Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Стівен Кінг — сборник «Що ховається у сутінках»

сборник «Що ховається у сутінках»
Стівен Кінг «Літній грім»
(перекладач В. В. Меренко)

Із Робінсоном було все гаразд, поки в порядку був Ґендальф. Не в тому сенсі, що навкруги все гаразд, а в тому, що життя йде собі потихеньку день за днем. Він, траплялося, прокидався посеред ночі, нерідко у сльозах від снів — таких виразних! — у яких Діана й Еллен були живі. Але коли він піднімав Ґендальфа з підстилки в кутку, де той спав, і клав на ліжко, зазвичай удавалося знову заснути. А щодо Ґендальфа — тому було байдуже, де спати, і, якщо Робінсон присував його до себе, це теж було нормально. Тепло, сухо й безпечно. Його врятували. А Ґендальф нічого більше і не потребував.

Коли поруч істота, про яку треба дбати, завжди почуваєшся краще. Робінсон проїжджав до сільської крамниці п’ять миль по шосе 19 (Ґендальф сидів на пасажирському місці пікапа — вуха сторчма, очі горять) і запасався там собачим кормом. Магазин був покинутий і, зрозуміло, розграбований, але на «Юканубу» ніхто не зазіхнув. Після Шостого Червня про домашніх тварин люди думали найменше. Такий висновок зробив Робінсон.

Решту часу вони вдвох проводили біля озера. У коморі було повно їжі, а внизу — коробок з усякою всячиною. Він нерідко жартував, що Діана готувалася до кінця світу, але виходило, що сміявся з самого себе. Точніше, з них обох, бо Діана, звісно, й уявити не могла, що кінець світу застане її в Бостоні з донькою за вивченням можливості вступу до коледжу Емерсона. Їжі було стільки, що він один і за все життя не з’їв би. У цьому Робінсон не сумнівався. Тимлін сказав, що вони приречені.

Якщо так, то в тієї смерті, що прийшла, приємна зовнішність. Стояла тепла безхмарна погода. У минулі часи озеро Покомтук аж кишіло катерами та гідроциклами (які, бурчали старі, убивали рибу), але цього літа тут було тихо, якщо не зважати на нічні крики гагар, але й тих, здається, поменшало. Спочатку Робінсон думав, що це розпалилася його уява, уражена горем так само, як решта розумового апарату, але Тимлін запевнив, що це не так.

— Хіба ти не помітив, що сухопутних птахів майже не залишилося? Уранці не щебечуть синиці, удень не каркають ворони. До вересня гагари зникнуть так само, як ті гади, що це зробили. Риба проживе трохи довше, але потім і вона загине. Як загинули олені, кролики та бурундуки.

Щодо цих диких тварин, тут годі й сперечатися. Робінсон сам бачив з десяток мертвих оленів обабіч дороги біля озера і ще декілька біля шосе 19 того разу, коли вони з Ґендальфом їздили до універмагу «Карсон Корнерс», вивіска якого «КУПУЙТЕ ВЕРМОНТСЬКИЙ СИР І СИРОП ТУТ» тепер не висіла над входом, а валялася написом униз поруч із сухими газовими насосами. Але найстрашніші наслідки масової загибелі тварин крилися в лісі. Коли вітер дув зі сходу, у бік озера, а не від нього, смерділо нестерпно. Спека не допомагала, і Робінсон запитав, що буде з ядерною зимою.

— О, вона настане, — відповів Тимлін. Він сидів у кріслі-гойдалці й дивився на строкаті сонячні відблиски під деревами. — Земля досі всмоктує вибух. До того ж із останніх розповідей нам відомо, що Південну півкулю — не кажучи вже про більшу частину Азії — вкрито хмарою, яка, напевно, уже не розвіється ніколи. Насолоджуйся сонцем, поки воно в нас є, Пітере.

Наче він міг чимось насолоджуватися. Вони з Діаною розглядали можливість поїхати до Англії — це була б їхня перша справжня подорож після медового місяця, — коли Еллен влаштується в коледжі. «Еллен, — подумалося йому, — яка ледь оговталася після розриву зі своїм першим справжнім хлопцем і тільки-но почала знову всміхатися».

Кожного приємного постапокаліптичного дня цього пізнього літа Робінсон пристібав повідець до нашийника Ґендальфа (як звали собаку до Шостого Червня, він уявлення не мав: цей безпородний дворовий пес потрапив до нього з нашийником, на якому теліпався тільки ярличок зробленої в штаті Массачусетс вакцинації), і вони йшли дві милі до дорогого анклаву, єдиним мешканцем якого тепер був Говард Тимлін.

Діана якось назвала цей маршрут шматочком раю. Більша його частина пролягала вздовж стрімких спусків до озера, звідки Нью-Йорк було видно на сорок миль. В одному місці, де дорога робила різкий поворот, був установлений знак «БУДЬТЕ УВАЖНІ НА ДОРОЗІ». Діти, які бували тут улітку, звісно, прозвали цей шпиль Поворотом Мерця. Далі на милю простягалися Лісові Акри, які до кінця світу були дорогóю приватною територією. Точнісінько посередині Акрів стояв будинок із плитняку, у якому колись був ресторан із розкішним краєвидом, прекрасним шеф-кухарем і «пивною коморою» з тисячею марок пива. («Більшість із них просто неможливо пити, — говорив Тимлін. — Забери їх від мене якнайдалі».)

