Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Юрій Логвин — «Мої Дікамерони»

Шмуц 1
Що пам’ятаю...

Оскільки цей текст не зовсім звичний (у супровід йому додаються картинки), то хочу дати коротке пояснення. Починаючи з доби Ренесансу, коли монументальні зображення в храмах і палацах доповнились станковими творами, європейське світське мистецтво трималося на чотирьох стовпах: портрет, пейзаж, натюрморт і оголене тіло (звісно ж, жіноче).

Власне, автор є прихильником традиції, а тому хоче розповісти про ці чотири жанри. І про ті, що йому пощастило намалювати з натури, і також ті, які залишилися красивою мрією. Як казав один старий бушмен із південноафриканської пустелі Калахарі, «Я такий молодий, як найпрекрасніше бажання в моєму серці, і такий старий, як усі нездійсненні мрії мого життя»…

Але розповідь почну не в традиційному порядку, а з натюрмортів. Їх було чимало. І просто прекрасних. Щоправда, багатьох предметів і наїдків ви (як, зрештою, і я сам) ніколи не побачите й не скуштуєте. Вони щезли разом із минулим…

Це весна 1944 року. Мені було так добре, так добре, що й не вимовити! Бо надворі тепле сонечко, земля скрізь підсихає. І грязюка вже не загрожує моїм благеньким черевичкам. На деревах листя ще не закуріло легеньким зеленим туманом. Тільки вилазять світло-зелені листки півників, немов гострі леза ножів. Вилазять із пречорної масної землі.

Мене нарешті випустили на вулицю. Бо і взимку, і від початку весни сидів у хаті. Не було ні доброго одягу, ні взуття. Будинок, де ми знайшли черговий притулок, нагадував великий куб — усі чотири стіни були точнісінько однакової довжини.

Стояв він на пагорбі й дивно хилився кожною стіною, дерев’яною, обдертою, униз до долини. Але не падав, не розвалювався. У кожній стіні двері, із кожного боку на іншому рівні.

Ми, дітлахи з цього будинку, згуртувались біля південних дерев’яних сходів. Вони вели на вузьку дерев’яну галерею. Хто сміливіший, піднімався вгору сходинками. Залазили на вичовгані лискучі перила й стрімко з’їжджали вниз.

І ось, у самий розпал нашого катання, зарипіли дошки галереї. І на яскраве сонечко вийшов найповажніший мешканець цього кубоподібного будинку. За спиною його пошепки величали — «інтендант». Це перше іноземне слово, що я вивчив. На інтендантові теліпалася гімнастерка. На ногах роздувалися галіфе. Чобіт не було, натомість з-під галіфе визирали не вкриті засмагою білі ноги й кальсони, на ґудзиках, а не на шворочках, які ми бачили в поранених солдатів. Ті поранені виходили крізь дірку в паркані та стояли, простягши на долонях шматочки сірого мила. Міняли мило на хліб і тютюн.

Стояли в сірих байкових халатах, із сіро-жовтими обличчями. З-попід халатів виднілися кальсони із шворками-зав’язками. Інтендант у правиці тримав світло-жовтий дерев’яний ящик. Його грубо розпиляні дощечки їжачились на всі боки свіжими скабками. У лівиці — міцно тримав новісіньку, чистісіньку гімнастьорку.

Він постояв на першій сходинці. Повів головою на всі боки. Покліпав, покліпав очима на сонце. Ступив униз на одну сходинку й сів. Ящик поставив біля себе. Але не рівно, а під нахилом. І нам відкрилося неймовірне, казкове багатство — на дні ящика лежали копчені вобли, наче ковані з червоної міді. А зяберні кришки блищали, наче величезні золоті монети. Крім копчених риб, у ящику до похилого дна притулилася бляшанка з-під свинячої тушонки. Блискуча бляшанка, мов дзеркало, відбивала своїми опуклими боками викривлене зображення копченої вобли й такі ж викривлені, немов закручені, вільхові дощечки.

Грубо розпороте денце бляшанки відгорталось нерівними, гострими краям-лезами. І світилось ізсередини золотим дзеркальним нутром, до якого приліпились розводи білого смальцю. На дні, мов грудочки якихось золотавих самоцвітів, містилися кавалочки консервного желе. Це — що бачили наші очі. А що відчували наші носи? Та нас просто затопило дивною сумішшю запахів копченої вобли, лаврового листа, ледь кислуватого аромату свіжого смальцю.

