Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Пауло Коельйо — «Рукопис, знайдений в Аккрі»

Передмова й привітання
… Папіруси, про які йдеться, — це грецькі переклади творів, написаних між кінцем першого сторіччя християнської ери й 180 роком після Різдва Христового, тобто нашої ери. Вони складають корпус текстів, також відомих під
назвою «апокрифічні євангелії», позаяк відсутні в тій Біблії, яку ми сьогодні знаємо.

Чому ж так?

170 року після Різдва Христового єпископи зібралися, щоб визначити, які тексти входять до Нового Заповіту. Критерій вибору був простий: включали до Нового Заповіту все те, що могло бути використане в боротьбі з єресями і доктринальними відмінностями, які побутували в ту епоху. Були обрані
тогочасні Євангелії й усі матеріали, що відповідали головній ідеї, яку тоді вважали основою християнства. За ухваленим єпископами рішенням до Нового Заповіту увійшли книги, вказані у каноні Мураторі. Інші книги, як і знайдені в Наґ-Гаммаді, не бралися до уваги — серед них можна назвати тексти, авторство яких приписують жінці (наприклад,
Євангелія Марії Магдалини), й ті, де Ісус добре усвідомлював свою божественну місію або помирав не такою жорстокою і болісною смертю.

* * *
У 1974 році англійський археолог сер Волтер Вілкінсон знайшов поблизу Наґ-Гаммаді ще один рукопис, цього разу написаний трьома мовами: арабською, гебрейською і латиною…

… У циклі природи не існують ані перемога, ані поразка: існує рух.

Зима бореться за своє панування, але в остаточному підсумку мусить прийняти перемогу весни, яка дарує квіти й веселощі.
Літо прагне розтягти свої гарячі дні назавжди, бо воно переконане, що спека дарує користь землі. Але зрештою погоджується на прихід осені, яка дозволить землі відпочити.

Газель їсть траву й дозволяє, щоб лев її зжер. Тут йдеться не про те, хто сильніший, а про те, в який спосіб Бог впорядковує цикл смерті
й воскресіння. І в цьому циклі немає ані переможців, ані тих, хто програв, є тільки етапи, які необхідно пройти. Коли серце людського створіння
це розуміє, воно стає вільним. Воно приймає без протестів важкі моменти життя й не дає себе одурити хвилинам слави. Обидва етапи проминуть. Один прийде на зміну іншому. І цикл триватиме, поки ми звільнимося від тіла й зустрінемося з Божественною Енергією. Тому, коли борець виходить на арену, — він виходить туди за власним бажанням, бо незбагненна доля виводить його туди, бо його дух знаходить радість у битві, яку він хоче розпочати. Він зберігає гідність і честь, він може програти битву, але ніколи не зазнає поразки, бо його душа залишиться неушкодженою.

І не слід нікого звинувачувати за те, що з ним відбувається. Якщо ти закохався вперше й твої почуття відкинуто, це не має вбити твою спроможність кохати. Те, що можна сказати про кохання, можна сказати й про війну.

Програш битви чи втрата всього, чим, на нашу думку, ми володіємо, дає нам хвилини смутку. Та коли вони минають, ми відкриваємо в собі невідому силу, яка існує в кожному з нас, силу, що нас дивує й підвищує повагу до себе. Ми дивимося навкруг себе й кажемо собі: «Я вижив». І ці слова дарують нам радість. Лише ті, хто не здогадується про цю силу в собі, кажуть: «Я програв». І їх опановує смуток. Інші, навіть страждаючи від поразки й принижені
тим, що розповідають про них переможці, дозволяють собі пролити кілька сліз, але ніколи не відчувають жалю до себе. Вони знають тільки те, що їхня боротьба урвалася, й у цю мить вони перебувають у невигідному
становищі.

Вони дослухаються до биття свого серця. Помічають, що їх опанувала напруга. Що вони відчувають страх. Переглядають своє життя й відкривають, що, попри жах, який їх опанував, віра й далі запалює їхню душу й штовхає їх уперед. Вони намагаються з’ясувати, де помилилися й де мали слушність. Користуються тією миттю, коли впали, щоб відпочити, залікувати рани, обміркувати нові стратегії й краще екіпіруватися.

І настає день, коли нова битва стукає в їхні двері. Страх триває, але їм треба діяти, бо інакше вони ніколи не зможуть підвестися з землі. Вони встають й ідуть назустріч супротивникові, пригадуючи страждання, які пережили
і які не хочуть пережити більш ніколи. Колишня поразка зобов’язує їх перемогти тепер, адже вони не хочуть витерпіти той самий біль.

І якщо перемога не прийде цього разу, то вона прийде наступного. А якщо не прийде наступного, то прийде згодом. Найгірше — впасти й залишитися притиснутим до землі.

Лише той, хто справді зазнав поразки, відмовляється від подальшої боротьби. Усі інші здобувають перемогу…

* * *
… — Розкажи нам про самотність, — попросила дівчина, яка мала одружитися із сином чи не найбагатших людей у місті, але тепер їй довелося відмовитися
від свого наміру.

І Копта відповів:
— Без самотності Любов не залишиться надовго біля тебе. Бо Любов теж потребує відпочинку, аби мати час мандрувати в небі й виражати себе в інших
формах.

Без самотності жодна рослина чи тварина не виживе, жодний ґрунт не даватиме врожаю протягом тривалого часу, жодна дитина не зможе навчитися жити, жоден митець не зможе віддаватися творчості, жодна праця
не виконуватиметься й не перетворюватиметься.

Самотність — не відсутність Любові, а її доповнення. Самотність — не відсутність товариства, а ті хвилини, коли наша душа вільна розмовляти
з нами й допомагати нам вирішувати важливі проблеми життя.
Проте хай будуть благословенні ті, хто не знає самотності. Хто не боїться власного товариства, хто не впадає у розпач, марно шукаючи
чогось, чим би він міг зайнятися, розважитися або потішити себе.
Бо той, хто ніколи не залишається сам-один, не знає себе самого.

А хто не знає себе самого, той боїться порожнечі. Але порожнечі не існує. Велетенський світ ховається в нашій душі, чекаючи, коли його відкриють. Він перебуває там, зберігаючи не доторканою свою силу, проте він такий невідомий і такий могутній, що ми боїмося визнати його існування.
Бо факт відкриття, хто ми такі, примусить нас визнати, що ми можемо піти значно далі, ніж ми звикли перебувати. І це нас лякає. Ліпше так не ризикувати, позаяк ми завжди зможемо сказати: «Я не зробив того, що мусив
зробити, бо мені не дозволили»…