Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Питер Кері - Крадіжка

1.

Не знаю, чи схожа моя історія на монументальну трагедію, але всілякого гівна в ній справді було багато. Аж занадто. Ну а якщо це не трагедія, то в такому разі однозначно любовна історія, хоча почалася вона лишень тоді, коли половина згадуваного гівна вже встигла звалитися мені на голову і я вже втратив не тільки восьмирічного сина, а й будинок та мистецьку студію в Сіднеї, де на той час я був таким знаменитим, що аж самому не вірилося. Це трапилося того року, коли я без проблем міг стати Кавалером ордена Австралії — а чому б ні? Ви тільки подивіться, яким жалюгідним вилупкам ці ордени зараз роздають! Одначе замість ордена я дістав викрадення сина, адвокати дружини обідрали мене до нитки під час розлучення, а у фіналі цієї історії жахів я ще й потрапив за ґрати після спроби повернути собі найкращу з моїх робіт, яку оголосили «власністю, набутою під час спільного подружнього життя».

Відкинувшись із буцегарні Лонг-Бей похмурої весни 1980 року, я довідався, що мене терміново збираються відправити на північ штату Новий Південний Уельс, де я, здогадно (якщо припиню зазирати у пляшку), мав дбати про свого брата, непутящого та нетямущого здорованя Г’ю, і принагідно малювати якісь дрібнички. І це при тому, що грошей у мене було як кіт наплакав.

Мої адвокати, посередники і колекціонери — всі кинулися наввипередки мене рятувати. Такі, бач, добрі, такі безкорисливі — хоч до рани прикладай. Не варто й казати, що ні про який догляд за довбаним Г’ю я й чути не хотів, залишати Сідней не збирався і кидати пити не намірявся також. Та через легкодухість я засунув язика в дупу і промовчав, отож довелося вирушати туди, куди мене послали. А послали мене до Тарі, що за двісті миль на північ від Сіднея. Дорогою туди, у мотелі, я вихаркав у раковину згусток крові. «От і добре, — спало мені на думку. — Тепер вони точно відчепляться від мене».

Проте виявилося, що то було лише запалення легенів, отож померти мені не вдалося, та мої благодійники все одно від мене не відчепилися.

Саме Жан-Поль Мілан, мій найбільший колекціонер, і придумав план, згідно з яким я мав стати неоплачуваним наглядачем за його сільською маєтністю, яку він безуспішно намагався продати ось уже півтора року. Жан-Поль був власником мережі будинків для літніх людей, і ця мережа згодом потрапила під пильне око інспекторів з комісії міністерства охорони здоров’я. А ще він захоплювався живописом, і його архітектор збудував йому студію, в якій стіна з боку річки мала виступ із заскленими підйомними дверима. Знайомлячи мене зі своїм вельми привабливим планом, Жан-Поль турботливо попередив, що натуральне світло біля студії буде дещо зеленуватим і що цю «ваду» спричиняли старезні казуарини, які росли вздовж річки. Хотів я йому сказати, що проблема натурального світла мені глибоко до сраки, та знову наче язика проковтнув через свою легкодухість. Першого ж вечора після виходу з в’язниці, коли Жан-Поль із дружиною частували мене бридкою безалкогольною вечерею, я погодився, що ми, художники, часто з недбалістю, гідною всілякого осуду, нехтуємо натуральним світлом, світлом зірок і світлом свічок, що Кабукі й справді краще дивитися при каганцях, а картини Мане найліпше розглядати у світлі, що проходить крізь тьмяне, давно не мите вікно. Але ж, чорт забирай, мені начхати — житимуть мої полотна в картинних галереях, чи їм судилося в них таки й померти, одначе щоб мати змогу їх писати, окрім натурального світла я потребував ще й світла електричного, забезпечуваного перемінним струмом у 220 вольт! А мені ж судилося невдовзі оселитися в раю, де електричне світло могло виявитися недозволенною розкішшю.

Жан-Поль, не встигши великодушно надати у моє розпорядження свій будинок, відразу ж наклав у штани, побоюючись, що я заподію помешканню якусь шкоду. Втім, мабуть, іще більшою панікеркою була його дружина, яка колись спіймала мене на тому, що я висякався в обідню скатертину. В усякому разі, не минуло й тижня після нашого приїзду до Белінґена, як Жан-Поль якось уранці буквально увірвався до будинку й розбуркав мене. Це був так чи інак неприємний сюрприз, але я промовчав і зварив каву вранішньому візитерові. Опісля він тягав мене по своїх володіннях як сторожового пса, ще й змушував занотовувати всіляку фігню, що її верз. І я занотовував його маячню у свій записник — старий і потертий блокнот у шкіряній палітурці, що був мені дорожчий за життя. В ньому я увіковічнив усі комбінації фарб, якими користувався відтоді, як 1971 року стався мій, мовити б, «прорив у велике мистецтво». Цей нотатник був скарбницею, щоденником, літописом злету і падіння, історією мого життя.

— Виполоти будяки, — сказав Жан-Поль.

«Будяки» — записав я у своїй безцінній книжечці.

— Підстригти газонокосаркою траву.

Я знову зробив відповідний запис.

— Зайнятися впалими через річку деревами. Полагодити бензопилку. Змастити секатор.

Потім Жан-Поль глибоко образився через те, що трактор полишили простісінько біля будинку. Стіс дров складений недбало – і я послав Г’ю, щоб той акуратно склав їх саме так, як того кортіло Жан-Полю. Нарешті я і мій благодійник прийшли до його студії. На вході він зняв черевики — наче до мечеті завітав, я зробив те саме. Потім Жан-Поль підняв засклені двері й довго стояв, удивляючись у пустинну місцевість і просторікуючи — ви тільки уявіть собі! — про оте довбане «Латаття» Мане. До речі, він мав дуже гарні стопи, це я іще раніше встиг помітити. Білі, з красивим підйомом. Йому було вже за сорок, але пальці на ногах він мав не вузлуваті, а прямі й тонкі — як у дитинчати.

Палкою любов’ю до ближніх та схильністю до співчуття Жан-Поль не вирізнявся, хоча й був власником приблизно двадцяти будинків для літніх людей, але тут, у студії, він раптом турботливо взяв мене за руку і мовив:

— Ти будеш тут просто щасливим, Бутчере.

— Та отож.

