Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Дмитро Панцир - Судилося жити

ЧУРКАЧ

Сиджу на пагорбі й замріяно милуюся. Вода все біжить і біжить без упину. Все чуркотить та чуркотить: «Чу-у-р-р-р...» 

Так лагідно і тихо. Щось потаємне і животворне є в цій музиці природи.

Хтось вдало прозвав природне джерело Чуркачем, і ця назва передається з покоління в покоління.

Кажуть, що вода з Чуркача всі хвороби знімає, кволому додає сил. Так це чи ні? — хто знає. Та коли в дитинстві скаржився матері, що голова болить, завжди чув у відповідь: «Зійди в долину, напийся води з Чуркача, і перестане боліти. Ще й мені принеси...»

...Як згадаю про те джерело, то завше досадно на душі, що не напився з нього досхочу. З джерела, до якого з малих літ протоптав стежку босими ногами, про яке чув і розповідав іншим легенди.

Щороку приїжджаю у відпустку і йду на зустріч із Чуркачем.

Спиню рукою струмочок у трикутному жолобку, нахилюся або стану навколішки і п’ю джерельцю, чисту як небо. Через кілька ковтків уже не можу пити. А варто лишень відійти, як знову вабить цілюща вода.

Отаке джерело мого дитинства. Нехай же п’ють з нього добрі люди, хай полегшує воно спрагу подорожньому, додає сили недужому, своїм жебонінням повертає в дитинство, коли дерева були дуже великими, а світ — добрим.

 

Хто винен?

— Мамо, а чого коло нашої хвіртки впав хлопчик і забився в судомах?

— То, синку, в нього чорна хвороба... Карається, бо хтось із його предків завинив перед Богом, невідомо в якому поколінні, — каже мені ненька й проганяє до хати, аби я того не бачив.

Та я вже встиг побачити, як мучився нещасний, як підняли його люди з дороги й тримали міцно, бо він несамовито трусився.

Спробували того хлопця віддати до школи, та лише кілька днів хворий побув серед нас у першому класі...

Ще довго карався той хлопчина, доки не провели його в останню дорогу на спочинок. І я вже пізніше довідався, що то за чорна хвороба така, котра епілепсією зветься.

Хто й перед ким завинив, я не знаю, бо в тій сім’ї ще були діти — і дужі, й розумні, і щасливі теж.

Може, саме йому випало показати нам, живим на цій землі, що за скоєне зло неминуче спіткає кара.

А скільки ще тих знедолених та покалічених серед нас, і чому? Може, не сама лишень карма тому причиною?.. Схаменімося гуртом, доки й нас не покарав Господь...

 

ТАЄМНИЦЯ ЗНАЙДЕНОГО СКАРБУ

Уже другий день розбирали ми стару хату. Нас було четверо: троє запрошених майстрів і я — у ролі «молодшого помічника та старшого куди пошлють». Товариш і сусіда мій Олекса вже теж уважав себе за майстра, а мені до того ще далеко, бо я студент і нагодився саме на літні канікули. Тато ж Олексин за старшого, тому всі його слухають.

Як не дивно, розвалювати нашу стару хату було важко, бо колись будували належно, без халтури. Отож і простояла вона при центральній дорозі до села або, як у нас кажуть, при гостинці десь під сто років. Половину з них прожили тут мої батьки. Мама народила і виховала сімох діток, вивела їх із цієї хати в люди, майже всіх самотужки... Бо батько мій помер, коли я мав десь зо три рочки, у голодному сорок сьомому році: хворів він тяжко, та й старість доконала. Не міг уже він перебудувати старої хати, яка була і затісна, і низенька, наче згорблена бабця. Протікав дах, та пусте діло було його латати. Батько ж, крім усього, осліп перед відходом у вічність, то кілька останніх років лише озивався, лежачи на печі. Плекав надію, що повиростають діти і зведуть колись нову хату для себе й для мами...

І ось врешті спромоглися з коштами, придбали необхідні матеріали, майстрів напитали. Ще кілька годин — і від нашої хати залишиться лише одна кімната (тимчасово — як кухня та притулок на ніч). А ще зостанеться пам’ять про хату на старих фотокартках, що їх познімали зі стін. Щось із дерева та дощок іще піде в ужиток, якщо шашіль не поточив, а каміння згодиться для нового фундаменту.

Мені навіть трохи шкода цих осиротілих і обсипаних стін: адже я так звикся з ними! І мама у важкій задумі. Уже кілька разів обійшла довкола, подивилася на руїни сумними очима. Та майстрам було не до родинних сантиментів: вимагали відійти подалі, бо стіна мала впасти.

Від спекоти крапельки поту спадали з чола за комір. Приємна вологість миттєво висихала, сорочка грубішала від прилиплої порохняви.

Як остання стіна впала, ми гуртом розгребли будівельне сміття. Залишалося розібрати дощані підлоги й льох. Так закортіло востаннє опинитися в ньому! Тож не стримався і спустився кам’яними сходами в темряву, обмацуючи каміння, торкаючись залізничних рейок, які служили за підпори до кухонної підлоги. Обвіяло прохолодою, і на душі наче полегшало. Можна б і залишити цей льох — адже міцний ще! — та не вписується у будівельний план: будемо нову хату споруджувати — виллємо й льох із фундаментом.

Хто знає, скільки я б ще пробув у тому льосі. Але ніхто з майстрів не бачив, як я спустився в підземелля, тож усі разом почали мене кликати, побоюючись, чи десь, бува, не прибило уламками.

— О, та він тут! — вигукнув радісно Олекса.

Він знав, де мене шукати. У дитинстві ми з ним не раз, коли нікого вдома не було, лазили у цей льох і гралися. — Вилізай, Петре, нагору, бо зараз розбиратимемо підлогу й твій льох.

«Був мій, як і стара хата над ним», — подумалося, коли піднімався...

