Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Стівен Кінг - Історія Лізі

Це правда, вона вже перестала на нього гніватися. Але річ у тому, що він обрав невдалу ніч із п’ятниці на суботу для того, щоб ушосте чи всьоме прийти п’яним і вперше по-справжньому спізнитися на побачення. Бо вони планували піти в кіно й подивитися фільм, який він дуже хотів подивитися, фільм якогось шведського режисера, і вона сподівалася, що він принаймні буде дубльований англійською, і їй не доведеться задовольнятися субтитрами. Тож вона швиденько з’їла постий салат, коли повернулася з роботи, очікуючи, шо після кіно Скот поведе її до «Ведмежого Барлогу», де вони з’їдять по гамбурґеру. (Якщо він цього не зробить, то вона сама його туди поведе.) Потім задзвонив телефон, і вона сподівалася, що це він, сподівалася, він змінив намір і поведе її на фільм за участю Роберта Редфорда, що демонструвався в Банґорі, на центральному проспекті (аби тільки не на танці у «Притулок», адже вона вісім годин була на ногах). Але то була Дарла, котра повідомила, що «хоче поговорити» й одразу перейшла до суті, яка полягала в докорянні їй за те, що вона втекла до Невідомого Краю (термін Дарли) і залишила її, Аменду та Кантату давати раду всім проблемам (під якими вона мала на увазі їхню добру матінку, яка на 1979 рік стала гладкою матінкою, сліпою матінкою і, що було найгірше, слабкою на розум матінкою), тоді як вона, Лізі, «розважається там із університетськими хлопчиками». Ніби працювати вісім годин офіціанткою було відпочинком. Для неї Невідомий Край був піцерією за три милі від кампусу Менського університету, а «університетські хлопчики» - здебільшого тайцями, які не припиняли своїх спроб залізти руками їй під спідницю. Бог знав про її туманні мрії закінчити кілька курсів - можливо, навчаючись уночі - але вони швидко випарувалися й розвіялися. Їй бракувало не тями, а часу й енергії. Вона слухала гнівні тиради Дарли й намагалася її заспокоїти, але, звичайно ж, зрештою втратила терпець і вона, й усе закінчилося тим, що вони почали горлати одна на одну через відстань у сто сорок миль телефонної лінії та всю ту історію, яка лежала між ними. Це було те, що її бойфренд, безперечно, назвав би цілковитим паскудством, і зрештою Дарла сказала те, що вона завжди казала: «Роби, як знаєш, ти завжди робиш тільки те, чого тобі хочеться».

Після цієї розмови вона втратила будь-який апетит і вже не стала їсти скибочку сиру, яку принесла з ресторану собі на десерт, і, звичайно ж, їй перехотілося дивитися фільм якогось там Інґмара Берґмана… але їй хотілося бачити Скота. Атож, хотілося. Бо протягом кількох останніх місяців, а надто протягом останніх чотирьох або п’яти тижнів вона потрапила в якусь дивну залежність від Скота. Можливо, це була сльозлива сентиментальність, можливо, але її опановувало дивне відчуття безпеки, коли він брав її у свої обійми, відчуття, якого вона не переживала з жодним іншим хлопцем; з ними вона відчувала лише нетерпіння або настороженість. (Іноді переживала відчуття скороминущої хоті.) Але у Скота була доброта, й від самого початку вона зрозуміла, що він відчуває інтерес — інтерес до неї, — і вона майже не могла в це повірити, адже він був набагато розумніший і дуже талановитий. (Але доброта для Лізі була важливіша, аніж будь-що.) Проте вона повірила. І він розмовляв мовою, яку вона слухала від самого початку з жадібною цікавістю. Не мовою Дебушерів, проте такою, яку вона все одно знала дуже добре — так, ніби вона розмовляла нею у своїх снах чи мріях.

Але яка користь у балачці чи у спеціальній мові, якщо немає з ким розмовляти? Немає навіть із ким поплакати? А саме цього вона потребувала сьогодні вночі. Вона ніколи не розповідала йому про свою божевільну дебільну родину — о, нехай він мені пробачить, про мою божевільну спадлючену родину, якщо скористатися мовою Скота — але сьогодні вночі вона хотіла розповісти йому про неї. Вона відчувала, що повинна про це розповісти, бо інакше вибухне від чистого горя. Тому, певно, він і обрав саме цю ніч із усіх ночей, щоб не з’явитися. Поки вона його чекала, вона намагалася переконати себе, що Скот, звичайно ж, не знав, що вона тільки-но витримала найжорстокішу у світі боротьбу зі своєю сучою старшою сестрою, та коли шоста година перетворилася на сьому, а сьома на восьму, невже я справді чую, як видзвонює дев’яту, не може бути, щоб уже настала дев’ята, коли вона трохи надкусила скибочку сиру, а потім викинула її геть, бо вона була надто по-падлючому… ні, надто по-сучому розгнівана, щоб спокійно з’їсти її, настала й десята година, атож була вже десята, а я досі не бачила "Форд-73" з однією миготливою фарою, який би зупинився перед її помешканням на Норт-Мейн-стрит, і вона розгнівалася ще дужче, а точніше було б сказати, розлютилася до нестями.

Вона сиділа перед телевізором зі склянкою вина поруч, якої майже не надпила, і невидющими очима дивилася передачу зі світу природи, коли її гнів та лють перейшли у стан справжнього шаленства, й саме тоді сповнилася переконаністю, що Скот обманює її не цілком. Він був схильний улаштовувати сцени, як то кажуть. У надії, що його кінець стане мокрим. То була ще одна знахідка Скота, яку він виловив у озері слів, куди ми всі закидаємо свої сіті, і як чудово вона звучала! Якими чудовими були всі його знахідки! Наприклад, перенести свої тлінні останки, погасити свій гніт, утворити звіра з двома спинами, випримарити, або елегантний вираз, зґвалтувати уламок. То були справді скарби з Невідомого Краю, і коли вона сиділа там, наслухаючи, чи не гуркоче десь поблизу мотор „Форда-73» її Пропащого Хлопця — це булькотіння не можна було сплутати ні з чим іншим, там була дірка у глушителі чи щось таке — вона згадала слова Дарли: «Ти робиш завжди так, як тобі хочеться». Атож, і ось вона тут, маленька Лізі, королева світу, робить усе так, як їй хочеться, сидить у цій убогій малій квартирі й чекає свого бойфренда, який прийде п’яний і прийде дуже пізно — але ще хотітиме урвати собі шматочок, бо всі вони цього хотіли, був навіть такий жарт: «Гей, офіціантко, принеси мені спеціального вівчарського сиру, чашку какави й шматочок вівці». Тож вона сиділа на недоладному стільці з дешевого магазину, з ногами, які боліли, з одного кінця й головою, що боляче пульсувала, з другого, тоді як на телеекрані — майже білому, бо рогата антена, схожа на вуха кроля, працювала вкрай паскудно — гієна пожирала дохлого ховраха. Лізі Дебушер, королева світу, яка жила розкішним життям.

Проте, коли стрілки годинника переповзли через цифру десять, хіба вона не відчула, як опановує її почуття якоїсь ницої, дратівливої радості? І ось тепер, з тривогою дивлячись на затінений нічною темрявою моріжок, Лізі думає, що на це запитання можна відповісти ствердно. Вона знає, що це так. Бо сидячи зі своїм головним болем і склянкою червоного вина з гострим смаком та дивлячись, як гієна обідає дохлим ховрахом, тим часом як коментатор пояснює: «Хижак знає, що, можливо, йому не вдасться поїсти так добре протягом багатьох днів», Лізі була абсолютно переконана, що вона кохає його і знає, як завдати йому болю.

Тобто знає, що він її теж кохає? І це ставить його в певну залежність від неї?

Так, але в цьому плані його любов до неї — не головне. Головне в тому, як вона його бачить: а вона бачить його на зовсім іншому рівні, аніж ті його друзі, які бачать лише його талант і засліплені ним. Вона бачить, яких зусиль він іноді докладає, щоб витримувати погляди незнайомих йому людей. Вона знає, що попри його розумну, а іноді й блискучу дотепність, попри його два вже опубліковані романи, вона спроможна тяжко його поранити, якщо захоче. Він, за словами її тата, напитує собі лиха. На це його штовхає все його чарівне паскудство — тобто вся чарівність його паскудного життя. Але сьогодні цю чарівність буде зламано. І хто зламає її? Вона.

