Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки з -20%. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Олена Печорна - «Грішниця»

Передмова

Я читаю повільно, тому не хапаюся за все підряд, мушу обирати. Тож, отримавши пропозицію від «Клубу Сімейного Дозвілля» прочитати дебютний роман Олени Печорної «Грішниця» та написати передмову, я, звісно, захвилювалась — її не напишеш, не прочитавши твір. А читати — то відкласти інші справи…
І от роман прочитано. Доволі швидко. У дні його читання думки мої все линули до героїні та її долі, і я поспішала повернутися до тексту. Нелегку місію взяла на себе авторка — розповідати читачеві такі серйозні речі.
Олена Печорна не лоскоче читача, викликаючи в нього штучну веселість, але й не намагається шокувати, кидаючи його в моторошні будні Лариси, головної героїні, життєву стежку якої ми маємо можливість прослідкувати в романі.
Розділи про сьогодення героїні, мов намистини, чергуються з розділами про її дитинство, потім про юність. Авторка майстерно нанизує їх, зчіпляючи ключовим словом, наскрізною думкою, розмірковуючи над сплетінням людських доль та пробуджуючи думки й почуття читача.
Співпереживання, єднання з героїнею виникає з перших сторінок роману. І, як на мене, воно є одним із критеріїв художності.
Бо твори, які зачіпають лише розум, звісно, можуть бути цінними та корисними, але сила слова, що бентежить до того ж і душу, дається не кожному.
Героїня роману — наша сучасниця. Події, описані в романі, відбуваються в провінційному містечку, у селі Чорнобильської зони та в Києві, тож будуть впізнаваними для багатьох читачів.
Характери персонажів теж реальні, можна сказати, типові.
І навіть коли читаєш про те, з чим раніше не стикався у власному житті, не виникає думки про неймовірність описаного, про «творчі фантазії». Тому що життя часом дає такі «матеріали », перед якими бліднуть і романи, і серіали.
Ще однією героїнею роману, що проходить від першої сторінки до останньої, є любов. Глибока загальнолюдська любов, за яку чіпляється людина над прірвою, бо саме любов тримає на цьому світі попри все. І як найвище її виявлення — материнська любов. Любов до дитини — чи то вона ще зародок на екрані ультразвукового апарату, чи вже немовля, чи хвора тілом дитина, за життя якої мати бореться, йдучи на все, чи то дорослий син, якого занапастив Чорнобиль, чи здоровий син із хворою душею, котрий переходить межі людської поведінки, але для матері залишається синочком…
Багато подій, багато думок. Багато жінок. Здебільшого сильних. Вони мусили стати такими, бо мали заради чого жити. Дочитавши роман, не почуваєшся втоптаним в багнюку, не хочеться лізти в петлю, ти йдеш жити далі з усвідомленням своєї сили і з вірою в те, що світ — не збіговисько покидьків. А також є сили небесні, які не полишають тебе на твоїй стежці.
«Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю і у свою хвилину піду — не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов — щоб світ став кращим».
«Грішниця» — роман терапевтичний, роман-сповідь і романпідтримка.
Безумовно, він буде дуже цікавий жінкам. Але, хоч як здивувало це авторку, на літературному конкурсі чоловіча половина журі одностайно високо оцінила її рукопис і присудила твору Міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені О. Гончара 2010 року.
В добру путь, авторе!
В добру путь, читачу!
Щиро — Міла Іванцова,
письменниця, перекладач, викладач, журналіст