Час летів непомітно. Підлогу розібрали швидко. Дошки та чотири шматки геть поіржавілих рейок віднесли під пліт і там поскладали. Тепер льох перетворився на яму, обкладену бутовим камінням.

Униз сходами зійшов Олекса, за ним його тато. Ми залишалися нагорі —приймали важкі каменюки, які нам знизу подавали. Затим уже й ми зійшли в яму, стали вибирати та швидше виносити каміння, бо мати вже почала кликати на обід.

Ближче до східців стояв Олекса Іванишин. І ось, коли він ухопив черговий камінь, під ноги йому звалився важкий вузлик із домотканого і начебто обсмаленого полотна. Поклавши камінь на землю, Олекса підняв той вузлик і став його розв’язувати. Ми теж перестали витягати каміння та прикипіли поглядами до Олексиних рук: раптом йому вдалося знайти скарб!..

На те, певне, й сам Олекса сподівався, бо обережно порався з вузликом, доки нарешті звідти не засріблилися трохи поіржавілі з краєчків леї. На кожній стандартній монеті було викарбовано голову короля Румунії Міхая та вартість — 100 лей. Перелічивши їх, Олекса оголосив, що разом у мішечку було 2700 монет, датованих 1943 роком; потім дав нам по одній, щоб ми ліпше розгляділи.

— Ось тобі, Петре, майбутній юристе, — звернувся він до мене, — і нагода детективом побути. Дізнайся, хто посмів самого короля Великої Румунії, хоч і в монетному образі, у темниці схоронити. Якби він нині був при владі, то нікому, мабуть, цього б не простив. А ми тобі не пробачимо, якщо таємниці скарбу не розкриєш.

Я стояв геть спантеличений, а Олекса тим часом позбирав у нас гроші, поклав назад до вузлика, зав’язав, як було, і запхав мені, отетерілому, до кишені штанів. Усі інші мовчали. У такій німоті ми за чверть години визбирали в ямі усе каміння й вилізли із неї. Тільки нагорі заговорили — кожен про своє, а далі обмилися й подалися до осиротілої кімнати обідати. Мати — розпашіла чи від вогню, чи від стримуваних гарячих сліз, але така ще гарна! — розливала в тарілки наваристий борщ.

— Ось, — спромігся я на одне тільки слово, простягаючи їй полотняного вузлика, що добряче-таки натер мені стегно.

— Господи!.. — аж простогнала мати, навпомацки шукаючи, за що б ухопитися.

Я підставив своє плече. 

— Де ти взяв?..

...Уже пізно ввечері, коли буде прибрано все сміття довкруж колишньої хати й викопано ями під новий фундамент, коли, нашвидкуруч закусивши після двох — одна по одній — чарок горілки, перетомлені робітники залишать наш двір, безголоса мати встане з-за порожнього столу й витягне з-під нього вузлика. Вона розповість мені надзвичайну історію того скарбу, який понад двадцять літ пролежав у схроні. Виявляється, гроші ті — батькові. Збирав колись на нову хату, але коли до Буковини наблизилися радянські війська, вирішив пустити їх на інше — виїхати всією сім’єю до Румунії. Не міг простити руським, як у 1940-му один військовик, напившись, мов чіп, займав його молоду дружину...

Мати вже не плакала. Вона дивилася кудись у темінь сухими блискучими очима, а полум’я свічки на столі билося, як її пульс.

— Але я не хотіла йти з дітьми з насидженого місця на чужину. Тут народилися мої батьки, мої діти, а до біди я звиклася... Гірше вже не могло бути. А тут ще й ти у мені ворухнувся (якраз тобою тоді вагітна була). Наче знак подав: не треба їхати, хочу залишитися українцем. Саме ти й поставив у моєму рішенні останню крапку... Не знала я, куди батько сховав ті гроші, спитати ж боялася. Так він і помер, не сказавши ні слова. Потім уже ті леї стали ні до чого. Жаль, звичайно, бо нову хату тоді ще можна звести було!..

...А мені не жаль! Адже тепер хату цю зведемо разом з мамою ми, її дорослі сини і доньки.

Мама засинає; я вкриваю її старенькою ковдрою, навшпиньки відходжу від ліжка і, переступивши дивом уцілілий поріг, прошкую до викопаної під новий підмурівок траншеї. Ніби в гарячці, хапаю старе каміння й засипаю ним порожнечу.

Ураз приходжу до тями, здіймаю голову. Далекі зірки угорі сяють, мов леї,— сміються з моєї глупоти.

Вагаюся лише мить, а потім починаю шалено викидати каміння назад із траншеї.

Для нової хати підмурівок має бути теж із нового каміння.

 

ВЕЛОПРИГОДА

Йосип Яковенко приїхав до Харкова з Кубані в гості до сестри. Та, як кажуть, загостювався. Пив — не просихав: жодного дня його тверезим не бачили. У квартирі ховали вже і спиртне, і гроші; слава Богу, хоч із речей нічого не пропив. Мати писала дочці, що Йосип, як розлучився з дружиною, то зовсім батяром став, пиятика геть його згубила. Покладала старенька надію на зятя — може, той його вгамує, відверне від того осоружного зілля.

А колись же Йосип золотим чоловіком був, на всі руки майстром... Тепер хоч назад поїздом відряджай. Та зять змилосердився: відвіз якось у суботу своїм «Москвичем» до садівничого товариства. Там — непочатий край роботи, та й сторож свій буде в будиночку.

Набрали з собою харчів, узяли й пляшку горілочки «Руської», але за умови: не пити всю відразу, а потроху в день, як мікстуру. Побули з Йосипом у вихідні та й повернулися до міста, бо робота чекала. Дали трохи грошей родичеві на хліб і до хліба. Дозволили новим велосипедом у разі потреби користуватися, ще й підписали під сідлом завбачливо «Й. Яковенко», аби п’яний не загубив. Консервацію в льосі залишили.

