Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Пауло Коельйо — «Одинадцять хвилин»

***

Була собі одна повія і звали її Марія. Стривайте-но. «Була собі» — так зазвичай починаються казки‚ що їх оповідають дітям‚ але розповіді про повій призначаються лише для дорослих. Як можна починати книжку з такої очевидної суперечності? Та позаяк немає в нашому житті жодної миті‚ коли б ми не стояли однією ногою в казці про фей‚ а другою — над проваллям‚ то я все ж таки почну свою розповідь саме так:

Була собі одна повія і звали її Марія. Як і всі повії‚ вона народилася невинною та цнотливою і‚ поки була ще зовсім юна‚ мріяла зустріти чоловіка‚ який би ощасливив її життя (багатого‚ доброго‚ розумного)‚ одружитися з ним (у сукні нареченої)‚ народити двох синів (що стануть знаменитими‚ коли виростуть)‚ жити в гарному домі (з видом на море). Її батько був мандрівним торговцем‚ мати — швачкою‚ її місто в одній із глухих провінцій Бразилії заледве мало один кінотеатр‚ один банк‚ і тому Марія не переставала мріяти про той день‚ коли несподівано з’явиться її зачарований принц‚ здобуде її серце‚ і вони разом вирушать завойовувати світ. А що її зачарований принц усе не з’являвся‚ то їй лишалося тільки мріяти.

Уперше вона закохалася в одинадцять років‚ коли пішки чимчикувала від свого дому до місцевої початкової школи. Уже в перший день занять вона відкрила‚ що долає цей шлях не сама-одна — поруч із нею простував хлопчисько‚ який жив по сусідству й мав уроки в ті самі години‚ що й вона. Ці двоє ніколи не обмінялися жодним словом‚ але Марія почала помічати‚ що найбільшу приємність протягом дня їй давали ті хвилини‚ коли вона йшла по запилюженій вулиці під спекотним сонцем‚ що висіло над самою головою‚ долаючи спрагу‚ втому й докладаючи всіх зусиль‚ щоб не відстати від хлопчака‚ який простував дуже швидко.

Так тривало кілька місяців. Марія‚ що ненавиділа навчання й не мала у своєму житті іншої розваги‚ крім телевізора‚ не знаходила собі місця‚ ніяк не могла дочекатися тієї хвилини‚ коли треба рушати до школи‚ й‚ на відміну від інших дівчаток свого віку‚ помирала від нудьги в суботу й неділю. А що час для дітей збігає набагато повільніше‚ ніж для дорослих‚ то вона дуже мучилася‚ дні здавалися їй немовірно довгими‚ адже вони виділяли їй лише по десять хвилин на її любов і тисячі годин на те‚ щоб про неї думати‚ щоб уявляти собі‚ як було б добре‚ коли б вони поговорили.

І ось нарешті сталося.

Одного ранку хлопець підійшов до неї й попросив позичити йому олівця. Марія не відповіла нічого‚ вдала‚ ніби це несподіване звернення страшенно її розсердило‚ й прискорила ходу. Вона закам’яніла від жаху‚ коли побачила‚ що він прямує до неї‚ їй стало лячно на думку‚ що він здогадається‚ як палко вона його любить‚ як сподівається‚ що він теж її покохає‚ візьме її за руку‚ й удвох вони проминуть шкільні ворота й підуть до самого кінця вулиці‚ а там — як казали люди — починається велике місто‚ де живуть герої з романів та артисти‚ де багато машин і багато кінотеатрів і де їх чекає безліч чудових розваг.

Протягом решти дня вона так і не змогла зосередитися на уроках‚ вона страждала від своєї безглуздої поведінки‚ але водночас відчувала полегкість‚ бо знала тепер‚ що хлопець також звернув на неї увагу‚ адже олівець вочевидь був тільки приводом для того‚ щоб розпочати розмову‚ бо коли він до неї наблизився‚ вона помітила ручку‚ яка стриміла в нього з кишені. Тож вона вирішила дочекатися наступного разу і протягом цієї ночі — а також ночей‚ що прийшли після неї‚ — обмірковувала‚ як вона йому тепер відповість‚ прагнучи знайти ту відповідь‚ що стане початком чудової пригоди‚ якій не буде кінця.

Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох‚ іноді Марія йшла на кілька кроків попереду‚ стискаючи олівець у правій руці‚ а іноді трохи відставала‚ щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю‚ — проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова‚ й вона мусила задовольнитися тим‚ що любила його й мовчки страждала аж до кінця навчального року.

