Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Пауло Коельйо — «Як течія річки»

День у млині

Моє життя в тепер — це симфонія, складена з трьох різних мелодій: «багато людей», «кілька людей» і «майже нікого». Кожна з цих мелодій триває приблизно чотири місяці в рік, вони часто відбуваються протягом одного місяця, але ніколи не змішуються.

«Багато людей» — це ті хвилини, коли я перебуваю в контакті з публікою, видавцями, журналістами. «Кілька людей» реалізується тоді, коли я повертаюся до Бразилії, зустрічаюся зі своїми давніми друзями, ходжу на пляж Копакабана, відвідую якісь суспільно значущі події, але здебільшого перебуваю вдома.

Проте мій сьогоднішній намір — трохи поговорити про мелодію «майже нікого». На цю мить ніч уже накрила темрявою село з двохсот мешканців у Піренеях, назву якого я волію тримати в таємниці, бо нещодавно я купив собі там старий млин і перетворив його на оселю. Я щоранку прокидаюся, розбуджений криком півня, випиваю вранішню каву й виходжу на вулицю, щоб прогулятися між коровами, вівцями, плантаціями кукурудзи й трави, вирощуваної на сіно. Дивлюся на гори й — на відміну від мелодії «багато людей» — ніколи не намагаюся думати, хто я такий. У мене немає ані запитань, ані відповідей, я цілком живу в нинішньому моменті, розуміючи, що рік має чотири сезони (атож, це здається очевидним, але іноді ми про це забуваємо), і я змінюю вигляд, як навколишній краєвид.

У такі хвилини мене не цікавить, що там відбувається в Іраку чи в Афганістані: як і будь-яку іншу людину, що живе внутрішнім життям, мене насамперед цікавлять відомості з метеорології. Люди, що живуть у маленькому місті знають, чи йтиме дощ, чи похолодає, чи буде вітер, бо від погоди безпосередньо залежить їхнє життя, їхні плани, їхні жнива. Я бачу фермера, який працює в полі, ми бажаємо один одному «доброго дня», обговорюємо прогнози погоди, й далі робимо свої справи — він колупається в землі, а я продовжую свою тривалу прогулянку.

Повертаюся додому, зазираю до поштової скриньки, бачу там місцеву газету: у сусідньому селі відбувається гулянка, хтось виступає з лекцією. У Тарбесі — великому місті з сорока тисячами мешканців — пожежників викликали на місце події, бо вночі хтось підпалив ящик для сміття. Найсенсаційнішою новиною в регіоні є повідомлення про групу, яку звинувачують у тому, що вона зрубує платани понад сільською дорогою, бо ті спричинили загибель мотоцикліста; ця новина зайняла цілу сторінку в газеті, а потім кілька днів журналісти писали репортажі про «секретну команду», яка хоче помститися деревам за смерть хлопця.

Я затримуюсь на мить біля струмка, на якому стоїть мій млин. Дивлюся на небо. Цього жахливого літа від спеки померло п’ять тисяч людей лише у Франції. Я підводжуся на ноги і йду попрактикуватися в к’юдо — медитації з луком і стрілою, яка забирає годину мого дня. Настає час пообідати: я готую собі легку закуску й зненацька помічаю в одній із прибудов млина чудернацький предмет з екраном і клавіатурою, сполучений — о чудо з чудес! — з лінією високої напруги, іноді відомої під назвою DSL. Я знаю, що в ту мить, коли я натисну на одну з клавіш цієї машини, весь світ посуне мені назустріч.

Я опираюся, поки можу, але настає мить, коли мій палець доторкається до кнопки «увімкнути», і я знову поєднуюся зі світом, світом бразильських газет і книжок, світом інтерв’ю, які я повинен дати, новинами з Іраку, з Афганістану, всілякими проханнями, повідомленням, що авіаційний квиток принесуть завтра, рішеннями, які треба відкласти, рішеннями, які треба негайно ухвалити.

