Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Стівен Кінг — «Містер Мерседес»

Сірий «мерседес»
9—10 квітня 2009

Оґі Оденкьорк мав 1997 року випуску «датсуна», який попри великий пробіг їздив усе ще добре, але пальне коштувало дорого, особливо для людини, що сидить без роботи, а Міський Центр містився на дальньому кінці міста, тому того вечора він вирішив скористатися останнім автобусом. Він вийшов із нього з наплічником на спині та спальним мішком під пахвою, коли вже було двадцять хвилин по одинадцятій. Оґі подумав про те, як він тішитиметься цьому простьобаному, пуховому спальнику о третій ранку. Вечір був туманним і зимним.

— Щасти тобі, чоловіче, — промовив водій, коли Оґі спускався сходинками. — Тобі щось напевне мусить дістатися, хоча б тільки за те, що ти опинився там першим.

Тільки першим він не був. Досягши вершини широкого й крутого під’їзного шляху, який вів до великої громадської аудиторії, Оґі побачив щонайменше пару дюжин людей, які вже чекали купкою перед рядом дверей — дехто з них стояв, більшість сиділи. Встановлені там стовпчики з натягнутою між ними жовтою стрічкою «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» створювали доволі складний прохід, який завивався назад уздовж самого себе на кшталт лабіринту. Оґі знав таке з кінотеатрів і з того банку, в якому він наразі перевищив свій кредитний ліміт, і він розумів мету — втиснути якомога більше людей у якомога менший простір.

Підходячи до кінця того, що невдовзі стане «анакондою» з шукачів роботи, Оґі побачив, що крайня в цій черзі жінка тримає в рюкзачку-кенгуру спляче немовля, й відчув одночасно здивування та відразу. Щічки в дитини пашіли від застуди; кожен її віддих виходив зі слабеньким хрипом.

Жінка дочула трохи захекане наближення Оґі й обернулась. Молода й доволі миловида — навіть із темними колами під очима. Біля ніг у неї стояла маленька стьобана дорожня сумка. Оґі вирішив, що там система життєзабезпечення немовляти.

— Привіт, — промовила вона. — Вітаю в Клубі Ранніх Пташок.

— Тільки й надії, що вхопимо якогось черв’ячка, — відбрив він, а тоді подумав: та що за чорт, і простягнув руку. — Оґаст Оденкьорк. Оґі. Мене недавно скоротили. Це так тепер, у двадцять першому столітті, кажуть, коли витурюють з роботи.

Вона потисла йому руку. Потиск мала добрий, міцний і анітрішечки не ніяковий.

— Я Дженіс Крей, а мою сповиту радість звуть Патті. Можна сказати, що мене теж скоротили. Я була хатньою робітницею в гарній родині, у Цукрових Пригірках. Хазяїн, гм-м, володіє автосалоном.

Оґі кліпнув очима.

Дженіс кивнула:

— Я розумію. Він сказав, що йому дуже шкода мене відпускати, але вони мусять затягнути паски.

— Багато такого коїться навкруги, — сказав Оґі, сам собі думаючи: «Ти не могла знайти нікого, щоб посидів з дитиною? Зовсім нікогісінько?»

— Я мусила принести її сюди. — Він припустив, що від Дженіс Крей не вимагалося бути видатною читачкою думок, щоб здогадатися, що йому подумалося. — У нас нікого більше нема. Буквально нікого. Дівчина з нашої вулиці не змогла б залишитися на всю ніч, навіть якби я їй заплатила, та я на це й неспроможна. Якщо я не отримаю роботи, навіть не знаю, що ми будемо робити.

— А твої батьки не могли її взяти? — запитав Оґі.

— Вони живуть у Вермонті. Якби я мала бодай половину мозку, я б узяла Патті й поїхала туди. Отак-от гарненько. Тільки в них є власні проблеми. Тато каже, що їхній дім підтопило. Не буквально, вони не опинилися в річці, нічого подібного, там щось таке фінансове.

Оґі кивнув. Такого теж багато коїться навкруги.

Крутим узвозом угору з Марлборо-стрит, де Оґі був зійшов з автобуса, над’їжджали нечисленні автомобілі. Вони завертали ліворуч, до величезного порожнього поля парковки, яка поза всякими сумнівами буде вщерть заповненою ще перед світанком завтрашнього дня… задовго до відкриття дверей на Перший Щорічний Міський Ярмарок Робочих Місць. Жодна з машин не скидалася на нову. Водії паркувалися, і з більшості автівок вигулькували по три-чотири шукачі роботи, прямуючи потім до дверей аудиторії. Оґі не був уже останнім у черзі. Черга вже майже досягла першого закруту.

— Якщо я зможу дістати собі роботу, я тоді зможу знайти і няньку для дитини, — промовила вона. — Але цю ніч мені доведеться якось перекантуватися з Патті.

Дитина вибухнула нестримним кашлем, щодо якого Оґі не розпитував, мала пововтузилася в рюкзачку і знову заспокоїлась. Принаймні вона була щільно закутана; навіть її долоні ховалися в крихітних рукавичках.

