Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки з -20%. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Ренсом Ріґґз — «Бібліотека душ»

* * *

Я взяв Сєрґєя за ноги, Емма — за руки, і разом ми поклали його на довгу лавку, де він і лежав, непритомний, під рекламою напівфабрикатів для домашньої піци, погойдуючись у такт руху поїзда. Якщо він зібрався помирати, було щось неправильне в тому, щоб робити це на підлозі вагона.

Емма підняла його тонку сорочку.

— Кров уже не тече, — повідомила вона, — але якщо він найближчим часом не потрапить у лікарню, то помре.

— Там він теж може померти, — зауважив Едисон. — Особливо в цих лікарнях теперішнього. Уявіть: через три дні він прокидається, бік загоївся, але все решта постаріло на двісті й ще птах-його-зна скільки років.

— І таке може бути, — кивнула Емма. — Але знову ж таки, я дуже здивуюся, якщо через три дні хтось із нас взагалі буде живим, байдуже, у якому стані. Не знаю, що ще ми можемо для нього зробити.

Я чув, що вони й раніше обговорювали цей межовий термін: два-три дні, не більше — саме стільки міг залишатися в теперішньому будь-який дивний, що вийшов з контуру, і не постаріти в пришвидшеному темпі. Цього часу вистачало, щоб навідатися в теперішнє, але не залишатися надовго; достатньо, щоб перейти з контуру в контур, але замало, щоб у когось виникла спокуса погостювати довше. Лише відчайдухи та імбрини робили вилазки в теперішнє, що тривали довше, ніж кілька годин. Занадто вже тяжкими були наслідки затримки.

Емма підвелася. У блідому жовтавому світлі вагона вигляд у неї був геть хворий. Не втримавшись на ногах, вона поточилася і вхопилася за вагонний поручень. Я взяв її за руку й примусив сісти поряд. Вона важко похилилася на моє плече, виснажена понад усяку міру. Ми обоє змучилися. Я вже багато днів поспіль нормально не спав. Нормально не їв, якщо не зважати на ті кілька нагод, коли ми понапихалися від пуза, мов ті свині. Я бігав і боявся, і носив це кляте взуття, яке натирало до м’яса, вже й не згадаю, відколи. Але найгірше в усьому цьому було те, що я говорив порожнячою і щоразу наче вирізав із себе шматок, а як його повернути назад, не знав. І через це відчував страшну втому, таку величезну, що вона вдавлювала мене в землю. У собі я відкрив щось зовсім нове, якесь джерело сили, але воно могло вичерпатися і сила в ньому була не вічна. Мені здавалося, що, віддаючи з нього енергію, я віддавав потроху самого себе.

Але про це подумаємо іншим разом. Поки що я намагався посмакувати рідкісною миттю тиші та спокою. Моя рука обіймала Емму, її голова лежала в мене на плечі. Емма просто дихала. Напевно, то було егоїстично з мого боку, але про порожняка, який біг за нашим поїздом, я промовчав. Та й що ми могли вдіяти, будь-хто з нас? Він або зловить нас, або ні. Або повбиває нас, або ні. Наступного разу, коли він нас знайде (а в тому, що буде наступний раз, я навіть не сумнівався), я або доберу слова, що спинять його язики, або не доберу.

Я дивився, як Едисон застрибує на сидіння навпроти мене, лапою піднімає засувку на вікні й розтуляє в ньому шпарину. До вагону вдерся сердитий гуркіт поїзда та теплий сморід тунельного повітря, і Едисон виставив догори носа. Його очі блищали, морда посмикувалася. Мені те повітря пахло застарілим потом і сухою гниллю, але він, здавалося, вловив у ньому якісь тонші нотки, щось таке, що вимагало уважного тлумачення.

— Ти їх відчуваєш? — спитав я.

Пес мене почув, та відповів не одразу: взяв довгу паузу на розмірковування, очима вивчаючи стелю, наче шукав там закінчення думки.

— Так, — зрештою відповів. — Їхній слід гарнесенький і свіжесенький.

Навіть на великій швидкості він зумів вловити сліди дивних, зачинених у вагоні попереднього поїзда, що проїжджав тут кілька хвилин тому. Мене це вразило, і я йому так і сказав.

— Дякую, але це не повністю моя заслуга. Напевно, хтось відчиняв у їхньому вагоні вікно, інакше слід був би набагато слабшим. Можливо, це зробила пані Королик, знаючи, що я спробую їх відшукати.

— Вона знала, що ти тут? — здивувався я.

— Як ти нас знайшов? — спитала Емма.

— Хвилиночку, — різко відказав Едисон. Поїзд уповільнював свій біг, під’їжджаючи до станції, перед шибками вікон замість тунельної чорноти замигтіли білі кахлі стін. Він виставив носа з вікна й заплющив очі, про все забуваючи, крім найголовнішого. — Не думаю, що вони вийшли тут, але про всяк випадок готуйтеся.

