Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Фред Варґас — «Мерщій тікай і довго не вертайся»

I

А тоді, коли змії, кажани, борсуки та всіляка звірина, що водиться в глибинах підземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичні житла; коли фрукти й овочі вкриватимуться гниллю і черви виповнять їх (…)

ІІ

Люд у Парижі ходить куди швидше, ніж у Ґільвінеку, Жос давно вже помітив це. Щоранку хвилі пішоходів мчали по авеню Мен зі швидкістю трьох вузлів. А цього понеділка Жос розігнався майже до трьох з половиною, прагнучи надолужити двадцятихвилинне спізнення. А все через кавову гущу, яка розлетілася по всенькій кухонній підлозі.

Його це не здивувало. Жос уже давно збагнув, що речам властиве власне життя — таємне та лиходійне. Бретонський моряк чітко пам’ятав, що всі речі — за винятком, хіба що такелажу, який ніколи не завдавав йому шкоди, — сповнені особливої енергії, мета якої — капостити людям. Найменша незграбність одразу ж наділяла річ раптовою свободою, котра, хоч би якою незначною не була, тягла за собою цілу низку халеп — від неприємностей до трагедії. Корок, що вислизає з рук, є класичним прикладом хаосу в мініатюрі. Адже цей впущений корок нізащо в світі не захоче просто покрутитися біля ніг людини. Він підступно закотиться кудись за плиту і, наче павук, що прагне сховатися якнайдалі, приготує для свого переслідувача, Людини, низку різноманітних випробувань: відсовування плити, від’єднання газової трубки, падання посуду, опіки. Цього ранку комбінація виявилася набагато заплутанішою: один незграбний кидок — і смітник хитається, падає на бік, а фільтр з гущею розсипається по підлозі. Саме так речам, сповненим почуттям справедливої помсти за своє рабське становище, на коротку, але надзвичайно яскраву мить, удається підпорядкувати людину своїй прихованій владі, змусити її крутитися й вигинатися, немов пес, не милуючи ні жінок, ні дітей. Ні, нізащо в світі Жос би не довірився речам — як і, власне, людям або морю. Перші забирають ваш розум, другі — душу, а третє — життя.

Жос — стріляний горобець, і тому він вирішив не змагатися зі стихією, а просто прибрати розсипану каву, повзаючи по-собачому. Жос зібрав усе до останньої крихти, не нарікаючи на долю, і світ речей зняв з нього свої кайдани. Ця ранкова прикрість видавалася дрібною халепкою, але Жос на таке не вівся: для нього вона було очевидним нагадуванням про те, що війна між людьми та речами триває, і в цьому герці людина не завжди перемагає, ой не завжди. Нагадуванням про напасті, про зламані корабельні щогли, про розтрощені рибальські шхуни та про його власний корабель, «Ван-де-Норуа» , який почав протікати посеред Ірландського моря двадцять третього серпня, о третій ранку, з вісьмома людьми на борту. Бог свідок, Жос виконував усі істеричні примхи свого суденця, і Бог свідок, що корабель і людина примирилися тоді. До тієї проклятої буремної ночі, коли, захоплений зненацька, чоловік щосили гепнув по планширу кулаком. «Ван-де-Норуа», який і так практично ліг на правий борт, раптом почав протікати на кормі. Двигун затопило, вітер кидав човном у всі боки по просторах ночі, люди без спочинку вичерпували воду, аби зрештою настромитися на риф на світанку. Це було чотирнадцять років тому, і двоє бідолах тоді загинуло. Чотирнадцять років, відколи Жос чобітьми перерахував ребра власникові «Норуа». Чотирнадцять років, відколи він залишив порт Ґільвінек, відсидівши у в’язниці дев’ять місяців за побої та спробу вбивства. Чотирнадцять років, відколи все його життя витекло через ту пробоїну.

Жос вийшов на вулицю Ґете, міцно стиснувши зуби, аби притлумити лють, яка наростала в ньому щоразу, коли «Ван-де-Норуа», загубившись у морі, виринав на хвилях його думок. Глибоко в душі він не тримав на «Норуа» зла. Цій старій добрій рибальській шхуні не лишалося нічого, окрім як заскрипіти своїми прогнилими бортами у відповідь на удар. Жос переконаний, що корабель просто не врахував наслідків свого короткого бунту, адже не знав ні про свій вік, ні про власну трухлявість, ні про силу хвиль тієї ночі. Корабель точно не бажав смерті двом морякам, і тепер лежав каменюкою в глибинах Ірландського моря, шкодуючи про скоєне. Думками Жос часто звертався до шхуни зі словами втіхи, відпускав старій гріхи. Чоловікові навіть здавалося, що човен, як і він сам, знайшов спочинок і там, на дні, розпочав нове життя — як і він сам у Парижі.