Навколо основної будівлі серед порослих ліском видолинків було розкидано кілька дюжин мальовничих «котеджів». Деякі з них належали великим корпораціям до того, як Шосте Червня поклало край корпораціям. Шостого Червня більшість котеджів іще пустували, а в наступні дні шаленства їх нечисленні мешканці тікали до Канади, де, за чутками, не було радіації. Тоді ще був бензин, і люди могли втекти.

Власники Лісових Акрів, Джордж і Еллен Бенсон, залишилися. Залишився Тимлін, він був розлучений, дітей не оплакував, бо не мав, і точно знав, що всі ці розповіді про Канаду — вигадка. Потім, на початку липня, Бенсони наковталися пігулок і лягли в ліжко, слухаючи Бетховена на програвачі, який працював від батарейок. Тепер залишився тільки Тимлін.

— Усе, що ти бачиш, моє, — якось сказав він Робінсону, роблячи широкий жест рукою. — І коли-небудь, синку, стане твоїм.

Під час цих щоденних прогулянок туга Робінсона і відчуття розгубленості трохи відступали. Сонце заспокоювало. Ґендальф обнюхував кущі й намагався на кожен подзюрити. Почувши якийсь шум у заростях, він хоробро гавкав, але притискався ближче до Робінсона. На повідці його доводилося тримати тільки через мертвих білок і бурундуків. На них Ґендальф не хотів дзюрити; те, що залишилося від них, він завжди намагався зжерти.

Стежка крізь Лісові Акри пролягала від табірної дороги, де тепер самотньо животів Робінсон. Колись стежка була перегороджена від роззяв і всілякої незаможної шантрапи на кшталт самого Робінсона, але тепер хвіртка завжди розчахнута. Стежка петляла півмилі по лісу, де розпорошене світло здавалося майже таким само старим, як величезні ялини та сосни, крізь гілки яких воно пробивалося, проходила повз чотири тенісні корти, оминала майданчик для гольфу і робила петлю за сараєм, де зараз у стійлах лежали мертві верхові коні. Котедж Тимліна був біля дальньої частини кам’яної будівлі — невибагливе житло з чотирма спальнями, чотирма туалетами, гарячою ванною і власною сауною.

— Навіщо тобі чотири спальні, якщо ти живеш сам? — запитав його одного разу Робінсон.

— Не знаю і ніколи не знав, — відповів Тимлін, — але в них у всіх по чотири спальні, окрім «Наперсника», «Деревію» і «Лаванди». У тих — по п’ять. У «Лаванди» є ще й свій кегельбан. Усі сучасні зручності. Але, знаєш, коли я, зовсім маленький, тільки-но приїхав сюди з родиною, ми дзюрили в туалет на вулиці. Правду кажу.

Робінсон і Ґендальф, як правило, заставали Тимліна, який сидів в одному з крісел-гойдалок на ґанку свого котеджу («Вероніка»), читав книгу або слухав айпод. Робінсон відстібав повідець від нашийника, і пес — звичайний безпородний дворняга, хіба що вуха, як у спанієля, — радісно мчав угору сходами. Трохи його погладивши, Тимлін смикав у різних місцях сірувато-білу шерсть собаки і, якщо та не випадала, вигукував: «Чудово!»

Цього погожого дня в середині серпня Ґендальф лише ненадовго навідався до крісла Тимліна і, обнюхавши його голі кісточки, збіг униз східцями й потрусив дрібним клусом до дерев. Тимлін вітав Робінсона, піднявши руку жестом Хо, як індіанець зі старих фільмів. Робінсон відповів так само.

— Хочеш пива? — запитав Тимлін. — Воно прохолодне. Я його щойно витягнув з озера.

— Що сьогодні п’ємо? «Старе Гівняне» чи «Роса Зеленої Гори»?

— Ні те, ні інше. У коморі був ящик «Бадвайзера».

Це Король Пива, якщо пам’ятаєш. Я його і хапнув.

— Якщо так, із задоволенням приєднаюсь.

Тимлін, бурмочучи, підвівся й пішов, трохи похитуючись із боку в бік, досередини. Артрит підступно напав на стегна, казав він Робінсону, однак, не вдовольнившись ними, вирішив зазіхнути ще й на кісточки. Робінсон не питав, але порахував, що Тимліну років сімдесят п’ять або близько того. Сухорляве тіло свідчило про те, що він усе життя підтримував себе в гарній фізичній формі, яку зараз поступово втрачав.

Сам Робінсон ніколи не почувався фізично краще, ніж зараз, що було досить парадоксально, враховуючи, як мало сенсу залишилося в його житті. Тимлін без нього точно обійшовся б, незважаючи на їхню дружбу. Під кінець цього протиприродно красивого літа тільки Ґендальфу він був по-справжньому потрібен. Утім, це його влаштовувало, бо Ґендальфа поки що вистачало...