Не знаю, може, у моїх випадкових друзів запаморочилися голови. Мене той дивний аромат просто наскрізь пробив і неймовірно напружив. Я більше не міг відвести очей від нутрощів вільхового ящика. І водночас бачив (може, у мене тоді був кращий боковий зір?), як інтендант витяг із нагрудної кишені котушку з білими нитками та голкою, застромленою в них. Виявилось, що нитка вже в голці. Мешканцеві лишилося тільки відмотати нитку, обірвати її та зав’язати вузол. І вн заходився підшивати білосніжний комірець до вовняної офіцерської гімнастьорки. Шив довгенько, бо робив усе ретельно, по-бабському, але дуже повільно.

Ми всі стояли тихо й дивились на копчених риб і бляшанку. І час від часу хтось сопів носом, утягуючи в себе спокусливі запахи. Коли служивий скінчив шити, він забрав копчених риб із ящика й повернувся в будинок. А ящик із бляшанкою лишив на східцях. Як ми не порізались об гострі краї, я не можу зрозуміти. Просто зараз мені це важко уявити.

Хлопці по черзі видряпували пальцями смалець. Я дуже боявся, що мені не дістануться ті золотаві кульки драглів на дні бляшанки. Моя черга пійшла саме в той час, коли від смальцю не лишилося й сліду. І окрушинки драглів дісталися мені.

Як бачите, про один зі своїх перших натюрмортів я розповів. Тепер спробую розповісти про краєвид.

Рік 1943, літо. Теплий-претеплий день. По бірюзовій бані неба купками білого диму пропливають світлі хмарки. Від них по землі пробігають такі ж легенькі тіні, тільки фіалкові. Їхній шлях проліг вохристою дорогою і стежками поміж припорошеної золотавим порохом зелені. Хорол плине блакитним плесом і здається мені широким. І зовсім мене не дивує, що Хорол — річка велика й широка, а я бачу на тому березі людей. З усіма подробицями постави й одягу.

І міст мені видається височенним, і так страшно дивитися на воду, яка там, у глибині, під ним. Ми перейшли мостом на лівий берег. Тоді нам треба було спуститись із насипу дороги, щоб потрапити луками на Чумацьку вулицю.

Ось ми вже йдемо з бабусею Мінною лівим берегом Хорола. Бабуся відпустила мою руку, і тепер я можу вільно стрибати по зелених мочарах. Трава зелена-зелена, соковита й тепла. А вода між кущиками трави теж тепла, аж гаряча. І золотаво-коричневого кольору. Тхне болотом і потолоченою рогозою. І скрізь у кущиках густої, неначе емальованої, зеленої трави сяють блакитні зірочки незабудок.

Ми чимчикуємо берегом. Бабуся — теплою, вибитою, вичовганою стежкою. Я — обабіч, по теплих мочаринах. І сонце сяє, пряжить на всю силу, хоча ще на обід лише підбивається…

На правому березі рух, галас. Звуки несуться над водою по всій долині річки. Звуки — незрозуміле ґелґотання та дзвінкі удари по м’ячу. То німці грають у волейбол. Німці в чорних трусах, а тіла мають рожеві, ніби поросячі. Там, де німці грають у волейбол, очерет скошено. Зарості очерету значно вище по течії. У тих далеких очеретах уже цієї осені ми сидітимемо три дні, ховаючись від поліцаїв. І врятуємося від «мандрівки» в Німеччину…

Наша стежка повертає праворуч, і ми виходимо на луки. У кінці стежки починаються садки, хати й височенні осокори вулиці Чумацької. Ліворуч, на початку вулиці Чумацької, під височенним осокором стоїть добротний будинок. Ми в ньому винаймаємо куток. Господиня — Міля Василівна. У неї дочка, доросла тітонька. І в них, у Милі Василівні й дочки, здоровенний котяра із превеликими цупкими вусами. Я йому таки підстриг вуса іржавими, але дуже гострими ножицями. Був великий рейвах. Здається, це й спричинило те, що нам довелося шукати новий притулок. Хоч то було вже пізніше.

