Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Наталія Гурницька — «Львів. Кава. Любов»

Львів. Кава. Любов
Н. Гурницька, Г. Вдовиченко, В. Гранецька та ін.

Львів. Кава. Любов

Код товару: 4063770
Мова: українська
Обкладинка: палітурка
Сторінок: 272
Формат: 135х205 мм
Ілюстрації: кольорові
Видавництво: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Серія: Львівська серія
Рік видання: 2015
ISBN: 978-617-12-0094-4
Вага: 290 гр.
89.90грн

Наталія Гурницька «Передчуття»

Вона прокинулася від того, що сонце надто сміливо зазирнуло у розчинене в прохолоду ранку вікно її помешкання на Валовій. У напівсні усміхнулася відчуттю лагідного тепла сонячних променів на своїй щоці, тоді глибше вдихнула прохолодне після нічної літньої зливи повітря і зручніше влаштувалася поміж подушок та підверненої під себе ковдри. Сьогодні не мусила поспішати та зістрибувати з ліжка як навіжена.

Нарешті могла дозволити собі розкіш неквапного пробудження, спокійного ранку і напівлінивого плину часу. Любила такі рідкісні хвилини спокою, коли не мусила бігти у нагальних справах, не треба було прокидатися від різкого дзвінка будильника, метушливо бігати помешканням, на ходу намагаючись поснідати, зібрати дитину в садочок, попити кави, намалюватися, вдягнутися самій і одночасно відповісти на дзвінки, які почергово діставали її то з міського, то з мобільного телефону. Вже й не пам’ятала, коли востаннє траплялася у її житті нагода так неквапно та спокійно провести ранок, як сьогодні. Напевно, ще позаминулого року, коли у мами теж випала відпустка влітку і вона забрала Ромчика до себе на цілих три тижні. Саме тоді Леся змогла нарешті зробити ремонт у їхньому з сином трикімнатному помешканні на піддашші австрійської кам’яниці в самому центрі Львова. Отримала це помешкання у спадок від бабці. Та прожила тут понад шістдесят років, а переселилася сюди разом із батьками ще у далекі довоєнні роки. Саме тоді, коли Львів окупували совєти і залишатися в гарному та просторому помешканні на вулиці Пеовяків було не лише нерозумно, а й небезпечно для життя. Будь-яке велике, зручне, добре умебльоване помешкання у тихому престижному районі міста відразу привертало увагу нової влади, ставало об’єктом бажання та активного замилування, а незабаром і господарі цього помешкання у кращому випадку автоматично опинялися вивезеними кудись у Казахстан чи Сибір, а в гіршому — щезали у глибинах тюрми на Лонцького чи у Бригідках. Хто був розумнішим, той вчасно реагував на зміни у житті Львова, не вірив жодним обіцянкам чи гаслам нової влади, не вичікував на кращі часи, а поспіхом залишав власні помешкання й осідав там, де його нове житло вже не становило жодного інтересу для «визволителів». Саме так Лесині прабабця й прадідусь, який був за Польщі успішним лікарем та мав гарне помешкання в хорошому районі, й опинилися в цій маленькій трикімнатній квартирі на піддашші. Нове помешкання не було таким просторим, як колишнє, не мало мазнички та великої кухні, а щоб піднятися до нього сходами, з незвички доводилося відсапуватися, проте воно було світлим, розташовувалося в середмісті, а головне — анітрохи не викликало замилування у нової влади. Це дозволило родині уникнути репресій у перші роки панування в місті совєтів, потім пережити німецьку окупацію, а за других совєтів виявилося, що хороший лікар потрібен будь-якій владі, всім режимам і що життя саме розставляє правильні акценти, бо на такі моменти, як шляхетне походження чи причетність когось із родини лікаря до репресованої греко-католицької церкви, можна закрити очі, а на ймовірність втратити власне здоров’я, а то й життя, злегковажити вкрай важко. Коли ж прадідусь вилікував декількох впливових чиновників, про жодні репресій вже й не йшлося.

З новим помешканням родина потроху зжилася, а згодом уже й не шкодували, що мешкають саме тут. Не надто далеко від медінституту, у самому центрі Львова й одночасно зовсім близько до Високого Замку та Кайзервальду. Гарний район, іще міцний австрійський дім та прожиті у ньому чи не найважчі, проте дуже щасливі роки примирили родину з втратою колишнього престижного та великого помешкання. Найважливішим було те, що попри всі довоєнні, воєнні та повоєнні лихоліття вдалося не лише зберегти родину, а й не втратити відчуття близькості. Переконання теж не зазнали змін, просто довелося загнати їх углиб і жити подвійним життям, як жили всі в окупованому Львові. Бо, як сказав у тридцять дев’ятому році на зборах в Оперному театрі маестро Станіслав Людкевич: «Нас визволили, і на то нема ніякої ради». От і мусилося жити з відчуттям визволеності від свободи, гідності та без впевненості за власну долю та долю рідних людей. У ті часи взагалі дуже мало залишалося того гарного, справжнього та шляхетного, що було притаманне довоєнному Львову. Але людина до всього звикає та пристосовується. Зрештою, ніщо справжнє не вмирає повністю, не гине назавжди, лише заганяється вглиб, затаюється до пори до часу, визріває, тоді передається дітям і врешті стає зерном, яке проростає тоді, коли жити в несвободі стає геть кепсько.

