Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Джилл Грегорі, Карен Тінторі - Таємниче світло

1
П’ять років по тому
Багдад
Пісок був скрізь — у її горлі, на віях, він набився також під заґвинчену кришечку пляшки зі спортивним трунком «Ґаторейд». Дана Ландау завжди любила пляж, але після трьох місяців перебування в Іраку вона стала мріяти про той час, коли більше не відчуватиме зернята піску між пальцями ніг.
— Ще кілька хвилин, і я закінчу знімати! — вигукнув її телевізійний оператор Расті Сазерленд.
— Поквапся.
Дана стомлено розглянулася навкруги, поки Расті знову знімав панораму руїн. Вона вже надивилася вдосталь. І щоразу, вибираючись сюди, за межі відносно безпечної «зеленої зони», вони почували себе в лапах диявола.
Відчуваючи, як їй тисне у грудях, Дана пішла знівеченою вибухом територією в пошуках бодай найменшого затінку.
«Ще один день, ще один вибух автомобіля», — похмуро подумала вона, обернувшись спиною до конвою з військових машин, що супроводжував їх, їхнього водія та їхнього перекладача до цієї страхітливої сцени. Вибух бомби знищив дві вантажівки, вщент заповнені щойно навченими солдатами іракської армії.
Телебачення надало їй дев’яносто секунд для підсумкового розділу сьогоднішньої одіссеї смертовбивства. Вони перекодують це в озвучені байти, що ніколи не зможуть віддзеркалити грандіозні масштаби сьогоднішньої бійні.
Дана палко мріяла, щоб її послали в це відрядження. Вона домагалася його з таким бажанням, з яким ніколи раніше нічого не домагалася, але тепер мусила визнати, що коли наступного місяця вона покине Ірак, то ніколи не тужитиме за цим моторошним кошмаром — за вибухами бомб, які прокреслюють ніч вогненними зблисками, за смородом горілого м’яса та гуми, за тонким і жалібним скиглінням дітей. Вона з великою радістю поміняла б мішки з піском, якими були обкладені вікна вілли, де розташувалися служби американського телебачення, колючий дріт, яким вілла була обгороджена, і всю параною, весь пісок та всю непевність життя у воєнній зоні на найбанальніше доручення, таке, скажімо, як висвітлення страйку шкільних учителів

Дана нахилилася ще нижче й витягла невідому річ із піску. Так, на тій шкірі справді було намальоване око. Синє око, обведене чорною лінією, намальоване на шкіряній торбинці, не більшій за половинку гральної карти. Синє око було відомим талісманом, а надто в цій частині світу, де вважали, що воно захищає від наврочень.
«Як і ось цей», — подумала вона, доторкнувшись до чарівного срібного кулона у формі розкритої й обернутої вниз долоні, що висів у неї на шиї. Її пальці швидко пробігли по сімох маленьких аметистах, що були на краях її амулета гамза, і намацали бірюзове око з перегородчатої емалі, намальоване в його центрі й прикрашене єдиною перлиною — перлиною її матері. Наталі надіслала їй цей кулон як оливкову віть миру саме перед вилітом до Іраку. Гамза була чудовим подарунком сестрі, що вирушала на війну, бо ніхто не знав про чародійну силу талісманів та амулетів більше, ніж Ната.

Дана нахилилася ще нижче й витягла невідому річ із піску. Так, на тій шкірі справді було намальоване око. Синє око, обведене чорною лінією, намальоване на шкіряній торбинці, не більшій за половинку гральної карти. Синє око було відомим талісманом, а надто в цій частині світу, де вважали, що воно захищає від наврочень.
«Як і ось цей», — подумала вона, доторкнувшись до чарівного срібного кулона у формі розкритої й обернутої вниз долоні, що висів у неї на шиї. Її пальці швидко пробігли по сімох маленьких аметистах, що були на краях її амулета гамза, і намацали бірюзове око з перегородчатої емалі, намальоване в його центрі й прикрашене єдиною перлиною — перлиною її матері. Наталі надіслала їй цей кулон як оливкову віть миру саме перед вилітом до Іраку. Гамза була чудовим подарунком сестрі, що вирушала на війну, бо ніхто не знав про чародійну силу талісманів та амулетів більше, ніж Ната.