Жан-Поль став роздивлятися цю довгасту кімнату з високою стелею, а потім раптом заходився терти свої бездоганно красиві стопи об м’яку поверхню долівки. Якби не його замріяні очі, то можна було б подумати, що він — легкоатлет, який розминається перед забігом.

— Класне дерево, еге ж?

Жан-Поль мав на увазі підлогу; вона дійсно була чудовою і трохи скидалася на світло-сіру пемзу. А ще це була рідкісна, заборонена для вирубки деревина з тропічного лісу, але мені, колишньому кримінальнику, який відмотав строк, не личило пащекувати про мораль.

— Я так заздрю тобі, — сказав я натомість, знову покрививши душею.

У такому ключі й тривала наша розмова. Я увесь час слухняно піддакував і поводився піддатливо та сумирно – як той старий лабрадор, що лежить собі біля каміна і тихенько пострілює з дупи. Звичайно ж, я міг би попрохати у Жан-Поля полотна, і він би мені його дав, але потім став би вимагати навзамін картину. Саме про ту картину, яку я не збирався йому віддавати задарма, я наразі й думав. Він не знав, що відтоді, як мені довелося перейти на пресований картон, у мене й досі збереглося ярдів зо дванадцять парусини, з якої могло вийти дві повноцінні картини. Я потихеньку цмулив безалкогольне пиво, яким мене почастував Жан-Поль.

— Добре пиво, еге ж?

— Авжеж! Не відрізнити від справжнього!

Нарешті пролунали всі вказівки Жан-Поля та всі мої обіцянки їх виконати. Я стояв біля студії, спостерігаючи, як його взятий напрокат автомобіль застрибав по вибоїнах, а потім виїхав за решітчасту огорожу, пірнув у кювет, вирулив на асфальт — і щез із очей.

Чверть години по тому я вже був у селі Беллінґен і відрекомендовувався чувакам з молочарного кооперативу. Я придбав у них трохи фанери, молоток, теслярську пилку, два фунти дводюймових шурупів для гіпсоцементу, двадцять стоп’ятдесятиватних софітів, п’ять галонів чорної фарби «Дулюкс», таку ж кількість білої, і все це — разом з іншими дрібницями — записав на рахунок мого благодійника-багатія. Потім вирушив назад до маєтку — облаштовувати студію.

Опісля зчиниться страшенний лемент через те, що я, бачте, спаплюжив цінну деревину своїми шурупами для гіпсоцементу, але як іще можна було закріпити поверх неї фанеру? Без цього — яка ж робота? Всі прекрасно знали, що я приїхав сюди картини писати, а підлога студії художника має бути чимось на кшталт жертовника, в який заганяють дротяні скобки та який шкребуть, вичищають і миють після кожного дійства. Фанеру я покрив дешевим сірим лінолеумом і змастив його олією з насіння льону, так що він став смердіти, наче пієта*. Але до роботи не взявся. Поки що.

* Пієта – картина або ж скульптура, що зображає скорботну Богоматір, яка обіймає зняте з хреста тіло Ісуса. (Тут і далі — прим. пер.)

Архітектор-лауреат бозна-якої премії, що його найняв Жан-Поль, спроектував студію з високою склепінчастою стелею і підсилив її сталевими тросами, схожими на тятиву лука. Ці до біса оригінальні штуковини виявилися напрочуд доречними — я почепив на них блоки софітів, і це нанесло потужний удар по елегантності витвореної архітектором конструкції та майже звело нанівець оте зеленувате тло, що його давали казуарини. Одначе навіть після такої модернізації важко було уявити собі гірше місце для народження мистецьких витворів. Тут було повно комашні — як у джунглях; вона налипала на чорну фарбу «Дулюкс» і позначала своє трагічне конання концентричними колами. А ще оті широкі засклені двері — вони були для цієї бісової дрібноти як постійно чинне публічне запрошення до оселі! Я знову подався до кооперативу і записав на рахунок Жан-Поля три електронні мухобійки, але то було все одно, що затикати пальцем прорив у греблі. Скрізь довкола був субтропічний вологий ліс, безліч дерев і тьма-тьмуща комах; можливо, серед них траплялися й такі, яким науковці ще не встигли дати назви, зате я уже встиг: це були «підарчуки», «гівнюки» і «байстрюки», що псували вичищену і відшліфовану наждачним папером бездоганно рівну поверхню, на приготування якої у мене пішло чимало часу і зусиль. Відчайдушно намагаючись забезпечити хоч якийсь захист від комашні, я прикріпив кнопками сітку з надтонкого металевого дроту, але вона виявилася закороткою; запанікувавши остаточно, я замовив у кредит шовкову завісу із застібками-«липучками» по краях і ковбасоподібним потовщенням з піском унизу. Завіса була густо-синя, а «ковбаса» — іржаво-брунатна. Тепер малі зловмисники щоночі застрягали у вологому шовковистому мереживі й гинули там тисячами. Щоранку я, замітаючи підлогу, викидав їх геть, але деяких зберігав як повномасштабні натуральні моделі — з тієї простої причини, що процес малювання розслабляє, і я часто — особливо після того, як скінчилося вино — сидів за столом на кухні, поволі заповнюючи свій записник їхніми красивими мертвими тільцями, ретельно відтвореними у сірих тонах. Інколи я прохав свого сусіда Доузі Бойлена сказати мені, як називається та чи інша комаха.

Отак на початок грудня ми з братом Г’ю гарненько влаштувалися собі в ролі сторожів, а в розпал літа, коли ми і досі перебували «на дачі», в моєму житті з’явилася нова сюжетна лінія. Трансформатор на Беллінґен-роуд вразила блискавка і я, знову залишившись без належного освітлення й не маючи змоги працювати, віддячував своєму патронові за його доброту тим, що причепурював огороджену ділянку перед фасадом будинку і вирубував сапачкою будяки навколо таблички «Продається».