Надворі пахло осінню. Тож у перші дні Йосип виклав пічку в сестриному будиночку, щоб було на чім їсти варити й тепліше спати. Допив залишену горілочку, а воно ще кортить. Походив по дачах, понапитував, чи нема, бува, якоїсь роботи у тих, що залишилися тут аж до самої зими. Таки напитав і виклав одну піч, другу. Багато з людей не брав, не покидав господарів, доки не впевнювався у якості своєї роботи, аж поки не загуде пічка на повну потужність. То була батькова школа.

І годували, й горілочки наливали йому добрі люди. Зароблені гроші ховав у тайнику в будиночку, аби не вкрали. Уже дачники й самі стали приходити до нього та кликати, щоб піч виклав або щось змайстрував.

Але до добра та слава не довела. Якось дізналися про нього конкуренти з ближнього села. Приїхали пізно вночі, розбудили і добряче побили. Заказали пічки класти, а то в Дінці втоплять...

Відлежався кілька днів, і, як раніше, за своє ремесло. Та тепер прохав господарів нікому не казати, що то його робота. Знову завелися гроші. Родичі давно не приїжджали. Коли не було роботи, причепурювався Йосип зранку і гайда велосипедом до села. За годину вже там. Накупить хліба, консервів, горілки. Сам собі прав, їжу готував...

Та коли наставала ніч, робилося сумно й осоружно. Уже закортіло і з молодичкою якоюсь познайомитися... На дачах підхожої не розшукав. Нудиться Йосип...

Якось зачепила його на розмову одна із сільських жіночок. Наче з виду й ровесниця. Отак, слово за словом, напросився на побачення. Жіночка показала хату, де живе, щоб не заблудився.

Потеплішало в Йосипа на серці. Доїхав до дачі, на радощах хильнув трохи, розтопив свою піч і спати влігся. Не снилося нічого.

Удосвіта прокинувся, поснідав зі старих запасів, попив чайку. До горілки й не доторкнувся: згадав про зустріч. Почав стелити підлогу в другій кімнаті, стелив до полудня. Як добряче зморився, то поїв холодного борщу (розігрівати вже не було коли), обмився надворі холодною водою. Одягнув нового костюма, чисту сорочку, ще й краватку почепив. Оглянув себе в скалку дзеркала й усміхнувся сам до себе: «І хлопець хоч куди козак...» Правда, моторним він ніколи не був. На Кубані до нього прилипло прізвисько «кумедник», але тут про те ніхто не знав.

На побачення вирушив завчасу, і грошей прихопив, бо мав намір іще дещо придбати: не звик до жінок у гості йти з порожніми руками. До села доїхав разом із першими сутінками. Магазин був відчинений. Накупив кілька пляшок горілки різного ґатунку, хліба, ковбаси, ще дещо з недорогих делікатесів, які були в сільмазі. Склав усе акуратно до брезентової торбинки, почепив її з одного боку на руль велосипеда та й подався на околицю до вказаної хати. Там уже у вікнах світилося. Зліз із велосипеда, завів його на подвір’я, роззирнувся, чи, бува, не вибіг собака, притулив техніку до стіни, зняв торбинку і постукав у двері.

Двері відразу відчинилися. На порозі постала Галя — низькоросла, пишногруда молодичка років під сорок. На циганочку схожа. Зодягнена була по-святковому.

— Таки прийшли? А я гадала, що ви пожартували... Проходьте до кімнати, — пропустила його першим і закрила двері на защіпку.

Відзначила подумки: чистеньким і вишколеним явився, чепурився, мабуть, до зустрічі. Заговорила далі:

— Знаєте, я дуже хотіла, щоб ви прийшли сьогодні. Самій уже набридло… Знімайте свого плаща і сідайте до столу, зараз повечеряємо разом, я дещо приготувала... 

Заметушилася коло пічки, перевіряючи, чи не простигли страви. Йосип тим часом почепив плаща на вішалку, став викладати на стіл гостинці, водночас зиркаючи очима по кімнаті. Вона встигла це помітити:

— Та ви не озирайтесь, Йосипе. Я живу сама. Чоловік мене вже місяців зо три як покинув. Розлучилися. Розпився дуже... А донька моя у місті живе, рідко коли навідується.

— Та я не з лякливих, — відказав Йосип і присів до столу.

Почалася вечеря з чарки. Їли, пили, спорожнили пляшку, за розмовою й другу почали... Ураз у шибку вікна хтось настійливо постукав.

Галина глянула на годинника, що вицокував на стіні, і злякано промовила:

— Хто б це міг бути о такій пізній порі? Я нікого до себе не звала...

— Відчини, спитай, хто там. Може, сусідка або листоноша, — рає Йосип.

Жінка вийшла у сіни, зняла защіпку з дверей, прочинила їх, навіть не питаючи, хто там, і мовби сторопіла.

— Злякалася? Це я тебе прийшов провідати, давно не бачилися, — сказав прибулий, переступаючи сінешній поріг. — Випити хочеться. Може, у тебе щось знайдеться для мене?

— Якраз тебе тут чекали! Та заходь уже, коли явився, — буркнула господиня, зачиняючи двері.

— О, та у тебе гості! То я ще й на вечерю потрапив. — Роздягнувся — й до Йосипа: — Мене Василем звуть.

Усівся за столом поруч, не питаючи на те згоди, бо нещодавно сам тут господарем був.

— Це мій колишній чоловік, Йосипе. Принесли його чорти саме сьогодні, — мовила сердито Галина, вмощуючись навпроти.

— Стихни, Галю, бо мене не чорти принесли. Серцем відчував, коли треба нагодитись. З чортами я не знаюсь, а з добрими людьми поспілкуватись хочеться. Я довго у вас не затримаюся... Не заперечуєш, Йосипе?