Стародавні китайці також дуже боялися сов: вони називали день літнього сонцестояння Днем сови й вірили, що діти, народжені в цей день, мають схильність до насильства.
Дана часто дражнила Нату, підсміюючись із її енциклопедичних знань і називаючи сестру «доктором забобонного шаманізму».
Але вона не дражнила Нату вже дуже давно. Останнім часом сестри майже не розмовляли.
Поспішаючи до свого конвою, Дана обтрусила пісок зі шкіряної торбинки й раптом зрозуміла, що всередині щось є. Вона ослабила чорний шнурок, яким торбинка була зав’язана, і витрусила з неї потьмянілий кулон на золотому ланцюжку. Кулон у формі яйця був інкрустований синіми, червоними й жовтими самоцвітами, що створювали образ такого самого «ока», як намальоване на торбинці.
— Агов, міс Ландау! — гукнув молодий армійський офіцер, що командував конвоєм. — Час їхати!
Дана опустила кулон назад у шкіряну торбинку й зірвалася бігти, запхавши знахідку до кишені своїх широких штанів оливкового кольору. «Можливо те, що загубив якийсь бідний турист, стане цінною знахідкою для Наталі», — подумала вона, пірнаючи у броньований автомобіль.
Вона більше не думала ані про торбинку, ані про кулон доти, доки не сунула руку до кишені, щоб узяти помаду для губ після вечері на віллі.
— Прокляття. Я мало не забула про неї. — Вона дістала торбинку й подивилася на Расті Сазерленда через скрипучий обідній стіл. — Чи не погодишся ти зробити мені невеличку послугу й передати моїй сестрі один неоціненний скарб, коли добудешся до Штатів?
— Хіба я схожий на в’ючного мула?
Расті склав серветку й запхав її у пластикову філіжанку. У свої сорок два роки він хизувався голим черепом у стилі Юла Бриннера , чого досяг, нещадно виголюючи всі жмутики світло-рудого волосся, завдяки якому дістав своє прізвисько . Він був кремезно збудований, але швидкий на ногах, а ще його номінували на Пуліцерівську премію навіть не раз, а двічі. Дана була переконана, що мішки під його темно-карими очима збільшилися вдвічі після того, як він уперше ступив на землю Іраку.
Коли вона дістала з торбинки кулон і підняла його вгору, він підсмикнув брови.
— Ця штука коштує щонайбільше два бакси, але Наталі спроможна знайти в ньому щось надзвичайне. Ти певен, що тобі буде неважко передати її їй?
— Без проблем. Ти ніколи не можеш знати щось наперед — не виключено, що ця річ стане головним шедевром наступної виставки, яку вона організує у своєму музеї. Побачити різницю між сміттям і скарбом — такий хист даровано не кожному, — пирхнув він.
— Наталі знає свою справу. Вона відразу збагне, що це таке. Я вкладу сюди для неї цидулку сьогодні ввечері, й віддам тобі це вранці. О котрій годині ти відлітаєш?
Він скорчив гримасу.

Коли готелі розбомбили, американському телебаченню та іншим агенціям новин довелося шукати собі притулку на окремих віллах або у великих приватних будинках, розташованих у «зеленій зоні». Теж не повністю придатних до проживання, але в них усе ж таки було безпечніше обладнувати бази для всіляких операцій, ніж у готелях — мішенях набагато доступніших.
Хоча жодне місце тут не можна було вважати безпечним.
На мить вона уявила собі безліч людей, які вечеряли сьогодні в Нью-Йорку, людей, що почували себе цілком розслабленими у велелюдних ресторанах, уявила дзенькіт столових приборів та скляного посуду, уявила, як потім хтось вибігає на вулицю, щоб зловити таксі, а хтось квапиться до метро. У її пам’яті промайнули вечори п’ятниці, коли вона зустрічалася з Наталі після роботи, й вони йшли удвох вечеряти, пригадалися їй і недільні ранки, коли вона бігала підтюпцем у Центральному парку, і зненацька її опанувала гостра туга за травою, вологою від роси. І за сестрою. Як багато їй тут бракувало, а надто нормального, простого життя, коли людину не змагає постійний страх, що її або викрадуть, або вб’ють.