Січень у північній частині штату Новий Південний Уельс є найбільш спекотним місяцем, а ще — найбільш дощовим. Після трьох днів зливи земля довкола геть просякла водою, тож коли я походжав туди-сюди, розмахуючи сапачкою, мені між пальці ніг набивалася багнюка. Вона була тепла і м’яка, як лайно. До цього дня річка з кам’янистим дном здавалася прозорою і чистою як горілка у пляшці, і мала вона не більше двох футів завглибшки, але тепер стоки з розбухлої поверхні перетворили мирний рівчак на повноводну шалену істоту: бурхливий потік жовтої води швидко піднявся до рівня двадцяти футів, розлився довкола, затопив широку заплаву позаду будинку і наразі вже підмивав вершечок берега, на краю якого стояла, тримаючись на високих дерев’яних палях, наша поки що незаймана студія. І хоч якими надійними були ті палі, їхня міцність мала свою межу. Звідси, зі студії, що розміщувалася на висоті десяти футів над поверхнею, можна було пройтися до краю води, почуваючись при цьому як на пристані. Коли Жан-Поль пояснював мені розташування будинку, то назвав цей хирлявий поміст «сцинком», маючи на увазі невеличку австралійську ящірку, яка відкидає свого хвоста, поставши перед вибором між життям та смертю. Цікаво, чи здогадувався він коли-небудь, що ввесь його будинок збудовано в заплаві?

На той момент наше заслання, яке тривало десь близько шести тижнів, ще не встигло затягнутися, тому мені той день і запам’ятався через першу повінь, яку нам довелося пережити, а ще й через те, що саме тоді від сусідів припхався Г’ю і приніс у кишені своєї куртки цуценя породи австралійський гілер. Це собача стало ще одним ускладненням у справі догляду за Г’ю, хоча не можна сказати, що мій брат завжди прагнув ускочити в якусь халепу. Часом він бував напрочуд кмітливим, надзвичайно послідовним у думках та вчинках, а часом — мізерним скиглієм і йолопом. Інколи він просто обожнював мене, пристрасно й гучно висловлював свій захват, скидаючись при цьому на малу дитину, в якої тхнуло з рота, а на щоках кошлатилися бакенбарди. Утім, наступного дня чи навіть наступної хвилини я перетворювався на його запеклого ворога, і він улаштовував мені засідку в заростях дикої лантани, потім несподівано налітав на мене і з усього дуру завалював у багнюку або заштовхував у річку чи в зарості гарбузів, що аж репалися від води в сезон дощів. Тому за такої ситуації цуценя було явно зайвим. Мені й так вистачало з лишком Г’ю-поета, Г’ю-убивці і Г’ю-геніального психа. Брат був важчим, дужчим, а одного разу він ледь не прикінчив мене, та я вчасно зорієнтувався і стримав його тим, що боляче заламав йому мізинець — наче збираючись дати ним щигля. Тож нам обом той собака і на фіг не був потрібен.

Я вирубав з корінням, мабуть, із сотню будяків, наколов трохи евкаліптових трісок і розпалив піч, щоб підігріти воду для ванни; потім, помітивши, що Г’ю заснув, а цуценя кудись зникло, я вибрався на поміст і став дивитися на мінливі барви річки та слухати, як глухо гуркоче камінюччя, що його тягла стрімка вода розпухлою поверхнею цієї Богом забутої глухомані. Потім мою увагу привернули сусідові качки, що сновигали туди-сюди по жовтій повеневій воді. Й увесь цей час я відчував, як поміст здригався, наче щогла на вітрильнику під поривами штормового вітру.

Раптом десь задзявкотіло цуценя. Либонь, качка викликала його збуджену цікавість, а може, воно само уявило себе качкою — останнє цілком, до речі, є ймовірним, якщо судити з того, що сталося трохи згодом. Дощ і не думав ущухати, мої шорти та футболка геть промокли, і до мене несподівано дійшло, що коли їх зняти, то так буде набагато зручніше. Тому я стягнув їх і, виявляючи нехарактерну для мене байдужість до дзявкотіння собачати, вмостився голяка, як той хіпі, скраєчку помосту, що вивищувався над бурхливою каламутною водою. «Що я, невдаха і син невдахи, роблю тут, за триста миль від Сіднея?» — подумав я і сам вразився власній гадці. Дивно, але мені несподівано стало так хороше під дощем… Може, я здалеку й скидався на великого волохатого вомбата, але мені було до того абсолютно байдуже. Це не було чимось на кшталт блаженного щастя, ні. Але все одно на якусь мить я відчув себе вільним від свого звичного нервового збудження, від меланхолійних спогадів про сина, від роздратування через доконечну потребу малювати отією грьобаною фарбою «Дулюкс». Майже впродовж хвилини я почувався умиротвореним, але не встигла ця хвилина скінчитися, як ураз сталися дві події. Я часто опісля думав, що перша з них була чимось на штиб знамення, на яке слід було відразу ж належним чином зважити. Тривала ця подія лише якусь мить: повз мене промайнуло цуценя, що його несли потоки жовтої води.

Згодом, коли я вже перебрався до Нью-Йорка, мені довелося бачити, як один чолов’яга стрибнув під електричку, що наближалася. Ось він був. І ось його не стало. Важко було повірити в побачене. Отак сталося і з цуценям. Не знаю, що я відчув тієї миті, але явно щось набагато складніше, ніж просто жаль. По-перше, небажання вірити у те, що сталося. По-друге, полегшення: нема собаки — нема проблеми, бо не треба буде з ним возитися. По-третє, злість: тепер мені доведеться запомогти непозбутньому горю мого брата.

Не знаю навіщо, але я знову почав із превеликими зусиллями влазити у свою мокру одіж. І тут сталася друга подія. Випадково зиркнувши в напрямку студії, я чітко і виразно побачив, що ярдів за двадцять від огорожі напроти воріт стояло чорне авто, по осі загрузши у багнюці, і світило на мене сліпучими фарами.

Якихось вагомих підстав лютитися на потенційних покупців я не мав, хіба що мені не подобається, коли мене невчасно турбують і пхають свого носа у мої приватні справи, даючи поради щодо живопису чи господарювання. Але то колись у мене була слава відомого мистця, а наразі ж я — звичайнісінький сторож, тому, через силу увіпхавшись у холодну та непіддатливу одягачку, я поволі подибав баюрою до сараю, де запустив двигун трактора. Це був «фіат», і хоча від його гуркотливого диференціалу в мене аж вуха закладало, я все одно чомусь відчував якусь збочену приязнь до цієї жовтої штукенції. Вмостившись у високому сідлі, як той півень на сідалі, і своєю сміховинністю схожий, мабуть, на Дон Кіхота, я вирушив рятувати свого застряглого у грязюці візитера.