Я працюю протягом кількох годин, бо це мій вибір, моя Персональна Легенда, бо Воїн Світла знає, що на ньому лежать обов’язки й відповідальності. Але під час мелодії «майже нікого» усе, що виникає на екрані комп’ютера є дуже далеким, так само як млин видається сном, коли я перебуваю в мелодіях «багато людей» або «кілька людей».

Сонце наближається до обрію, натискаю кнопку «вимкнути», і світ перетворюється на поле, на пахощі трав, на мукання корів, на голос пастуха, який повертає овець у хлів, розташований біля млина.

Я запитую себе, як можна побувати у двох таких неоднакових світах протягом одного дня. Я не знаходжу відповіді, але знаю, що це дає мені глибоку втіху, й почуваюся дуже задоволеним, пишучи ці рядки.

Чоловік, що жив, як підказували йому сновидіння

Я народився в лікарні Святого Йосипа в Ріо-де- Жанейро. Позаяк пологи були важкими, моя мати присвятила мене цьому святому, попрохавши, щоб він допомагав мені в моєму житті. Так виник міцний зв’язок між моїм життям і святим Йосипом, а з 1987 року, після моєї прощі до Сантьяго-де-Кампостели, я став влаштовувати свято на його честь 19 березня. Скликав друзів, людей роботящих і чесних, і перед тим, як сісти за стіл, ми молилися за всіх тих, які вміють усе робити з гідністю. Ми молилися також за тих, хто не має роботи й жодних перспектив на майбутнє.

У короткому вступі, який я роблю перед молитвою, я маю звичай нагадати, що з п’ятьох разів, коли слово «сон» з’являється в Новому Заповіті, чотири мають стосунок до Йосипа, теслі. У всіх цих випадках, янгол завжди переконує його робити протилежне тому, що він мав намір робити.

Янгол попросив, щоб він не покинув свою дружину, хоч вона й завагітніла не від нього. Він міг сказати щось на зразок: «А що подумають сусіди?», але повернувся додому й повірив у ту істину, яку відкрив йому небесний посланець.

Янгол наказав йому йти до Єгипту. І він би міг на це відповісти: «Але я вже прилаштувався тут як тесля, маю своїх замовників і не можу відмовитися від усього». Натомість він усе залишає й вирушає в невідомість.

Янгол зажадав, щоб він повернувся з Єгипту. І Йосип знову міг подумати: «Я лише почав тут жити новим життям, і маю родину, яку повинен утримувати».

Усупереч тому, чого вимагає від людини здоровий глузд, Йосип робив те, що підказували йому сновидіння. Він знав, що має долю, якій не повинен суперечити, спільну з долями всіх чоловіків на цій планеті: захищати й утримувати свою родину. Як і мільйони безіменних Йосипів, він намагався виконувати свій обов’язок, хоч йому й доводилося робити вчинки, які виходили далеко за межі його розуміння.

Згодом його дружина й один із синів стали великими символами християнства. Про третього стовпа родини, робітника, який її годував, згадують лише в кінці року, коли складають у стодолу врожай, та є й ті, хто ставиться до нього з особливою пошаною, як, наприклад, я або Леонардо Бофф, автор книжки про теслю, до якої я написав передмову.

Наведу уривок із тексту письменника Карлоса Гейтора Коні (сподіваюся, він належить йому, бо я знайшов його в Інтернеті): «Чимало людей дивуються, що я, називаючи себе гностиком, не визнаючи ідею про Бога з точки зору філософії, етики або релігії, глибоко шаную деяких святих із нашого традиційного календаря. Бог — це концепт або сутність, досить далека для моїх міркувань і навіть моїх потреб. Проте святі, позаяк вони земні й виліплені з тієї самої глини, що й я був виліплений, заслуговують більше, аніж на мій захват. Вони заслуговують на моє поклоніння.

Святий Йосип — один із них. Євангелії не згадують жодного його слова, лише вчинки й дають йому чітку характеристику: «vir justus». Муж праведний. Оскільки йдеться про теслю, а не суддю, то можна зробити висновок, що Йосип був непересічною за порядністю людиною. Він був хороший тесля, хороший чоловік, хороший батько хлопчикові, який змінив історію світу.