2
Нью-Йорк
Таксі їхало вниз авеню Америк, розхитуючись, як перевантажений віслюк, від чого Наталі підкидало на задньому сидінні так, ніби вона їхала верхи. Вона вже запізнювалася на зустріч із Оскаром Чарлзом, який мав головувати на врочистих зборах, присвячених збиранню коштів на пошуки скарбів у гробницях, на зустріч, призначену на четверту годину дня. Й вони матимуть тільки годину на те, щоб остаточно скласти бажаний список головних спонсорів, які мають підписати документ. «Одного дня, коли я працюватиму в штаті більшого музею, такого, як Мет, — тужливо подумала вона, — я фінансуватиму свої проекти в межах власного закладу». Але музей Деверо був удесятеро менший за масштабами, аніж Мет, і його кураторам доводилося підходити з простягнутим капелюхом до багатьох людей.
Вона почувалася виснаженою і стомленою, хоча робила тепер саме те, про що мріяла відтоді, як, ще навчаючись у початковій школі, відвідала з екскурсією виставку скарбів із гробниці фараона Тутанхамона. У той день у Крилі Саклера музею Метрополітен, — збудованому, щоб прийняти виставку з єгипетського храму в Дендері, — вона закохалася в таємницю стародавнього світу, у його велич і славу. І лише багато років по тому, по багато годин риючись у землі під палючим сонцем Йорданії, вона нарешті зрозуміла, скільки зусиль і терпіння треба докласти, щоб викопати ці стародавні скарби з-під гарячих пісків пустелі й потім розкласти їх в акуратних і чистих виставочних футлярах та вітринах зі скла й оксамиту.
Коли таксі нарешті тицьнулося в бордюрний камінь на розі Сімдесят п’ятої та Третьої вулиць, вона стала нишпорити у своїй черезплічній сумці в пошуках двадцятидоларової банкноти, по черзі обмацуючи мініатюрний ліхтарик, сумочку з косметикою, мобільник. Вона затримала пошук на мить, коли побачила свій паспорт разом із пожмаканим посадковим талоном на літак та бляшанкою м’ятних пігулок.
«Як я могла забути? Сьогодні його треба було б подовжити», — докірливо сказала вона собі, тицьнувши водієві двадцятку.
Слухаючи какофонію автомобільних гудків, що ревли позад неї, та напружений пульс міста, який стугонів у крові, вона спізнала відчуття, що минув не один тиждень, а ціла вічність відтоді, як вона покинула Флоренцію, досі сп’яніла від того хвилювання, яке опанувало її, коли вона відкривала свою першу виставку за кордоном.

Дана вела репортаж з Іраку, стоячи біля великої вирви, що утворилася на дорозі після недавнього вибуху бомби. Це був повтор передачі, яку Наталі вже бачила сьогодні вранці, в останніх новинах. Проте її голова сама обкрутилася в напрямку обличчя сестри, й вона відчула той самий біль під грудьми, який відчула вперше тоді, коли довідалася, що Дана домоглася відрядження до Іраку.
«Утікай звідти якнайшвидше, дитино», — подумала вона, дивлячись невідривним поглядом на маленьке серйозне обличчя Дани й намагаючись примирити образ маленької плаксивої сестри, яка ніколи не вийшла б під дощ без парасольки, з образом невисокої стриманої жінки, що без бронежилета промовляла спокійним голосом посеред забутої Богом пустелі. «О Боже, Дано, мені бракує тебе».

Дана вела репортаж з Іраку, стоячи біля великої вирви, що утворилася на дорозі після недавнього вибуху бомби. Це був повтор передачі, яку Наталі вже бачила сьогодні вранці, в останніх новинах. Проте її голова сама обкрутилася в напрямку обличчя сестри, й вона відчула той самий біль під грудьми, який відчула вперше тоді, коли довідалася, що Дана домоглася відрядження до Іраку.
«Утікай звідти якнайшвидше, дитино», — подумала вона, дивлячись невідривним поглядом на маленьке серйозне обличчя Дани й намагаючись примирити образ маленької плаксивої сестри, яка ніколи не вийшла б під дощ без парасольки, з образом невисокої стриманої жінки, що без бронежилета промовляла спокійним голосом посеред забутої Богом пустелі. «О Боже, Дано, мені бракує тебе».