Протягом вакацій‚ які тривали нескінченно‚ іноді вона прокидалася вранці з залитими кров’ю ногами й думала‚ що скоро помре, тому вирішила залишити для хлопця листа‚ аби він знав‚ що був великим коханням її життя‚ й плекала намір забитись у глухий сертан1‚ щоб там її пожерли дикі звірі‚ які наганяли моторошного жаху на місцевих селян: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не завдала б великого горя її батькам‚ адже бідняки завжди зберігають надію‚ попри всі нещастя‚ які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі‚ думаючи‚ що її викрала якась багата бездітна родина‚ й можливо‚ одного дня у майбутньому вона повернеться вельможною багатою дамою — тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя не зможе про неї забути‚ щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те‚ що жодного разу не озвався до неї.

Вона так і не написала того листа‚ бо одного дня мати увійшла до кімнати‚ побачила кров на простирадлі‚ усміхнулася й сказала:

— То ти вже стала дівкою‚ дочко моя.

Вона захотіла знати‚ який зв’язок між тим‚ що вона стала дівкою і кров’ю‚ яка витікала з неї‚ але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це‚ а тільки підтвердила‚ що то цілком нормальне явище і що віднині їй щомісяця доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії‚ згорнутий у формі кукурудзяного качана‚ яка всотуватиме кров. Марія запитала‚ чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою‚ аби кров не капала їм на штани‚ й довідалася‚ що таке буває лише з жінками.

Марія стала дорікати Богові‚ але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала собі за свою дурну поведінку‚ коли кинулася навтіки від того‚ кого найбільше жадала. За день до початку занять у школі‚ вона пішла до єдиної в їхньому місті церкви й заприсяглася перед образом святого Антонія‚ що візьме ініціативу на себе й сама першою заговорить до хлопця.

Наступного дня вона нарядилася‚ як могла‚ у сукню‚ пошиту їй матір’ю саме для цієї оказії‚ і вийшла з дому‚ дякуючи Богові за те‚ що вакації нарешті закінчилися. Але хлопець не з’явився. Минув цілий тиждень‚ сповнений гіркою мукою, аж поки вона довідалася від подруг‚ що його вже немає в місті.

— Поїхав кудись далеко‚ — сказала котрась.

У ту мить Марія зрозуміла‚ що певні речі втрачаються назавжди. Вона також зрозуміла‚ що існує місце‚ яке називають «далеко»‚ що світ широкий‚ а її містечко — маленьке і що цікаві люди рано чи пізно кудись від’їжджають. Їй теж хотілося кудись виїхати‚ але вона була ще дуже юна. І все ж таки‚ дивлячись на запилюжені вулиці містечка‚ в якому жила‚ вона твердо постановила‚ що одного дня вирушить у далекий світ слідом за хлопцем. Кожної з наступних дев’яти п’ятниць‚ згідно зі звичаями своєї віри‚ вона брала причастя й просила Діву Марію‚ щоб та допомогла їй вибратися звідси.

Протягом якогось часу вона страждала‚ марно намагаючись знайти сліди хлопця‚ але ніхто не знав‚ куди подалися його батьки. А тим часом світ почав здаватися Марії занадто великим‚ на кохання вона стала дивитись як на щось занадто небезпечне‚ а на Діву Марію — як на святу‚ що жила десь на далекому небі й анітрохи не зважала на смертних‚ які зверталися до неї зі своїми проханнями.

Минули три роки‚ Марія здобула у школі певні відомості з географії та математики‚ стала дивитись телесеріали‚ прочитала‚ знову ж таки в школі‚ свої перші еротичні журнали і почала вести щоденник‚ де розповідала про своє одноманітне життя і про бажання близько познайомитися з тим‚ про що довідувалася від учителів на уроках‚ — побачити океан‚ сніг‚ чоловіків у тюрбанах‚ елегантних‚ прикрашених коштовностями жінок. Та позаяк нестерпно жити нездійсненними бажаннями‚ — а надто коли твоя мати швачка‚ а батька ніколи не буває вдома‚ — вона швидко зрозуміла‚ що їй варто перейматися насамперед тим‚ що відбувається навкруг неї. Вона стала більше приділяти уваги навчанню‚ щоб домогтися успіхів у житті‚ й водночас шукала того‚ із ким могла б поділитися своїми авантюрними мріями.