Повоєнне життя родини йшло цілком банально і звично, тобто саме так, щоб почуватися більш-менш щасливо. Виростили дітей, видали заміж доньку, одружили сина, вийшли на пенсію, дочекалися внуків. А потім розпад Совєтської імперії й події, які не лише перевернули життя у багатьох сім’ях, а й стали випробуванням на правдивість того, що закладалося батьками у дитинстві і у що вірилося та сподівалося у глибині душі завжди. А далі десятиліття революцій: на граніті, Помаранчевої; за ними роки неспокою, ланцюжок зрад і відступу, знов боротьба, втрати, розчарування, тоді Євромайдан, народне піднесення, революція Гідності, досвід перших страшних смертей та перемог, ейфорія здобутків і біль розчарувань, війна з Росією й розуміння того, що ми вже ніколи не станемо колишніми, бо життя назавжди поділилося на до і після. Лише стіни помешкання залишаються тими самими, та й люди врешті звикають до всіх суспільних потрясінь і намагаються жити звичним життям.

З помешканням на Валовій у Лесі пов’язалися дитячі, а тому найприємніші та найзворушливіші спогади та події, а ще відчуття затишку й тепла, які дарує людині щаслива родина, повага, розуміння та любов у ній. Прабабцю та прадідуся Леся, щоправда, вже не застала. Ті померли до її народження, проте вона мешкала тут перші шість років життя, а потім приходила сюди до бабці та дідуся тоді, коли мама з татом отримали нову квартиру в одній з новобудов Сихова. Іноді навіть залишалася у маминих батьків на вихідні, бо любила ходити разом з бабусею на пленер і потроху вчилася у неї секретів малюнку, композиції та живопису. Бабця не лише була талановитою художницею, а й залюбки дозволяла внучці користуватися своїми фарбами та не вважала, що гає час, коли пояснює дитині ази своєї професії. Від бабці, а ще від дідуся, який був реставратором у Львівському національному музеї та іноді брав дівчинку до себе на роботу, у Лесі залишилося стійке захоплення старовиною, мистецтвом, картинами і художнім середовищем. Напевно, й майбутню професію вона вибирала, керуючись цими вподобаннями та любов’ю до всього давнього, автентичного і такого, що ховає у собі особливу ауру старовини, таємниці й доторку до минулого. Анітрохи не сумнівалася у своєму виборі і тоді, коли подавала документи у Львівську національну академію мистецтв на факультет образотворчого мистецтва і реставрації, а коли вступила, то без вагань обрала напрямок реставрації творів мистецтва. Це було доволі виваженим та розумним рішенням, бо змогла по закінченні академії влаштуватися на роботу в музей, а біля дідуся не тільки зуміла набратися досвіду, а й перейняла від нього маленькі фахові таємниці та прийоми роботи зі старим живописом. Поступово у неї теж склалося власне коло постійних клієнтів, а коли набралася досвіду та професіоналізму, її почали рекомендувати як доброго фахівця з реставрації картин, писаних олійними фарбами. Здається, ціла вічність проминула з того часу, а насправді лише десять років. Напевно, так бачиться тому, що надто багато всього сталося за цей час, а ще тому, що саме ці роки виявилися фатально-доленосними. Хоча… Гріх жалітися на долю. У неї є син, який став найважливішим чоловіком у її житті, є живі здорові батьки, є дім, куди можна прийти та знайти затишок, є здоров’я та бажання працювати, є робота, яка дає можливість жити цілком нормально і безбідно, а іноді навіть дозволяти собі який надлишок. Наприклад, завести дитину в кіно й не економити на солодощах і маленьких подарунках, піти у парк і не рахувати гривні, коли малий хоче проїхатися зайвий раз на каруселі, купляти трохи кращі продукти в супермаркетах та на базарі, можливість у неділю піти з дитиною в цукерню чи піцерію. Є навіть кіт Мацько, якого підібрала біля брами будинку малим худющим кошеням і який тепер перетворився в розкішного, вгодованого та лінивого коцура. А головне, у душі залишилося світло, добро і нема гострого розчарування чи невдоволення тим, як складається життя. Насправді всі найважливіші складові щастя дуже прості та банальні: нехай маленька, але родина, здоров’я рідних людей, дім, де тебе чекають і розуміють, затишок на душі, гармонія у сприйнятті світу, доброзичливий погляд на життя, прагнення бачити у людях насамперед світло й добро, відкритість до оточення, щирість і віра у те, що навіть горе та труднощі — тимчасові. Справжнє щастя не приходить звідкись ззовні, кожна людина носить його у собі. Зрештою, їм з Ромчиком багато й не треба. Головне — нікому не хворіти, бути разом і вміти давати собі раду з труднощами. Все інше прикладеться, доєднається, залагодиться.

Леся повернула обличчя назустріч сонячному промінню, завмерла, ще декілька хвилин насолоджуючись напівдрімотним станом і приємним відчуттям тепла на обличчі та шиї, тоді розплющила очі й задоволено потягнулася. Сьогодні все складалося просто чудово. Заповідалося на гарний літній день, не планувалося нічого важкого, не передбачалося неприємностей, а настрій був прекрасний.

Леся ще раз із насолодою потягнулася всім тілом, відкинула ковдру і підвелася з ліжка. Коли залишалася вдома сама, любила спати зовсім без одягу, бо почувалася тоді вільною, звабливою і трішки легковажною. Позіхнувши, вона підійшла до дзеркала. Розкуйовджене після сну волосся закривало півобличчя, і Леся одним рішучим рухом відкинула його назад, тоді озирнула себе в дзеркалі і взяла до рук гребінець. Сяк-так зібравши волосся докупи, придивилася до себе уважніше. На свої тридцять із хвостиком іще не виглядає, проте й дівчиськом уже не назвеш. Під очима залягли тіні, на чолі намітилися перші зморшки, давно втратилася наївність погляду, але обличчя досі свіже, а зелені, в бурштинові крапинки очі блискучі, повні життя та бажання пізнавати світ. Волосся густе, гарного каштанового відтінку, наразі не фарбоване, бо перша сивина помітна лише їй самій і ще не викликає бажання нищити волосся фарбою...