3
Багдад
Расті Сазерленд докладав усіх зусиль, щоб не дати своїм очам заплющитися. Чекаючи, коли оголосять посадку на його літак, він стояв у залі аеропорту, прихилившись до стіни і тримаючи під пахвою книжку Ґрінспена «Доба тривог». Його сумка лежала біля ніг.
Навколо нього люди з військового персоналу США авторитетно проштовхувалися крізь натовп журналістів, дипломатів та насторожених подорожніх, яких змагало нетерпіння вибратися з воєнної зони.
Рейсів тут було мало, вони відбувалися через великі проміжки часу й нерідко скасовувалися в останню хвилину. Читати цього ранку Расті не міг, бо голова йому паморочилася, але й заплющити очі та розслабитися він був неспроможний доти, доки  не сяде в літак і двері не зачиняться за ним.
Він майже відчував запах Ілейниного волосся, хоч і був на відстані півсвіту від неї. Вона мала надзвичайно м’яке брунатне волосся, й пахло воно імбиром. Він був певен, що діти підготують якийсь сюрприз, щоб відзначити зустріч, не гірший, аніж вони підготували йому до його сорокового дня народження, і зловив себе на тому, що всміхається на цей спогад.
Коли оголосили посадку на його рейс, він рвучко нахилився, щоб підняти сумку, і книжка вислизнула з-під його руки й упала на підлогу. Він спробував запхати її у свою полотняну сумку, що вже й так була напхом напхана відеокамерами, об’єктивами, журналами та медовим арабським печивом, яке мало допомогти йому перебути тривалий політ. Шукаючи вільного куточка, куди б запхати книжку, він зачепився за шнурок шкіряної торбинки, яку дала йому Дана, й та випала із сумки, а те, що було в ній, висипалося йому під ноги.
Расті роздратовано вилаявся. Він незграбно від’єднав торбинку від свого зап’ястка. Люди ринули повз нього на посадку. Згораючи від нетерпіння якомога скоріше потрапити на клятущий літак, він схопив цидулку Дани й кулон і поквапно запхав їх назад до своєї ручної поклажі. Сягнистими кроками він поспішив до хвіртки, крізь яку пропускали до літака.
Позад нього сірі очі високого світловолосого чоловіка звузилися, як очі сокола, прикипівши до спини Расті, і спостерігали за ним, поки чоловік не зник за людьми, що пропихалися на посадку на літак. Потім Еліот Ворік, помічник державного секретаря оборони США, дістав свій мобільник і набрав на ньому кілька номерів, відомих лише кільком обраним у світі.
4
Париж
— Усе відбувається згідно з нашим планом. На той час, коли наші вороги зрозуміють, що діється, завершальна битва вже розпочнеться.
Очі іранського бізнесмена Фаршида Сабурі блищали, коли він дивився на трьох чоловіків у дорогих костюмах, що зібралися в помешканні на авеню Лабурдонне, з вікон якого було видно Ейфелеву вежу. На вулицях унизу жодна людина не підозрювала, що на висоті шістьох поверхів над ними четверо найбагатших, наймогутніших у світі терористів готують небачену катастрофу.
— Якщо захоче Аллах, то іслам переможе від моря й до моря, — мовив Фаршид, тоді як інші вожді гвардії халіфа слухали його з палким хвилюванням. — Загарбник, що набрався зухвальства вторгнутися в наш край, упаде від меча Аллаха.
Сиддік Азіз, чисто поголений чоловік із наманікюреними нігтями та діамантовими запонками, що сидів на шведській канапі, нахилився вперед. Він був достатньо вродливий, щоб прикрашати сторінки «Журналу для чоловіків», та його фінансовий хист переважав навіть його вроду.
— І Палестина здобуде славу, змівши зі своєї землі невірних, — прошепотів цей банкір із Саудівської Аравії.
Велика картина із золотавими відтінками на стіні позад нього, на якій було зображено Аль-Гарам аль-Шариф, Славне Святилище, ловила сонячні промені, що пробивалися крізь вікно. Погляди всіх чотирьох несамохіть зосередилися на образі святого місця.
