася на цвинтар. Коли я стояла перед могилами, то усвідомила, що печаль — тяжка емоція. Моє тіло стало вдвічі важчим, ніж за мить до цього, неначе ті могили тягли мене вниз до себе. Попри всю воду та деревину мої батьки були гарним поєднанням і дали життя дітям із належним складом елементів.

Переконана: навіть вони не очікували, що діти будуть їхніми точнісінькими копіями. Тоді як я була схожа на свою матір і навіть успадкувала її очі, більш схожої на батька людини, ніж моя сестра Сацу, годі було й шукати. Сацу була на шість років старшою за мене, і, певно, їй дозволяли робити речі, заборонені мені. Але Сацу мала дивовижну здатність перетворювати кожну подію на цілковиту пригоду. Наприклад, якщо б ви попросили її насипати тарілку супу з каструлі в печі, вона, певна річ, насипала б, але було б це так, наче той суп потрапив у тарілку за щасливою випадковістю. Одного разу Сацу врізала себе рибою. І я не маю на увазі ножа, яким вона різала рибу. Дорогою із села моя сестра піднімалася на пагорб, тримаючи загорнутий пакунок із рибою в руках. І риба висковзнула з пакунка та впала їй на ногу, порізавши Сацу одним із плавців…