Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Ірен Роздобудько — «Подвійна гра в чотири руки»

***

— Що? Що?! Яка година?!

Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукотський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену в бою) ногу.

— Тут смертю погрожують — а їй кохфій подавай!

Він знову затрусив газетами над милою білявою голівкою, що нарешті визирнула зі свого сховища і жалісно спостерігала за зворушливими рухами татуся.

— Казав же, попереджав: не лізь не в свої справи! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!

Його погляд упав на стоси журналів і книжок, розсипаних довкола ліжка. Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ніби бродив в осінньому лісі.

— Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що тепер з тобою робити?!

Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картинно зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи заклав праву руку за вилогу оксамитового турецького халата. Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака, нападу не буде. Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально виголосив:

— До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!

— Чому не до Саратова? — визирнуло нарешті з-під мережива нахабне сонне личко.

Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе в руках.

— Потяг за дві години, — спокійним голосом промовив він. — Усе. Жарти скінчилися.

 

***

…Стирчать посеред зали, мов два самотніх дерева в оазі, ледь ногами ворушать. Капітан повз пройшов і тихо зауваження зробив:

— Ангажуйте гостей! Вони мають апетит натанцювати…

І далі пішов — ручки паням цілувати, панам вклонятися, про погоду теревенити та про те про се…

— Якщо ви й на сцені так поводитесь, — сердито шепоче Муся на вухо своєму горе-партнеру, — то зрозуміло, з якого погорілого театру ви актор…

— Та ви самі, перепрошую, мені тричі на ногу наступили, — шипить Олексій. — Вас, певно, і в кордебалет не беруть!

— Я охляла, їсти хочу! Зранку голодна! — відказує Муся. — Скільки ще ми тут ці па-де-де мусимо виконувати?! Піду за стіл сяду — он якась трійця вже печеню доїдає!

— Ви тут з себе великого птаха не вдавайте. Підете їсти, коли всі гості розсядуться. Тут усі столи розписані поіменно. Йдіть краще когось до вальсу запросіть.

Князя або он того купчика. Вони вас і пригостять — ваш обов’язок їх на це спонукати.

— А ви, певно, вже добряче начастувалися? — єхидно каже Муся і носика морщить.

— …і натанцювався з вами, незграбою, досхочу… — додає партнер.

Такого Муся не могла стерпіти: ступнула з усієї сили нахабі на ногу, повернулася — попливла до князя. Але не встигла вклонитися, як на узвишшя, де рояль стоїть, вийшла пані Зінаїда. У руці — довга пахітоска в кістяному мундштуці шкварчить, вуста такі червоні, ніби кров щойно пила.

 

***

…По-друге: на шиї видніється ледь помітний слід — такий самий, про який Іполит Вікентійович доповідав щодо вбитого інженера. На столі (так само!) — відкоркована пляшка з вином і два бокали. Один — з надколотою ніжкою, ніби його хтось спересердя поставив.

На спинці крісла — сюртук. А що там біля ніжки диванчика-канапе? Пляма якась… Не встигла роздивитися, як офіціант першим опам’ятався, заквоктав:

— Ой, біда яка! Як же це?! Що тепер робити?

Капітан до дверей кинувся — аби зачинити, щоби раптом пасажири нічого не побачили, а в дверях уже Мусин напарник топчеться. Принесли чорти! Певно, теж уже спати йшов. Входить нахабно, мов хазяїн.

— Що тут відбувається, панове?

Побачив мертвого посла, підбіг, схилився, на шиї артерію намацав і каже:

— Та він мертвий! — і до Мусі обернувся: — А ви, рибонько, тут яким чином?

— Я вам не ри… — було розгнівалася Муся та вчасно язичка, прикусила, питає: — А ви?

— Я вас шукав, — каже напарник. — А що тут сталося, капітане?

Капітан увесь біліший за біле, шепоче:

— Панове, благаю, не треба галас вчиняти! Перший розважальний круїз! Гості не повинні дізнатися! Благаю!

— А що ви пропонуєте? — питає Олексій, роздивляючись небіжчика.

 

***

…А Олексій дійсно вже стояв за спиною малярки і милувався легкими розчерками пензлика, а ще більше — як вітерець з тонкої шийки змійки чорного волосся здмухує.