***

Ніна дивилася на своє відображення в дзеркалі з недовірою й німим захватом. Просто в жінці навпроти було важко впізнати себе. Це була не вона, хоча… Очі ніби її, от тільки світла сукня зробила їх ще темнішими й глибшими, вони затягували, немов трясовина, зате наївність залишилась і світилася в кожній лінії дитячою безпосередністю. Таке собі втілення невинності, а поруч із нею — гріх. Перетворення Лариси шокувало, Ніна бачила красивих жінок, однак щоб таку — ніколи. Справа була не в привабливій зовнішності, хоча чорняве густе волосся, очі-магніти, спокусливі повні вуста і грація рухів не могли лишитися непоміченими, просто було щось значно глибше.
Таємнича енергія йшла звідкись зсередини й освітлювала жінку, наче нічний ліхтар, до якого злітається все живе.
— Боже, Ларисо, ти… просто неймовірна.
Жінка холодно відвела погляд від свого відображення в дзеркалі.
— Повір, це надто важкий тягар. Часом хочеться понад усе на світі скинути його, навіть ціною життя.
На вулиці їм обертались услід, а водії таксі вискакували з машин, щоб галантно відкрити дверцята дамам, у ресторані чоловіки за сусідніми столиками пропонували шампанське і свою компанію в комплекті. Ніна ніяковіла й шарілась, незвична до такої кількості чоловічої уваги, зате Лариса почувалася так, ніби нічого особливого не відбувається, навіть дратувалась, коли їм знову в черговий раз переривали розмову.
Вона ухилялася від знайомства так просто й природно, самим кивком голови, ніби робила це тисячі разів до цього, і бідолашним нічого не залишалось, як відступити.
День пройшов швидко, забарвлений сплеском яскравих вражень. Коли обидві жінки поверталися на хутір, у вікнах таксі роздивлялися ніч на дорозі, раптом навпроти блиснули фари машин і промайнула знайома іномарка. Ніна завмерла, боячись дихати, а Лариса спитала:
— Це був він?
Та кивнула головою:
— Напевно, приїжджав, щоб привітати.
Лариса відразу зрозуміла, навіщо була потрібна ця втеча у світ.
— Будемо вважати, що привітав.
Марію Степанівну вони застали біля дивовижного за розмірами букета червоних троянд, поруч лежала листівочка із серцем і коротким написом «З любов’ю». Господиня, побачивши, як зблідла Ніна, винувато розвела руками:
— На вулиці вони б замерзли. Квіти — це ж ще й просто квіти.
Іменинниця посміхнулась:
— Правильно зробили, Маріє Степанівно, вони ж не винні. Ну що? Будемо святкувати!
У стелю гучно вистрелила пробка, а з пляшки нестримними потоками полилося шампанське, і напруга, що висіла в повітрі, луснула дрібними бульбашками іскристого напою. Усі три весело засміялись, сміялися довго й щиро, хоча, здавалось, у жодної особливих причин на це не було. Так іноді сміються в обличчя смутку, але після цього чомусь робиться легше.

***

День видався сонячний. Лариса підняла очі вгору. Небо чисте настільки, що навіть здається прозорим, от тільки, що ховається за тією прозорістю, усе одно не розгледиш. Їх з усіх сторін оточили гості, така собі яскрава зграя посмішок у передчутті свята, колона машин, стрічки й повітряні кульки, вітер у вершечках дерев, одним словом — весілля. Кінець й одночасно точка відліку вже чогось якісно нового, що зветься сім’єю, де двоє мають стати одним. Останнє навряд чи відбувається одразу, у той самий день, якщо відбувається взагалі, адже штамп, як не дивно, є гарантією щастя лише для тих, кому ніяких гарантій, власне, не потрібно.
Біля двору на молодят чекав чоловік. Він нервово переступав із ноги на ногу й винувато ховав очі, дивлячись кудись ніби повз. Ніна здивовано завмерла, у руках і колінах щось затремтіло.
— Батько?
Чоловік кивнув головою:
— Я.
Він прийшов привітати її. І коли все було позаду, обоє полегшено видихнули. Стара рана, що встигла стати хронічною, почала заспокоюватись, хоча не зарубцювалася повністю, просто настав час, час вибачень і прощення, час для того, щоб зробити перший крок.
Весілля набирало обертів і затягувало кудись глибше й глибше, немов круговерть на швидкій воді. Спалахи фотоапаратів, щохвилинна присутність відеокамери, десятки поглядів, слова вітання, поцілунки. Здавалося, хтось знімає фільм, сценарій якого знає кожен, однак передбачити кінцівку не береться ніхто. Лариса дивилася на посмішку жіночки, яка виголошувала слова церемонії, і чомусь думала, що цю посмішку вона одягла так, як і решту вбрання, для ще одного робочого дня.
— Оголошуємо вас чоловіком і дружиною. Можете поцілувати наречену.
У Ніни тремтіли руки, а в очах ховався переляк тієї маленької дівчинки, що колись мріяла про казку із справжнім принцом. Сергій лагідно стис її руки у своїх долонях і поцілував.
Знову спалахи фотоапаратів та гучні оплески гостей. Вони офіційно чоловік та дружина, і від цих слів по спині починають бігати зграйки невидимих мурах. Дивно, радісно, лячно.
Через кілька хвилин у прозоре зимове небо злетіло два голуби, такі ж білі, як світ довкола, полетіли в одному напрямку — значить разом. Лариса покірно грала відведену для неї роль. Тости, шампанське, танці, конкурси, жарти. Вона вже дуже давно не пускала у свій світ стільки людей одразу, тому зараз відчувала щось на зразок втоми від незнайомих облич, що всі, як одне, посміхаються навіть схожою посмішкою.
Хотілося швидше повернутись у пустку своєї кімнати, щільно зачинити двері та загойдатися на старій лозовій гойдалці, аби в напівсні віднайти загублений спокій.
— А зараз попрошу вийти на майданчик наших дорогих свідків. Ми перевіримо, наскільки вони відповідають тій місії, яка на них покладена в цей особливий день.
Лариса слухняно піднялася зі свого місця й рушила до тамади, що чомусь хитро підморгував одразу двома очима. Шляху назад нема, адже це — весілля. Після п’яти хвилин запальної ламбади зі свідком на одному стільчику Лариса непомітно вислизнула на свіже повітря. У нічному небі вже увімкнули тисячі світильників, де кожен мав своє ім’я. Тихо, лише крізь вікна та відкриті двері долинає музика й рівний гул людських голосів.
Раптом від ресторану рвучко від’їхала машина, а в будинок, похитуючись, увійшла біла тінь. Лариса насторожено завмерла, намагаючись пригадати, де вже бачила цю машину і чому тінь здалася настільки знайомою. Швидко повернувшись назад, жінка довго не могла знайти поглядом нареченої, а коли нарешті наштовхнулась у коридорі на Сергія, одразу спитала:
— Де Ніна?
— Хтось із персоналу попросив на хвилинку відійти. Я так і не зрозумів, навіщо.
Вони безрезультатно відкривали всі двері, що траплялися на шляху, доки не знайшли одні зачинені. Це була комірчина, в якій техперсонал тримав відра, ганчірки та швабри. Крізь щілину біля підлоги рівно лягала смужка світла, але всередині тривожно зависла тиша.
— Ніно, ти там? Відкрий. Що сталося? Я зараз виб’ю двері. Ніно, ти мене чуєш?
Тиша.
— Куди ви її кликали? Що відбувається?
Розгублена дівчина намагалася пояснити, але слова плутались і підстрибували, немов тенісні м’ячики. Якийсь чоловік захотів привітати наречену віч-на-віч, він так просив і взагалі виглядав пристойно. Сергій у розпачі загасив кулаком у двері.
— Ніно, відчини!
Тиша. Лариса махнула рукою й крикнула:
— Ламайте двері!
Вони не опирались і вже під другим натиском покірно впали додолу. Першим у кімнату заскочив Сергій.
— Ніно!
Лариса ватяними ногами переступила поріг й остовпіла.
Перед нею лежала Ніна, а на шиї страшним вузлом біліла весільна фата. Десь за святковим столом сп’янілий чолов’яга пробурмотів «гірко».
Жінка повільно опустилася на холодну підлогу:
— Господи… навіщо?