Маленька Лізі.

Вона вимкнула телевізор, пішла на кухню зі своєю склянкою і вилила з неї вино у зливальницю. Їй уже його не хотілося. Воно здавалося їй тепер кислим і неприємним на смак. «Ти сама зробила його кислим, — подумала вона. — Бо ти надто роздратована й люта». Вона в цьому не сумнівалася. На підвіконні, над зливальницею, у неї стояв на самому краєчку старий радіоприймач, старий «Філко» з розбитим корпусом. Він належав татові; він тримав його в сараї і слухав, коли робив якусь повсякденну роботу. Це єдина річ, яка залишилася в Лізі від нього, і вона тримає його на підвіконні, бо лише там він може ловити місцеві станції. Джодота подарувала йому цей приймач колись на Різдво, й навіть тоді він уже був не новий, та коли тато розгорнув пакунок і побачив, що це, він заусміхався так радісно, що, здавалося, його обличчя зараз розколеться навпіл, і як він їй дякував! Знову й знову! Джоді завжди була його улюбленицею, і саме вона, Джоді, якось у неділю, коли всі вони сиділи за обіднім столом, повідомила своїх батьків — хай їй біс, повідомила їх усіх, — що вона вагітна, а хлопець, який зробив їй цього подарунка, подався кудись у широкий світ і завербувався до флоту. Вона запитала, чи тітка Синтія, яка жила у Вулфборо, у штаті Нью-Гемпшир, не змогла б її взяти до себе, й вона пожила б у неї доти, доки дитину не заберуть на всиновлення — саме так висловилася Джоді, ніби йшлося про те, щоб продати якусь річ. Цю новину вітали незвичною мовчанкою, яка запанувала за обіднім столом. У пам’яті Лізі це був один із небагатьох випадків — а може навіть, і один-єдиний, — коли безперервне клацання ножів та виделок, у міру того як сім голодних Дебушерів обгризали смаженину до кісток, припинилося. Нарешті добра матінка запитала: «А ти поговорила про це з Богом, Джодото?» А Джоді відрубала їй у відповідь: «Це Дон Клутьє нагородив мене животом, а не Бог». Саме тоді тато покинув стіл і свою улюблену дочку, не сказавши жодного слова й ні разу не озирнувшись. А через кілька хвилин Лізі почула звуки радіо, які долинали із сараю, дуже тихенькі. А за три тижні тато дістав свій перший удар. Тепер Джоді поїхала з дому (щоправда, не в Маямі, туди вона поїде через багато років у майбутньому), а вона, Лізі, стала об’єктом роздратованих дзвінків Дарли, а чому саме вона, маленька Лізі? Тому що Канті на боці Дарли, а телефонувати Джоді марно, це ні до чого доброго не призведе. Джоді відрізняється від інших дівчат із родини Дебушерів. Дарла називає її холодною, Канті — еґоїсткою, й обидві звинувачують її в байдужості, проте Лізі думає, що тут ідеться про інше — про щось ліпше й піднесеніше. З п’яти дівчат лише Джоді змогла по-справжньому вижити, анітрохи не отруївшись тим димом провини, який клубочиться над старим віґвамом їхньої родини. Колись бабуся Дебушер створила цей дим, потім їхня мати взялася активно допомагати їй, Дарла й Канті теж готові підключитися до цього, вони вже зрозуміли, що коли ти називаєш цей отруйний наркотичний дим обов’язком, то ніхто не наважиться вимагати, щоб ти загасила це полум’я. Що ж до Лізі, то вона тільки прагне більше бути схожою на Джоді й, коли Дарла знову зателефонує, засміятися і сказати: «Запхай свої поради собі в зад, люба Дарло; ти сама стелила собі ліжко, то й спи на ньому».

15

Вона стоїть у дверях кухні. Дивиться на широкий задній двір, що спускається вниз косогором. Хоче побачити, як він підходить до неї, вийшовши з темряви. Хоче покликати його — атож, більше, ніж будь-коли, — але вперто тримає його ім’я за губами. Вона чекала його весь вечір. І почекає ще трохи.

Але тільки трохи.

Їй стає дедалі страшніше.

16

Денді слухав лише вечірні програми, й вони давно закінчилися, але по програмі ВДЕР передавали старі мелодії — якийсь герой п’ятдесятих співав про юне кохання, — коли вона обполоснула склянку з-під вина й повернулася до вітальні, а він був уже там, стоячи у дверях із бляшанкою пива в руці та своєю загадковою усмішкою на обличчі. Мабуть, вона не почула, як під’їздить його „форд» через музику. Або через болюче пульсування в голові. Або через те, й те.

— Привіт, Лізі, — сказав він. — Пробач, я запізнився. Я справді щиро жалкую. Кілька хлопців із семінару Девіда Гонерса засперечалися про Томаса Гарді, й…

Вона відвернулася від нього, не сказавши жодного слова й повернулася на кухню, назад до звуків «Філко». Тепер там група хлопців співала «Бум-бум». Він пішов за нею. Вона знала, що він піде за нею, це було цілком природно. Вона відчувала, як усе те, що вона хотіла йому сказати, накопичується у неї в горлі, то були гострі слова, отруйні слова, і якийсь наляканий самотній голос просив її не казати їх йому, не казати цьому чоловікові, але вона прогнала цей голос геть. У своєму гніві вона просто не могла вчинити інакше.

Він тицьнув великим пальцем у радіо і сказав, по-дурному гордий зі свого непотрібного знання:

— Це «Струни». Первісна чорна версія.

Вона обернулася до нього й сказала:

— А ти не думаєш, що мені до сраки, хто зараз співає по радіо, після того як я працювала вісім годин і ще п’ять годин чекала тебе? А ти приходиш, коли вже чверть на одинадцяту з дурною посмішкою на обличчі, пивом у руці й вигаданою історією про якогось давно мертвого поета, що, проте, виявився набагато важливішим для тебе, ніж я?

Широка усмішка ще не зійшла з його обличчя, але вона все звужувалася, зменшувалася, аж поки не перетворилася спочатку на одну вузеньку борозенку, а потім — на ледь помітну ямочку. Тим часом у його очах з’явилася волога. Розгублений, наляканий голос намагався втихомирити її, але вона не звертала на нього уваги. Вона намагалася вколоти його якомога гостріше. І в тому, як в’янула його усмішка, і в тому, як посилювався біль у його очах, вона бачила, як сильно він її любить, але думала тільки про те, що це наділяє її спроможністю завдати йому ще гострішого болю. І вона на всю котушку використовувала цю можливість. Але навіщо вона це робила? Тому що могла.

Стоячи у дверях кухні й чекаючи, коли він піде геть, вона наговорила йому стільки всякої всячини, що вже й не пам’ятає, що тоді говорила, проте, знає, що кожне наступне слово було бодай трохи гіршим, трохи ліпше пристосованим для того, щоб завдати гострого болю. Якоїсь миті вона зі страхом усвідомила, як вона тепер схожа на Дарлу в її найгіршому варіанті — ще одна Дебушер, яка метає громи і блискавки, — і на той час його усмішка вже навіть не висіла в повітрі. Він дивився на неї дивним урочистим поглядом, і вона була нажахана, побачивши, якими великими стали його очі, збільшені тією вологою, що блищала на їхній поверхні, такими великими, що незабаром вони, здавалося, проковтнули його обличчя. Вона зупинилась десь насередині фрази про те, скільки в нього бруду під нігтями і як він гризе їх, наче пацюк, коли читає книжку. Вона замовкла, й у цю мить не долинало жодних звуків ані від Шемрока, ані від млинових передмість, ніде не скрипіли шини, не чулося бодай тихої музики від парку Рок, де по вікендах грав оркестр. Тиша була просто неймовірною, і вона зрозуміла, що хоче дати задній хід, але не має найменшого уявлення, як це зробити. Найпростіший варіант. Я все одно люблю тебе, Скоте, ходімо до ліжка, спав їй на думку лише згодом. Лише після того, як стався бул.

- Скоте, я…

Вона не уявляла собі, куди йти далі, але, схоже, в цьому й не було потреби. Скот підняв указівний палець лівої руки, як учитель, що має намір зробити якесь надзвичайно важливе зауваження, й усмішка поступово повернулася на його уста. Щось подібне до усмішки принаймні.