У кращу погоду позаду авта виднівся б крутий пагорб три тисячі футів заввишки, що у національному парку «Дорріґо»; туман, який здіймається з тисячолітнього незайманого лісу; новоутворені хмаринки, занесені високо вгору потужними висхідними потоками, від яких усякому запеклому планеристові аж дух забило б, але наразі гори були вкриті пеленою дощу, і я тільки те й бачив, що паркан та різко-надокучливе світло фар. «Форд» мав затемнені вікна, тому навіть з відстані десять метрів я не угледів анічогісінько, крім обрисів ярлика фірми AVIS на задньому склі*. Це остаточно переконало мене, що приїхав покупець, отож я хутенько приготувався відповідати чемністю на безцеремонність. Однак я теж маю схильність до безцеремонності та грубості, тому коли з авта ніхто не вийшов мене привітати, я розлютився: чому цей вилупок із Сіднея вважає для себе дозволенним спочатку блокувати під’їзд до мого «розкішного» маєтку, а потім ще й змушувати чекати, поки він, велике цабе, вийде з автомобіля? Зіскочивши зі свого сідала, я гепнув кулаком по дахові «форда».

*AVIS — відома фірма, що здає автомобілі напрокат.

Минула хвилина — і нічого не сталося. Потім запрацював двигун, і затемнене вікно опустилося, відкривши моєму погляду жінку трохи старшу за тридцять років, з волоссям кольору соломи.

— Ви — містер Бойлан? — Акцент у неї був якийсь чудний.

—Ні, — відповів я. Вона мала мигдалеподібні очі, а губи здавалися завеликими для тендітного обличчя. Незнайомка виглядала незвично і дуже привабливо, але, як це не дивно, — з огляду на моє жалюгідне існування та майже безперервну непогамовану хтивість — страшенно мене роздратувала.

Визирнувши у вікно, гостя оглянула передні й задні колеса, що глибоко всмокталися в багнюку.

— Моя одіж непідходяща для такої погоди, — сказала вона.

Якби ця приїжджа краля вибачилася, то, може, я повівся б по-іншому, але вона взяла й знову підняла скло, а потім почала вигукувати мені вказівки зсередини.

Та що вдієш? Колись я дійсно був знаменитістю, але зараз — жалюгідний нікчема, тож хіба можна розраховувати на інше ставлення? Вільний кінець троса трактора я прив’язав до задньої осі «форда», через це закалявшись багнюкою, і, здається, розмоклим коров’ячим гноєм. Потім видерся на сидіння, врубив понижену передачу і натиснув на газ. Звичайно ж, ця розумниця забула вимкнути швидкість, тому мій маневр залишив на траві дві глибокі подряпини-колії, що простяглися аж до асфальту.

Не вважаючи за потрібне попрощатися, я відв’язав трос від заднього мосту «форда» і спрямував свій тракторець назад до сараю. І жодного разу не озирнувся.

Повернувшись до студії, я побачив, що незвана гостя не тільки не поїхала, а навіть більше — простує через подвір’я до мого будинку, тримаючи в руках туфлі на високих підборах.

Це була година, коли я зазвичай малював, отож коли незнайомка наблизилася, я якраз гострив олівці. Річка шуміла, наче кров у вухах, але я все одно почув на дерев’яних сходах легкі кроки, а потім стиха рипнули дошки підлоги.

Я почув також, як молодичка погукала, але і я, і Г’ю проігнорували її. Тому вона пішла через критий висячий перехід, прокладений від будинку до студії. Це була хитка й гнучка конструкція, розташована на висоті близько десяти футів над землею. Жінка могла б постукати у двері, але натомість вона обійшла студію вузесенькими сходнями, що змією огинали зовнішню стіну, й очікувально застигла перед відкритими панорамними дверима, завішеними шовковим екраном. Позаду неї шумів потік.

— Перепрошую, але це знову я.

Я вдав, ніби цілковито поглинений справою загострення олівців.

— Можна мені від вас зателефонувати?

Цієї миті знову подали електричній струм, і студію затопив потік яскравого світла. В ньому стояла тендітна білявка, злегка прихована від мене вуаллю шовкової завіси. Її гарненькі ніжки були ледь не по коліна забрьохані багнюкою.

— Класно намальовано!

— Сюди не можна заходити.

— Не турбуйтеся. Я не нанесу багна в студію.

Лише згодом я второпав, що дуже обмаль невтаємничених висловилися б так, як вона. Але тоді я думав про речі прозаїчніші: що ця жінка явно приїхала не будинок купувати, що вона надзвичайно приваблива і що вона потребує допомоги. Тому я повів її через критий прохід назад, до «скромної обителі» Жан-Поля, де єдиною більш-менш людською кімнатою була розташована в центрі кухня з квадратним столом із тасманійської акації, який я — за вказівкою власника — мав шкребти кожного ранку. Цей стіл уже встиг набути вигляду зовсім інакшого, ніж коли Жан-Поль бачив його востаннє. Після майже місячного використання за прямим господарським призначенням він став засмальцьованим, липким, подряпаним, із жовтими та малиновими плямами й висохлими калюжками вина і наполовину заваленим рясним врожаєм гарбузів та кабачків, з-під яких я не без зусиль видобув телефон.

— Гудків немає, — сказав я. — Напевне, лінію саме ремонтують.

У своїй кімнаті заворушився Г’ю. Я пригадав: його цуценя загинуло. Дарма що я вже встиг геть чисто про це забути.

Моя гостя і досі стояла потойбіч дверей з тонкої дротяної сітки від комах.

— Даруйте, — сказала вона, — бачу, ви й без мене маєте багато клопоту. Незнайомка була вся мокра, коротке жовтувате волосся скуйовдилося, і вона виглядала як курча, що ледь не потонуло.

Я відчинив двері.

— У цій частині будинку грязюка є звичним явищем, — зазначив я. Дещо вагаючись, жінка зайшла, тремтячи від холоду. Через те, що вона була схожа на мокре курча, мені закортіло покласти її в картонний коробочок і поставити сохнути біля каміна.

— Може, вам перевдягнутися в сухе і помитися під гарячим душем?

Знала б вона, яку відверто нескромну процедуру я їй запропонував! Річ у тім, що душова у Жан-Поля розташовувалася на задньому ґанку, де ми, волохаті чоловіки, часто приймали душ майже на вулиці, і від шумливої ріки та похилих дерев нас відділяла лише протикомашина сітка. Відмившись, ми забиралися до отієї великої японської діжки, де в гарячий воді ставали червоними як раки, а в обличчя нам — як і сьогодні — лупив дощ.