— Чого маю перечити? Випити й поїсти вистачить на всіх. Я теж ненадовго прийшов, — сказав Йосип і, взявши до рук пляшку, налив по сто грамів горілочки собі та Галі, а в подану третю склянку — для Василя. Першим запропонував і тост за знайомство.

Знову їли та пили. Наливали, закушували й розмовляли, але та бесіда вже була ні про що — так, для годиться, щоб привід був знову випити. А запасся Йосип добре. Він же горілки накупив не лише для себе й Галі на вечерю, але й на дачу сподівався відвезти... Та як розійшовся, то нічого йому вже не шкода було, аби людям добре малося.

Десь за північ Галя не витримала того застілля, ледве добрела до ліжка та й звалилась на нього, не роздягаючись. Невдовзі й Василь ледве звівся з-за столу, почвалав, хитаючись, до вхідних дверей. Перед цим щось буркнув до Йосипа про вдячність.

Йосип за ним не став виходити, зачепив гачком двері й повернувся до кімнати. Ще чарчину перехилив у горлянку. Розбирало і його. Вимкнув світло і зодягненим простягся на постелі біля Галі...

Удосвіта Йосип прокинувся. Жінка спала безпробудно, він не став її турбувати. Похмелився, забрав порожню сумку й вийшов на подвір’я. Не хотілося йому вже того жіночого кохання. І де той чоловік узявся вчора на їхні голови!..

Кинувся до велосипеда — а по росяній траві тільки сліди од шин. Лайнувся про себе та й подався пішки на дачу — адже що візьмеш із п’яної, як чіп, чужої молодиці!..

Коли через тиждень по Йосипа заїхали родичі, то застали дачу порожньою — «сторожа» забрала міліція. Виявляється, тієї безпам’ятної ночі хтось обчистив сільмаг, а втікаючи, наскочив велосипедом на розбиту пляшку, та й кинув його з пробитою шиною. Велосипед був підписаний...

Та згодом Йосипа нагально «перекомандирували» до обласної міліції з набагато серйознішої причини. Виявляється, його на Кубані давно розшукували за... пограбування банку, де він викладав камін. Іще довго міг би, сердега, царювати на сестриній дачі, аби не та клята велопригода. І сміх, і гріх: злодій злодієве украв...

Де голос відсирів

У нашому селі було лише двоє німих. Коли подорослішав, то здоровкався з ними кивком голови й рухами пальців рук. Один із них був добрим ґаздою, а другий — відмінним столяром. І то не їхня провина, що не судилося мати дару мови. Більше нічим Бог їх не обділив — при здоров’ячку були.

Та стрічався мені по дорозі ще один мовчазний чоловік із ціпком. Про нього я нічого не знав — знав тільки, де мешкає в селі. Зустрічаючи його, я з повагою вітався, а він, бувало, лише погляне в мій бік і відповідає кивком голови. А слух мав, видно, непоганий.

Я ріс, а чоловік старів, незмінним залишався лише його ціпок, та й той трохи згорбився. Згодом подався я у світ, а коли зрідка заїжджав до села, то не кожного разу випадало бачити того мовчазного.

Лише через кільканадцять років я знову зустрів його на сільській дорозі. Глянув і впевнився: наче нічого в ньому не змінилося. Коли порівнявся, то випалив звичне:

— Доброго вам, дядьку, дня!

— Добридень і тобі, чоловіче, — відказав і став мене вивчати так, ніби десь уже бачив.

Не так уже й гучно він мені відповів, ніби захриплим трохи голосом, але ж заговорив... Я ледве втримався, аби не спитати його, що то за диво сталося, як йому голос удалося повернути. Та я в своєму житті й не такі дива бачив, тож змовчав. Розійшлися ми, кожен своєю дорогою.

Чужих людей про того дядька питати не став: моя мати завжди знає всі новини в селі. То як повернувся до оселі, ще з порога кажу:

— Зі мною щойно привітався той чоловік із сусідньої вулиці, що з ціпком усе ходить. Раніше він лише головою кивав у мій бік, а тепер заговорив.

— Та він уже давно почав шепотіти. Я сама недавно здоровкалася з ним.

— Що, нове чудо в селі?

— Та яке там чудо. У нього голос у льосі відсирів, де він двічі ховався. Перший раз у 1940 році, а потім у 1945 — сам знаєш чого... Довгенько він там відсидів, а ще довше потім розмовляти не міг…

Сам себе покарав. І не один він такий був дезертир, що ховався по селах від війни та москалів...

 

СОЛОМУ СКИРТУВАЛИ

З вересня я вже мав ходити до останнього, десятого класу, та до парубкування ще було далеко: не доріс, мовляв. Зате того літа після жнив ночами почав ходити замість мами скиртувати солому. Мама мені довірила наші вила з довгим (аби зручніше було користуватися), до блиску відполірованим її руками держаком. Ніхто не питав, а чи доріс я вже до такої роботи, та ще й вночі. Не проводив ніхто інструктажів із техніки безпеки. У селі воно само собою виходило: коли є в родині хлопець, то він має усе вміти й усе робити — якщо, звичайно, не лінивий.

Мене з кількома жінками послали на скирту: вважалося, що там трохи легше. Треба було приймати здоровенні пласти соломи та розкладати їх по краях. Знизу нагору солому подавали чоловіки, тримаючи її на вилах із довгими держаками. Адже спеціальної техніки тоді було ще обмаль, і мав її далеко не кожен колгосп. Скиртування мало закінчитися хутчій, бо, не дай Боже, задощить — і тоді все нанівець.