- Чекай, - сказав він.

- Чекати?

Він здавався задоволеним, так ніби вона зрозуміла якусь його дуже важку для зрозуміння думку.

- Чекай.

І перш ніж вона змогла промовиати щось іще, він просто пішов у темряву, вийшовши на заднє подвір’я. Він ішов випростаний, ішов прямо перед собою (ніякого сп’яніння вона в ту мить у ньому не помітила), його стрункі стегна грали під вузькими джинсами. Вона лише один раз покликала його на ім’я: «Скоте!», але він лише знову підняв указівний палець: чекай. Потім його проковтнула темрява.

17

І ось тепер вона стоїть і з тривогою вдивляється в темряву, яка висить над моріжком. Вона вимкнула світло на кухні, думаючи, що так їй буде легше його побачити, але навіть світло ліхтаря на сусідньому подвір’ї, підвішеного на високому стовпі, неспроможне розігнати темряву, яка клубочиться трохи нижче по схилу. На сусідньому подвір’ї хрипко гавкає собака. Того собаку звати Плутон, бо вона чула, як люди там іноді покрикують на нього, хоча користі з цього мало. Вона думає про брязкіт розбитого скла, який почула хвилину тому; як і гавкіт, цей брязкіт пролунав десь дуже близько. Ближче, аніж інші звуки, що населяють цю сповнену тривоги й нещасливого передчуття ніч.

Чому, чому вона так напустилася на нього? Адже їй зовсім не хотілося дивитись той ідіотський фільм шведського режисера. І чому вона відчувала таку радість, коли вичитувала йому? Таку підлу і бридку радість?

На це вона не має відповіді. Весняна ніч дихає солодкими пахощами навколо неї, і скільки він уже пробув у тій темряві? Лише дві хвилини? Чи, може, п’ять? Їй здається, що набагато більше. І той брязкіт розбитого скла, чи мав він якесь відношення до Скота?

Там нижче - оранжерея. І парки.

Немає жодної причини для того, щоб її серце так калатало, але воно калатає. І саме тієї миті, коли вона відчуває, як наростає ритм її серцебиття, вона помічає якийсь рух за тим місцем, за яким її очі втрачають спроможність бачити. Через секунду рухлива річ перетворюється на чоловіка. Вона відчуває полегкість, але це не розвіює її страх. Вона не перестає думати про брязкіт розбитого скла. І рухається він якось не так. Це вже не його гнучка, випростана хода.

Тепер вона називає його ім’я, але з її губів зривається лише тихий шепіт: «Скот?» Водночас її рука обмацує стіну, шукаючи вимикач, яким вона хоче увімкнути світло над ґанком.

Її поклик прозвучав дуже тихо, але постать, яка волочить ноги вгору по схилу - авжеж, вона волочить ноги, не йде, а волочить ноги - підводить голову саме в ту мить, коли невідомо чому затерплі пальці Лізі знаходять вимикач і натискають на нього.

- Це бул, Лізі! - кричить він, коли спалахує світло, і чи міг би він зробити все це краще, якби заздалегідь відрепетирував цю сцену й поставив її в театрі? Вона думає, що не зміг би. У його голосі вона чує божевільну й радісну полегкість, так ніби він усе спланував наперед. - І не просто бул, а кривавий бул!

Вона ніколи не чула цього слова раніше, але вона не сплутала його з жодним іншим словом, такими, як бум або бук, або щось подібне. Це бул, ще одне Скотове слово, і не просто бул, а кривавий бул. Світло з кухні скочується по моріжку йому назустріч, і він простягує їй свою ліву руку як подарунок, вона певна, що він хоче її дати їй в подарунок, і так само вона певна, що рука десь є під тим, що він їй подає, о святі Марія, Ісус та Йосипе-тесля, благаю вас, щоб рука знайшлася під тим, що він мені подає, бо інакше йому доведеться закінчувати книжку, яку він зараз пише, а також усі ті, які він може написати після неї, друкуючи на машинці однією рукою. Бо там, де була його ліва рука, вона тепер бачить червону масу, з якої капає кров. Кров стікає між розчепіреними пальцями, які тепер схожі на промені морської зірки, і коли вона біжить йому назустріч, цокаючи підборами по приступках заднього ґанку, вона рахує ці розчепірені червоні обрубки, один, два, три, чотири і, Богу дякувати, стримить і п’ятий, що є, мабуть, великим пальцем. Усе поки що на місці, але його джинси заляпані червоною рідиною, і він усе ще простягує до неї свою закривалену пошматовану руку, ту саму, якою він пробив товсте скло оранжереї, продершись крізь живопліт у кінці моріжка, щоб добутися до неї. А тепер він простягує їй цей свій подарунок, свою спокуту за те, що запізнився на побачення, свій кривавий бул.

- Це тобі, - каже він, зриваючи з неї блузку й обмотавши нею закривавлену масу, відчуваючи, як тканина одразу просякла червоною рідиною, відчуваючи її божевільне тепло і знаючи, - звичайно ж! - чому цей тоненький голос із таким жахом говорив про все те, що вона на нього вилила, бо ж вона завжди знала: цей чоловік закоханий не лише в неї, він також наполовину закоханий у саму смерть і більше ніж готовий погодитися з кожним обвинувальним і образливим словом, які хто завгодно кидатиме йому в обличчя.

Хто завгодно?

Ні, не зовсім. Не такий уже він і вразливий. Не хто завгодно, а лише той, хто любить його. І Лізі несподівано усвідомлює, що не тільки вона майже нічого не розповіла про своє минуле.

- Це тобі. Аби ти знала, що я прошу в тебе пробачення за свою забудькуватість, і більше такого ніколи не станеться. Це - бул. Ми…

- Замовкни, Скоте. Усе гаразд. Я не…

- Ми називаємо це кривавий бул. Це спеціальне випробування. Тато казав мені й Полові…

- Я на тебе не гніваюся. Я ніколи на тебе не гнівалася.

Він зупиняється під розтрісканими приступками заднього ґанку, дивлячись на неї. На його обличчі такий вираз, як у хлопчика років десяти. Її блузка, обмотана навколо його руки нагадує їй латну рукавицю рицаря. Раніше жовта, вона тепер почервоніла від крові. Вона стоїть там, на моріжку, у своєму бюстгальтері дівочої форми, відчуваючи, як трава лоскоче їй голі литки. Неяскраве жовте світло, яке ллється на них із кухні, утворює глибоку вигнуту тінь між її персами.

- Ти візьмеш його?

Він дивиться на неї з виразом такого дитячого благання. Усе те, що було в ньому від чоловіка, тепер його покинуло. Вона бачить біль у його довгому й тужливому погляді, і знає, що це біль не від покаліченої руки, але вона не знає, що сказати. Це виходить за межі її розуміння. Вона хотіла б зробити все від неї залежне, щоб накласти бодай якийсь компрес на ту жахливу рану, яку він зробив собі нижче від зап’ястка, але тепер вона ніби вся заклякла. Чи спроможна вона буде сказати щось правильне? А що як вона знову скаже не те, що слід, і він знову піде?

Він допомагає їй.

- Якщо ти приймеш бул, - а надто кривавий бул, - тоді ти мені прощаєш. Так казали мій тато. Тато казали це мені та Полові знову й знову.

Не тато казав, а тато казали. Він повернувся до мови свого дитинства. О Боже. О Боже, на що це схоже.

Лізі каже:

- Мабуть, я приймаю його, бо в мене не було найменшого бажання йти дивитися хай там який ідіотський шведський фільм із субтитрами внизу. У мене болять ноги. Я лише хотіла лягти з тобою до ліжка. А тепер замість того нам треба йти до препаскудного пункту негайної допомоги.

Він заперечливо хитає головою, повільно, але твердо.

- Скоте…

- Якщо ти на мене не гніваєшся, тоді чому ти кричала й називала мене психодіотом?

Психодіотом. Мабуть, іще одне слівце з його дитинства. Вона звертає на нього увагу, але свої коментарі відкладає на потім.

- Бо я вже не могла кричати на свою сестру, - каже вона.

Таке пояснення здається їй дуже кумедним, і вона сміється. Вона сміється гучно, і ці звуки так її приголомшують, що вона починає плакати. Потім відчуває полегкість. Вона сідає на приступки ґанку, бо їй здається, вона зараз зомліє.