З відкритого чужим очам боку, з чорного ходу — який водночас слугував і пожежним виходом — все ж були брезентові завіски, які я оце зараз опустив. А потім видав гості наш єдиний чистий рушник, суху сорочку і саронг.

— Якщо митиметеся в діжці, — попередив я, — то милом користуватися не можна.

— Ага, domo arigato, — відказала вона. — Не переймайтеся, я знаю, як поводитися.

Domo arigato? Мине півроку, перше ніж я дізнаюся, що то є таке. Тут мені раптом подумалося, що слід було сказати Г’ю про оте кляте цуценя, але наразі мені тільки й бракувало, що вибухів братового шаленства. Я повернувся до свого заваленого гарбузами столу і занишкнув на скрипучому стільці тихенько, як миша. Ясно мов день, що вона шукає Доузі Бойлана — кого ж іще? Інших Бойланів поблизу не було, але зараз гості не варто й сподіватися, що вона спроможеться перебратися на своїй орендованій тачці через річку, що вийшла з берегів. І я почав думати, що б його таке приготувати до обіду.

Прагнучи не розбудити Г’ю, я тихо сидів за столом, поки гостя милася. Тільки раз я підвівся, щоб принести шматок тканини та крем, і почав начищати її туфлі від «Маноло Бланікс». Хто б мені повірив? За останній рік подружнього життя я придбав своїй дорогоцінній половині, мабуть, не менше двох десятків цих недешевих витворів чоботарського мистецтва, але тільки сьогодні я вперше до них доторкнувся — і був вражений нескромною м’якістю їхньої шкіри. В грубці пічечки «Рейберн» ворушилися і потріскували дрова. Між іншим, якщо вам здалося, що я поводився раціонально-розсудливо і думав про щось наперед, то ви глибоко помиляєтеся. Скажу вам правду: я і найменшого бісового поняття не мав, що роблю!

2

 

Зачувши, як заклично-коротко кавкнули сітчасті двері душової, я сховав туфлі під стіл і хутко заходився прибирати зі столу гарбузи з присохлою до них грязюкою та складати їх на ґанку. Але при цьому я помітив, як вона увійшла, як моя сорочка теліпалася на її тендітних плечах, як сірий комірець відтінював її розчервонілу від купання шию.

Я різко і дещо грубувато подав їй радіотелефон:

— Ось. Зв’язок знову з’явився. — За мною ще раніше помічали певний брак ввічливості у тверезому стані.

— Ой, це просто супер! — вигукнула гостя.

Кинувши рушник на дерев’яний стілець, вона швидко вийшла на ґанок. Крізь безперестанне торохтіння дощу по покрівлі до мене долинув характерний американський прононс, який я розумів не краще, ніж китайську грамоту, бо тут, в Австралії, чув його лише у фільмах. Я не мав ані найменшого уявлення про свою гостю, тож навіть якби вона виявилася зловісною Гільдою-отруйницею з якого-небудь Бовдур-тауна в штаті Північна Дакота, то звідки б мені було знати, хто вона така?

Я почав цюкати ножем великий гарбуз, гарний такий – жовтогарячий із брунатно-іржавими цяточками і потаємною внутрішньою схованкою, в якій зберігалося вологе й слизьке насіння, яке я видовбав і викинув до компостної купи.

А на ґанку незнайомка сказала своєму співбесіднику:

— Ага. Так. Зрозуміло. До зустрічі.

Потім вона повернулася до кухні — вся збуджена — і мовила, поправляючи зачіску:

— Він каже, що його рівчак там, де великий стрімчак (вона вимовила «ривчак»). Каже, що ви знаєте, де це.

— Та ж вам доведеться дочекатися, поки в цьому «ривчаку» не спаде вода.

— Даруйте, але я не можу чекати, — відповіла гостя.

«Вибачте, міс, але ви, мабуть, хочете, щоб я скасував цю грьобану повінь порухом руки?» — хотів було відказати я, але саме цієї миті почулося важке сопіння мого братуся Г’ю. Обрезклий, височенний, неохайний, з виглядом, що не провіщував нічого доброго, він без будь-яких пояснень заповнив собою одвірок. Штани вдягти він не забув, але обличчя його було щетинисте, а кошлате волосся на голові мало такий вигляд, наче його довго жувала і вилизувала корова. Наша гостя стояла неподалік від нього, але заговорив Г’ю до мене:

— А де, бля, мій цуцик, хотів би я знати?

Я стояв біля дальнього краю плити і руками, слизькими від оливкової олії, укладав на сковорідку шматочки гарбуза і картоплі.

— Знайомтесь, це — Г’ю, мій брат, — сказав я.

Г’ю зміряв незнайомку поглядом — у своєму стилі, тобто, погрозливо, якщо вам ще не дійшло.

— Як вас звати?

— Моє ім’я — Мерлін.

— А вам не доводилося читати книжку «Магічний пудинг»? — спитався Г’ю, поважно відкопиливши нижню губу і склавши на пузі руки.

«О Господи, – подумав я, – почалося!»

Мерлін знову поправила волосся і відказала:

— Правду кажучи, Г’ю, я дійсно читала цей твір. Причому двічі.

— А ви американка?

— Навряд чи.

— Навряд чи?

Що не кажи, а зачіска у мого брата дійсно була самобутньо-оригінальною. Засмоктане волосся пучками стирчало високо над вухами, що додавало зловісної прискіпливості й без того непривітній мармизі.

— Але ж ви все одно читали «Магічний пудинг»?

Тепер гості довелося таки зосередити на Г’ю всю свою увагу:

— Так, читала. Аякже.

Братан гостро зиркнув на мене. Я чудово зрозумів його погляд: наразі він трохи відволікся, але про цуценя все одно не забув.

— А хто вам в цій книжці подобається найбільше? — спитав Г’ю, знову переводячи погляд своїх карих очей на незнайомку. Та була явно втішена такою увагою.

— Мені подобаються усі четверо.

— Справді? — засумнівався брат. — Хіба четверо?

— І пудинг теж.

— Ви і пудинг уважаєте за персонажа?

— А чому б ні? Він так класно намальований. І мені подобаються геть усі ілюстрації в цій книжці.

Нарешті Мерлін поклала телефон на стіл і заходилася як слід витирати голову. Потім додала:

— А крадії пудингу — то взагалі пісня!

— Ви, мабуть, жартуєте? — Мій брат ненавидів крадіїв пудингу. Він завжди пристрасно і гучно жалкував, що не може затопити опосуму в пику.