Ніч видалася місячною, і штучне освітлення з прожекторів було майже зайвим. Жваво та швидко йшла робота нагорі. Ми ледве встигали приймати пласти соломи знизу від дужих чоловіків. Поруч зі мною опинилася Марійка з маминої ланки, моя ровесниця. Вона закінчила сім класів, та вже кілька років працювала у колгоспі врівень з жінками: не до подальшого навчання їй було. Коли я за маму ходив на роботу, траплялося мені зрідка зустрічатися з Марійкою. Вона мене не раз обпікала своїми небесного кольору очима, і від того мені ставало ніяково. Я того позирку її очей не витримував і відвертався, бо не розумів ще, до чого це.

Жила дівчина з мамою, молодшими братами і сестричками на белебні під лісом у Горішньому куті. Там переважно селилися молдовани, які розмовляли румунською. Але Марійка, зважаючи, де і з ким, гарно спілкувалася й українською, дарма що я її називав молдованочкою. Вона сміялася з того й казала, що я сам молдованин. Чорнявенька, весела, вродлива, роботяща. Одним словом, дівка на виданні, та вже не для мене. Кажу ж, не доріс я ще до того, аби зрозуміти, чого їй треба...

Перерва мала бути десь опівночі. Ми з Марійкою приймали пласти соломи знизу і ледве встигали їх пересувати по скирті. Не до милування було. Робота йшла гаразд, не було жодного передчуття, що має щось трапитися. Прийнявши черговий пласт, я намагався перекинути його подалі, та це мені не вдавалося: щось заважало збоку. Я сіпався з тією соломою, ледве втримуючи її на вилах. Ураз перешкода піддалася, а внизу почувся ґвалт. Пласти подавати перестали. Я глянув униз; усі жіночки зі скирти теж звернули погляди на землю, цікаві, що ж там за пригода трапилася.

Тим часом гамір стих. Лишень постогнував один із чоловіків, що лежав на землі горілиць. Коли я підхопив від нього останнього пласта, він не стримав вил, і вони застрягли в соломі, а коли вислизнули, то держак ударив чоловіка по руці. Тож він і закричав з болю... Я дуже злякався, що через мою необачність трапилася така біда, хоча мене в тому ніхто й не винуватив. І взагалі — могло бути й гірше...

Через кілька хвилин, слава Богу, чоловік отямився. Звівся на ноги, підібрав із землі свої вила та заходився підіймати нагору нову ношу. За ним знову стали подавати солому й решта чоловіків, наче нічого й не трапилося. На щастя, все обійшлося.

Ось-ось знизу мали гукнути про початок перерви для перепочинку й підсніданку. А перед цим нас таки добряче закидали нагорі соломою, навіть прикрили нею. Та ще й, наче навмисне, упавши, ми розпростерлися поруч. Марійка пригорнулася до мене так, що мене обдало жаром і здалося, мовби загорілася солома довкруж. Її солодкі гарячі губи в задушливій темряві торкнулися моїх вуст. Вона почала швидко й ніжно обціловувати моє обличчя. Хто знає, скільки б те продовжувалося, бо мої руки вже стали обвивати шию молдованочки-смаглявочки, я почав відповідати на поцілунки. Під скиртою усе стихло, й ніхто нас не шукав... Ми обоє розпашілися, і ще мить — невідь-чим би те все завершилося між нами; та Марійка, тихо простогнавши, прошепотіла:

— Семенку, не треба... Ще рано... Потім люди погано про нас подумають...

Не треба, то й не треба. На те ще буде час. Перегоріло, і я схаменувся. Ми разом звелися та спустилися зі скирти на землю. Пішли до гурту підснідувати... Я попив холодної водички з відра й трохи охолов. Присів коло Марійки, але в її бік намагався не дивитись: соромився того, що між нами трапилося. А вона жувала сало з хлібом і чомусь сміялася...

Після перерви ми знову подалися на верх скирти і працювали там поруч аж до самого ранку.

Як добре розвиднилося, скиртування закінчилося. Гарна вийшла скирта! Ми з Марійкою попрощалися і розійшлися по домівках. Подальші зустрічі були лише випадковими.

...Уже як став парубкувати перед призовом до війська, я кілька разів із хлопцями навідувався до Горішнього кута. Виходила з хати тими літніми вечорами до мене й Марійка, щоправда, лише кілька разів. А потім сказала мені востаннє:

— Ти більше до мене не приходь... Я заміж виходжу...

І тієї ж секунди, як спалах, зринула в мене перед очима спершу така невинна та зоряна, а потім жагучо-темна, пропахла соломою ніч. Поцілунки дівочі, швидкі та шалені...

Але була вже пізня осінь. Солому на верхівках скирт — зчорнілу й вогку — ось-ось мали вкрити сніги...

 

ВАЗОНИ

Село духмяніло квітами. Вечірні сутінки вже давно оповили хати, і лише де-не-де над шляхом блимало світло ліхтарів на дерев’яних стовпах. Повний місяць причаївся був за хмарами, але вже ось-ось мав викотитися з-за них.

Люди наче поховались по своїх оселях, навстріч ніхто не траплявся. Воно й не дивно: жнивують, то й постомлювалися, а зрання знову до хліба треба поспішати. Навіть електрика не в кожній хаті світилася — багато хто вже повкладався до сну. Сьогодні будень, тож у клубі тихо. Кінофільм демонструватимуть тільки завтра об одинадцятій вечора, та й то, якщо зійдуться глядачі, — бо хто ж піде до клубу, не впоравшись із роботою?

Досхочу нагомонівся з мамою, якої вже півроку не бачив, але так і не зважився запитати її про найголовніше — про те, заради чого й завітав я сюди аж з берегів Чорного моря у відпустку.

Вийшов надвір прогулятися. У повітрі стояли пахощі квітів. Як не намагався пригадати назву тих квітів, та так і не зміг. Довго я не бачив тих квітів — немає таких у пустелях Середньої Азії. Незручно було в листах до матері запитувати про найпотаємніше: і так казали люди у селі, що для хлопців немає тут наречених, то нащо зайве ятрити старенькій душу? Друзів теж не хотілося бентежити своїми розпитуваннями. А вона, причина мого хвилювання, чомусь мовчала... Мусив сам вивідати, що ж трапилося з нею.