Скот сідає поруч із нею. Йому двадцять чотири роки, волосся спадає йому майже на плечі, його обличчя вкрите дводенною щетиною, і він тонкий, як лінійка. Його ліва рука обмотана її блузкою, один рукав тепер розмотався й висить. Він цілує її у скроню, під якою пульсує кров, потім дивиться на неї, і в його погляді вона читає глибоке й ніжне розуміння. Коли він нарешті озивається, його голос знову звучить, як його голос.

- Я розумію, - каже він. - Родичі - лайно.

- Атож, лайно, - шепоче вона.

Він кладе їй на плечі руку - ліву руку, про яку вона вже думає як про руку кривавого була, його дарунок їй, його клятущий дарунок у ніч на суботу.

- Не звертай на них уваги, - каже він. Його голос дивно спокійний. Ніби він щойно не перетворив свою ліву руку на шматок сирого закривавленого м’яса. - Послухай, Лізі: люди можуть забути про все.

Вона подивилася на нього із сумнівом.

- Ти так думаєш?

- Атож. Тепер наш час. Ти і я. Лише це має значення.

Ти і я. Але чи вона цього хоче? Тепер, коли їй стало очевидно, на якій вузькій межі він балансує? Тепер, коли вона може уявити собі, яким може виявитися для неї життя з ним? Потім вона думає про те, як його губи притулилися до впадини на її скроні, знайшовши там потаємне місце, і вона думає: «Можливо, й хочу. Хіба в центрі кожного урагану не існує тихе й затишне місце - так зване «око урагану»?

- Ти впевнений? - запитує вона.

Протягом кількох секунд він не каже нічого. Лише тримає її в обіймах. Від брудного передмістя Клівз долинають гуркіт машин, крики та дикий регіт. Це ніч на суботу й Неприкаяні Хлопці розважаються. Але це відбувається не тут. Тут витає запах її широкого спадистого подвір’я, що спить у чеканні близького літа, вона чує гавкіт Плутона на сусідньому подвір’ї, під підвішеним на стовпі ліхтарем і відчуває його руки, які її обіймають. Навіть теплий дотик його пораненої руки, що наче тавром позначає голу шкіру на її спині та животі, для неї приємний.

- Моя дитино, - озивається він нарешті.

Пауза.

Потім:

- Моя люба дитино.

Для Лізі Дебушер, дівчини двадцяти двох років, яка втратила будь-які почуття до своєї родини і стомилася бути сама-одна, цього досить. Цілком досить. Він покликав її додому, й, перебуваючи в темряві, вона віддається тому Скотові, якого бачить у ньому. Відтоді й до самого кінця вона вже ніколи не озирнеться назад.

18

Коли вони повертаються на кухню, вона розмотує блузку й бачить, яку шкоду він собі заподіяв. Дивлячись на його покалічену руку, вона відчуває, як ще одна хвиля зомління спочатку підносить її вгору до яскравого світла в неї над головою, а потім кидає в темряву; вона мусить докласти великих зусиль, щоб залишитися при тямі, і їй вдається досягти цього, повторюючи собі: «Я йому потрібна. Я потрібна йому, щоб відвезти його до пункту невідкладної допомоги в Дері Гоум».

Йому в якийсь спосіб пощастило не порізати вени, які проходять у зап’ястку так близько до поверхні - просто чудо дивовижне, - але його долоня порізана принаймні в чотирьох різних місцях і клапті шкіри там висять, як відклеєні шпалери, порізані й три пальці, які її тато називав «товстими пальцями». Але найстрашніше на його руці - це глибока рана між зап’ястком і ліктем, звідки стримить уламок грубого зеленого скла, схожий на плавець акули. У неї лише встигає вихопитися безпорадне: «Ой!», коли він витягує його звідти - майже недбалим жестом - і кидає до сміттєвого кошика. Він тримає її просякнуту кров’ю блузку під своєю долонею і рукою, намагаючись не допустити, щоб кров забруднила підлогу. І хоч кілька крапель падають на лінолеум, проте їх зовсім мало, і згодом їх можна буде легко витерти мокрою ганчіркою. У неї на кухні стоїть високий стілець, на який вона іноді сідає, коли чистить овочі або навіть тоді, коли миє тарілки (коли ти стоїш на ногах по вісім годин на день, то намагаєшся сісти всюди, де для тебе знайдеться якесь сидіння), і Скот сідає на нього верхи так, щоб йому зручно було тримати закривавлену руку над зливальницею і щоб кров капала тільки туди. Зараз він, мовляв, скаже їй що робити.

- Тебе треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги, - каже вона йому. - Скоте, будь розважливим. У тебе оголені сухожилля і все таке. Ти хочеш утратити рухливість лівої руки? Бо ти можеш її втратити! Справді можеш! Якщо ти боїшся їхніх можливих розпитувань, то вигадай якусь історію, адже ти мастак вигадувати історії, а я її підтверджу, от і все…

- Якщо завтра ти все ще захочеш мене туди відвезти, то ми поїдемо, - каже він їй. - Тепер він уже цілком повернувся до свого нормального «я», раціонального й чарівного, і майже гіпнотично переконливого. - Сьогодні вночі я не збираюся від цього померти, кровотеча майже зупинилася, а крім того - хіба ти не знаєш, на що схожі пункти невідкладної допомоги в ніч на суботу? Це парад п’яних. З’явитися туди в суботу вранці буде набагато ліпше. — Тепер він усміхається, дивлячись на неї своєю заразливою усмішкою моя люба, я знаю ліпше, усмішкою, яка вимагає усмішки собі у відповідь, і вона намагається вчинити опір такому бажанню, але в цій битві програє. - Крім того, всі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше. Зараз я тобі покажу, що треба робити.

- Ти поводишся так, ніби це вже дванадцята скляна оранжерея, до якої ти встромив руку.

- Ні, - каже він, - і його усмішка трохи в’яне. - Я ніколи не протикав стіну оранжереї до сьогоднішньої ночі. Але я дечого навчився про те, як лікувати рани. І Пол, і я, ми обидва.

- Він був твоїм братом?

— Атож. Він помер. Набери в миску теплої води, Лізі, гаразд? Теплої, але не гарячої.

Вона хоче поставити йому не одне запитання про його брата

(тато казали це мені та Полові знову й знову)

бо досі вона не знала, що в нього був брат, але тепер не час. Не стане вона умовляти його далі, щоб він погодився поїхати до пункту невідкладної допомоги, принаймні не тепер. Бо, з одного боку, якби він погодився туди їхати, то їй би довелося везти його туди, а вона не певна, що змогла б це зробити, адже її всю трясе. І він має слушність щодо кровотечі, вона значно вповільнилася. Дякувати Богові за його бодай дрібні ласки.

Лізі дістає з-під зливальниці свій великий білий пластиковий таз (фірми «Мемонт-Март», куплений за сімдесят дев’ять центів) і наповнює його теплою водою. Він занурює в неї свою пошматовану руку. Спочатку вона дивиться на це спокійно - тоненькі смужки крові, які повільно підіймаються на поверхню, мало її тривожать - та коли він починає легенько терти руку, вода зафарбовується в рожевий колір, і Лізі відвертається, запитавши в нього, навіщо він примушує свої рани більше кровоточити в такий спосіб.

— Я хочу бути певним, що вони чисті, — каже він. — Вони мають бути чистими коли я… — Він робить паузу, потім закінчує, — … лягатиму в ліжко. Ти ж дозволиш мені залишитися тут? Будь ласка…

— Так, — відповідає вона, — звичайно, дозволю.

І думає:

«Це зовсім не те, що ти хотів сказати».

Коли він закінчує вимочувати свої рани, то сам виливає закривавлену воду, щоб не доручати цю неприємну роботу їй, а потім показує руку. Намоклі й блискучі порізи здаються менш небезпечними, але в якомусь розумінні більш жахливими, схожими на розкриті риб’ячі зябра, колір під якими змінювався від рожевого до червоного.

— Ти дозволиш мені використати твою коробку з чаєм, Лізі? Я куплю тобі іншу, обіцяю. Скоро мені надішлють чек із гонораром. Понад п’ять тисяч зелених. Мій агент пообіцяв мені таку суму, заприсягнувшись честю своєї матері. Я сказав йому, для мене новина, що він її має. Це жарт, звичайно.

— Я знаю, що це жарт. Не така я вже й тупа.