— Мені подобаються не самі персонажі, — вона на мить замовкла, — а малюнки. Гадаю, це найкращі з усіх малюнків Ліндсея.

— Еге ж, звичайно, — мовив Г’ю, дещо заспокоївшись. — Я бачив інші його малюнки. Це просто клас! Помагай йому Боже!

Хоч би про яку невідкладну справу думала наша гостя, але вона все одно на мить знехтувала її.

— Знаєте, хто є моєю улюбленою дійовою особою в «Магічному Пудингу»?

— Хто ж?

— Стрижений Сем.

— Та ж він не особа.

— Так, він — пінгвін, але дуже милий, як на мене.

Мерлін виявилася однією з тих нечисленних людей, яким удалося знайти спільну мову з Г’ю, хоча часто про це їм дуже швидко доводилося шкодувати.

— А хто подобається вам? — поцікавилася вона, посміхнувшись.

— Клишоногий Біл! — екзальтовано вигукнув Г’ю. Мить — і він вискочив з одвірка і заходився боксувати з невидимими ворогами, вимахуючи руками й підстрибуючи навколо столу. — Ось вам, ось вам! Здавайтеся, мерзотні пудингові крадії!

Я вже зазначав, що «скромна обитель» Жан-Поля являла собою легеньку й хитку конструкцію, вочевидь сконструйовану без розрахунку на присутність у ній здорованів, що боксують, пританцьовуючи, біля столу у важучих, заляпаних багном робочих черевиках. Чашки й тарілки заторохтіли на полицях. Проте нашу гостю це аж ніяк не наполохало. Г’ю поклав мені руку на плече. Ще нічого до пуття не збагнувши, наша гостя і далі собі посміхалася.

— Де мій собака, чорт тебе забирай, га? — зловісно просичав братик.

Зблизька я по-справжньому відчув, яке смердюче у нього дихання.

— Не зараз, Г’ю. Потім скажу.

— Стули пельку! — Одного переднього зуба йому бракувало, всі інші ж були уражені зубним каменем, але після депортації доктора Гоффмана довкола не лишилося дантистів достатньо хоробрих, щоб лікувати зуби моєму братові.

— Я ж сказав — потім розповім.

Проте він уже міцно притиснувся до моєї спини, і я відчув на щоці дотик його бакенбардів. Г’ю був здоровилом, якому виповнилося тридцять чотири, тож коли він обхопив рукою мою горлянку, то ледь не задушив.

— Твій цуцик потонув у річці.

Я помітив, як у нашої гості перехопило подих.

— Він потонув, кажу тобі, — повторив я.

Г’ю відпустив мене, але я все одно став пильнувати його. Мій братик був хлопцем хитромудрим і підступним, і мене аж ніяк не втішала перспектива спіймати його коронний удар у голову.

Вражений, він позадкував, унаслідок чого — дякувати Богові — я опинився поза зоною досяжності його довжелезних рук.

— Обережно! Там — плита! — вигукнув був я, але вже запізно: Г’ю перечепився і з усього розмаху всівся дупою на розпечене залізо. Несамовито загорлавши від болю, він ураз підскочив і прожогом кинувся до своєї кімнати.

«Погорів. Обсмажив собі крильця», — подумав я, пригадавши півня з «Магічного пудингу».

Г’ю простогнав і гепнув дверима. Коли він кинувся на ліжко, то ввесь будинок затрясся, а в буфеті знову задзенькотіли чашки. Ясні сині очі Мерлін розширилися від страху і подиву. Утім, як їй пояснити? Було болісне відчуття братового нещастя, але розводитися про це я вважав зовсім недоречним.

— А можна перейти річку вбрід? — спиталася гостя.

За п’ять хвилин ми вже були разом надворі, де вирувала негода.

Фари трактор мав заслабкі, торохтів немилосердно, а дорога була вибоїстою, тож ми їхали не швидше 20 кілометрів на годину. З недалеких гір налітав вітер і кидав мені в обличчя колючі краплини дощу (і їй в обличчя, звісно, теж). Мерлін позичила у мене водонепроникний цератовий плащ та гумові чоботи, але її волосся швидко скуйовдилося, а очі перетворилися на вузенькі щілини — щоб дощ не потрапляв.

Перші півтори милі, себто всю дорогу до загорожі Доузі Бойлана, я не міг подумки відволіктися від тендітного тіла і маленьких цицьок, що притиснулися до моєї спини. І поки трактор гуркотів по об’їзній дорозі, розмахуючи кущорізом і виючі диференціалом, я ледь не сказився від жаги і від злості на свого братана.

Коли ми під’їхали до огорожі, жовтаве світло фар мого тракторця впало на жовті бурхливі води Тихої Річки — так називався цей зазвичай вузенький рівчачок. Великий кущоріз Жан-Поля — я б його охрестив «газонокосаркою» — був з’єднаний з валом відбору потужності й трьохточковою гідравлікою. Я підняв цей кущоріз до кінця; він являв собою пласку металеву конструкцію розміром шість на шість футів. Треба було її зняти, але я був художником і тому в справах сільськогосподарських мало що тямив, радше, майже нічого не тямив взагалі. В моїй голові міцно засіло уявлення про річку як про щось дрібне й несерйозне, але коли я зліз із трактора, щоб розвідати обстановку, мої чоботи вмить наповнилися холодною водою, і поки я збирався з думками, стало надто пізно: мого «фіата» підкинуло і потягло по схованому під водою камінюччю. Потім потік води дістався кущоріза, і з завмиранням серця я відчув, що нас понесла течія. Я намагався спрямувати трактор до берега, але його зносило водою, гепало в підводні валуни, і він, задравши догори передні колеса, ставав дибки, наче кінь. Я ніколи не був фермером, ніколи не жив на селі, а тут така халепа! Кущоріз скидався на смертоносну жовтогарячу баржу, що то виринала, то потопала у розбурханому повеневому потоці. Пасажирка міцно вп’ялася в мої плечі, і я фізично відчував її страх. Раптом до мене чітко і ясно дійшло, яким несосвітенним дурнем я був. Через кого я важив життям? Вона ж була мені цілком байдужою!

Боже поможи, як каже Г’ю.