Стародавні камені Єрусалима, здавалося світилися священним блиском, який бризкав від золотої бані, що стриміла над вершиною пагорба. Невірні називають цей собор Банею Скелі, але ці люди знали його як Куббат ас-Сакраг.
Кожен із чоловіків, які були в цій кімнаті, знав, що солодке відчуття неминучої перемоги має високу ціну.

Жертви будуть великими, але тимчасовими.
Родина бен Ладенів, могутні будівельні магнати, що мали виключне право на відбудову священних місць Мекки та Медини, відновлять усе в тому вигляді, як воно було. Але спочатку кожна будівля, яка входить до комплексу Славного Святилища — Баня Скелі, мечеть Аль-Акса, мечеть Баня Ланцюга, мечеть Пророка, Баня Куббат аль-Міарадж (церква Вознесіння), Баня Аль-Куббат ан-Нахвия, храм Хеверів, кафедра (мінбар) Бурган ад-Діна, Золоті ворота (Ворота Милосердя), молитовна зала (мусалла) Марвана, стародавня Акса та музей ісламу, тобто шоста частина всіх будівель, розташованих на обгородженій мурами території Єрусалима, буде знищена катаклізмом вогню та грому.
І весь світ ісламу підійметься у гніві.
Вибух почали планувати ще два роки тому — ці плани підживлювали факти осквернення країнами Заходу арабських священних земель. Присутність невірних ставала дедалі нестерпнішою, а надто для шиїтів. Та навіть сунітську більшість у Саудівській Аравії обурювало зухвальство Сполучених Штатів, що топтали військовими чобітьми землю їхньої батьківщини. Осквернення країни, де знаходились найбільші святині ісламу, було поганим уже саме по собі, але два нахабні й злочинні вторгнення Америки до Іраку та насильницьке поширення їхньої єретичної західної культури сповнили серця вірних ще більшим гнівом. Однак головним джерелом їхньої люті було незаконне існування Ізраїлю.
І ось ці люди, командири гвардії халіфа, що ставила собі на меті повернення халіфату, були близькі до того, щоб помститися за всі лиходійства, вчинені проти ісламу.
Халіфат припинив існування 1924 року, коли Оттоманська імперія розпалася, перетворившись на значно меншу Республіку Туреччина. Халіф — наступник Магомета на землі та глава ісламської держави — був відомий також як князь правовірних, чоловік, що має об’єднати іслам і підбити під своє правління всіх мусульман. Відновлення халіфату було найвищою метою гвардії.
— Ми повинні встигнути, — сказав Сиддік, припаливши сигарету й кинувши свою прикрашену монограмою запальничку на столик для кави. — До саміту залишилося всього шість днів.
— Ми встигнемо до цієї дати, Сиддіку, — запевнив Фаршид Сабурі з усмішкою. — Сорок циліндрів вибухівки С-4 уже в тунелі, а останні детонатори будуть установлені сьогодні. Не забувай, що це мій брат Гасан спланував усю операцію. Він запевнив мене, що його команда цілком готова. Що за шість днів полум’я вибуху спалахне яскравіше за сонце.
5
Багдад
Дана вдарилася головою об підвіконня. Червоні плями та чорний біль запульсували в очах, коли вона зісковзнула на підлогу.
«Підводься! Підводься!»
Але члени її тіла відмовилися підкоритися команді, що, здавалося, пролунала десь дуже далеко.
Якось вона спромоглася сісти. Для цього їй, здавалося, знадобилася вічність, як знадобилася вічність і для того, щоб усі речі висипалися з її сумки на підлогу, коли той, хто на неї напав, почав трусити її.
Він був величезний, не людина — а танк. Одягнений у чорні штани й коричневу сорочку, його обличчя ховалося за темно-коричневим хіджабом. Дивлячись, як він колупається в купі її речей, відкидаючи вбік тампони, записник, мапи та сонцезахисний крем, вона насилу стримувала бажання виблювати. Голова в неї тепер гуділа й болісно пульсувала, як ніколи раніше.