Натомість щодо прощення гріхів судновласнику не могло бути й мови.

— Ну ж бо, Жосе Ле Ґерне, — говорив той, плескаючи Жоса по плечу. — Ви ще років з десять поплаваєте на цій посудині. Він ще той велетень, а ви — його господар.

— «Норуа» став небезпечним, — вперто повторював Жос. — Його крутить, обшивка брижиться, люки трюмів — непевні. У сильний шторм я вже не ручатимуся за нього. І в шлюпці не одна щілина.

— Я знаю свої кораблі, капітане Ле Ґерне, — відповів судновласник суворішим тоном. — Якщо ви боїтеся «Норуа», то в мене є з десяток чоловіків, готових будь-якої миті замінити вас. Чоловіків не з полохливих, які не скиглять, наче якісь бюрократи, з приводу норм безпеки. 

— А в мене є семеро хлопців на борту.

Судновласник загрозливо наблизив до Жоса своє масне обличчя. 

— Якщо ви надумаєте, Жосе Ле Ґерне, піти плакатися до керівництва порту, то повірте мені — станете злидарем ще до того, як встигнете повернутися. І від Бреста  до Сен-Назера  не знайдете нікого, хто візьме вас до себе. Тож раджу добре подумати, капітане.

О так, Жос завжди шкодував про те, що так і не пришив цього типа на ранок після кораблетрощі, а вдовольнився ламанням кісток і нівеченням грудної клітки. От тільки хлопці з екіпажу всі разом тримали його. «Не ламай собі життя», — казали вони. Стримували його, не пускали. Не дали впорати судновласника і його посіпак, що викреслили Жоса зі своїх списків, коли він вийшов з в’язниці. У кожному барі він горлав про те, що дебелі капітанські дупи дають на лапу керівництву, і через це йому довелося назавжди попрощатися з торговим флотом. У кожному порту його гнали геть, тож одного ранку у вівторок Жос скочив на потяг Кемпер–Париж. І його, як і багатьох інших бретонців, викинуло на мілину на вокзалі Монпарнас. Утікачка-дружина і дев’ятеро поганців, яких варто вбити, лишилися позаду.

Побачивши перехрестя Едґара Кіне, Жос сховав давні обр???ази якомога глибше у пам'ять і поклав собі надолужувати спізнення. Через всю цю мороку з кавовою гущею та війнами речей і людей він утратив щонайменше п’ятнадцять хвилин. А пунктуальність була ключовим елементом його роботи, тож він намагався стежити, щоби перший випуск його «живої газети» розпочинався рівно о восьмій тридцять, другий — о дванадцятій тридцять п’ять, а вечірній — о вісімнадцятій десять. Саме тоді збиралася найбільша аудиторія, а слухачі в цьому місті були надто квапливими, щоб витерпіти навіть найменше спізнення.

Жос зняв з дерева урну, яку підвішував туди на ніч, зав’язавши на подвійний булінь  і зафіксувавши замками від злодіїв. Зважив її. Цього ранку вона виявилася не дуже важкою, тож капітан зможе швидко все посортувати. Легка усмішка сяйнула на його обличчі, коли він ніс коробку до комірчини за магазинчиком, яку йому випозичав Дамас. Зосталися ще добрі хлопці на світі, як ось цей Дамас, що дає вам і ключ, і місце за столом і не боїться, що ви пограбуєте касу. Дамас, ото вже ім’я! Юнак тримав на площі крамницю роликів, «Рол-Райдер», і давав Жосу прихисток. Там моряк спокійно готував свої випуски і не боявся потрапити під дощ. «Рол-Райдер», ото вже назва!