«Дітям виживати важче», — ніяково сказав собі подумки Оґі. Йому подумалося про Пиловий казан, про ту Велику депресію. Ну, теперішня для нього особисто також виявилася доволі великою. Два роки тому все було нормально. Жив-поживав він не те щоб зовсім у розкошах у себе на районі, але кінці з кінцями таки зводив, та й у кінці майже кожного місяця щось залишалося. Тепер усе обернулося на лайно. Щось таке вони поробили з грошима. Він цього не розумів; він працював простим офісним щуром у постачальному відділі компанії «Чикаго Лейкс Транспорт», розумівся на накладних та на тому, як користатися комп’ютером, щоб спрямовувати вантажі, де треба, судном, потягом або літаком.

— Люди побачать мене з немовлям і вирішать, що я безвідповідальна особа, — не вгавала Дженіс Крей. — Я знаю, я вже бачу це у них на обличчях, я побачила це й на твоєму. Але що інакше я могла зробити? Навіть аби та дівчина з нашої вулиці змогла залишитися на ніч, це коштувало б мені вісімдесят чотири долари. Вісімдесят чотири! Мені довелося відкласти на квартплату за наступний місяць і після цього я вже залишилася без копійчини. — Вона усміхнулась, і в світлі високих дугових натрієвих ліхтарів з парковки Оґі побачив на її віях бусинки сліз. — Отаке я базікало.

— Не треба вибачатися, якщо саме це ти зараз робиш.

Черга вже завернула за перший закрут і повернулася до того місця, де стояв Оґі. А дівчина таки мала рацію. Він побачив, як багато людей витріщаються на сплячу в рюкзачку дитину.

— Ну, так воно й є, гаразд. Я самотня, незаміжня мати, яка не має роботи. Я хочу вибачатися перед кожним — за геть усе.

Вона відвернулась і подивилася на повішений понад рядом дверей банер. На ньому було написано: 1000 робчих місць. Гарантовано! А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста!» — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР.

— Інколи мені кортить вибачитися за «Коламбін», за одинадцяте вересня 2001, за те, що Беррі Бондс приймав стероїди. — Вона видала напівістеричний смішок. — Інколи мені навіть кортить вибачитися за вибух космічного човника 3, хоча, коли те трапилося, я ще тільки вчилась ходити.

— Не журися, — сказав їй Оґі, — з тобою все буде добре. — То були просто стандартні слова, які промовляються в таких випадках.

— Мені хотілося б, аби було не так сиро, от і все. Я її укутала на той випадок, якщо стане сильно холодно, а зараз сиро… — Вона похитала головою. — Та ми впораємося, авжеж, хіба не так, Патті? — вона подарувала Оґі безпорадну посмішку. — Аби тільки не почався дощ.

Дощ не почався, але сирість посилювалася, аж врешті-решт вони побачили, як у світлі дугових натрієвих ліхтарів зависли крихітні крапельки. У якийсь момент Оґі зрозумів, що Дженіс Крей заснула стоячи. Вона перехнябилася на одне стегно, плечі в неї поникли, волосся вологими крилами висіло по боках обличчя, а підборіддя майже вперлося в груднину. Він поглянув собі на годинник і побачив, що вже за чверть третя.

Через десять хвилин прокинулась і почала плакати Патті Крей. Її мати («її мама-сама-дитя» — подумав Оґі) стрепенулася, якось по-конячому пирхнула, підвела голову і спробувала витягти доньку з рюкзачка. Дитина спершу не виходила, у неї застрягли ноги. Долучився Оґі, тримаючи краї стропів. Коли Патті, тепер уже волаючи, вигулькнула, він побачив, що по всій її крихітній рожевій курточці й шапочці того ж кольору блищать краплі води.

— Вона зголодніла, — промовила Дженіс. — Я можу дати їй грудь, але дитина до того ж ще й мокра. Я відчуваю це просто крізь її штанці. Господи, я не можу її перевдягати на такому… тільки поглянь, як туманом береться!

Оґі зачудувався, що ж то за таке кумедне божество налаштувало все так, щоб він опинився наступним за нею в цій черзі. Також він чудувався, як збіса ця жінка збирається пробиватись надалі крізь решту свого життя — всього життя, а не лише наступних вісімнадцяти чи скількох там років, поки вона нестиме відповідальність за дитину. Вийти в таку ніч без нічого іншого, крім торбочки пелюшок! Виявитися такою безпорадною!

Він був поклав свій спальний мішок біля сумки з пелюшками Патті. Тепер він присів навпочіпки, потягнув зав’язки, розкатав мішок і розстебнув на ньому зіпер.

— Пірнай сюди. Грійся, і її зігрій. А я подам потім причандали, які тобі потрібні.

Тримаючи на руках розборсану, дитину, яка плакала, вона витріщилася на нього.

— Ти жонатий, Оґі?

— Розлучений.

— Діти?

Він похитав головою.

— Чому ти такий ласкавий до нас?

— Тому що ми тут, — відповів він, знизуючи плечима.