Хоч в очах їй потемніло від болю, Дана доклала всіх зусиль, щоб підвести погляд і подивитися на величезну постать, яка посунула тепер у її бік і нависла над нею, проте досі не показала свого обличчя.
Вона могла бачити лише його очі. Прозорі, божевільні очі кольору чорнила.
— Де воно? — прогарчав він. — Де Око Світанку?
— Я не знаю... Яке око?
Гострий біль прострелив крізь її щоку, коли він дав їй ляпаса, й металева оправа на його персні роздерла їй шкіру.
— Не бреши! Я знаю, Око в тебе, то де воно тепер?
Сльози струменіли по закривавленому обличчю Дани, коли вона поповзла задкуючи до вікна. «Про що... він каже? Він потрапив не в ту кімнату. Якби мені... дотягтися до мобільника...»
— Це помил... ка, — простогнала вона. — Ви помилилися. Я... я не маю того, що вам треба...
Він стрибнув до неї, і страх здушив зойк у її горлі. Його товсті пальці схопили амулет-гамзу, який випав із її рук і тепер лежав на підлозі біля ніг.
— Воно схоже на це! — Він тицьнув гамзою їй в обличчя, показавши на око з перегородчатої емалі в центрі. — Око! Ти його маєш. Воно потрібне мені! Тепер! Негайно!
«Торбинка... кулон, — подумала Дана у стані шоку. — Та дрібничка... яку я передала Наталі?»
Вона спробувала говорити спокійно, тим лагідним телевізійним голосом, який так подобався глядачам, але свої слова вона прохрипіла.
— Я його віддала. У мене... його вже немає.
— Брешеш!
Він ударив знову, розбивши їй нижню губу.
У Дани потемніло в очах. Один із зубів встромився їй у язик. Вона не мала сили виплюнути його. Їй треба підвестися й утікати, але в голові так паморочилося, що вона була неспроможна навіть зіп’ястися на ноги.
І тоді вона закричала, так гучно, як тільки могла, закричала від жаху, закричала, кличучи на допомогу.

Юсеф стиснув кулаки. Єдине, що він хотів від неї почути, це де вона заховала Око. У кімнаті його не було, він знав. Отже, вона має спільника? Але вона йому скаже все, перш ніж він покінчить із нею. Нестерпний біль швидко розв’яже їй язика. Незабаром вона благатиме, щоб він дав їй шанс про все розповісти.
Він підняв її з такою легкістю, ніби вона була порожнім манекеном, і пожбурив  через кімнату. Але він переоцінив спроможність тендітної дівчини вчинити опір його великій силі. Замість упасти на ліжко, вона долетіла аж до комода й ударилася головою об гострий край, аж затріщало дерево.
Тиша запанувала в кімнаті.
Юсеф поквапився до неї. Вона вже не кричала. Не ворушилася.
«Холодна вода приведе її до тями».
Та обійшовши ліжко, він побачив, під яким неможливим кутом стриміло її підборіддя, і побачив кров, що струменіла з вуха.
Привести її до тями було неможливо.
6
Білий дім
Державний секретар оборони Джексон Райт був похмурим, коли увійшов до Овального кабінету. Президент Овен Ґарет відклав авторучку і стер долонею втому з очей.
Брунатно-руде волосся головнокомандувача, що надавало йому таку велику перевагу під час виборчої кампанії, було нещодавно посріблене сивиною, й тепер вона виблискувала в сонячних променях, що пробивалися крізь вікно позад нього.
Ґарет перебував на своїй високій посаді лише два з половиною роки, а вже здавався на десять років старшим за свої сорок дев’ять. Президенти швидко старіли в цьому двадцять першому сторіччі під дією тероризму, що набув поширення в усьому світі, регіональних воєн, ісламського джихадизму, та домоклового меча ядерної вселенської катастрофи.
— Бен Гаурі не відмовився від свого підпису під договором? — без зайвих церемоній запитав Ґарет.
Він мав неабияку надію, що його історичний візит до Єрусалима, який мав відбутися на цьому тижні з метою скріпити мирний договір між лідерами ХАМАЗу та Ізраїлем, буде головним досягненням серед тих багатьох, які він передасть у спадщину наступному президентові.