Коли їй виповнилося п’ятнадцять‚ вона закохалася в хлопця‚ із яким познайомилася в ході на Страсному Тижні. Вона не повторила помилки‚ якої припустилася колись у дитинстві: вони потоваришували — розмовляли‚ ходили разом у кіно й на всілякі свята. Вона також відзначила‚ що як і раніш кохання для неї скоріш мало зв’язок із відсутністю‚ аніж із присутністю особи: вона жила відчуттям того‚ що їй бракує хлопця‚ годинами уявляла собі‚ про що вона розмовлятиме з ним під час наступної зустрічі‚ й згадувала кожну секунду з того часу‚ коли вони були разом‚ намагаючись зрозуміти‚ що вона зробила правильно‚ а що — ні. Їй подобалося дивитись на себе як на дівчину вже досвідчену‚ дівчину‚ яка пережила і втратила велику пристрасть‚ дівчину‚ що знала‚ якого болю це завдає‚ — і тепер вона була сповнена рішучості всіма силами боротися за цього хлопця‚ за те‚ щоб одружитися з ним‚ за те‚ щоб він став чоловіком її життя‚ від якого вона народила б дітей і з яким вони жили б у будинку біля моря. Вона розповіла про це матері‚ й та сказала:

— Тобі ще рано думати про це‚ дочко.

— Але ж ви‚ мамо‚ одружилися з моїм батьком‚ коли вам було лиш шістнадцять.

Мати не захотіла пояснювати дочці‚ що її одруження стало наслідком несподіваної вагітності‚ тож послалася на добре відомий аргумент «часи тепер інші» й закрила цю тему.

Наступного дня вони пішли прогулятися в поле за містом. Трохи поговорили‚ і Марія запитала‚ чи не має він бажання вирушити в далеку подорож‚ але‚ замість відповісти‚ він схопив її в обійми і вліпив їй поцілунок.

Перший поцілунок у її житті! Скільки вона мріяла про цю мить! І краєвид навколо був саме для такого випадку — в небі літали чаплі‚ сонце хилилося до заходу‚ сухий сертан вабив своєю особливою агресивною красою‚ десь удалині лунала музика. Марія спершу вдала‚ ніби чинить опір‚ але потім обняла хлопця й кілька разів повторила те‚ що так часто бачила в кіно‚ у журналах і на телебаченні: міцно притисла губи до його губів‚ нахиляючи голову то в один бік‚ то в другий рухом напівритмічним‚ напівбезконтрольним.

Відчула‚ що кілька разів язик хлопця доторкнувся до її зубів і пережила якесь надзвичайно солодке відчуття. Але зненацька він перестав її цілувати.

— Тобі не подобається? — запитав.

Що вона мала йому відповісти? Що подобається? Звісно‚ подобається! Але жінка ніколи не має так себе показувати‚ а надто перед майбутнім чоловіком‚ інакше потім він усе життя думатиме‚ що вона надто легко на все погоджується. Тож вона визнала за краще просто промовчати.

Він знову її обняв‚ повторивши поцілунок‚ цього разу з меншим ентузіазмом. Потім відірвав свої уста від її губів‚ весь червоний‚ — і Марія зрозуміла‚ що припустилася якоїсь великої помилки‚ проте побоялася запитати‚ якої саме. Узяла його за руку‚ і вони пішли назад до міста‚ розмовляючи про щось інше‚ так мовби нічого й не сталося.

Того вечора‚ намагаючись якомога обережніше добирати слова‚ оскільки була переконана‚ що рано чи пізно хтось прочитає те‚ що вона написала‚ і не сумнівалася в тому‚ що сьогодні відбулося щось дуже важливе‚ вона занотувала у щоденнику:

Коли ми зустрічаємо когось і в когось закохуємося‚ то маємо таке враження‚ ніби весь світ радіє з нами; сьогодні я пережила щось подібне на заході сонця. А проте‚ коли ми припускаємося якоїсь помилки‚ усе летить шкереберть! І цьому не можуть зарадити ані чаплі в небі‚ ані далека музика‚ ані смак його уст. Як може так швидко зникнути краса‚ яка була з тобою лише кілька хвилин тому?

Життя біжить дуже швидко; воно здатне перекинути людину з неба в пекло за кілька секунд.

Другого дня вона говорила з подругами. Усі бачили‚ як вона вийшла на прогулянку за місто зі своїм майбутнім «коханим» — зрештою‚ недосить мати велике кохання‚ а треба ще й домогтися‚ аби всі знали‚ що ти особа‚ яку хтось палко жадає. Подруг змагала велика цікавість довідатися‚ що ж відбулося‚ і Марія‚ переповнена вчорашніми спогадами‚ сказала‚ що найсолодшу мить пережила тоді‚ коли язик торкнувся її зубів. Одна з дівчат захихотіла:

— А ти хіба не розтулила рота?