Трохи пройшовшись гостинцем, я звернув у провулок, подався до Потоку: так прозвали той невеличкий рівчачок стрімкої води односельці. Течія в ньому була каламутна, навіть у погожі дні. Біг той Потік десь аж із Карпат, впадав до Серету. Ніхто й не знав, де його початок, з якого джерела він пливе. Зазвичай Потік був тихим, та після великих злив ставав таким бурхливим, що ніс людям лихо: виходив з берегів і на своєму шляху зносив не один дерев’яний настил. Тому селяни мусили замінити дерев’яні настили на бетонні. Але завше, коли я стояв понад ним з Оксаною, Потік був тихим, спокійним і лагідним. Ледь вчувалося його дзюрчання. Обабіч височіли стрімкі горби з невеличкими видолинками, схожими на сходинки.

Та мені не треба було підійматись на гору, і перестрибувати Потік — теж. Бо хата Оксани самотньо стояла біля берега. У тій старенькій хаті під солом’яною стріхою дівчина жила сама. Так сталося, що в один рік померли тато і мама. Залишили її, вісімнадцятирічну, саму, так і не діждавшись побачити нареченого.

Після їх смерті бідувати не дала рідня: допомагали, хто чим міг. Та Оксана й сама була дужа, могла позмагатися з ким завгодно. Доглядала хату і коло хати, поралась на городі, скрізь устигала. У хаті було так затишно й охайно, що будь-хто міг позаздрити. Чужих до себе не водила. Так і жила собі сиротою, сподіваючись із часом дочекатися свого судженого. І кривдити себе нікому не давала. Про неї не тільки старі, але й ніхто з парубків не смів нічого поганого сказати.

Як скінчила десятирічку, влаштувалася вихователькою у колгоспний дитсадок, до якого було рукою сягнути. Няньчилася з чужими дітлахами. Робота і дім — ні на що інше Оксані не вистачало часу. У село виходила лише в неділю до клубу, та й то, коли були танці або крутили новий кінофільм.

Тож спочатку зустрічалися ми з нею рідко. Тривалий час, окрім скупих слів привітання, й не говорили одне до одного. Та якось після танців я побачив, що вона подалася додому — одна, в темряву, не кваплячись. І щось дивне я вловив у її погляді: щось багатозначне і незрозуміле, але невимовно лагідне… І я зважився. Наздогнавши її, пробелькотів щось на зразок пропозиції провести. Вона зніяковіло подивилась на мене…

Потім багато вже було тих зустрічей з нею, щирих і відвертих, теплих і ніжних. Та настав час розлуки...

— Як я дізнаюся, що ти мене чекатимеш до повернення?

— На вікнах моєї хати будуть стояти по два вазони квітів...

— Забудеш, якщо забарюся?

— Кажу ж — ні. Приїдеш і впевнишся сам. Писатиму тобі і дуже чекатиму, аби ти якнайшвидше повернувся...

Я й тепер не боюсь тієї темряви. Майже підійшов я до її хати, як місяць врешті виповз із-за хмар. Видно стало — хоч мак визбируй. Зараз побачу, а чи стоять у її вікнах вазони…

Хата сиротливо стояла на звичному місці, визираючи чорними вікнами на вулицю. Підійшов до воріт, прикипів до вікон. На обох — запнуті білі фіранки. Ніяких вазонів... Довкола жодної ознаки життя людського. На мій стукіт ніхто з хати не озивається.

Ще трохи постояв я біля тієї хати, оглянув довкола та й пішов додому. «Мало куди могла поїхати», — якось заспокоював себе.

Коли повернувся додому, спитався в неньки:

— Мамо, куди поділась Оксана Семенишина з-над Потоку?

— Хіба ти цього не знаєш? Вийшла заміж за якогось військового, і вони виїхали з села, куди — не знаю. Хати ще не встигли продати...

...Не судилося мені бачити тих обіцяних вазонів. Були і в мене свої клопоти, і якось забулося те все омріяне й недоспіване. Та через два роки на залізничному вокзалі в Києві судилося мені інше: зустрів біля квиткових кас Оксану з двома близнюками. Поряд із нею стояв чоловік у формі капітана. Вочевидь, про щось раялись між собою. Я не став їм заважати.

А в моїй квартирі на вікнах уже стоять свої вазони...

 

ВОРОЖКА

Повагом через село з вовняною торбиною, оздобленою візерунками, у святковому одязі простувала струнка жінка. Бог, як кажуть, ані вродою, ані здоров’ям не обділив. Смагляве обличчя, пружна хода…

Десь в інших краях не витримала тривалого моралізаторства з боку сільради та міліції за негідне «ремесло» — ворожила людям. Увірвався терпець Одокії: покинула злого чоловіка, продала хату, купила собі нову зі стодолою над ярком. Згодом пристав до неї Василь Ворон, сухорлявий, непоказний дідок. Та Одокія шанобливо називала його ґаздою, може, наперекір тому, кого покинула. Уже невдовзі стала попихати його так, що й чутки розповзлися селом. То з першим чоловіком не могла дати собі ради, а взагалі то й будь-кому хомута зодягне, тільки-но підійди ближче. Так, мабуть, сталося й з її нинішнім ґаздою.

Коло хати не хотіла поратися. Споконвіку цуралася звичної сільської роботи, але в чужу ложку не заглядала.

Обмили спершу їй кістки односельці та й змовкли з часом, забули про неї. Про її колишнє «ремесло» ніхто не відав. Тож чутку, що Ворончиха вміє ворожити, було сприйнято як сенсацію місцевого масштабу. Цигани зі своїми шатрами рідко навідувалися до Калинівки, а тут — своя ворожка... І пішло-поїхало, загуляло, закрутилось.