А зараз ми повернули праворуч і йдемо прямо. Не знаю, на що я задивився, але тільки зараз я бачу, що майже в кінці стежки стоять кілька німців з автоматами на грудях. Обабіч стежки в щедрій зелені застигла німецька танкетка. Для нас із бабусею це однаково страшний танк. Особливо жахливий вигляд німця в чорній формі. У нього і пілотка чорна, і навушники. Він наполовину, по пояс, висунувся з люка цього панцирного дива. Що було незвичного в самій танкетці, то це її колір. Не сіро-зелений із плямами та переливами, як інші німецькі машини й танки, а жовтаво-кремовий. Як тепер я розумію, камуфляж африканського походу Роммеля.

Ми стежкою йдемо на німців. І ще було найдивніше, як я тепер мислю, що німці зійшли зі стежки й пропустили нас. Коли ми проминули їх, я почав озиратись. Та бабуся легенько шарпонула за руку, і прошелестіло над моєю головою: «Іді бистрєй!..»

А от у Сорочинцях, коли бабуся Мінна, зі мною йдучи, зустріла знайому, проти нас ішло двоє поліцаїв у чорних каскетках. На чорних піджаках білі пов’язки. Старі жінки ледь встигли відступитись у куряву й реп’яхи. Поліцаї пройшли повз нас, навіть не зиркнувши в наш бік. Як я тепер розумію, ми з бабусею не цікавили ані німців, ані поліцаїв.

У якій справі тоді повз нас прогупали добрими чоботами поліцаї, не можу ані сказати, ані уявити. А от що робили німці на лівому березі — зрозуміло. Вони охороняли той берег, щоб до річки не підкрались партизани й не лупонули по тих рожевих волейболістах. От такий собі пейзаж, хоч би його варто назвати стафажем. Тобто таким видом пейзажу, де відбувається якась подія за участі людей.

А ось портрети з’явились пізніше, коли я намагався намалювати людей такими, як вони є. Хочу розповісти про портрет, що мені пощастило зробити через багато років після Миргорода. Моя остання студентська практика. Гасаю знаменитими трипільськими пагорбами. Прабатьківщина всього нашого землеробства. Адже ось у цих місцях шість тисяч (!) років тому почали засівати лани пшеницею. А в 1933-му влада забрала всю пшеницю до колоска, до зернини.

Горби, груди й пагорби тут крутими хвилями здіймаються й опадають. Земля трипільська тепла, жива, де заросла травичкою та полином, де засіяна медовою гречкою, де чагарниками закучерявилася на схилах.

І я гасав цілими днями з горба на пагорб, з однієї долини в другу. Отож, я вискочив на високу гору. На її вершку — чепурна хата. Побілена свіжо, призьба підведена рудою глиною. Стріха рівно підрізана. Біля хати старий дід — борода сива, шовкова, із глибоких зморщок засмаглого обличчя визирають добрі сірі очі.

Я не міг пропустити таку натуру та швидко вмовив старого посидіти, поки я зроблю його портрет. Відійшли ми трохи від хати. І посеред картопляних кущів я посадовив діда на одну табуретку, а на другій сам примостився.

Як тільки почала на папері вимальовуватись схожість, можна було трохи розслабитися. Ну ми й почали з дідом світську бесіду. Хто я, звідкіля, для чого малюю? Тихо, благодатно. Тільки чути, як унизу під горбом гупають огірки у відро. То їх визбирує дідова донька, стара зморена жінка.

І раптом, далі там, ще нижче, за вербами наполохано закудкудакали кури й загавкотів песик. Потім почулись і жіночі голоси. Усе гучніше та гучніше, а далі навіть скажено ревли. Обзивали одна одну брудними лайками, поки, після невеликої паузи, раптом один голос почав аж захлинатись, повторюючи: «Людоїдка, людоїдка, людоїдка, людоїдка!..» Жінка замовкла, певно, щоб хапонути повітря, перевести дух. І тут же, миттю, у відповідь високий і дзвінкий голос: «Шкода, що тебе не ззіли!!!»

Знову заревів перший голос, та все матюками, та все прокльонами. Аж захлинався голос, аж харчав…

— Я не штунда! — Дід хитає срібною бородою. — Але хіба личить отако гнути матюки?..