Не знаю, хто нам допоміг — Бог чи удача, але ми все ж таки виринули на протилежному березі, і я опустив кущоріз, щоб трактор не перекинувся бува на крутому підйомі до Бойланового будинку. Мерлін не сказала нічого, але коли назустріч нам вийшов Доузі, вона скинула мій плащ так швидко і похапливо, наче це було щось бридке й огидне. Я анітрохи не сумнівався, що вона перелякалася, мені здалося навіть, що частка її роздратування моєю нерозсудливістю передалася цераті плаща, який Мерлін поспішила мені повернути.

— Ти б краще зняв отой кущоріз, абощо, — сказав мені Доузі. — Нехай він побуде у мене пару днів, поки зійде вода.

Доузі був процвітаючим заможним промисловцем, у якого енергії та сили волі вистачило ще й на те, щоб у свої шістдесят стати великим і череватим, як фермер, чолов’ягою з сивими вусами. А ще він був талановитим ентомологом-аматором, хоча якраз тієї миті це не мало жодного значення. Коли Мерлін зникла в його будинку, він приніс потужний ліхтар і став мовчки підсвічувати мені, поки я від’єднував кущоріз від гідравліки.

— Ти що, залишив Г’ю самого?

— Я незабаром повернуся.

Нічого критично-суттєвого мій приятель не сказав, але його слова викликали в моїй уяві Г’ю, який виє від переляку, що я десь загинув, залишивши його наодинці зі стихією, і виття його розноситься ген довкола — над заплавою, колючим дротом, кролячими норами і несамовитою річкою…

— Треба було перевезти її у «лендровері», але вона дуже поспішала, а я не міг відірватися від новин по Бі-бі-сі, – сказав Доузі.

Про привабливість гості він не сказав нічого, і це дало мені привід дійти висновку, що Мерлін — одна з його онучок або ж племінниць, яких цей тип широко розплодив по всьому світу.

— От тепер усе клас, можна повертатися, — зазначив я, нарешті оговтавшись. У певному сенсі я і справді почувався непогано. От приїду зараз додому, нагодую Г’ю, дам йому довбану пігулку і налаштую його радіоприймач. А після цього ми поговоримо з ним про загибле цуценя.

А нещонедавно я був щасливим сім’янином, що поправляв уночі ковдру в ліжечку свого маленького сина.

3

Упф-ф-ф-ф! Гей-гей! Ми — Боунзи, помагай нам Боже! Зрослі у достатку, і не алкаші. Кличуть мене Г’ю, мого брата — Бутчер, двоє ми з когорти м’ясників, а не якихось там рибалок-злидарів, що скніють у своїх промоклих пліснявих халупах, де на веранді гак висить, щоби дерти шкуру з річкових вугрів. Ми народились і росли в містечку Бахус-Марш, що за тридцять три милі на захід від Мельбурна, на вулиці Ентоніз-Каттінґ. Бахус-Марш означає «болото Бахура», але ніякого болота чи трясовини там нема, то так просто кажуть. З таким самим успіхом це містечко могли б назвати, скажімо, Гора Бахуса, і в цій горі було б не більше сенсу, ніж у болоті. Бахус-Марш був колись великим містом, чотири тисячі мешканців якого займалися чесанням вовни, поки не з’явилися в ньому представники великих фірм. Ті кому завгодно могли учесати і кого завгодно задрочити. Перед Новим роком шайки бандюків і гівнюків часто закидували яйцями вікна в перукарні й писали білою фарбою матюки на асфальті. Колись мій татуньо прокинувся вранці першого січня та уздрів, що якийсь мудак споганив вивіску нашої крамниці, переінакшивши напис із «Бун» на «Бонз». Останнє по-блатному означало набухлий чоловічий прутень. Отак ми і стали пісюнами-Боунзами. М’ясниками-Боунзами. До речі, у спотвореній вивісці буква «з» була схожа на гак для м’ясних туш.

Усі в тому місті завжди були у доброму гуморі — як Стрижений Сем із книжки «Магічний пудинг».

Як і Клишоногий Біл та Стрижений Сем, ми ввесь час билися й боролися. Боже помагай! Я боровся з моїм татком і дідом, а ще з ними мірявся силами Бутчер Боунз, мій брат, здоровань із здорованів. Його обурювало, коли він мені програвав. Їй-Богу, Бутчер стільки всіляких прийомів знав! І повний Нельсон, і напів-Нельсон, і «китайське тавро»… Та я ніколи на нього не злився, ніколи. Мене хлібом не годуй, тільки дай поборотися. Скільки разів ми боролися в тирсі й боляче хапали один одного за яйця, але то все прощалося, бо ми ж брати! Давно це діялося, та ми вже тоді були здорованями, але найбільшим і найсильнішим був мій дідо. У сімдесят два роки він посварився з тридцятип’ятирічним Нейлзом Карпентером і хвацьким ударом посадив його на дупу в барі, що у «Роял Готел». Граючи на публіку, Карпентер кіпешував і погрожував помститися, але опісля більше ніколи не заходив до того закладу для спраглих. Ніколи. Навіть коли мій дідо пішов у кращий світ і боятися стало нікого. Діда поховали на цвинтарі Бахус-Марша, і трава біля надгробка була така свіжа й чиста, що хоч порційну свинину розкладай на ній на продаж. Але навіть після цього Нейлз не навідувався до бару в «Роял Готел», хоча його дружбани щоразу, коли він проходив повз, хором закликали його: «Заходь, заходь! Ми тебе пивцем почастуємо!» Нейлз упав замертво 1956 року, коли накручував педалі на Стенфорд-Гілл.

Краще б той Карпентер зайшов-таки до бару та випив пива. Може і досі б жив. Коли ж які-небудь козли піддражнювали мене, то я не ображався, хоча міг би їх повбивати. Еге ж. Але я був добрий велетень. Мій батько мав прізвисько Синяк Боунз через те, що в молодості він був рудий. Так-так. Якщо ви завітаєте до Австралії, то знайте, що тут діє загальне правило називати все навпаки. Мабуть, через те, що ми мешкаємо потойбіч екватора. Тому Синяк тут означає людину з рудим волоссям. Синяк то є насправді Рудяк. Ані більше, ні менше. А ось іще приклад. Мене прозивали Гальмонутий Боунз саме тому, що рухався я швидко, тож через мою рухливість мені й дали таке прізвисько. Інколи мене прозивали Гальмонутий Боунз, інколи —Телепень Штрик, і ця остання кликуха мене дуже дратувала. Для мене вона була все одно, що матюкова лайка. Оті бовдури з молочарні та цегельного заводу, либонь, уважали себе рафінованими інтелігентами, діамантами без оправи абощо, проте насправді корову від бика не могли відрізнити, не кажучи вже про те, що вони не знали, де у бика єлда.