— Ади, люди, ворожка пішла, — казали їй услід, перешіптуючись.

— А дивіться, Ворончиха з печери топає до магазину, — гомоніли стрічні жінки.

На те вона гордо тримала голову на плечах, не шукаючи захисту від злих язиків. А коли з нею вітались, то навіть у той бік не оберталась. Маршрут у Ворончихи був розписаний, як у дружинників. Якою б темною ніч не була, а з дороги не зіб’ється, бо таки добре втоптала гостинець чобітками.

Якось недільного ранку панотець у церкві у святім казанні повідомив парафіян про неблагочестиві справи Одокії. Стояла й вона за спинами вірян у церкві, мовчки слухала те казання, бо була набожною й ходила на службу. Хрестилася теж. І в мисочку гроші клала...

По службі, як ударять дзвони, першою виходила з церкви. Її б гордячкою охрестити, якби ворожкою вже не прозвали. Дехто навіть кликав її відьмою.

Першими поворожити почали прохати молодиці, яким із різних причин не пощастило в заміжжі. Затим внадилися до хати й дівчата: приносили пухові подушки, сувої полотна, курей, яйця та інше. Усім обіцяла щасливу долю, обіцяла, що заміж повиходять… Брала з голови волосину або нитку з сорочки, посилала дівчат до Серету води на броді в рот набрати, їй принести. І сама набирала в криниці води до сходу сонця, щоб ні з ким до того не розмовляти. Шептала і примовляла, кидала у воду вугілля і знову примовляла. Дурила дівчат, як могла, а коли декотрі з них часом приходили забирати свої подушки та речі назад, казала, що не настав іще час судженого мати, треба зачекати...

Не терпілося й парубкам вивідати секрети Одокіїної роботи. Стали вечорами спостерігати, хто ж до неї ходить. Як набридло їм те стеження, умовили одну з дівчат довідатись наперед про свою долю і наказали, як поводитися з ворожкою. Послали до хати не з порожніми, звісно, руками.

Через кілька хвилин із сіней пробилася смуга світла; щось квапливо загупало в напрямку хвіртки, та в сутінках важко було второпати, що до чого. Нарешті кроки стихли. Хлопці здогадалися, що то чоловік Одокії почвалав до яру, та значення тому не надали.

Ще якусь мить панувала тиша. Потім знову злодійкувате пасмо світла вирвалося із сіней та зникло. Фіранка на вікні була засунута, що в хаті робилося — ніхто не міг знати.

— Василю, ти мене чуєш? — порушив нічну тишу гучний бас Одокії. Вона повторила двічі ім’я Василя, та ніхто не озвався. Хатні двері повністю розчинились. На порозі постала Домка. За нею вибиралась ворожка, і вже чувся її виразний голос:

— Ти зараз його почуєш! Вийдеш-таки за нього заміж, та ще й цього року! Але гляди, щоб курка завтра вранці була у мене, втямила?

— Буде, тітко, буде...

— А теперечки мовчи і слухай. Василю, озовися-а-а-а!.. — рознеслося понад яром у темінь.

Жодного звуку.

Одокія ковтнула повітря, ще дужче прокричала в темряву:

— Василю-у-у-у!.. озовися-а-а-а...

— Огов, огов, гов-гов, — урешті донеслося з боку яру.

— То ходи до нас! — це Одокія.

— Таки прийду, коли коноплю братимуть... — і знову стихло.

Двері зачинилися. Ще щось за вікном шептала ворожка дівчині, а затим спровадила з хати. Рипнула хвіртка.

Як стихли кроки Домки Стодолишиної, то Одокія із запаленою свічкою вийшла з хати і подалася до яру.

— Де ти там, старий чорте? Вилазь нагору, глухомане. Тобі кричиш, що вже й духу немає, а ти мовчиш, немов у рот води набрав.

— Та задрімав трохи... Ти ж бо з хати довго не виходила.

— З тобою наворожиш. Ти лише їсти добре вмієш...

Хлопці не стали слухати далі того вичитування ворожки своєму чоловікові: розповідь Домки була цікавішою.

— Зайшла я до хати. Привіталася і кажу: дуже хочу знати, тітко, чи візьме хтось цього року заміж і як зватимуть судженого. А вона до мене: «А що принесла?» — «Десятку при собі маю», — я їй у відповідь. Відібрала гроші та сказала: зватимуть його Василем, і прийде до мене свататись, як коноплі братимуть. «А тепер ходи зі мною на подвір’я і почуєш голос свого коханого…» А перед тим, хлопці, наставила вона переді мною на столі полумисків із якимись водами та зіллям, як на святий вечір, загасила світло і все сірниками присвічувала та щось про себе нашіптувала. То я злякалася так, що мало не зомліла, й незчулася, як дід із хати вислизнув...

...Згодом я покинув рідну Калинівку і про ворожку нічого більше не чув. Стихли балачки про неї, ніби нічого й не було. Набридло односельцям про Ворончиху теревенити.

Чимало води спливло, доки я знову повернувся до села. У розмові мати між іншим сама мене спитала:

— А ти знав ворожку Одокію?

— Знав, пригадую. То й що?

— Земля їй пухом, — перехрестилася. — Грішно згадувати, але ж так дурила людей...

Після смерті Одокії старому Воронові вже не довелося ховатися на дні яру. Пішла вона на той світ ні з чим. Кажуть, помирала дуже тяжко, щось душило її та подушками закидало.

А дід продав ту хату і з грішми пішов у прийми. Знайшов молодшу од себе. Ця ворожити не вміла. Старий аж помолодшав, розправив плечі, хоча топтав ряст уже сьомий десяток років, і носив молодій дружині воду з криниці відразу двома відрами.