Ми з Еммою підвелися й зробили все, на що були здатні, аби прикрити собою складаного чоловіка так, щоб його ніхто не побачив. Мені трохи відлягло від серця, коли виявилося, що на платформі не так багато людей. Хоч було взагалі дивно, що вони там були. І що поїзди досі ходили. Так, наче нічого не сталося. Я підозрював, що про це потурбувалися витвори, в надії, що ми проковтнемо наживку, вскочимо в поїзд і полегшимо їм завдання нас оточити. Упізнати нас у натовпі сучасної буденної публіки в лондонському метро буде не так уже й важко.

— Зроби просте обличчя, — сказав я. — Наче це твоє місто.

Емму це чомусь насмішило, і вона здавлено розсміялася. Але це, певно, й було смішно, бо жодне місто не було нашим. А особливо — це.

Поїзд зупинився, двері роз’їхалися. Едисон саме глибоко втягнув носом повітря, коли в наш вагон зайшла тітка-ботанічка в окулярах і бушлаті. Побачила нас, і в неї відвисла щелепа. Потім мудро вирішила розвернутися й вийти. Ото вже ні. Дякую. Але я її розумів. Ми були бруднющі й потворні, в чудернацькому старому одязі, заляпані кров’ю. Напевно, в нас був такий вигляд, наче ми щойно вбили того бідолаху, який лежав коло нас.

— Зроби просте обличчя, — пирхнула Емма.

Едисон відвернувся від вікна.

— Ми на правильній дорозі, — проголосив він. — Не підлягає сумніву, що пані Королик та решта проїжджали цим шляхом.

— А тут вони не зійшли? — спитав я.

— Не думаю. Але якщо я не відчую їхнього запаху на наступній станції, ми напевно знатимемо, що проїхали.

Двері з глухим звуком зачинилися, і під акомпанемент електричного виття ми знову рушили. І щойно я збирався запропонувати, щоб ми десь пошукали зміну одягу, як Емма коло мене рвучко підскочила, неначе щось пригадала.

— Едисоне? — спитала вона. — А що з Фіоною і Клер?

Від спомину їхніх імен мене знову пронизала нудотна хвиля тривоги. Востаннє ми бачили їх у звіринці пані Королик, і старша дівчинка залишилася разом з Клер, бо та була надто хвора, щоб іти далі. Коул сказав нам, що він здійснив набіг на звіринець і захопив дівчаток у полон. Але також він нам втирав, що Едисон мертвий, тож, певна річ, що його інформації не можна вірити.

— А, — Едисон похмуро кивнув. — Боюся, що нічого доброго. В душі я, мушу зізнатися, сподівався, що ви не спитаєте.

Емма пополотніла.

— Розкажи.

— Авжеж. Невдовзі по тому, як ваш загін пішов, на нас напала банда витворів. Ми пожбурляли в них армагеддонськими яйцями, а потім розбіглися в різні боки й поховалися. Старша дівчина, з нечесаним волоссям...

— Фіона, — нагадав я, відчуваючи, як сильно калатає серце.

— Вона сховала нас, скориставшись своїм даром домовлятися з рослинами, в деревах і під молоденькими чагарниками. Ми так добре були замасковані, що витворам знадобилося б багато днів, аби нас із тих чагарів повитягати. Але вони пустили газ і вигнали нас на відкриту місцину.

— Газ! — вигукнула Емма. — Ті виродки клялися, що більше ніколи його не використають!

— Схоже, вони брехали, — сказав Едисон.

Якось я бачив у одному фотоальбомі пані Сапсан знімок такої атаки: витвори у примарних масках із контейнерами для дихання стояли в розслаблених позах й випускали в повітря хмари отруйного газу. Смертоносною речовина не була, але від неї горіли легені й горло, а все тіло пронизував жахливий біль. Розказували, що той газ паралізував імбрин, і вони не могли виборсатися зі своєї пташиної форми.

— Коли вони нас оточили, — вів далі Едисон, — то влаштували допит на тему, де зараз пані Королик. Вони в її вежі все поперевертали догори дриґом... шукали мапи, щоденники, не знаю, що... А коли бідолашна Дідра хотіла їх зупинити, її застрелили.

Переді мною промайнуло видовжене обличчя емурафи: простакувате, з випнутими зубами, таке миле, — і в шлунку замлоїло. Якою треба бути людиною, щоб убити таке створіння?

— Господи, який жах, — промовив я.

— Жах, — без особливих емоцій погодилася Емма. — А дівчатка?

— Маленьку схопили витвори, — сказав Едисон. — А іншу... ну, там була бійка з кількома солдатами, вони стояли близько до краю урвища, і вона впала.

Я кліпнув очима.

— Що? — На якусь мить світ навколо став розмитим, та потім картинка знову почіткішала.

Емма вся напружилась, однак жоден м’яз не здригнувся на її обличчі.