Але все, що має високу ціну, дістається нелегко. Не лише розмаїті арабські угруповання, розкидані по всьому ісламському світу, висловлювали бурхливі протести, а й невеличка ізраїльська праворадикальна група Шомрея Котела — яка закликала до спорудження Третього Храму — загрожувала тепер висадити в повітря Баню Скелі й розчистити майданчик для свого будівництва.
— Насправді ми маємо трохи іншу ситуацію, сер. — Губи Райта скривилися в неусвідомленій гримасі, що давала неоціненний матеріал для нещадних карикатур, якими коміки нерідко прикрашали розважальну суботню телепередачу «Сетердей найт лайв». — Ворік щойно зателефонував мені, перед тим як сісти в Багдаді на свій літак. — Колишній професор права на хвилину замовк, знаючи, який ефект справлять його наступні слова. — Схоже, йому пощастило довідатися, де зараз перебуває Світлячок.

Тільки жменька людей в уряді знала про існування цього надсекретного підрозділу, створеного його попередником. Огорнутий глибокою таємницею й незалежний від ЦРУ, він мав завдання оберігати безпеку Сполучених Штатів — будь-якими засобами й будь-якою ціною.
— Світлячок досі в Іраку? — запитав президент. — Він весь час перебував там?
Райт похмуро кивнув головою. Він легко вгадував, у якому напрямку працює енергійний розум президента. Мало що можна було прочитати на розумному й добре контрольованому обличчі Овена Ґарета, але як один із його найдавніших друзів і прихильників Райт відразу помітив, як ледь помітно стислися широкі суглоби його пальців, і зрозумів, що лідер вільного світу переживає той самий напад надії, страху та тривоги, що й він.
— А що вони роблять, аби заволодіти ним? — запитав Ґарет, пильно втупивши свої опуклі синювато-сірі очі в обличчя Райта. — Бо тобі збіса добре відомо, що МОССАД  робитиме те саме, що й ми й, можливо, ліпше за нас. — Він стукнув кулаком по паперах, розкиданих на столі перед ним. — Ми були певні, що вже заволоділи ним у тому клятому музеї п’ять років тому, але він вислизнув у нас між пальцями. Не можна допустити, щоб таке сталося знову.
7
Церква Осяйного Світла Небес,
Пенсакола, Флорида
Був звичайний недільний ранок. Святилище Церкви Осяйного Світла Небес вібрувало енергією тисячі голосів, які співали славу Господу. Превелебний Кен Мунді знав, як примусити свою паству в одному пориві підхопитися на ноги. Усі погляди були прикуті до його не вельми вродливого, з випнутими щелепами обличчя, значно збільшеного на екрані, що звисав зі склепінчастої стелі. То було обличчя щирості, обличчя пристрасті, обличчя, освітлене переконаністю, що кінець світу близько.
Це було те саме обличчя, те саме послання, яке люди бачили щонеділі у храмах Церкви Осяйного Світла Небес, розкиданих по всіх Флориді, Джорджії, Техасу та Мічигану. Превелебний Мунді спромігся зібрати чимало прихильників попри те, що засоби масової інформації називали його церкву культом, а самого Мунді — фальшивим пророком. Християнський світ, у своїй величезній більшості, осуджував цього проповідника, його послання та його тактику.
«І ці обмежені йолопи, безперечно, осудили б також мій план, якби вони знали про нього. Ідіоти. Переважна більшість християнських лідерів у Сполучених Штатах — та й у всьому світі — є пасивними тупими йолопами. Вони задовольняються тим, що просто чекають подальшого розвитку подій, єднаються з євреями, моляться й готують себе до Судного дня. Усім їм бракує і бачення, і мужності для того, щоб діяти активно».

Нещодавно він бачив видіння, яке повідомило йому, що вознесіння тих, хто вірує, уже близько. Час тяжких випробувань, провіщений у Святому Письмі Нового Заповіту, наближається: Ісус повернеться на землю, щоб зітнутися з Антихристом у завершальній битві між добром і злом. Армагеддон. Потім Ісус правитиме світом у мирі протягом тисячі років, після чого передасть правління Отцю.