— Ти взагалі не тупа.

— Скоте, навіщо тобі повна коробка пакетиків із чаєм?

— Подай її мені й побачиш.

Вона подає йому чай. Усе ще сидячи на високому стільці й дуже обережно працюючи однією рукою, Скот доливає в таз не дуже гарячої води. Потім відкриває коробку з пакетиками «Ліптона».

— Цю систему обміркував Пол, — каже він збуджено.

«Це суто дитяче збудження», — думає вона. Поглянь, яку гарну модель літака зробив я своїми руками, поглянь на невидиме чорнило, яке я приготував зі свого шкільного хімічного приладдя! Він кидає в таз усі пакетики з чаєм, їх там вісімнадцять чи десь так. Вони швидко зафарбовують воду в темно-бурштиновий колір, у міру того як опускаються на дно таза. — Це трохи кусає, але допомагає дуже й дуже добре. Дивись!

«Дуже й дуже добре», подумки повторює Лізі.

Він опускає руку у слабкий чай, який він приготував, і лише на якусь мить його губи розтягуються, відкриваючи досить криві зуби дещо збляклого кольору.

— Трохи боляче, — каже він, — але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі.

— Атож, — каже вона. Вона сама собі дивується, але їй теж здається, що таке вимочування руки в чаї дезінфікує рани або загоює їх, або робить і те, й те. Чакі Джендрон, кухарка в їхньому ресторані, яка спеціалізується на приготуванні страв швидкого замовлення, велика любителька «Інсайдера», і Лізі іноді зазирає до цього журналу. Лише два тижні тому вона прочитала статтю на одній з його останніх сторінок про властивості чаю бути корисним у багатьох випадках життя. Хоч на тій самій сторінці була й стаття про те, що в Міннесоті знайдено кістки Біґфута. — Атож, я думаю, ти маєш слушність.

— Не я, а Пол.

Він збуджений, і його обличчя знову забарвилося в колишній колір.

«Ніби він узагалі ніколи себе не поранив», — думає вона.

Скот показує підборіддям на кишеньку в себе на грудях.

— Дістань мені сигарету, люба моя дитино.

— Невже ти куритимеш із такою рукою…

— Звичайно, звичайно.

Тож вона дістає сигарети з його нагрудної кишені, встромляє одну йому в рот і припалює для нього. Запашний дим (вона завжди любитиме цей запах) підіймається синіми кільцями до прогнутої, забрудненої випарами кухонної стелі. Вона хоче більше розпитати його про були, про криваві були зокрема. Перед її очима вже починає вимальовуватися картина.

— Скоте, а твої тато й мама виховували тебе й брата?

— Ні. — Він пересунув сигарету в куточок рота і примружив одне око, яке одразу сховалося за димом — Мама померла, коли народжувала мене. Тато завжди казав, що я її вбив, тому що надто забарився з виходом назовні й був надто великий.

Він сміється зі своїх слів, ніби це найкумедніший жарт у світі, але це також нервовий сміх, сміх дитини, яка сміється з брудного жарту, що його не зовсім розуміє.

Вона нічого не каже. Вона боїться що-небудь сказати.

Він дивиться тепер на те місце, де його рука зникає в чаї, який тепер набув червонястого відтінку від розчиненої в ньому крові. Він швидко пахкає своєю «Герберт Тарейтон», і циліндрик попелу стає дуже довгим. Його око досі скошене й примружене, і це робить його якимсь не таким. Не чужим, звичайно, але якимсь іншим. Схожим на…

О, мабуть, схожим на свого старшого брата. Того, що помер.

— Але тато також казав, то була не моя провина, що я спав, коли мені настав час вибратися назовні. Він казав, що вона мала поплескати мене по животі й розбудити, але вона цього не зробила, тому я виріс дуже великий, і вона через це померла, отакий у нас вийшов бул.

Він сміється. Попіл падає з його сигарети на прилавок. Він цього, схоже, не помічає. Дивиться на свою руку, занурену в темний чай, і не каже більше нічого.

Це залишає Лізі перед делікатною проблемою. Поставити йому ще одне запитання чи не треба? Вона боїться, він не відповість, що він гарикне на неї (а вона знає, що він може гарикнути; якось це сталося, коли вона переглядала його конспекти, зроблені на семінарі з новітньої літератури). Вона боїться також, що він може їй відповісти. Вона думає, він відповість.

— Скоте… — починає вона дуже лагідним голосом.

— Чого тобі?

Його сигарета вже згоріла на три чверті своєї дороги до того, що скидається на фільтр, але у «Герберт Тарейтон» це лише різновид мундштука.

— А твій тато робив були?

— Криваві були, звичайно. Коли ми бешкетували або коли хотів дати вихід своїм почуттям. Пол робив добрі були. Були для розваги. Шось подібне до пошуку скарбів. Ти користуєшся певними ключами. Потім: «Бул! Кінець!» і одержуєш приз. Цукерку або кока-колу. — Попіл знову впав із його сигарети. Погляд Скота був зосереджений на чаї в тазу. — Але тато дарував нам поцілунок. — Він дивиться на неї, і вона одразу розуміє, він знає все, про що вона так боялася його запитати, і зараз відповість їй, як зможе. Як посміє відповісти. — Таким був приз тата. Поцілунок, після того він припиняв робити нам боляче..

19

Лізі не має бинтів у своїй аптечці, які її задовольняли б, тому відриває довгі смуги від простирадла. Простирадло старе, але їй однаково шкода дерти його на клапті — на платню офіціантки (доповнювану вбогими чайовими від неприкаяних хлопчиків та лише трохи ліпшими — від викладачів університету, які обідають у Пета) вона навряд чи може собі дозволити завдавати такої шкоди своїм запасам білизни. Та коли вона згадує про хрестовидні порізи на його долоні і про глибоко роззявлені зябра на руці між зап’ястком і ліктем, то перестає вагатися.

Скот засинає, можна сказати, раніше, ніж його голова доторкається до подушки на своєму боці її до безглуздя вузького ліжка; Лізі думала, що протягом певного часу не зможе заснути, міркуючи над тим, що сьогодні почула від нього. Натомість засинає майже одразу.

За ніч вона прокидається двічі, першого разу тому, що їй треба попісяти. Ліжко порожнє. Вона сонно рушає до туалету, відтягнувши на ходу свою фірмову теніску Менського університету до самих стегон і бурмочучи:

— Скоте, поквапся, бо мені припекло.

Та коли відчиняє двері до туалету, то у світлі, яке вона завжди залишає на ніч увімкненим, бачить, що там нікого нема. Не підняте й сидіння на унітазі, яке він завжди так залишає, після того як віділлє.

Лізі вмить перехотілося мочитись. Її опанував жах від думки, що він прокинувся від нестерпного болю, згадав про все те, що він їй розповідав, і був розчавлений — як вони це називають в «Інсайдері» Чакі? — своєю розбудженою пам’яттю.

Але чи справді йдеться про речі розбуджені, чи про ті, які він досі ховає глибоко в собі? Цього вона напевне не знає, але вона знає, що від дитячої манери, в якій він певний час говорив, віяло чимось моторошним… а що як він знову пішов до оранжереї, щоб закінчити там свою справу? Щоб тепер устромити туди горло замість руки?

Вона спрямовує погляд крізь чорне провалля кухні — її помешкання складається лише зі спальні та кухні — і розрізняє його неясні обриси. Він лежить у ліжку, згорнувшись калачиком, у звичній для нього позі ембріона, підтягши коліна майже до грудей, упершись лобом у стіну (коли вони покинуть це помешкання восени, там залишиться слабка, але помітна позначка — позначка Скота). Вона не раз казала йому, що він мав би набагато більше місця для себе, якби спав із зовнішнього боку, але він не хотів. Тепер він трохи посунувся, пружини зарипіли, й у світлі з вулиці, що вливається крізь вікно, Лізі бачить пасмо чорного волосся, яке спадає йому на щоку.

Його не було в ліжку.

Але ось він лежить у ньому з його внутрішнього боку. Якщо вона в цьому сумнівається, то може просунути руку під чуба, на який вона дивиться, підняти його, відчути його вагу.

То, може, мені приснилося, що його не було?

Таке припущення має сенс — бодай приблизний, — та коли вона повертається до туалету й сідає на унітаз, вона знову думає: «Його там не було. Коли я прокинулася, препаскудне ліжко було порожнім».