Я померла навесні в місті, де виросла й де лишалася чужою. Виявляється, можна померти, продовжуючи жити. Це ніби роздвоєння. Світ звужується до рамок фізичного тіла, що дихає й рухається, а решта тебе припиняє існувати. Я не зобов’язана була мати душу, та і яка душа в товару? Віднині я була саме ним.
Погано пам’ятаю перші дні, тижні, навіть місяці свого нового існування, не пам’ятаю першого клієнта, другого чи десятого, вони всі були без облич, самі голі інстинкти, навіть не знаю, чи відчувала бодай щось, немов хтось ластиком начисто витер все зі свідомості. Очевидно, це зробила сама, намагаючись таким способом врятуватися, зберегти хоча б якусь частинку минулого й себе поза тілом. Отямилася одного дощового дня, вірніше, остаточно зрозуміла, що померла для решти нормального світу, бо в цих стінах він був свій власний.
Так, це не просто дорослі ігри, купівля та продаж, це окремий вимір реальності, частина життя суспільства, яка може на перший погляд здаватися чимось прихованим, тінню, однак перший погляд — всього-на-всього перший, і вже з другої спроби розумієш: все складніше, аніж здається. Проституція має свою чітку структуру, ієрархію, закони та правила, вироблені не за один день, рік, десятиліття, навіть століття. Це живий організм, він розвивається, змінюється, вдосконалюється відповідно до умов, що диктує сучасність, і кожна з нас — тимчасова деталь гігантського механізму, що рухатиметься стільки, скільки існуватиме попит на любов, звідси, напевно, вічно.
Нас було п’ятеро. Ми жили на другому поверсі, в одній із двох квартир, хоча обидві однаково були борделем. Очевидно, так було простіше: нема сусідів по майданчику, менше сторонніх очей. У принципі, жильці здогадувались, дехто навіть знав, що відбувається за вхідними дверима, однак усе було схоплено, скарги й заяви до правоохоронних органів лягали рівним стосиком, аби припадати пилом. Кожен щось мав із цього бізнесу, всі, але найменше — самі жриці кохання. Я починала не на самому дні, однак десь зовсім поруч, правда, даний аспект аніскілечки не хвилював. Яка різниця, де себе ховати? Дехто з дівчат думав так само, деякі мріяли видертися вище, хтось не боявся впасти нижче, однак усі однаково вимагали твердої руки та жорсткого контролю, принаймні, в останньому були впевнені ті, хто намагався усім цим керувати.
Роман ненавидів, коли його називали сутенером, таточком, начальником чи якось ще. Він ненавидів, коли його називали просто Ромкою, ненавидів нас і все жіноцтво разом узяте, однак обійтися не міг, тому ненавидів і себе включно. Ненависть була невід’ємною частиною чоловіка, який посміхався, немов маленький хлопчик. Узагалі він був загадкою, напевно, найперше для себе самого. Ми боялися його, як бояться речей, які неможливо спрогнозувати. Роман міг бути ніжним та лагідним, а вже за десять хвилин перетворював жіноче тіло на відбивну. Видужувати доводилося тижнів два, а то й більше, працювати ти не могла, зате відшкодовувала простій із власної кишені. Тому ми намагалися виконувати всі вказівки й зайвий раз не провокувати пробудження вулкана.
Георгій був інший, протилежний. Як знімок і негатив, вони відображали одне й те саме, тільки в контрастних кольорах.
Йому було абсолютно все одно, називайте хоч матінкою Терезою; обличчя стовідсотково відповідало роду занять; та й весь був на долоні — прогнозований і зрозумілий. Він також міг відгамселити так, що іноді доводилося викликати «свого» лікаря, а потім довго зализувати рани, однак усе одно з ним було простіше.
— Чого розсілась? Вставай, клієнт прийшов, тебе хоче.
Давай-давай. Червона вільна.
Я відвела очі від вікна, за яким вирувала весна, кивнула головою, слухняно піднялась і пройшла в спальну кімнату, де все було червоного кольору, навіть секс. Цікаво, чому всі думають, що любов обов’язково має бути червоною? От якби вона в кожного була своя, а ще краще — аби не була продажною.
Коли все закінчилось і клієнт почав одягатись, з кишені штанів випав гаманець і розкрився. У ньому було фото маленької дівчинки, десь одного віку з моїм Славою. Усередині щось обірвалось, я обережно підняла гаманець і ніжно провела пальцем по дитячій посмішці, вони всі так схоже посміхаються.
Чоловік завмер, а потім рвучко забрав гаманець, ніби я доторкнулася до святині брудними руками, потім, заспокоївшись, посміхнувся.
— Донечка, Полінка моя. Правда, красуня?
Я кивнула, ковтаючи непрохані сльози.
— Хворіє часто, дружина все по лікарнях із нею, ось я і…
А так би ніколи, вона в мене справжня жінка, вона — мати, не те, що ви всі тут, самиці.
Він пішов. Я ще довго сиділа в кімнаті кольору крові й плакала, мабуть, уперше за ці кілька місяців. Самиці теж тужать, тужать за своїми дітьми.