Чудово висловився Коні. А мені кілька разів довелося читати такі нісенітниці затьмареного розуму, як: «Ісус подався до Індії, щоб опанувати науку гімалайських учителів». На мою думку, кожен чоловік може зробити священним обов’язок, доручений йому життям, й Ісус здобув свою науку від Йосипа, який навчав його виготовляти столи, стільці та ліжка.

У своїй уяві я з приємністю думаю, що стіл, на якому Христос посвятив хліб та вино, зробив Йосип — бо на ньому залишився слід від руки невідомого теслі, який заробляв собі на хліб своїм потом, і саме тому дозволив, щоб на ньому відбувалися чудеса.

Зло любить, щоб люди творили добро

Перський поет Румі розповідав, як одного дня першого халіфа з роду Омейядів Муавію, що спав у своєму палаці, розбудив невідомий чоловік.

— Хто ти? — запитав він.

— Я Люцифер, — пролунала відповідь.

— І чого тобі тут треба?

— Настав час твоєї молитви, а ти досі спиш.

Муавія був приголомшений. Як сталося, що князь темряви, той, що завжди прагне забрати душі в безвірників, прийшов допомогти йому виконати свій релігійний обов’язок?

Але Люцифер йому пояснив:

— Згадай, що я був створений як янгол світла. Попри все те, що відбулося в моєму існуванні, я не можу забути про своє походження. Людина може податися до Рима або Єрусалима, але вона завжди несе у серці скарби своєї батьківщини: те саме відбувається зі мною. Я досі люблю Творця, який дбав про мене, коли я був юним і навчив мене творити добро. Коли я повстав проти Нього, то не тому, що перестав Його любити — навпаки, я любив Його так сильно, що мене опанували ревнощі, коли Він створив Адама. У ту мить я вирішив кинути виклик Господу, й це мене згубило. Та я досі пам’ятаю благословення, яке Бог дав мені одного дня, і маю надію одного дня повернутися до Раю, якщо все робитиму правильно.

Муавія відповів:

— Я не вірю в те, що ти мені розповів. Ти знищив надто багато людей на землі.

— Але ти повір, — наполягав Люцифер. — Лише Бог може руйнувати й будувати, бо Він усемогутній. Це Він створив людину, обдарувавши її бажанням, помстою, співчуттям і страхом. Тому, коли ти бачиш навколо себе зло, не звинувачуй мене, бо я лише дзеркало того лиха, яке відбувається.

Розуміючи, що тут ідеться про якусь помилку, Муавія розпачливо молився Богові, щоб Він його просвітив. Він перебув усю ніч, розмовляючи та сперечаючись із Люцифером і попри блискучі аргументи, які він вислуховував, не дозволив переконати себе.

Коли вже розвиднялося, Люцифер нарешті поступився, сказавши:

— Гаразд, ти маєш слушність. Коли учора ввечері я прийшов розбудити тебе і сказав, що не хочу, аби ти втратив час для молитви, мій намір полягав не в тому, щоб наблизити тебе до Божественного Світла. Я знав, що забувши виконати свій обов’язок, ти відчуєш глибокий смуток і протягом наступних днів молитимешся з подвійною вірою, просячи прощення за те, що знехтував правильний ритуал. З погляду Бога, кожна з молитов, виголошена з любов’ю й каяттям, за значущістю дорівнюватиме десятку молитов, прочитаних як зазвичай, автоматично. Ти здобудеш очищення й натхнення, Бог полюбить тебе більше, і твоя душа перебуватиме від мене набагато далі.

Люцифер зник, і відразу ввійшов до кімнати янгол світла.

— Ніколи не забувай про сьогоднішню науку, — сказав він Муавії. — Іноді зло перевдягається посланцем добра, але його прихований намір полягає в тому, щоб спричинити більше лихо.

У цей день і наступними днями Муавія молився з глибоким каяттям, співчуттям і вірою. Його молитви тисячу разів були почуті Богом.