Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Бертріс Смолл — «Гарем»

Пролог

Квітень 1484

 

Замок Ґленкірк вирізнявся темною плямою на тлі сірого небосхилу. Підйомний міст був опущений. Уздовж стін повільно снували вартові, які завжди були насторожі. Нині на їхніх землях панував мир, проте той, хто був тобі другом ще вчора, сьогодні міг легко перетворитися на твого запеклого ворога.

Раптом із внутрішнього двору замку долинув цокіт копит. Здоровий гнідий кінь, разом із вершником у плащі з відлогою, пройшов через опущений міст і вийшов на дорогу. Потому вершник підострожив коня й пустив ускач.

Позаду Патрік Леслі, лорд Ґленкірк, лишив кількох невтішних жінок, свого новонародженого сина та покійну дружину Агнесу.

Поки їхав верхи, його думки повертались до подій минулих тижнів і місяців.

Він нетерпляче сподівався народження свого спадкоємця. Агнеса розродилася легко, зумівши зберегти свою веселу вдачу навіть під час перших місяців вагітності, коли її щоранку нудило. Патрікові Леслі минав двадцять четвертий рік. З десяти років, коли хлопчик осиротів, опікав його й виховував старенький рідний дядько, та й солдати, які мешкали разом з ними в будинку, потроху його навчали чогось. Він пізно одружився, тому в той час, як більшість чоловіків його віку мала вже по декілька синів, у нього й досі не було спадкоємця. А тоді йому раптом припала до душі тендітна золотокоса дівчина з роду Каммінґсів. З одруженням Патрік не забаривсь, і злі язики навіть назвали такий поспіх непристойним.

День, якого вони всі так чекали, нарешті настав. Патрік нетерпляче міряв кроками передпокій біля спальні дружини в товаристві свого кузена Аяна. Аж ось почувся голосний крик, а за декілька хвилин зі спальні вийшла фрейліна його дружини, тримаючи на руках маленький згорток.

— Ваш син, мілорде. Леді Агнеса питає, як він називатиметься.

Патрік широко всміхнувся й поглянув на маленьке зморшкувате створіння.

— Адам. Скажи їй, що його зватимуть Адам, він бо в нас первісток.

Фрейліна присіла в реверансі та пішла назад до дверей із немовлям на руках. Аян Леслі нахилив голову.

— Первісток, кузене? А як же маленька Джанет?

— Адам — це мій перший син, дурню, законний спадкоємець!

Патрік жартома замахнувсь, а Аян, хихочучи, ухилився від кузенового удару.

— Тобі краще послати гінця до Агнесиної родини, інакше леді Каммінґс приїде по твою душу. Ба й гірше — вона може переїхати сюди на довгий час, якщо ти негайно не запевниш її, що все гаразд.

Патрік кивнув. Тієї ж миті, коли вони попрямували вже до виходу з кімнати, двері Агнесиної спальні розчинилися, і звідти вибігла маленька служниця з криками:

— Леді Агнеса!.. Леді Агнеса!..

Патрік схопив її і почав різко трусити.

— Заради Бога, дівчисько, що сталося?

— Кров… — заскімлила служниця. — Там кров! О Пречиста Діво Маріє, змилостись над нею!

І, не перестаючи схлипувати, вона вибігла з передпокою.

Патрік Леслі перетнув кімнату двома сягнистими кроками, однак у дверях до спальні його дружини стояла вже повитуха, заступаючи йому дорогу.

— Мілорде, вона помирає. Я не можу нічого вдіяти.

— На Бога, — мовив він, — що тут сталося?

— Мілорде, вона стікає кров’ю, і ми не можемо зупинити кровотечу. Вам ліпше піти до неї зараз, небагато часу їй лишилося.

На обличчі повитухи відбилося щире співчуття. Їй подобався лорд Ґленкірк, а його дружина здавалася їй сміливою та сильною пані.

Відштовхнувши повитуху, Патрік Леслі метнувся до ліжка дружини. Агнеса Леслі спокійно лежала на великому ліжку, а її біляве волосся розкинулося на подушці. Її раніше світла шкіра тепер стала зовсім безбарвною, а на стулених повіках проступили блакитні вени. Патрік нахилився та поцілував дружину в брову.

— Мадам, ви подарували мені чудового сина.

Її сірі очі розплющилися, і вона мляво всміхнулась у відповідь на його слова.

— Ви маєте запросити Мері Мак-Кей приїхати сюди, щоб його глядіти. Вона ще не дуже стара.

— Любове моя, ви самі зможете це зробити.

— Патріку, я помираю.

Він застогнав та відвернув голову вбік.

Вона ніжно провела пальцями по його обличчю.

— Мій бідолашний Патрік, — прошепотіла вона. — Ніколи не здатен змиритися з тим, що його не влаштовує.

Він повернувся до неї.

— Люба моя, — благальним тоном промовив він, — не кажіть так. Ви одужаєте. Ви просто повинні одужати!

— Патріку, — в її голосі вчувалася наполегливість, — ви дотримаєте своєї обіцянки?

Він не тямлячи поглянув на неї.

— Коли я сказала вам, що ношу під серцем вашу дитину, то попрохала, щоб одразу по її народженні Джанет повернулася до Ґленкірка. Ви обіцяли визнати Джанет своєю законною донькою й виховувати її разом з нашою дитиною. Патріку, вона справді ваша дочка. Вона — Леслі.