Жос відкрив урну — велику змайстровану власноруч дерев’яну скриню, яку він назвав «Ван-де-Норуа ІІ», на честь втраченого, але любого серцю корабля. Навряд чи рибальській шхуні дальнього плавання робило честь те, що її спадкоємицею стала дерев’яна скринька для листів у Парижі, але ж і скринька не проста. То була геніальна коробка, створена за геніальною ідеєю сім років тому. І саме вона дозволила Жосу знову зіп’ястися на ноги після трьох років роботи на консервному заводі, шести місяців на фабриці котушок і двох років безробіття. Геніальна ідея прийшла до нього грудневої ночі. Тоді, стискаючи склянку в одному з монпарнаських кафе, на три чверті заповненому осиротілими бретонцями, він почув предковічну луну свого краю. Один тип заговорив про Пон-л’Аббе , і саме тоді прапрадідусь Ле Ґерн, який народився в Локмар’ї 1832 року, вийшов з Жосової голови, щоби притулитися до стійки й привітатися з нащадком. 

— Привіт, — каже Жос.

— Ти пам’ятаєш мене? — запитав старий.

— Угу, — промимрив Жос. — Коли я народився, ти вже помер, тож я тебе не оплакував.

— Синку, міг би вже й не просторікувати того єдиного разу, коли я до тебе прийшов. Скільки це тобі?

— П’ятдесят років.

— А життя тебе добряче пошарпало. Здаєшся старішим.

— Я не потребую твоїх зауваг, та й взагалі, я тебе не запрошував. Ти також був досить бридким.

— Обрав би ти інший тон, юначе. Ти ж знаєш, як воно, коли я гніваюся.

— Ще б пак, усі про це знали. Особливо твоя дружина, яку ти все життя годував лящами.

— Ну, годі, годі, — насупився старигань. — Лиши це в минулому. То все примхи доби.

— Та якої в біса доби. То були твої примхи. Ти ж їй око вибив.

— Слухай, та невже ж ми ще двісті років обговорюватимемо те око!

— Чом би й ні. Для прикладу.

— І це ти, Жосе, вчитимеш мене жити? Жос, який ледь не розпоров якомусь хлопу черево ударами черевиків на набережній у Ґільвінеку? Чи, може, я помиляюся?

— По-перше, це була не жінка, а по-друге, не якийсь хлоп. То був лантух з грошима, якому насрати, що інші здихають, аби він лише косив бабло!

— Еге ж, я знаю. Не мені тобі дорікати. Але ж це не єдина причина, чому ти в???икликав мене, малий?

— Я вже казав: не викликав я тебе.

— Ти впертий, як сто ішаків. Тобі пощастило, що ти успадкував мої очі, а то б я тобі добряче зацідив. Уяви собі, що раз я вже тут, то тільки через те, що ти мене викликав, і ніяк інакше. До того ж мені не подобається цей бар: я не люблю музики. 

— Добре, — каже Жос. — Переконав. Замовити тобі склянку?

— Якщо зможеш підвести руку. Дозволь зауважити, що ти вже перебрав.

— Не твій клопіт, стариганю.

Пращур знизав плечима. Він багато чого бачив на своєму віку, і цьому шмаркачеві не вдасться розсердити його. Жос із роду Ле Ґернів, і цього в нього не відняти.

— Тож, — вів далі старий, посьорбуючи свій гідромель , — у тебе нема ні дружини, ні шеляга за душею?

— Діло кажеш, — відповів Жос. — А подейкували, що раніше ти не був таким метикованим.

— Я ж тепер привид. А коли помираєш, то дізнаєшся багато такого, про що не знав за життя.

— Це ж треба, — сказав Жос і підняв тремтячу руку, щоб покликати офіціанта. 

— Щодо жінок, то не було сенсу мене викликати, тут я тобі не порадник.

— Не сумніваюся.

— А от щодо роботи, то тут і вигадувати нічого не треба, синку. Тобі лишається тільки підтримати родинну традицію. Нема чого тобі ловити в котушках, то грубезна помилка. А крім того, ти ж знаєш, що не варто довіряти речам. Такелаж — то ще нічого, але котушки, нитки, не кажучи вже про корки… Ті взагалі варто десятою дорогою обходити.

— Знаю, — відповів Жос.

— Треба скористатися сімейним спадком. Підтримати родинну традицію.

— Я більше не можу бути моряком, — пояснив Жос, закипаючи. — Я тепер ізгой. 

— Та хто тобі що каже про море? Заради Бога, невже в житті нема нічого, крім риби! Хіба я був моряком…