— Не золотом багатий небосхил… — пробурмотів тихо, вглядаючись у намальований пейзаж. Ванда обернулася, посміхнулась приязно:

— О! Ви вмієте читати ієрогліфи? — і лукаво тицьнула пензликом у другий рядок: — А тут що?

Олексій напружився, мов учень на уроці:

— Так… «Не золотом багатий небосхил»… Хвилиночку… — і продекламував далі: — «А світлом, що веде за обрій вічності…» Гм… Незле.

— Ви знаєте китайську? — з цікавістю озвалася Ванда.

— Я люблю китайську поезію, довелося дещо вивчити, — скромно вклонився Олексій.

Ванда простягнула йому руку:

— Ванда Такіхасі.

З вікна салону Муся побачила, як той схилився над ручкою малярки, і подумала: «Фу!» Знову відвернулася, розглядаючи гостей. По салону снували офіціанти, розносячи чайники і таці зі сніданком.

Половина пасажирів ще спали, але ранні пташки вже цвірінькали за своїми столами. Цікаво, якби дізналися, що тут відбулося вночі, подумала Муся. Певно, шматок до горла б не поліз. Узялася за чайник, налила собі кави в білу порцелянову філіжанку, хотіла хліб маслом намастити — за ніж узялася. І — о Господи! — ніж такий самий, як в спині Айзена, стирчав — тупуватий, сервірувальний.

 

***

…Поглянула на Крапку — чи вартий він того. Гмикнула. Поплескав її по плечі Олексій і пішов собі до каюти. Замислилась рибонька. Ну і нехай подумає. Може, подорослішає.

Та й самому наодинці лишитися хотілося, адже відчув, що вперше ніби попустило його, ніби легше стало на душі. Ні з ким же про це не говорив. А тут — на тобі! — розчулився.

Нижня палуба темна, гірше освітлена. Проте більш затишна, більш придатна для роздумів, котрі вода народжує. Але й для злочину — саме те місце! Петро Шнур давно чекав ось так Мусю заскочити — саму-самісіньку, без жодного свідка. Вийшов з-за рогу, мотузку на обидві руки накрутив. Тихо-тихо почав підкрадатися до закляклої над бильцями перил Мусі.

Згадав, як ця дівка у шкільній сукні з білим комірцем перед судом свідчила: показувала відбитки з його мештів, котрі в квартирі убієнного ним товстосума знайшла. Якби не це, гуляв би собі далі, панство ножичком би лоскотав.

Прийшов твій останній час, паскуднице! Три кроки лишалося до тонкої шийки. Та не судилося їх зробити. Зненацька вискочив до неї якийсь покидьок, на чаплю схожий. Вискочив, кричить:

— Це як же, Мар’є Матвєвно, розуміти?! Дозвольте поцікавитись, чому ви підозрюваних без мого відома відпустили?

 

***

…Море було тихим, далеко на чорному горизонті, що зливався з ним, майоріли ледь помітні вогники пароплава. Олексій уже був на порозі, як з-за дверей почулися кроки. Вони прошелестіли, немов осіннє листя, що падає на м’яку землю, але для його слуху цього було достатньо.

Він вимкнув гасову лампу, швидким рухом згріб подушки на ліжку, накрив їх ковдрою. Сам притиснувся до стіни, поклавши руку до кишені. Двері, в яких коротко скреготнула відмичка, безгучно відчинилися. Жовте світло з коридору на мить висвітило тендітну чорну фігурку, що ковзнула досередини.

Фігурка завмерла, роздивляючись накрите ковдрою «тіло», підібралася ближче, схилилася. Пролунав ледь чутний звук, схожий на коротке дзижчання бджоли. Олексій наставив на фігурку револьвер і увімкнув світло:

— Сподіваюсь, наступну порцію отрути ви не встигли приготувати, мадам Лібо?

Ванда повільно обернулася.

— Де креслення? — захриплим голосом запитала вона.

— Поспішаєте? — Олексій іронічним поглядом окинув її дорожній костюм. — Власне, я також. Тому пропоную вам негайно віддати мені те креслення, що ви вкрали в убієнного вами ж морського інженера Віктора Передері! Бачте, ми з вами тут у одній справі…