Книжки цього автора
С. Вилар, С. Талан, Н. Костина и др.
Романтические истории от популярных украинских писательниц! Какая же зимняя сказка без любви? Ничто так не согревает холодными вечерами, как объятия любимого человека  Читати далі »
125.00line
100.00 грн
До кошика
О. Печорна
Від переможниці премії ім. О. Гончара. Автор вміє торкнутися найпотаємніших струн душі. Вона талановита художниця, але ніхто не розуміє її. Заможні кавалери її не цікавлять... Одного разу вона врятувала  Читати далі »
87.40line
29.90 грн
До кошика
Електронні книги цього автора
О. Печорна
Від переможниці премії ім. О. Гончара. Автор вміє торкнутися найпотаємніших струн душі. Вона талановита художниця, але ніхто не розуміє її. Заможні кавалери її не цікавлять... Одного разу вона врятувала  Читати далі »
43.80line
35.00 грн
До кошика
С. Вилар, С. Талан, Н. Костина и др.
Романтические истории от популярных украинских писательниц! Какая же зимняя сказка без любви? Ничто так не согревает холодными вечерами, как объятия любимого человека  Читати далі »
62.50line
50.00 грн
До кошика
О. Печорна
Життя Лариси схоже на пекло: смерть сестрички від рук п`яного батька, дитбудинок... Після того, як її зґвалтував міліціонер, вона зрозуміла, що вагітна, і... зраділа. Але в малюка знайшли  Читати далі »
31.30line
25.00 грн
До кошика