І тоді всі ті, хто називав його схибленим ідіотом, керівником секти, заблудлим фанатиком, будуть змушені визнати очевидну істину. Бо лише йому відомо, що Армагеддон близько.

Без Світла та його могутності сини Вавилона не зможуть прискорити Вознесіння. А вони вже так близько підійшли до того, щоб збудувати Третій Храм і заповнити його Світлом.
Бо в сувої Даниїла провіщалося, що Світло знову прийде на землю й засяє з Третього Храму. А Мунді знав, що Світло є ключем, важливим провісником кінця світу.
— Ця робота виконується навіть тепер, коли ми розмовляємо, — запевнив Вартовий Мунді спокійним голосом, під яким бриніла велика внутрішня напруга.
— Варнава, — промовив Мунді, не відриваючи погляду від світлини.
— І, думаю, нам треба попередити Деррека, що може знадобитися його допомога. — Вартовий побачив, як насупилися брови превелебного отця й зупинив його заперечення піднесеною рукою. — Кене, це справа надто важлива, щоб доручати її лиш одній людині. Навіть якщо це Варнава.
Мунді досі не міг відвести погляд від талісмана, зображеного на світлині.
— Я не заперечую проти того, щоб попередити Деррека, але Варнава не потребує нічиєї допомоги.
На якусь мить вони обидва уявили собі молодика зі свіжим обличчям, сповненого шаленою вірою. Усмішка надії викривила кутики повних, ніби освітлених радісним передчуттям близького тріумфу губ Кена Мунді. Йому ніби вчувався гострий запах полум’я, що палахкотітиме в останні дні світу.
Він згадав той день, коли вперше показав Варнаві модель майбутнього Третього Храму. Очі юного сімнадцятирічного лідера спалахнули осяйним світлом, так, ніби він був щойно помазаний самим Святим Духом. Хлопець виразно побачив у своїй уяві цей храм, побачив усе:  як відбувається вознесіння на небо тих, хто по-справжньому вірує, як починається кінець світу.
Навіть тоді хлопець відразу зрозумів, яку істотну роль відіграє Третій Храм в облаштуванні сцени для найважливішої події в історії людства — Армагеддону, завершальної битви між добром і злом.
Після тієї розмови Варнава віддав Мунді всі свої чайові, тицьнувши йому в долоню навіть дрібні монети, й пообіцяв, що допомагатиме будувати Храм усіма доступними йому засобами, — навіть готовий збудувати його лише власними двома руками.
Він був тоді худим підлітком, який утратив батька, ще коли вперше зіп’явся на ніжки, але в наступні роки зумів укріпити своє тіло. Він із релігійною ретельністю виконував усі вправи з підняттям ваги, які призначав йому баскетбольний тренер, і зрештою його м’язи на колись слабкому кістяку подвоїлися, потроїлися і зчетверилися.

Так само, як Бог допоміг Мунді. Тепер в особі Варнави Він подарував йому невтомного учня, чия відданість Церкві була такою самою сильною, як і його тіло.
— Варнава зможе заволодіти Світлом у будь-яку хвилину, — сказав Вартовий.
Мунді нічого не відповів. Його заполонили власні думки, збудження нуртувало в його крові. Через кілька днів, можливо, і він триматиме Світло у своїх руках. Творча сила Бога доторкатиметься до його пальців. Мунді подивився на свої долоні. Він ніколи не зміг би собі уявити, що одного дня він, убогий і скромний хлопець із Теннессі, триматиме в руках світло творіння і зможе обернути його на благо тих, кому судилося спастися.
Відкриття сувою Даниїла серед старовинних рукописів, знайдених у Кумрані, дало нам неоціненну можливість проникнути поглядом у далеке біблійне минуле. Даниїл, пророк, який служив при дворі Валтасара і тлумачив сни царя, був наділений привілеєм бачити Світло. Експерти досі розшифровували окремі частини сувою, але вони вже відкрили детальну розповідь Даниїла про унікальне Світло, створене Словом Бога на світанку часів. Даниїл написав, що Світло Бога знову з’явиться у світі, коли в ньому буде найбільша потреба, у найчорніші дні, які настануть для людства. Воно знову вирине на поверхню, щоб освітити дорогу для Месії.
Для Ісуса.