«Погляньте на того штрика, зараз він її штрикатиме!» Та що б там не тринділи, я і жарти розумів, і штрикатись добре вмів: і так, і сяк, ось такий я мастак!

Боунзи були м’ясниками. Ми мали власну бойню у колишньому постоялому дворі «Дрейбоун Інн». За часів золотої лихоманки фірма «Кобб Ко» міняла тут упряжних коней, а тепер коні та інші тварини скінчували тут свої дні. Ніхто з Боунзів ніколи не вбивав тварин з легким серцем. Можна ще було б легковажити життям рибини чи комахи, але коли серце тварини важить аж п’ять фунтів, то хоч би скільки доводилось їх убивати, все одно це заняття не стає звичним — усе одно замислюєшся, все одно жалієш. Певен, що завжди промовлялося щось на взір молитви «Прощавай, бідолахо» або навіть щось серйозніше, і тільки тоді тварині перерізали горлянку і зціджували кров у жерстяне відро, щоби згодом пустити її на ковбасу. Зарізати тварину — то є велика відповідальність, але що зроблено, то зроблено, й опісля ви йдете до «Роял Готел» , а потім ніякі повертаєтеся додому — це однозначно, і відпочиваєте. Йдеться ж у Біблії про Неділю: ти не мусиш працювати, ні твій син, ані твоя дочка, ні твій служник, ані твоя служниця, ні твоя скотина, ні чужинець, що зайшов до тебе на подвір’я. Бідолашна моя неня!

Дякувати Богові, мені не судилося стати м’ясником. Гей-го! Мій брат був нижчий від мене на три дюйми, але йому таки дісталося те ймення, яке по праву мало належати мені. Ну й чудасії трапляються у цьому дивному й жорстокому світі!

Бутчер Боунз мав змогу продовжити родинний бізнес у Бахус-Марші, але на той час, коли у татка стався інсульт, Бутч уже встиг зустрітися з отим підаруватим німцем-одинаком, який подарував йому поштові картки. Брат причепив ті картки над своїм лігвом, і від них у нього з’їхала стріха. Німцю-одинакові дозволили викладати у середній школі Бахус-Марша, де він навчав дітей, батьки яких загинули у боях з німцями під час війни. Не знаю, чому цього суб’єкта не кинули за ґрати, але колись мій брат, прийшовши додому, сказав, що його учитель є художником-модерністом і що він бере у нього уроки на дачі. Якби наш предок дізнався про вплив тієї Дачі на свого старшого сина, то пішов би до школи і розібрався б з отим модерністом так, як він це зробив з містером Коксом, коли той оперезав мене ремінякою за неправильну відповідь на уроці. Синяк Боунз вивів Коксі з класної кімнати і завів за свій мікроавтобус. Ноги вчителя на шість дюймів відірвалися від землі. Оце й усе, що нам було видно, але знали ми, звичайно ж, набагато більше.

Прізвисько Бутчер, тобто м’ясник, дісталося моєму братові, хоча всі розуміють, що це дурня, бо саме він відмовився від ножа й цебра для крові. Від німця-одинака йому дісталася звичка голити свою макітру (від чого вона стала схожа на залупу), поштові картки з репродукціями робіт Марка Ротко та ідея про те, що в наш час мистецтво має належати народу. Від отого німецького підара Бутч дізнався, що раніш мистецтво обмежувалося палацами, де його споглядали королі й королеви, герцоги, графи та барони. Хай би як там було, але брат навідріз відмовився вдягти халат м’ясника, коли матуся слізно його благала це зробити. Батько ж не міг ані поворухнутися, ані хоч слово сказати, але я точно знаю, що перед смертю він залюбки заїхав би Бутчерові у вухо — як у старі добрі часи. Після того, як татуся розбив параліч, різати тварин стало нікому.

Важко зарізати тварину, але коли це зроблено, то стає легше. Та коли ви ішачите над мистецьким витвором, то легше не стає ніколи. Це — безупинний труд, без перерви, без відпочинку, навіть без Суботи. Увесь час ви то змішуєте фарби, то хвилюєтеся, то дратуєтеся й матюкаєтеся, думаючи лишень про тих ідіотів, яким можна буде сплавити ваш твір, або ж про комах, що нищать двовимірний простір.

Та хоч як ви голитимете до дзеркального блиску свою макітру, хоч як нахвалятиметеся своїми успіхами на аукціоні австралійський живопис, але, як відомо, нема нічого певного й незмінного у цьому світі. Сьогодні ви — національний скарб, загальноавстралійська гордість, ви маєте будинок у бухті Райд, а завтра ви — ніхто і звуть вас ніяк, і ви пишете картини фарбою «Дулюкс», придбаною на інвалідську пенсію вашого брата. Ви — колишній кримінальник, який відмотав строк, а тепер працює сторожем на фермі з вирощування будяків.

Зниклий цуцик був скотарським собакою, але ніякого скоту на фермі не значилося, тому бідолаха так і не встиг опанувати те заняття, задля якого він з’явився на світ. Благословення йому Господнє. Я грався з ним перед його загибеллю. Вознісся на небо, горопашне цуценятко… Йому подобалося лизькати мене, подобалося, коли я підкидав його, подобалося гепатися в траву і качатися в ній. Поки ми отак гралися, у краї його обвислих вух повгризалися кліщі й стирчали там, витягнувшись у ліню — як авта, припарковані біля супермаркету «Кмарт» чи біля «Сідней Ліґз Клаб». Я, звичайно ж, повитягував усіх отих кліщів, одного по одному, Боже, поможи йому. Брат каже, що чув, як собака загавкав на качку, але він тоді саме малював картину, і, звичайно ж, не звернув на це жодної уваги. А треба було.

«Твій собака загинув, Г’ю». Бутчерові Боунзу той песик був до сраки. Сказав мені, що цуценя потонуло, сам спокійнісінько поїхав на тракторі відвозити оту кралю, а мене залишив одного-однісінького слухати, як схожа на жовту дришню річка висмоктує повеневі води звідусіль, наче соска-повія, і видовбує та витягує з берега каміння просто з-під наших ніг, загрожуючи змити на фіг усі наші устої.