Вона затримала на ньому погляд трохи довше, зважуючи, а потім передала йому немовля. Оґі тримав дитину на простягнутих руках, причарований червоним, розлюченим личком, краплиною сопельки на крихітному кирпатому носі, ніжками у фланелевих повзунках, що «накручували велосипедні педалі». Дженіс змійкою сковзнула у спальник, а потім підняла руки:

— Подай її, будь ласка, мені.

Оґі віддав дитину, і жінка зарилася в глиб спального мішка. Збоку, там, де черга робила перший поворот назад, на них задивилися двоє молодиків.

— Пильнуйте власні справи, хлопці, — промовив Оґі, і вони відвели погляди.

— Ти не подаси мені переміну? — попрохала Дженіс. — Перш ніж годувати, мені треба її перевдягти.

Він присів, впершись одним коліном у мокрий асфальт, і розстебнув зіпер на стьобаній сумочці. На мить він здивувався, побачивши там замість памперсів ганчір’яні підгузки, а потім зрозумів. Ганчір’яні можна використовувати знову і знову. Можливо, ця жінка не така вже й конче безпорадна.

— Я тут бачу ще пляшечку «Бейбі меджик». Тобі вона треба?

Зсередини спального мішка, звідки тепер стирчало тільки пасмо її рудуватого волосся, долинуло:

— Так, будь ласка.

Він подав їй пелюшки і лосьйон. Спальник почав смикатися й спучуватися. Спершу плач подужчав. Трохи знизу, від одного із закрутів їхньої черги, хтось загублений у гуснучому тумані промовив:

— Ти що там, не можеш заткнути дитину?

Інший голос додав:

— Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби.

Оґі чекав, дивлячись на спальний мішок. Нарешті той перестав ворушитися і звідти вистромилася рука з підгузком.

— Ти не покладеш це до сумки? Там є пластиковий пакет для брудних. — Вона поглянула на нього, визирнувши, наче якийсь кротик із нори. — Не бійся, воно не закаляне, тільки запісяне.

Оґі взяв підгузок, поклав його до пластикового пакета (збоку на ньому був напис COSTCO), а потім засмикнув на сумці зіпер. Плач усередині спального мішка («так багато торб», — подумав він) тривав ще хвилину чи дві, а потім раптово обірвався, це Патті почала годуватися на парковці Міського Центру. З-понад ряду дверей, які відкриються лише через шість годин, один раз апатично сплеснувся банер. 1000 робочих місць. Гарантовано!

«Звісно, — подумав Оґі. — А ще ти гарантовано не підчепиш СНІДу, якщо нажиратимешся вітаміном С».

Проминуло двадцять хвилин. Ще кілька машин виїхали вгору з Марлборо-стрит. Ще кілька людей приєдналися до черги. На думку Оґі, їх тут уже мусило чекати сотні чотири. З такими темпами на той час, коли о дев’ятій годині відчинять двері, тут, за найпоміркованішими прогнозами, стоятиме вже тисячі дві претендентів.

«Якщо хтось запропонує мені роботу кухарчуком в «МакДоналдсі», чи я погоджуся?» Мабуть. «А якщо дверником у “Волмарті”?» О, ще б пак. Величезна посмішка і «як вам сьогодні ведеться?» Оґі подумав, що роботу дверника він зміг би зразу виконувати віртуозно. «Я комунікабельна персона», — подумав він. І розсміявся.

Зі спальника:

— Щось кумедне?

— Нічого, — відповів він. — Обнімай дитину.

— Я це й роблю, — з посмішкою в голосі.

О третій тридцять він присів на коліна, підняв клапан спальника і зазирнув досередини. Дженіс Крей міцно спала, згорнувшись калачиком, пригортаючи дитину собі до грудей. Це навело його на згадку про «Грона гніву». Як там звали ту дівчину? Ту, яка наприкінці годує груддю того чоловіка 1. Якесь квіткове ім’я, пригадувалося йому. Лілі? Ні. Вероніка? Абсолютно ні. Він подумав, чи не прикласти долоні сурмою собі до рота і, підвищивши голос, запитати в натовпу: «ХТО ТУТ ЧИТАВ “ГРОНА ГНІВУ”?»

Коли він уже підводився (посміхаючись такій абсурдній думці), йому набігло те ім’я. Роза. Так звали ту дівчину в «Гронах гніву». Але не просто Роза, а Роза Шарона 2. Схоже було на якесь біблійне ім’я, втім, із цілковитою певністю він цього стверджувати не міг; він ніколи не був ревним читачем Біблії.

Він поглянув униз, на спальний мішок, у якому був сподівався провести передсвітанкові години цієї ночі, і згадав, як Дженіс Крей казала, що їй хочеться вибачатися за Коламбін, і за дев’яте вересня, і за Беррі Бондса. Може, вона б заразом взялася й за глобальне потепління. Можливо, коли все це закінчиться і вони вже отримають гарантовані робочі місця — або ні; «ні» мало такий самий рівень імовірності — він пригостить її сніданком. Не якесь там залицяння, нічого такого подібного, просто яєчня з шинкою. А після того вони вже ніколи не бачитимуться знову...