Зненацька вона все зрозуміла — запитання розчарувало її.

— А навіщо?

— Щоб він засунув туди язик.

— А яка різниця?

— Не знаю. Але цілуються саме так.

Приховане хихотіння‚ вдавана жалість у поглядах‚ мстиве торжество дівчат‚ у яких ще ніхто по-справжньому не закохувався. Марія вдала‚ ніби їй до цього байдужісінько‚ вона теж засміялася‚ хоча душа в неї плакала. Нишком вона посилала прокляття на адресу кіно‚ яке навчило її заплющувати очі‚ обіймати партнера за шию‚ відхиляти обличчя трохи ліворуч‚ трохи праворуч‚ але яке ніколи не показувало найістотнішого‚ найважливішого. Вигадавши досконале виправдання (я не хотіла відразу тобі поступитися‚ бо не була певна‚ а тепер зрозуміла‚ що ти чоловік усього мого життя), вона чекала наступної нагоди.

Але побачила хлопця лише через три дні‚ на якомусь святі в міському клубі‚ де він тримав за руку одну з її подруг — ту саму‚ котра розпитувала її поцілунок. Марія знову вдала‚ ніби їй байдужісінько‚ витримала до кінця вечора‚ розмовляючи з дівчатами про артистів та про інших хлопців їхнього міста‚ вдаючи‚ ніби не помічає співчутливих поглядів‚ які вряди-годи кидала на неї котрась. Та коли прийшла додому‚ то відчула‚ що її світ обвалюється‚ проплакала цілу ніч‚ страждала протягом восьми наступних місяців і дійшла висновку‚ що кохання створено не для неї‚ а вона не створена для кохання. Відтоді вона міркувала про те‚ чи не піти їй у монастир‚ присвятивши решту життя тій любові‚ яка не ранить серце й не залишає болючих відбитків‚ — любові до Ісуса. У школі розповідали про місіонерів‚ які вирушали до Африки‚ й вона подумала‚ що в цьому може знайти вихід зі свого життя‚ такого вбогого на живі почуття. Тож вона вже будувала плани‚ як пострижеться в черниці‚ навчилася надавати першу допомогу (адже‚ як розповідали її вчителі‚ в Африці помирає багато людей)‚ приділяла значно більше уваги урокам з релігії й уявляла себе такою собі святою новітніх часів‚ що рятує людські життя та досліджує тропічні хащі‚ де живуть тигри й леви.

Але в той самий рік‚ коли їй виповнилося п’ятнадцять‚ вона відкрила не лише те‚ що цілуватися треба з розтуленими губами або те‚ що кохання є здебільшого джерелом страждань. Вона відкрила й дещо інше‚ а саме: мастурбацію. Це сталося майже випадково‚ коли вона розважалася тим‚ що лоскотала пальцем у себе між ногами в чеканні‚ коли мати повернеться додому. Вона мала звичай робити це‚ коли була малою дівчинкою й у такий спосіб досягала дуже приємного відчуття‚ аж поки одного дня батько захопив її зненацька за цим заняттям і добряче налупцював‚ не пояснивши причину. Вона ніколи не забувала про ту прочуханку‚ зрозумівши‚ що не слід доторкатися до свого тіла на очах у інших; а що вона не могла робити цього ані на вулиці‚ ані у себе вдома‚ де не мала окремої кімнати‚ то незабаром те приємне відчуття забулося.

Аж поки настав той вечір‚ приблизно через півроку після її невдалого поцілунку. Мати десь затрималася‚ Марія не мала чого робити‚ батько щойно пішов із дому з якимсь приятелем‚ не знайшовши цікавої програми по телевізору‚ тож вона роздивлялася своє тіло‚ шукаючи небажані волосинки‚ які відразу ж вискубувала пінцетом. На превеликий подив вона виявила якусь дрібну горошинку там‚ де стулялися сороміцькі губи. Вона стала гратися нею і вже не могла зупинитися; відчуття‚ яке вона при цьому спізнала‚ робилося дедалі приємнішим‚ дедалі гострішим‚ і все її тіло — передусім та його частина‚ якої вона торкалася‚ — немов заклякло в неймовірній напрузі. Незабаром її опанувало майже райське блаженство‚ це відчуття ставало все потужнішим‚ вона помітила‚ що вже майже нічого не бачить і нічого не чує‚ усе навкруги стало жовтим‚ аж поки вона застогнала від невимовно гострої втіхи й пережила свій перший оргазм...