20

Удруге вона прокидається не з власної ініціативи.

— Лізі!

Це Скот, він торсає її за плече.

— Моя маленька, маленька Лізі.

Вона чинить йому опір, в неї був тяжкий день — до біса, тяжкий тиждень — але він не відступається.

— Лізі, прокинься!

Вона думала, що зараз їй у вічі вдарить ранкове світло, але ще поночі.

— Скоте. Чого тобі?

Вона хоче запитати, чи не потекла в нього знову кров, чи, може, сповзла накладена нею пов’язка, але її затуманена сном свідомість неспроможна сформулювати такі складні думки. Чого тобі поки що з нього вистачить.

Його обличчя нависає над її обличчям, він цілком прокинувся. Він здається їй збудженим, але не схоже, щоб він злякався чогось чи йому дуже боліло. Він каже:

— Ми не можемо далі жити так.

Ці слова слова допомагають їй остаточно прокинутися, бо вони налякали її. Що він має на увазі? Що він хоче порвати з нею?

— Що ти сказав, Скоте?

Вона обмацує підлогу, знаходить там свого годинника зі світляним циферблатом, скошує на нього очі.

— Лише половина на п’яту ранку!

Її голос звучить стомлено і боязко, бо вона таки справді налякана.

— Лізі, ми повинні мати справжній дім. Купити його. — Він хитає головою. — Ні, це на потім. Я думаю, нам треба одружитися.

На неї напливає відчуття полегкості, й вона відкидається назад. Годинник випадає з її ослаблих пальців і дзенькає об підлогу. Це пусте. Таким годинником марки «Тімекс» можна брязнути об камінь, і він цокатиме далі, мов нічого й не сталося. За почуттям полегкості прийшло почуття подиву. Їй щойно зробили пропозицію, як леді з роману. А за подивом маячило щось подібне до червоної цятки жаху. Чоловік, який запропонував їй свою руку (і зробив це о пів на п’яту ранку, завважте) ще учора ввечері стояв перед нею з пошматованою рукою, яку він перетворив на криваве місиво, коли вона накричала на нього за те, що він запізнився на побачення (щоправда, вона наговорила йому й чимало всякого іншого), це той самий чоловік, який стояв перед нею учора ввечері, який вийшов до неї учора з темряви, перетнувши моріжок і простягаючи їй свою поранену руку, наче клятущий різдвяний подарунок. Це той самий чоловік, що мав небіжчика-брата, про якого вона довідалася тільки вчора і небіжчицю матір, яку він, схоже, вбив, тому що він — як цей одчаюга-письменник сформулював свою думку? — виріс у її лоні надто великим.

— Лізі, ти мене слухаєш?

— Замовкни, Скоте, я думаю.

Але як важко думати, коли місяць уже зайшов, а час ніякий незалежно від того, що повідомляє тобі твій надійний «Тімекс».

— Я кохаю тебе, — лагідно каже він.

— Я знаю. І я тебе теж кохаю. Але справа не в цьому.

— Це може бути, — каже він. — Що ти мене кохаєш, я хотів сказати. Можливо, для мене це головне. Ніхто мене не любив, після того як помер Пол. — Тривала пауза. — І тато, я думаю.

Вона підвелася на лікті.

— Скоте, багато людей тебе люблять. Коли ти читав уривки зі своєї останньої книжки — і тієї, яку ти пишеш тепер… — Вона наморщила носа. Його нова книжка називається «Порожні демони», і їй зовсім не подобається те, що вона прочитала з неї, або чула, як він прочитав. — Коли ти читав, послухати тебе прийшло понад п’ять сотень людей! Їм довелося перейти з Вітальні Мен до Аудиторії Гока! Коли ти закінчив, тебе гучно вітали!

— То не любов, — каже він. — То цікавість. І, між нами кажучи, все це пусте й нічого не варте. Коли тобі щастить опублікувати свій перший роман у двадцять один рік, ти неодмінно опинишся в центрі такої пустопорожньої цікавості, навіть якщо твою писанину купують лише бібліотеки і навіть не друкують варіант у паперовій обкладинці. Не варто звертати й увагу на це ідіотське захоплення вундеркіндами, Лізі…

— А я звертаю…

Вона вже цілком або майже цілком прокинулася.

— Дай-но мені ліпше сигарету, люба моя дитино. — Його сигарети лежать на підлозі, на черепаховій таці, яку вона тримає для нього. Вона підіймає тацю, тицяє сигарету йому в зуби і припалює її для нього. Він підсумовує їхню дискусію. — Але ти також звертаєш увагу на те, почистив я сьогодні зуби чи не почистив…

— Ну, знаєш…

— І чи той шампунь, яким я користуюся, допомагає мені позбутися лупи на голові, чи навпаки, побільшує її кількість.

Це нагадує їй про щось.

— Я купила тобі пляшку отого «Теґріна», про який я тобі розповідала. Він у душі. Я хочу, щоб ти його спробував.

Він вибухає сміхом.

— Ось бачиш? Ось бачиш? Чудовий приклад. Ти дотримуєшся холістичного погляду.

— Я не знаю цього слова, — каже вона, спохмурнівши.

Він дістає з рота сигарету, викурену лише на чверть.

— Це означає, що коли ти дивишся на мене, ти бачиш мене згори донизу й від одного боку до другого, й усе для тебе важить однаково.

Вона обмірковує його слова, потім киває головою.

— Мабуть, так воно і є.

— Ти не знаєш, що це таке. У дитинстві я був одним. Протягом останніх шістьох років я став іншим. Я став кращим, але для більшості людей тут і там, де я жив раніше, в Пітсбурзі, Скот Лендон — це лише такий собі… священний автомат. Укиньте в нього двійко баксів, і звідти вискочить якась паскудно цікава історія.

Його голос не звучить гнівно, але вона відчуває, що він міг би розгніватися. У певний час. Якби він не знайшов собі такого місця, де він міг би почувати себе в безпеці, де його вважали б таким, яким він справді є. Атож, вона може стати для нього такою людиною. Вона може облаштувати йому таке місце. Він допоможе їй це зробити. До певної міри вони уже це удвох зробили.

— Ти зовсім інша, Лізі. Я це зрозумів одразу, коли ми тільки вперше познайомилися на вечорі блюзу у Вітальні Мен — ти пам’ятаєш?

Ісусе, Маріє і святий Йосипе, ще б вона цього не пам’ятала! Вона тоді пішла до університету подивитися виставку Гартґена, яку влаштували просто неба, перед Аудиторією Гока, почула музику, яка долинала з Вітальні, й вирішила зайти туди, лише щоб задовольнити свою миттєву примху. Він прийшов через кілька хвилин, подивився на заповнену залу й запитав, чи не зайнятий протилежний кінець кушетки, на якій вона сиділа. Вона майже не слухала музику. Вона хотіла встигнути на автобус, який відходив о пів на дев’яту до Клівза, а тому в неї не залишилося часу на те, щоб її слухати. Тобто вона була вже зовсім близько до того, щоб укластися спати у своєму ліжку сьогодні самій-одній. Від цієї думки вона спізнала тоді відчуття, яке переживає людина, коли дивиться з високого вікна вниз.

Тепер вона нічого цього не каже, лише киває головою.

— Для мене ти, як… — Скот робить паузу, потім усміхається. Усмішка в нього божественна, криві зуби і все таке. — Ти як озеро, до якого всі ми приходимо, щоб напитися. Я розповідав тобі про озеро?

Вона киває головою, усміхнувшись йому у відповідь. Він їй цього не розповідав — принаймні в безпосередній розмові, — але вона чула, як він говорив про це на своїх читаннях або на лекціях, які вона відвідувала у відповідь на його сповнені ентузіазму запрошення, сидячи десь на задніх лавах аудиторії 101 Бордмена або Малої аудиторії 112. Коли він говорить про озеро, він завжди подається вперед, ніби сам хотів би занурити в нього руки, якби міг, або щось витягти з нього — можливо, риби-слова. Цей жест здається їй дуже милим, якимсь хлоп’ячим. Іноді він називає це озером міфів; іноді — озером слів. Він каже, що кожного разу, коли ви називаєте когось добрим серцем або поганим оком, ви п’єте з цього озера або ловите пуголовків біля його берега; що кожного разу, коли ви посилаєте свого сина на війну та небезпеку смерті, тому що ви любите свій прапор і навчили свого сина любити його, ви плаваєте в цьому озері…плаваєте на глибокому… де плавають також великі створіння з хижими зубами.