— Я не дам ради без вас, — розпачливо застогнав він.

— Заприсягніться, Патріку. Заприсягніться іменем Діви Марії.

— Я не можу.

— Патріку… — Її голос почав стихати. — Це моє останнє бажання перед смертю. Заприсягніться.

— Я присягаю! Присягаю іменем Діви Марії. Я привезу свою доньку Джанет до Ґленкірка, визнаю її та виховуватиму разом із нашим сином Адамом.

— Спасибі, Патріку. Благослови вас Господь за це, — сказала Агнеса Леслі й померла.

 

Лорд Ґленкірк отямився, коли його кінь стишив хід і звернув зі шляху на оточену деревами вуличку. В кінці вулички стояв охайний будиночок під солом’яною стріхою. Почувши цокіт копит, з будинку вийшла низенька рожевощока жіночка та привіталася з гостем:

— Патріку, ти не казав, що приїдеш. Як там Агнеса?

— Агнеса померла, — відповів він із гіркотою в голосі.

— А дитина?

— Хлопчик. Здоровий та дужий.

Він зліз із коня й пішов за жінкою до будинку.

— Патріку, хочеш поговорити зі мною про це?

— Я нічого не розумію, Мері. Усе йшло добре. А тоді повитуха сказала мені, що в Агнеси кровотеча, і вони нічого не можуть вдіяти. Усе так швидко закінчилось…

— Мій бідолашний хлопчику. Мені дуже шкода.

— Перед смертю вона попросила мене про дві речі. Перша — щоб ви повернулися до Ґленкірка глядіти нашу дитину. Мері, ви згодні?

— Авжеж, Патріку, я була твоєю нянею, буду няньчити й сина твого. А яке друге прохання?

— Щоб я визнав Джанет і виховував її разом із сином у Ґленкірку. Вона попросила мене про це ще тоді, як дізналася, що носить нашу дитину. Це було її останнє бажання перед смертю, і я заприсягнувся іменем Діви Марії, що вволю його.

— Господи, прийми до себе її чисту душу, — прошепотіла Мері Мак-Кей. — Будь-яка інша жінка на її місці не дозволила б тобі бачитися з моєю онукою, навіть попри те, що вона народилась задовго до вашого одруження. Агнеса Каммінґс мала добре серце.

Він кивнув.

— Та якщо, Патріку, ти знов одружишся, то як нова дружина відреагує на присутність Джанет?

— Мері, вже дві жінки померли, виношуючи мою дитину. Спочатку твоя дочка Меґ, а їй же ж було всього шістнадцять. Тепер Агнеса, і лишень у свої сімнадцять. Я ніколи більше не піду до вівтаря.

— Тобі не пощастило, мій хлопчику, просто не пощастило. Але збіглого молока вже не повернеш назад до каструлі. Якщо одного дня ти знову наважишся зварити ще один глек, ми якось справимося. Скажи мені, як називатиметься твій син?

— Адам.

— Гарне ім’я.

Якусь мить вони сиділи мовчки, дивлячись на вогонь у каміні, а тоді він запитав:

— Де Джанет? Хочу відвезти її до Ґленкірка вже сьогодні.

— У сараї, дивиться на малих ягнят.

Вона підійшла до дверей і покликала:

— Джанет! Твій батько приїхав!

У будинок вбігла маленька чотирирічна дівчинка, її неслухняне золотаво-руде волосся розвівалось од вітру.

— Батьку, ви не казали, що приїдете. Що ви мені привезли?

— Патріку Леслі, вона справді твоя донька, — зітхнула Мері.

— Жменю поцілунків та мішок обіймів для такої жадібної пустунки!

Він засміявся, підхоплюючи доньку на руки. Та захихотіла й пригорнулася до батька.

— Джанет, що ти думаєш про те, щоб поїхати зі мною до Ґленкірка сьогодні?

— Щоб там жити?

— Так.

— Надовго?

— Так довго, як тобі захочеться, моє сонечко.

— А бабусі теж можна поїхати з нами?

— Так, Джанет. Твоя бабуся також поїде й буде глядіти твого маленького братика Адама.

— А можна я називатиму леді Агнесу мамою?

Мері Мак-Кей сполотніла.

— Джанет, леді Агнеса померла, — відповів Патрік Леслі. — Вона відлетіла на небеса, як і твоя матуся.

Джанет зітхнула.

— Виходить, тату, у вас буде лише бабуся, Адам і я?

— Так, Джанет.

Дівча завовтузилось на батькових руках і якусь мить мовчки думало. Тоді врешті звело на батька свої незвичні, по-дорослому серйозні, золотаво-зелені очі й промовило:

— Тоді я поїду з вами до Ґленкірка.

Патрік повернувся до Мері Мак-Кей.

— Візьміть її плащ. Завтра я відправлю по вас та ваші речі гінця.

Мері вкутала онуку шерстяним плащем і провела надвір, де її батько вже сидів на коні та чекав на Джанет. Подаючи йому дитину, жінка сказала:

— Не побивайся так, Патріку. Тепер ти маєш думати про дітей.

— Я знаю, Мері, знаю, — відповів той і, розвернувши коня, присмерком рушив назад, у бік замку Ґленкірк. Донька сиділа в сідлі попереду нього…