— Тобто як це — впала? Далеко впала?

— Урвисько там круте. Тисяча футів, не менше. — Його м’ясисті щоки поникли. — Мої співчуття.

Я важко опустився на підлогу. Емма залишилася стояти. Тільки кісточки пальців, що стискали поручень, побіліли.

— Ні, — твердо сказала вона. — Ні, такого не може бути. Може, вона вхопилася за щось, поки летіла. За гілку якусь чи за виступ...

Едисон уважно вивчав поглядом запльовану жуйкою підлогу.

— Це можливо.

— Чи дерева внизу пом’якшили її падіння й упіймали її, наче сітка! Вона вміє з ними розмовляти, ти ж знаєш.

— Так, — відповів він. — Сподіватися треба завжди.

Я спробував собі уявити, як це — коли тобі пом’якшує падіння гостра сосна. І не зміг. На моїх очах пломінчик надії, який запалила Емма, згас, вона відпустила поруччя й важко впала на сидіння поряд зі мною.

Мокрими від сліз очима вона глянула на Едисона.

— Співчуваю. Ти втратив подругу.

Він кивнув.

— І я тобі теж співчуваю.

— Якби з нами була пані Сапсан, нічого б цього не сталося, — прошепотіла Емма. Тихо похилила голову й розплакалася.

Я хотів її обійняти, але чомусь здавалося, що це буде втручанням у щось дуже особисте, ніби я хотів забрати цю мить собі, тоді як вона повністю належала тільки їй. Тож натомість я просто сидів та дивився на свої руки, і дозволив їй оплакувати втрачену подругу. Едисон відвернувся (думаю, з поваги), а ще тому, що поїзд знову гальмував, наближаючись до наступної зупинки.

Двері відчинилися. Едисон виставив голову у вікно, понюхав повітря на платформі, загарчав на людину, яка спробувала було поткнутися до нашого вагону, і повернувся до нас. А коли двері знову стулилися, Емма підвела голову й витерла з очей сльози.

Я взяв її за руку й потиснув.

— Ну як ти? — спитав я, а сам пошкодував, що на думку не спадає слів, кращих за ці.

— Мушу бути в порядку, правда? Заради тих, хто ще живий.

Хтось міг би подумати, що це занадто жорстко з її боку — отак запхати свій біль у коробку й відставити вбік. Але я досить добре знав Емму, щоб зрозуміти. У неї було серце завбільшки з цілу Францію, і тих небагатьох, кому пощастило бути для неї дорогими, вона любила кожним його клаптиком. Але розмір серця таїв у собі й загрозу. Якби вона дозволила йому все почувати, це б її знищило. Тож вона мала його тамувати, зацитькувати, змушувати мовчати. Щоб найсильніший біль відплив геть, до острова, що швидко сповнювався болю, острова, на який вона рано чи пізно вирушить, щоб оселитися там назавше.

— Розказуй далі, — попросила вона Едисона. — Що сталося з Клер?

— Витвори забрали її з собою. Заткнули кляпами обидва її роти й запхнули в мішок.

— Але ж вона була жива? — уточнив я.

— І кусалася. Станом на полудень учорашнього дня. Потім ми поховали Дідру на нашому маленькому кладовищі, і я, задерши хвоста, помчав до Лондона, щоб відшукати пані Королик і попередити вас усіх. Один з голубів пані Королик привів мене до її сховку, і я, звісно, зрадів, що ви прибули туди раніше за мене. Але витвори теж, на жаль. Їхній наступ уже розпочався, і я змушений був безпорадно споглядати, як вони вдерлися в будівлю, і... Що ж, решту ви знаєте. Я рушив слідом, коли вас повели до підземки. А коли стався той вибух, я уздрів нагоду вам допомогти, і нею скористався.

— Спасибі тобі за це. — Я щойно збагнув, що ми досі ніяк не подякували йому за наш порятунок. — Якби ти не витяг нас звідти саме тієї миті...

— Так, але... не варто загострювати увагу на гіпотетичних неприємностях. Проте я сподівався, що у відповідь на мою галантність ви будете асистувати мені в порятунку пані Королик від витворів. Хоч як неймовірно це звучить. Бачте, вона для мене — все.

Вирвати з лап витворів він хотів пані Королик, а не нас. Але врятувати нас видалося йому реалістичнішим завданням, бо ми були далі від поїзда. Він поспіхом прийняв рішення і вхопив те, до чого зміг дотягтися.

— Авжеж, ми допоможемо, — підтвердив я. — Хіба не це ми зараз робимо?

— Так, так, — погодився Едисон. — Але ви мусите розуміти, що, як імбрина, пані Королик становить для витворів значно більшу цінність, ніж дивні діти, а отже, звільнити її може бути набагато важче. Мене от що турбує. Якщо якимось дивом нам пощастить урятувати ваших друзів...

— Ану стривай, секундочку, — грубо перебив я. — Хто сказав, що вона більш...