— Я приходжу до тебе, й ти бачиш мене цілим, — каже він. — Ти любиш мене по всьому екватору, а не тільки за якесь оповідання, що я написав. Коли твої двері зачиняються і світ опиняється зовні, ми з тобою залишаємося віч-на-віч.

— Ти набагато вищий за мене, Скоте.

— Ти знаєш, про що я кажу.

Мабуть, і справді вона знає. І вона цим надто схвильована й тому не може в мертвій темряві ночі зважитися на щось таке, про що потім жалкуватиме вранці.

— Ми поговоримо завтра, — каже Лізі. Вона бере тацю з його сигаретами й знову ставить її на підлогу. — Ти мене про це запитаєш, якщо захочеш.

— Звісно, захочу, — каже він із глибокою переконаністю.

— Побачимо.А зараз, нумо спати.

Він повертається на свій бік. Зараз він лежить майже випростаний, та коли прийде сон, він почне згинатися. Його коліна поповзуть догори, до його вузьких грудей та його лоба, за яким плавають усі ті дивовижні риби всіляких історій, і він притиснеться до стіни.

Я знаю його. Принаймні, починаю його знати.

На цю думку на неї накочується ще одна хвиля любові до нього, і їй доводиться міцно стулити губи, щоб із її рота не вихопилися небезпечні слова. Слова, які потім буде дуже важко повернути назад, якщо вони вилетять. Чи навіть неможливо. Вона влаштовується так, щоб притиснутися грудьми до його спини, а животом — до його голих сідниць. Трохи згодом за вікном починають сюрчати цвіркуни, а Плутон у черговий раз заходиться своїм нічним гавканням. Вона знову провалюється в сон.

— Лізі…

Його голос долинає ніби з якогось іншого світу.

— Чого тобі?

— Я знаю, тобі не до вподоби «Демони»…

— Умгу… — бурмоче вона, бо це все, до чого вона може дійти у своїх критичних оцінках у такому стані. Вона відпливає, відпливає, відпливає кудись на хвилях сну.

— І ти в цьому не самотня. Але моєму редакторові роман подобається. Він каже, видавці думають, що це роман жахів. Для мене це добре. Знаєш старе прислів’я? «Називай мене, як хочеш, але не забудь покликати на обід».

Вона відпливає. Його голос долинає із глибин довгого чорного коридору.

— Мені не потрібні ані Ґарсон Форей, ані мій агент, аби сказати,що «Порожні демони» принесуть мені чимало хліба. Я вже розкрутив себе, Лізі. Я вийшов на свою дорогу, але я не хочу йти по ній сам-один. Я хочу, щоб ти пішла зі мною.

— Тихше, Скоте, спи вже…

Вона не знає, засне він чи не засне, але — о чудо, о, дивовижне чудо! — Скот Лендон і справді замовкає.

21

Лізі Дебушер прокидається вранці в суботу в неможливо блаженний для себе час, о дев’ятій годині, й під запах смаженого бекону. Сонячне світло лежить на підлозі та на ліжку осяйною стрічкою. Вона виходить на кухню. Скот у трусах смажить бекон, і вона з жахом бачить, що він розмотав пов’язку, яку вона з такою ретельністю йому накладала. Коли вона намагається дорікнути йому за це, Скот їй просто відповідає, що в нього дуже засвербіла рука.

— Крім того, — каже він, і простягає до неї руку (це так яскраво нагадує їй про вчорашній вечір, коли він вийшов до неї з темряви, що їй доводиться долати тремтіння), — на світлі дня це має не такий поганий вигляд, чи не так?

Вона бере його руку, згинає її, ніби хоче прочитати знаки на його долоні й дивиться на неї, аж поки він забирає її назад, сказавши, що йому треба перевернути бекон, бо інакше він згорить. Вона не приголомшена, навіть не здивована; ці почуття, мабуть, притаманні лише темним ночам та зануреним у темінь кімнатам, а не сонячним суботнім ранкам, коли зі старенького радіоприймача «Філко», який стоїть на підвіконні, линуть звуки давньої пісні у стилі кантрі, слів якої вона ніколи не розуміла, але яка їй завжди подобалася. Вона не приголомшена, не здивована… але вона спантеличена. Мабуть, учора порізи здалися їй, до дідька, набагато страшнішими, аніж вони насправді були, — це все, що вона спроможна подумати. Мабуть, вона просто запанікувала. Бо ці рани, хоч їх і не назвеш легенькими порізами, далеко не такі тяжкі, як вона думала. Вони не просто затяглися, а й почали зарубцьовуватися. Якби вона вчора повезла його до пункту невідкладної допомоги в Дері-Гоум, вони, мабуть, подумали б, що вона схибнулася.

Усі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше.

Тим часом Скот дістає виделкою підсмажений бекон зі сковорідки і викладає його на дві складені докупи паперові серветки. Можливо, він і справді добрий письменник, думає Лізі, але немає ніякого сумніву в тому, що він великий кухар у галузі смажених страв. Принаймні в тих випадках, коли він налаштовує себе на цю діяльність. Хоч йому потрібен новий спідній одяг; задня частина його трусів звисає досить кумедно, а резинка ледве їх утримує на животі. Вона неодмінно подбає про те, щоб він купив собі нові труси, коли надійде сподіваний чек із гонораром за роман, про який він згадував, хоча, звичайно ж, не його труси перебувають нині в центрі її думок; її розум напружено силкується порівняти те, що вона бачила учора вночі — ті глибокі й страхітливі на вигляд роззявлені зябра, колір яких змінювався від рожевого до темно-червоного кольору печінки, — і те, що він показав їй сьогодні вранці. Це різниця між звичайними порізами і глибокими ранами. І невже вона й справді вірить, що хтось може вилікувати це так швидко, якщо ми забудемо про біблійні історії? Невже вірить? Адже він поранив свою руку не віконним склом, а грубим і зеленим склом оранжереї, і це нагадує їй про те, що вони мають якось залагодити цю справу, Скотові доведеться…

— Лізі…

Вона пробудилася зі своїх марень і виявила, що сидить за кухонним столом, нервово запихаючи край своєї теніски собі між стегна.

— Чого тобі?

— Одне яйце чи два?

Якусь мить вона міркує.

— Два, я думаю.

— Змішувати жовток і білок чи не змішувати?

— Не змішувати.

— Ми одружимося? — запитує він достоту тим самим тоном, розбиваючи обидва яйця своєю неушкодженою рукою і виплескуючи їх на сковорідку.

Вона легенько всміхається, не тому, що він запитав про це таким буденним, майже діловим тоном, а тому, що сформулював своє запитання в такий архаїчний спосіб і усвідомлює, що вона зовсім не здивована. Вона сподівалася цього, як-би-його-назвати, цього продовження; мабуть, обмірковувала його пропозицію з усіх боків десь у глибинах свого розуму навіть тоді, коли спала.

— А ти впевнений? — запитує вона.

— Абсолютно, — відповідає він. — А що ти скажеш мені, люба моя дитино?

— Твоя люба дитина думає, що це варто обміркувати.

— От і добре, — каже він. — От і гаразд. — Потім пауза. — Дякую тобі.

Упродавж хвилини або двох ніхто з них не озивається. Старий потрісканий «Філко» на підвіконні передає музику, якої тато Дебушер ніколи не слухав. На сковорідці пострілюють яйця. Вона голодна. І вона щаслива.

— Восени, — каже вона.

Він киває головою й дістає тарілки.

— Гаразд. Жовтень?

— Можливо, це надто рано. Скажімо, десь на День Подяки. Для тебе яйця ще залишилися?

— Залишилося одне, але одного мені якраз вистачить.

Вона каже:

— Я не вийду за тебе заміж, якщо ти не купиш собі нові труси.

Він не сміється.

— У такому разі я ставлю це першим пунктом своїх планів на майбутнє.

Він ставить перед нею тарілку. Бекон і яйця. Вона така голодна. Вона починає їсти, а він тим часом розбиває над сковорідкою останнє яйце.

— Ліза Лендон, — каже він. — Тобі подобається?

— Тут одне підтримує друге. Як ти називаєш той випадок, коли всі слова починаються одним звуком?