 

КОЛООБІГ кохання

Вона була в мами найстаршою. І ніяк не могла допитатися, хто її тато. Бо до тієї старенької хати з облупленими стінами і геть зчорнілим солом’яним дахом, яка стояла на белебні край села, шмигали в безмісячні ночі підпилі заможні ґазди та начальники.

Мати нікому про те не розповідала. Берегла, як уміла, свої таємниці від стороннього ока та громадського осуду. Нічні візитери теж ні з ким не ділилися.

І майже щороку в тій хатці на світ з’являлися — чи то на радість, чи на біду, — нові дівчатка, а то й хлопчики. Зростали в голоді та холоді, відмивалися від бруду і напасті. Допомагали, чим могли, їм добрі люди. Односельці таки здогадувалися часом, хто від кого мав щастя світ побачити.

Багацько тих діточок було. Серед них і розумні були, й дурні, і щасливі, й невезучі.

Та жіночка була щасливою по-своєму. Вона кохала, її кохали, ніхто не бачив, як вона плакала, розлучаючись із черговим обранцем. Бо й розлук як таких не було.

Чи до пекла потрапила, чи до раю, — не знаю. А діти її все одно згадували добрими словами. Бо мама не може бути поганою.

 

СТАРА ВАСИЛКА

Стареньку звуть Василиною або просто Василкою. Жилось їй не з медом. Чоловік як пішов на фронт, так і не повернувся. А на руках двоє діток — Семенко та Георгій. Та ще третій з’явився — Миколка, в якого війна забрала батьків. Василка взяла його до себе і ходила, як за рідним, бо їй здавалося, що ніхто, крім неї, не зможе так його доглянути, обігріти й пожаліти.

Настав час, і розлетілися сини з материнського гнізда. Семен став військовим і, кажуть, у немалих чинах ходить. Георгій — бухгалтером у місті на великому заводі. Микола, як одружився, переїхав до сусідньої області, працює в колгоспі механізатором. Василці говорили, що Микола у людей на виду. Газета про нього писала, і медаль Всесоюзної виставки йому дали.

А сама старенька доживала віку в своїй просторій, як дзвін, хаті. Сумно їй було, самотність глипала очима з кожного куточка оселі. І згадувала Василка дітей своїх, прокручувала в пам’яті спогади, ніби квасолинку до квасолинки перебирала… Бувало, прихилять малі до неї свої біляві голівки і слухають її нехитрих казок. Від тих спогадів сумом перехоплювало груди, зрадливою вологою наповнювалися очі.

Пишуть діти листи: мовляв, приїздіть, мамо, подивіться, як ми живемо. А якщо схочете, залишайтесь назавжди, раді будемо зустріти вас на нашому порозі.

Думала, думала Василка і надумала: продала свою простору, як дзвін, хату та й поїхала до старшого сина. Сподобалось їй у Семена — квартира велика, невістка привітна, радо її вітають та припрошують. Погостювала, а тоді й каже:

— Знаєте, діточки, мабуть, таки залишуся я у вас назавжди, буду у вас віку доживати.

Семен з несподіванки застиг на місці. А невістка спокійно і лагідно так обняла Василку за плечі:

— Ну що ви робитимете у нас, мамо? Дітей у нас немає, щоб бавити та доглядати... Сумно у нас.

— Так, так, — підхопив Семен, — знаєте, місто... І повітря тут не таке, трамваї гуркочуть...

— Що ж, мабуть, так, — сказала Василина.

І поїхала до середульшого сина.

Поцілував її тричі, як то здавна ведеться, Георгій, припала до грудей невістка, добрі й привітні слова чула старенька. Погостювала Василка з тиждень та й знову: а чи не залишитися мені у вас, діточки, назавжди?

— Обміркуємо, — сказав Георгій.

А ввечері:

— Ваш онук, Володько, — уже дорослий. Наталка, дружина, теж допомоги не потребує, та й сам я ще при силі...

І подалася Василка до найменшого — Миколи. Тільки-но підійшла до хати, а назустріч — п’ятеро Миколиних дітлахів.

— Ура! — кричать. — Бабуся приїхала!..

Через кілька днів, коли трохи оговталась, почала Миколі здалеку натякати: мовляв, була така думка — залишитись назавжди у когось із дітей, бо вже й здоров’я не те, і самотньо бути в чотирьох стінах, бо одна як палець...

— Залишайтесь у нас, — сказав Микола просто. — Тільки от діти докучатимуть вам, бо ще ж малі та галасливі.

— Нічого, — втрутилась Валя, невістка, — ми ж будуватися думаємо. Виділимо мамі окрему кімнату, щоб вона почувалася добре.

Поставили вони будинок на славу: високий, світлий, з широкими вікнами, які, здавалося, усміхалися на всю вулицю. На таку радісну подію, як новосілля, скликали всіх родичів і знайомих. Семена та Георгія теж запросили.

— Хороший дім збудував, Колю, — ніби аж позаздрили брати. — А де ж такі гроші взяв?

— Та мама допомогли, — відказує Микола, — вони ж хату продали.

— Як продали? — в один голос вигукнули брати. — А як же ми? То все тільки тобі дісталося? Усі гроші тобі пішли? Ми теж спадкоємці...

І знаєте, друзі, як скінчилася ця історія? Недобре скінчилася... Подали Семен і Георгій (рідні кровиночки, колись виношені під серцем) на матір позов до суду, хотіли відсудити собі частину грошей. Заздрощі та жадібність — страшна річ, особливо між своїми. Був і я на тому суді. Слухав розповідь старої Василини і разом з усіма аплодував їй. А ще аплодував я мудрому рішенню суду, який постановив, щоб старші сини сплачували матері аліменти.

Ось так іще буває між своїми. Захищала, пригортала, оберігала трійко своїх діток Василина, а двійко з них виявилися гіршими за зозулиних дітей...