— Алітерація.

— Саме так. — Тепер і вона повторює: — Ліза Лендон.

Як і яйця, це їй смакує.

— Маленька Лізі Лендон, — каже він і підкидає своє яйце в повітря. Воно робить два оберти і падає в жир, натоплений із бекону, — плюсь!

— А ти, Скоте Лендон, обіцяєш мені не пручатися й не брикатися, мов кінь? — запитує вона.

— Не пручатимусь у хворобі й не брикатимусь у здоров’ї, — обіцяє він, і обоє починають реготати, як божевільні, під звуки радіо, що грає в сонячному світлі.

22

Зі Скотом вона завжди багато сміялася. А через тиждень порізи на його руці й навіть глибока рана між зап’ястком і ліктем добре загоїлися.

Навіть шрамів не залишилося.

23

Коли Лізі знову прокидається, вона більше не знає, у якому часі вона перебуває, — тоді чи тепер. Але вже досить уранішнього світла просоталося до кімнати, тож вона може бачити холодні сині шпалери і морський пейзаж на стіні. Отже, це спальня Аменди, і все начебто правильно, але щось видається їй тут і неправильним; їй здається, що це сон про майбутнє, який вона бачить у вузенькому ліжку свого малого помешкання, ліжку, яке вона досі ділить зі Скотом більшість ночей, і так триватиме до їхнього одруження в листопаді.

Що її розбудило?

Аманда відвернулася від неї, і Лізі досі притискалася до неї, наче ложка, притулившись грудьми до Амендиної спини, а животом — до її худих сідниць, і що ж це її розбудило? Пісяти їй не хочеться, принаймні не припекло, тоді в чому ж річ?..

Амандо, ти щось сказала? Тобі чогось треба? Можливо, ти хочеш пити? Можливо, тобі потрібне зелене скло оранжереї, щоб порізати собі зап’ястки?

Ці думки промчали крізь її мозок, але Лізі насправді нічого не хотіла казати, бо їй спала дивна думка. Ця думка полягала в тому, що хоч вона й бачила перед собою кучму майже зовсім сивого Амендиного волосся та мереживо нічної сорочки на її шиї, проте насправді вона була в ліжку зі Скотом. Так! Що в якусь мить ночі Скот… що? Проник у спогади Лізі та в тіло Аменди? Щось подібне до цього. Це справді була кумедна думка, проте Лізі не хотіла нічого казати, остерігаючись, що якби вона це зробила, то Аменда могла б відповісти їй голосом Скота. І як би вона тоді повелася? Зойкнула б від жаху? Таким зойком, від якого й мертві прокинуться, як говориться у відомій приказці? Це думка, звичайно, безглузда, але ж…

Але ж подивися на неї. Подивися, як вона спить, із підтягнутими коліньми і нахиленою головою. Якби там була стіна, вона торкалася б її лобом. Тож не дивно, що мені здалося…

А тоді, в густій темряві, яка передує світанку, з обличчям, обернутим так, що Лізі не могла його бачити, Аменда раптом заговорила.

— Дитино моя, — сказала вона.

Пауза.

А тоді:

— Люба моя дитино.

Якщо температура тіла в Лізі учора ввечері, здавалося впала на тридцять градусів, то тепер вона, мабуть, упала на шістдесят, бо хоч голос, який це сказав був, безперечно, жіночим, але він був також голосом Скота. Адже Лізі жила з ним понад двадцять років і не може не впізнати його голос.

Це сон, сказала вона собі. Тому я навіть не можу зрозуміти, коли це відбувається — тоді чи тепер. Якщо я добре роздивлюся навколо, то побачу десь у кутку кімнати чарівний килим-самоліт із написом Найліпше борошно Пілсбері, що витає в повітрі.

Але вона не могла розглянутися навкруги. Протягом якогось часу вона взагалі не могла ворухнутися. Не могла й озватися, бо їй заважало світло, якого ставало дедалі більше й більше. Ніч майже закінчилася. Якщо Скот повернувся — тобто якщо вона справді прокинулася й усе це їй не приснилося, — тоді для цього має бути якась причина. І, звичайно ж, він прийшов не для того, щоб зробити їй боляче. Він не міг би зробити їй боляче. Щонайменше… він повернувся б без якоїсь певної мети. Але вона почуває, що неспроможна вимовити ані його ім’я, ані ім’я Аменди. Адже вона могла помилитися в обох випадках. У своїй уяві вона бачила, як хапає Аменду за плече й примушує її обернутися. Чиє обличчя побачить вона під посивілим волоссям Аменди? А що як це буде обличчя Скота? О святий Боже, а що як це буде воно?

Світло дня наближалося. І несподівано її опанувала переконаність, що коли вона дозволить сонцю увійти до кімнати, не заговоривши, то двері між минулим і теперішнім зачиняться, і будь-яка можливість одержати відповіді зникне.

Отже, не звертай уваги на імена. Не зважай на те, хто там, у біса, лежить у цій нічній сорочці.

— Чому Аменда сказала бул? — запитує вона.

Її голос у цій спальні, де темрява вже розсіювалася, прозвучав хрипко, невпевнено.

— Я залишив тобі бул, — відповідає їй особа, з якою вона лежить у ліжку і до чиїх сідниць притуляється живіт Лізі.

О Боже, о Боже, це вже справді психодіотизм, якщо він існує, нехай йому біс…

А тоді:

Візьми себе в руки. Пручайся, тримайся, не дозволяй себе заморочити.. Запитай про це тепер, негайно…

— А який він… — її голос звучить хрипкіше й невпевненіше, ніж будь-коли. І тепер їй здається, що розвидняється в кімнаті надто швидко. Сонце може викотитися з-за обрію на сході будь-якої миті. — Це кривавий бул?

— Ти скоро матимеш кривавий бул, — відповідає їй голос, і в ньому звучить певний жаль.

І він такий схожий на голос Скота. Але тепер він більше схожий і на голос Аменди, і це лякає Лізі дужче, аніж будь-коли.

Потім голос повеселішав:

— Але той бул, який ти шукаєш тепер, це добрий бул, Лізі. Щоб його знайти, ти маєш проникнути за багряну завісу. Ти вже подолала три етапи. Ще кілька — і ти одержиш свій приз.

— А яким буде мій приз? — запитує вона.

— Трунок. — Відповідь була миттєвою.

— Кока-кола? Кока Роял-Краун?

— Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди.

Голос пронизувала якась дивна й незглибима туга, і в ньому пролунало щось напрочуд знайоме. І чому останнє слово здалося їй чиїмось ім’ям, а не просто квітами? Чи це одна з тих речей, яких вона не може бачити за багряною завісою, що іноді ховає від неї її власну пам’ять? У неї не залишилося часу, щоб про це подумати, а тим більше, запитати про це, бо смужка червоного світла вже просоталася крізь вікно. Лізі відчула, що час повертається у свій фокус і, крім того, що була дуже налякана, пережила напад гострого жалю, що нічого не встигла.

— А коли я матиму кривавий бул? — запитала вона. — Скажи мені.

Але відповіді не було. Вона знала, що відповіді не буде, але її розчарування підсилилося, заповнивши весь той простір, де панували її жах і розгубленість до того, як сонце викотилося з-за обрію, розсіявши все своїм промінням.

— Коли я його матиму? Прокляття, скажи мені, коли? — вона тепер кричала і трясла плече, прикрите нічною сорочкою, аж підскакувало волосся… але відповіді не було. Зрештою, Лізі вгамувала свою лють. — Не дражни мене отак, Скоте, скажи мені, коли він прийде — коли?

Цього разу вона смикнула за плече, прикрите нічною сорочкою, замість просто труснути його, і тіло в ліжку повільно перекотилося на другий бік. Це була Аменда, звичайно ж. Очі в неї були розплющені, й вона дихала, а щоки навіть були забарвлені, хоч і не дуже яскраво, проте Лізі впізнала той далекий і відсутній погляд своє великої сестри Менди-Кролика, яким вона дивилася в ті хвилини, коли уривала будь-які зв’язки з дійсністю. І цей погляд належав не тільки їй. Лізі вже не була певна, чи Скот справді приходив до неї, чи вона просто перебувала в якомусь напівпробудженому стані, але в одному вона була переконана: протягом якогось часу вночі Аменда знову була десь далеко. Можливо, цього разу її далека мандрівка була спрямована на добро.